Чим і як живе під час війни настоятель одного з Краматорських храмів Православної церкви України
Джерело: Краматорськ post
Олена Круглова
Кілька місяців тому після тривалої перерви у Краматорську відкрилася каплиця святих страстотерпців Бориса та Гліба. Її настоятеля о. Ігоря багато хто знає як батюшку-байкера. Усе тому, що він, справді, таким і є. Свого часу він був одним із перших місцевих байкерів, а близько 17 років тому став одним із перших священнослужителів ПЦУ в Краматорську.
На служби по різних парафіях Краматорського району він часто приїжджав на власноруч переробленому мотоциклі, чим неабияк дивував тамтешніх парафіян. Згодом усі вони, звісно, звикли й прив'язалися до свого оригінального батюшки.
Він мріяв на місці нинішньої своєї каплички збудувати храм. Велика війна хоч самої мрії й не позбавила, але, як і в багатьох містян, серйозно змінила його плани.
З наближенням до Краматорська бойових дій навесні 2022 він вивіз родину з міста. Його храм стояв закритим близько півтора року. Однак торік восени о. Ігор все ж повернувся в Краматорськ до своїх прихожан. Зараз так само частенько їздить на байку, проводить служби, підтримує мирян: і цивільних, і військових.
Його історія повернення додому, а також роздуми про теперішні воєнні будні та місце священника на війні - далі.
Велику війну о. Ігор зустрів у Краматорську. Перший час, поки не почалися авіанальоти, продовжував проводити служби - на них так само приходили люди. На початку березня 2022 року, коли почалися удари по Краматорську, багато хто кинувся виїжджати, стало небезпечно не тільки служити, а й взагалі пересуватися містом.
Щоб не наражати парафіян і служителів на ризик, храми тимчасово закрили, святині забрали по домівках.
"Коли була можливість послужити, причастити людей, збиралися в храм, швиденько служили й розходилися. Максимально намагалися служити онлайн так само як під час ковіду. У нашій групі у Фейсбуці писали, що в такий-то час буде соборна молитва, і кожен вдома молився за Україну, за церкву, за всіх. У православ'ї є практика - молитва за домовленістю, коли люди навіть у різних частинах світу в один і той самий час можуть молитися про одне. І це вважається соборною молитвою, ніби люди в храмі присутні", - пояснює о. Ігор.
З першого дня війни зв'язок із вірянами він тримав у телефонному режимі. Через тодішню високу ймовірність бойових дій на території міста, просив усіх евакуюватися. Більша частина парафіян, особливо з маленькими дітьми, виїхали. Відмовлялися виїжджати, в основному, люди старшого віку. Незабаром і сам о. Ігор змушений був виїхати. Його квартира і будинок на Кондиціонері постійно перебували в радіусі ударів авіації рф. Зі своєю сім'єю він проживав у будинку в приватному секторі. І в березні вони пережили кілька прильотів, зовсім близько від них. На власні очі вони бачили пожежі в сусідніх будинках внаслідок цих прильотів, знали, що там загинули люди.
"У нашому районі, там же немає нічого: ні підприємств, нічого. Просто приватний сектор, а далі - поля. Ми зрозуміли, що б'ють по житловому сектору, щоб людей залякати, щоб паніку посіяти. Щоночі ми лягали спати по черзі, чергували дружина і я. Ми чекали та прислухалися: тільки звук літака почується - ми одразу бігли у підвал. І в одну ніч, це було близько 3 годині, дружина підняла нас, тільки крикнула: "Швидко до підвалу!", ми навіть не встигли на себе надіти верхній одяг, побігли. Щойно встигли забігти в підвал і я побачив пуск із літака, от просто навпроти нас. Злякався, думав, що в нас і летить. Але ракета пролетіла трохи далі, влучила у будинок поруч. Вибухова хвиля дуже сильно нас оглушила. Після цього син Мішка зовсім перестав спати, не спав кілька днів взагалі. Ми з дружиною вирішили, що дитину треба вивозити", - розповідає о. Ігор.
Їхню сім'ю запросили до себе священники із Західної України, готові були там надати житло та інше. Їм потрібно було тільки своїми силами доїхати туди. Завантажили речі, забрали родичку, яку потрібно було завезти у Черкаси до сина, зібрали себе і свого вихованця - великого собаку боксера, і набитою під зав'язку машиною поїхали.
Дорога була нелегкою - багато населених пунктів обстрілювали, потрібно було обирати найбезпечніший шлях. Одну ніч переночували в Черкасах у сина родички. Далі вирішили їхати через Вінницю.
"Не стали через Умань, а поїхали між Білою Церквою та Уманню колгоспними дорогами. Вирішили проскочити, щоб вискочити потім уже за Уманню, бо на той час вона сильно обстрілювалася - були влучання на дорогу, там страждали люди, колони машин просто підривалися. Тому ми хотіли Умань оминути, щоб не потрапити під обстріли. І був такий цікавий випадок. Ми заїхали вже під вечір у якесь село. І якось мені впало на очі, що немає на подвір'ях людей, бабусь біля парканів, як це зазвичай в інших селах буває. Якимось пустельним здалося село. Я на пагорб виїжджаю, їду і дивлюся на обрії ніби трактор. І тут мені думка прийшла: "А раптом це БТР?". А друга думка: "А якщо це не наш БТР". І я різко розвертаюся прямо посеред дороги - повний газ із цього села. Вискочив із нього і нижче, по кільцю об'їхав його, заїхав в інше. А там вже блокпост наших хлопців. Розповів їм, що бачив. Вони між собою передзвонилися, подякували за інформацію та зібралися туди піти перевіряти, свої там чи не свої", - згадує о. Ігор.
Діставшись до Вінниці, переночували там у перевлаштованому під притулок фітнес-клубі, що розташовувався в підвалі п'ятиповерхівки, неподалік від вінницької телевежі. А вночі по ній вдарила ракета.
"Підвал цей так тряхнуло, ми вирішили, що в сам будинок прилетіло. Вибух був дуже потужний. Подумав: "Ну, все, приїхали". Машину ж з усіма речами біля будинку поставив. Припустив, що від неї там нічого не залишилося", - розповідає о. Ігор.
Автівка виявилася вцілілою. Врятувало те, що вона стояла з протилежного від телевежі боку будинку. З іншого боку ударною хвилею було пошкоджено машини, вікна, дерева.
Тож вони швидко зібралися, того ж ранку виїхали та ближче до вечора дісталися села на Прикарпатті, де на них чекали.
У селі на Прикарпатті їм виділили порожній будинок. Якийсь час вони прожили там. Потім перебралися до Львова, де їхня старша донька Марія разом з іншими волонтерами винаймала житло. Побули там два тижні та поїхали до Києва, у квартиру, яку орендувала до великої війни Марія. На той час у Києві вже було не так небезпечно - його почали звільняти.
"Це був десь кінець квітня. Думки були тоді, як і в багатьох інших людей, що гаряча фаза бойових дій незабаром закінчиться і можна буде повернутися додому. Тому вирішили перебратися ближче", - каже о. Ігор.
Згодом все-таки зрозуміли, що повернутися найближчим часом до Краматорська не вийде - були окуповані Ізюм і Лиман, бої підбиралися до Краматорська.
Ближче до Великодня о. Ігоря попросив допомогти зі службою в одному з наближених до Києва сіл знайомий священник. Тож став йому допомогти. Оскільки надія на повернення додому не виправдалася, він паралельно почав шукати роботу в Києві.
"Треба було на щось жити. Своєї парафії немає. І, за церковними правилами, священник, який приїжджає в іншу область, має отримати дозвіл просто на службу, не те що там парафію відкрити. Я, звісно, зв'язався зі своїм начальством і отримав благословення на проведення служб на підмінах, не на постійній основі. Тому влаштувався на ТО-шку", - розповідає о. Ігор.
Попри те, що в Києві на той момент було мало людей, знайти роботу було складно. Зі слів о. Ігоря, багато хто не приймав на роботу через його вік.
Пощастило, що власник СТО Олексій сам був переселенцем із Донецької області з 2014 року. Він поставився з розумінням до ситуації о. Ігоря і прийняв на роботу.
"Обсяг робіт насправді був величезний. А Олексій, мабуть, мене пожалів, бо сам прекрасно розумів, наскільки важко виживати біженцям. Сам у такій шкурі був, тому пішов мені назустріч і дав можливість працювати. Пропрацював я там із травня до осені й потім пішов. Було дуже важко. Машини, в основному, бусики, й великі. А мені вже тяжкості тягати було відверто не під силу. Та й, відповідно, молодь працювала набагато спритніше. У них і виробіток був більший і зарплата теж. Я за ними не встигав.", - пояснює о. Ігор.
Користуючись нагодою тоді уперше разом з дружиною зважилися приїхати до Краматорська провідати будинок. Провели там кілька днів, забрали деякі речі й поїхали зимувати назад до Києва. І о. Ігор влаштувався працювати в таксі, всю зиму до травня пропрацював там.
"Коли ми тільки перебралися до Києва, було дуже мало людей. Я пам'ятаю, по Берестейському проспекту (колишній Перемоги) їхав, крім мене, лише машин п'ять, не більше. Я Києва настільки порожнім ще не бачив! Ближче до липня 2022 року почав повертатися народ до Києва, плюс ще й біженці почали з'їжджатися. І Київ у листопаді вже був просто переповнений. І всю зиму, всі ці блекаути я Києвом їздив. І, чесно скажу, такої автошколи я ще ніде не проходив. Звісно, у 50 років так от носитися містом, якого не знаєш, та ще напруга: все по GPS, світла немає, потік автомобілів, фар купа сліпить, ще й машина не своя, а в оренді. Кілька разів не встигав закінчити вчасно, потрапляв у комендантську годину, виправдовувався перед патрулями", - посміюється о. Ігор.
Незабаром о. Ігорю пощастило знайти роботу у своїй стихії - у сервісі при мотосалоні. Лінійка мотоциклів там була дуже цікава: і Harley-Davidson, і Honda, і Ducati, і Yamaha... Він займався ремонтами, але, в основному, кастомайзингом. Усі проєкти, де потрібно було щось придумати, змайструвати, причепити, - були його.
Крім того, на той час він встиг таки завестися двома мотоциклами - для себе і сина. Один із них, маленький спортбайк, за символічну вартість віддали в мотосалоні, де він працював. А другий, "Дніпро", він придбав, загорівшись ідеєю переробити його на свій смак.
"Можливість кастом із нього побудувати була на базі. І я його вже почав робити. Встиг поставити на нього дводискові передні гальма зі спортивного байка. Загалом, я на ньому на службу їздив. І ще на тому спорті. Я на них по черзі мотався по всьому Києву, - жваво розповідає о. Ігор. - У церкві в людей, звісно, спочатку був шок. Особливо, у бабусь. Уяви, приїжджає якийсь дядечко, злазить із мотоцикла і скромно заходить у храм. І всі чекають, коли ж буде батюшка. А батюшка вже в храмі. І в людей тільки одне питання: "А коли ж батюшка приїхав?" - "Так щойно!"
Через незвичку спочатку парафіяни дивувалися. Згодом звикли й зустрічали його вже за звуком мотора: "Чуємо щось гуркотить - батюшка їде! Все! Скоро служба!"
Так і служив о. Ігор на підмінах по різних храмах - де вечірню, де літургію, де молебень - майже до від'їзду в Краматорськ.
Восени 2023 року сім'єю вирішили вертатися додому.
"Однією з найголовніших причин було те, що до Краматорська почали повертатися люди, які на початку війни виїхали. А зі священників у нас весь цей час залишався один отець Віталій у місті. На нього лягла вся тяжкість: і похорони, і відспівування, і служби. Він мені дзвонив та казав, що йому просто не вистачає вже сил", - пояснює о. Ігор.
Крім того, час від часу він з дружиною приїжджали ненадовго до Краматорська, бачили, що люди живуть, усе працює. У місті було вже не так страшно, як на початку великої війни. Син Міша був не проти переїзду додому, батьки бачили, що він не боявся повернення. Навчання так і так було дистанційним. Та й будинок теж вимагав постійного перебування в ньому господарів.
Сам переїзд о. Ігор називає тепер трешевим. Набуте за понад півтора року життя поза домом майно перевозили двома ходками: першу зробили на своєму легковому автомобілі, а для другої свою "Газельку" позичив отець Віталій.
У неї й завантажили решту речей, два мотоцикли, собаку. І одного дня рано вранці виїхали з Києва. Аж раптом почався обстріл дороги: над головами літали дрони та ракети, що їх збивали. Перечикуваати обстріл їм довелося у найближчому пішохідному переході, кинувши машину неподалік. На щастя, все обійшлося. І до Краматорська вони дісталися ввечері того самого дня.
"Коли приїхали додому, я ось так встав і просто дивився на горизонт. І душа раділа! І розумів, як вдома класно! На Західній - там гори кругом, ліси, повітря прям пити можна. І навіть, начебто, нічого, що немає горизонту, як у нас у степу, адже там дуже красиво. А в Києві горизонт закривають кам'яні джунглі. Ти підіймаєш голову, а крім хмарочосів, багатоповерхівок нічого не бачиш. Ще він галасливий, дуже людний. На дорогах моторошний гуркіт від машин, що проїжджають, людей, відповідно, як мурах. Вийдеш о шостій ранку із собакою погуляти, а народу вже повні вулиці, собаку не можна відпустити побігати. І ввечері те саме до самої комендантської години. І настільки від цього галасу і метушні втомлюєшся, просто не передати. Не в порівнянні з нашим Краматорськом. Можливо, я просто постарів, але Київ мене сильно напружував", - усміхається о. Ігор.
Після приїзду він став включатися в роботу, його поставили на дві парафії. В основному храмі проводив усі служби, а в другому - за потребою. Потягнулися люди. Поверненню о. Ігоря дуже зраділи. На території храму допомогли навести порядок, дещо відремонтувати.
Задля безпеки служби о. Ігор проводить наразі недовго, у скороченому варіанті. За його спостереженнями, людей порівняно з довоєнним часом не стало менше. Зараз намагаються не збиратися великою кількістю. І при звуках тривоги розходяться, за можливості, швидко, щоб дотримуватися техніки безпеки.
"Люди приходять, хочуть і служб, і молитов. Помітно, що їм не вистачало духовної підтримки. Тепер у церкві вони духом підбадьорюються, починають відчувати цю підтримку, знаходять сенс замість безнадійного очікування, коли щось чимось закінчиться. І їхнє духовне життя починає з'єднуватися з життям мирським: хтось починає допомагати немічним сусідам, хтось знайомим військовим, кожен намагається зробити щось корисне для інших. Тобто люди починають християнські включатися в роботу. Це перевтілення людей дуже помітне", - каже о. Ігор.
Самих парафіян підтримують деякі благодійні організації, час від часу видаючи гуманітарну допомогу. Відчутно допомагає всім Митрополит Донецький і Маріупольський Сергій (Горобцов). Краматорські священники також один одного підтримують. Тепер їх у місті троє. Крім о. Ігоря та о. Віталія (Лімішева), який нікуди не їхав, повернувся ще о. Олександр (Танчук).
"Взаємна підтримка зараз дуже важлива. Важкувато тепер психологічно всім, усі напружені, зокрема й священники. Тим паче в нас робота така, вимагає багатьох ресурсів і моральних, і фізичних. Я, як завжди, зараз у постійному русі містом, постійно маю кудись їхати: і по волонтерці, і військових провідати...", - ділиться о. Ігор.
Він частенько приїжджає до них у підрозділи, госпіталі тощо. Для когось його духовна допомога необхідна і він її надає. У якихось випадках рекомендує звернутися до відповідних фахівців.
"Ситуації різні бувають. Доводиться щось роз'яснювати. Але знову ж таки хтось чує, хтось не чує. А комусь реабілітація вже потрібна у професійного психолога чи психіатра. Тому що священник у чомусь, може, і психолог, але не професійний. Він фахівець у духовній сфері, але не фахівець у сфері науковій, скажімо так, у царині психіки. Є люди, які слова переконання, проповіді, розради сприймають легко, їм це зрозуміло. А є люди, яким це незрозуміло настільки, що вони навіть не розуміють, як це зрозуміти. Просто рівень розуміння духовного у всіх дуже різний. А раптом до цього ще й пошкоджена психіка, то необхідна професійна компетентна допомога. Я раджу тоді звертатися до спеціалістів. У таких випадках намагаюся дуже обережно підтримати, трошки підбадьорити людину, щоб її реабілітація пройшла швидше", - розповідає о. Ігор про свою роботу з військовослужбовцями, які проходять лікування та реабілітацію.
Буває він і в підрозділах, у свята або ж в інші дні. Священникам там завжди раді. О. Ігор каже, що така щирість і добродушність військових зворушують до сліз.
"Коли з ними розмовляєш, бачиш людей, звісно, втомлених. Втомлених від війни. Як від важкої роботи. Але дух у них життєствердний, бойовий, сильний. Не зустрічав я там когось у зневірі. Вони дуже позитивні у спілкуванні - жарти-примовки якісь відколюють, якимись планами діляться. Навіть мене підбадьорюють: "Не бійтеся, отче, ми їм скоро дамо по зубах. Усе нормально буде!" Здавалося б, приїхав втішити військових, а вони, навпаки, мене втішають", - сміється о. Ігор.
Він додає, що робота військових дуже важка і віра в Бога часто виручає. Одного разу один військовий лікар поділився з ним деякими думками. Він розповів йому про те, як в екстрених ситуаціях, щоб урятувати людину, в нього щось вимикає всі почуття, емоції та вмикає чистий холоднокровний розум, звідкись з'являється чітке розуміння, що потрібно робити. Чоловік відверто сказав тоді: "Людина сама не витримає такого. Це точно від Бога".
Отець Ігор каже на це, що в кожного свій особистий подвиг і перед Богом, і перед людьми.
"Коли людина добровільно чи недобровільно прийшла в цю війну, в неї відкриваються всі її глибоко заховані переживання і почуття. Людина на війні стає щирою, їй там нема задля чого брехати - із себе когось корчити. І ось там, на фронті, людина стає такою, якою вона є. І я скажу, що прекрасні люди у нас, дуже прекрасні. Я бачив, як вони піклуються один про одного, як надають підтримку цивільним. Моментально приходять на допомогу. Війна розкрила в них найкращі душевні якості", - каже він.
Поговорили ми з ним і про військову службу священників. В Україні вони підлягають мобілізації та можуть бути призвані на фронт.
"Такого бути не повинно. Поясню, чому. Священник приносить безкровну жертву Христову. Відповідно, він не має права брати до рук зброї. Якщо священник когось вбиває, він перестає бути священником і не може приносити безкровну жертву. Йому вже не можна служити, тому що пролив чужу кров. Тому ось це питання щодо священника на війні - дуже делікатне, особливо зараз, коли там стільки чоловіків та жінок.
Але насправді священник вже перебуває на війні, навіть у мирний час. Як написано в Біблії, наша війна не проти плоті й крові, а проти духів злоби піднебесної. І ось Апостол Павло описує, що священник завжди на передовій. І його парафія - це його військова частина. І він щодня 24/7 в духовній боротьбі: хтось помер, хтось вимагає причастя, хтось прийшов зі своїм брудом, зі своїми гріхами...
Є така приказка, що за мирянином іде один біс, за ченцем - два-три, а за священником їх тисячі плентаються. Тому що священник завжди біля межі темряви, намагається допомогти та витягнути людей із неї. Відповідно, вся ця нечиста сила нападає на священника і його сім'ю. Тому, перебуваючи в хронічному стресі, священнику дуже небезпечно потрапити ще й на війну. Залежить, звісно, від особистих якостей кожної людини, як вона зможе це перенести. Але я вважаю, що так не має бути.
Священники належать до тих людей, від яких у тилу однозначно більше користі, ніж на фронті. Загалом священство має займатися своєю прямою роботою - піклуванням про людей, які на війні, про поранених, про тих, хто потребує реабілітації, підтримки, молитви, кому потрібен захист духовний.
Тому священники на війні - це капелани. Ось їх завданням там є врівноваження емоційного та психологічного стану їх чад, підтримка їх у скрутну хвилину, евакуація з передової. Тільки таким чином священник має брати участь у битві - допомагаючи, рятуючи, підтримуючи, втішаючи, підбадьорюючи своїх.
Звісно, священник може взяти в руки зброю і піти в бій. Але справа тут в наслідках. Якщо він хоче залишитися священником, має Христу довіряти, а не своїм м'язам і зброї. З погляду християнства, сподіватися на сили людські марно. Тільки Бог може все змінити. За його втручанням найслабші перемагають найсильніших супротивників. По суті, на війні без віри в Бога ані вік, ані фізична сила неважливі. Важлива присутність віри в Бога в людині. Якщо людина вірить, Господь втрутиться і буде на її боці. Країна і народ переможе.
Ось чому священник не має права брати в руки зброю і йти воювати.
Але, інша річ, якщо, припустимо, наступить той момент, коли не залишиться нікого, хто може захищати та воювати. Ось тоді заради інших людей, виконуючи заповідь Божу, віддаючи своє життя заради інших, священник, гадаю, має моральне право взяти до рук зброю.
І в цьому контексті стосовно мене, якщо я залишуся серед останніх і потрібно буде стати на захист дітей, жінок і старих, то, звичайно, я це зроблю.
У всьому я покладаюся на Бога і вірю що до нього повернуться люди. І зрештою на нашу багатостраждальну землю прийде справедливий мир", - закінчує свої роздуми о. Ігор.