«Україна простіше пройшла дерусифікацію, ніж дерадянізацію. Радянська ностальгія виявилася дуже потужною», — поділився спостереженням історик Віталій Нахманович на відкритті своєї авторської виставки «На сторожі Святої Софії». Цей масштабний мультимедійний виставковий проект презентують в Музеї історії міста Києва.
Можливо, і справді, багатьом легше покласти в пакунок з макулатурою російські книжки чи сказати «па-па» пам’ятнику Пушкіну, ніж перестати готувати в новорічну ніч салат «олів’є», ностальгувати за «безплатною медициною» чи «найкращим у світі» пломбіром. І не помічати, як ці досі неподолані звички відводять назад – до нового кола русифікації.
Яким же є той засмоктуючий російсько-радянський світ? Чому він з українським світом взаємовиключні і неприйнятні один для одного? На ці та інші питання відповідає мультимедійний проект «На сторожі Святої Софії».
Багатошаровість сенсів закладена у самій назві виставки. «Софія тут насамперед — мудрість і мати Віри, Надії, Любові, яких так потребує сьогодні Україна, — пояснює автор і головний куратор проєкту, провідний науковий співробітник Музею історії міста Києва Віталій Нахманович. – Це також Софійський собор – символ єдиної Церкви Володимирового Хрещення. Це Софійська площа, яка багато сторіч виконувала роль Київського Майдану». Усі ці виміри закладені в образі української цивілізації.
У своєрідному «пролозі» до виставки вже представлено опозицію України та Росії. І не просто як двох держав чи народів. Це опозиція принципово різних вимірів: світла і темряви, цивілізацій творчої і загарбницько-репресивної. Коли це осягнути, стає зрозумілою природа нинішньої, далеко не першої, війни.
Українська цивілізація показана як єдина від часів Русі до сьогодення. «Ми свідомо ігноруємо тривалі пропуски в існуванні незалежної Української держави, — каже куратор виставки. – Натомість показуємо, що сьогоднішня Україна є прямим нащадком Київської княжої і козацької держав, її відновлення у роки Української революції і спроби відродити в роки Другої світової війни. Те, що між ними були довгі проміжки, нас не цікавить. Для нас це випадкове. А закономірне те, що Українська держава існувала понад тисячу років».
Автор виставки відмовився від хронологічної побудови експозиції. Натомість створив світ образів і сенсів. У трьох частинах експозиції представлені різноманітні фото, відео і артефакти з різних історичних періодів. За кожним з них є конкретна історія – як пазлик чи смальточка мозаїки. Усі разом вони складаються у цілісний образ того чи іншого явища.
«Днями я прочитав одну річ щодо мотивації паліїв військових машин, — розповідає Віталій Нахманович. – Це або молоді люди, 20-22 років, або ж старшого віку – після 40-ка. Утім ці дві групи поєднує, окрім бажання отримати легкі гроші, — ностальгія за радянським часом. Більшість із них, зрозуміло, або не жили у «Країні Рад», або ж були дітьми. Адже ми вже понад 30 років живемо в незалежній країні. Багато хто і не знає, як це: бути в країні абсолютно іншій. Але попри це, чимало людей мають позитивний образ Радянського Союзу. Частина таких ностальгуючих стає шпигунами, інформаторами, диверсантами. Вони шкодять нашій країні не лише за гроші. І це дуже небезпечно».
Отже, проект покликаний нагадати «пересічним» громадянам про «маленькі радощі» в Радянському Союзі і наочно розкрити відмінності в підході до життя, культури, віри, влади – двох різних світів.
Виставка має три тематичні простори: «Українська цивілізація», «Російська цивілізація» та «Оборона Києва». Експозиція кожної частини існує в трьох вертикальних просторах. Нижній – шар експонати. Над ними – фотографії і відео, угорі – персоналії.
У першій, «Жовтій залі» унаочнено безперервність української цивілізації від Княжої доби до сьогодні. Багатство творчості, інтелекту, краси. Розвій ремесла, винахідництва, промисловості, науки і церкви, мистецтва й освіти у мирний час. Ця «лінія життя», що показана у фото й артефактах, інсталяціях і тематичних стендах, переривається вкрапленнями-ілюстраціями російської війни і руйнувань.
«Війна, що точиться сьогодні, не є якимсь окремим історичним явищем для України, — звертає увагу пан Нахманович. – Вона щоразу повторюється. І щоразу ми воюємо за можливість повернутися до того самого стану мирного, творчого життя, яке війна в той чи інший час перериває».
До речі, композиція «Історія науки і техніки» розташована поряд із представленням історії української Церкви. «У пересічній свідомості наука завжди протистоїть релігії, – пояснює історик. – Але це просто різні виміри інтелектуального життя і духовного пошуку людини. У нормальних цивілізаціях вони не мають суперечити одна одній, натомість працюють на одне, лише по-різному».
Релігію представляють експонати у вітринах – стародруки, церковні реліквії, а також фотографії. Одна з них зафіксувала президента США Джо Байдена під час відвідин Михайлівського Золотоверхого собору.
Між композиціями про науку і віру розташований експозиційний простір, присвячений українському літакобудуванню та космонавтиці. Певно, невипадково, адже українців завжди захоплювало Небо. Тут, зокрема, представлений набір моделей літаків конструкторського бюро Олега Антонова.
Ключовим об’єктом української зали є композиція, яка, на переконання автора, показує, що саме означає Україна і дає нам силу стояти на її сторожі. Це віра і прагнення до свободи. Вони представлені двобічною корогвою ХІХ століття «Богоматір Знамення» та «Святий Миколай», що символізує віру, і реліквіями революцій – Помаранчевої та Гідності, що знаменують прагнення до свободи.
Окремі вітрини зали презентують українську музику, мистецтво, зокрема, народне – так само, глобально, від початків державності до сьогодення. Одна з вітрин присвячена українському письменству. Тут ми бачимо бронзове писало часів Княжої Русі, козацький каламар, письмове приладдя 19 століття – до друкарської машинки 20 століття. Є тут оригінальне видання повісті «Fata-morgana» Михайла Коцюбинського. І гранки його новели «Сон» з посвятою і особистими правками автора.
Одна з експозицій присвячена державі і владі. В Україні вони не є самодостатніми. «Картини народних виступів дорівнюють за своєю кількістю портретам очільників держави, — зазначає куратор виставки. – І самі ці очільники подані абсолютно в неформальний спосіб – це живі люди, в різних ситуаціях». Тут же розміщені дещо шаржеві портрети-плакетки київських князів художниці Галини Севрук.
У верхньому просторі Жовтої зали розміщені портрети діячів культури, релігії, науки, правозахисту. «Українська держава існує не заради себе самої, як російська і радянська, — підсумовує історик. – А лише для того, щоб забезпечувати розвиток української цивілізації. І цю цивілізацію уособлюють оці люди».
Окрема експозиція «Жовтої зали» присвячена Києву. Вона має чотири розділи: місто, побут, деколонізація і метро. Перше, що ми тут бачимо, – іграшки з київської багатоповерхівки, яка першою була зруйнована. На численних фото на стінах, серед кадрів руїн і пожеж – вкраплення життєвих сцен з минулого і сьогодення киян. Ось фото: парк із лавочками, люди сидять, читають. Поряд світлина, де старенька з ходунком чекає, поки пожежники загасять полум’я від попадання ракети в її будинок… Мирні посиденьки біля фонтану на Майдані – і волонтери, які пакують гуманітарку…
Явище декомунізації у столиці представлене знятими, уже непотрібними вивісками з назвами вулиць: Проспект Червонозоряний, вулиці Горького, Рози Люксембург, Ілліча, Жукова…
Ще один простір експозиції присвячений київському метро, що стало прихистком для киян з початком повномасштабної війни.. На одній зі світлин – станція «Сирецька» 19 березня 2022 року. Маленька дівчинка іде по ній з татом. У тата на руці — синя пов’язка тероборони. А ліворуч – довгий ряд наметів, розташованих у проміжку між платформами.
Відвідувачі виставки виходять із зали української цивілізації через нібито блокпост. Простір світла, мирного Києва, розкішної України залишається позаду. Попереду – світ, що тліє червоним. На межі цих світів – великий циферблат. Годинник Судного дня. Цей проект від 1947 року веде у Чикаго (США) американський журнал «Bulletin of the Atomic Scientists». Щороку в січні, виходячи з аналітичних даних стосовно ситуації у світі, рада директорів журналу разом з поважними експертами, лауреатами Нобелівської премії, виставляють на символічному годиннику умовний час до півночі. Тобто, до початку ядерної війни. У січні 2023 року час зупинився за півтори хвилини до так званої півночі. Цьогоріч стрілка залишається на попередній позиції.
«Війна росії проти України, фактично, поставила світ на межу ядерної катастрофи, — підсумовує пан Нахманович. – Потрібно усвідомлювати відповідальність наших союзників за те, що відбувається. Ця відповідальність часто нас дратує, але пояснює їх обережність щодо набагато страшнішої світової катастрофи».
Утім, Україна вже зіткнулася з ядерною небезпекою і в 1986-му, і зараз. Рушаючи далі від символічного годинника, бачимо фото, які особливо вражають. Це російські окопи в Рудому лісі неподалік Чорнобильської АЕС у березні 2022-го і світлина 1990 року, де мешканці 30-кілометрової зони залишають свої домівки.
У «Червоній залі» в образній формі розкриваються причини російської війни як такої. Перше, що впадає в око на вході до цієї «печери» — попередження про небезпеку. Вхід сконструйований у вигляді воріт до концтабору. Вони, звісно ж, оповиті колючим дротом. Над ними – блюзнірське гасло: «Труд есть дело чести, дело слави, дело доблести и геройства». Це речення висіло над усіма радянськими «виправно-трудовими» закладами. Воно досі залишається майже невідомим серед пересічного загалу, на відміну від аналогічного гасла нацистських концтаборів — «Arbeit macht frеi». При воротях до непривітного «осередку щастя» нас зустрічають його батьки-засновники: Лєнін і Сталін.
Шлях крізь ворота пролягає по літері Z, викладеній ніби зі смужок російського триколору. На ньому – брудні сліди військових чобіт в’язнів російсько-радянського концтабору. Вони ведуть назовні. Власники чобіт ніби сунуть крізь ворота на нас, щоб перетворити на концтабір усе, що довкола.
«Образ російсько-радянської цивілізації насправді дуже простий. Це культ війська, загарбницькі війни, репресії, держава заради держави, — пояснює Віталій Нахманович. – Це все представлено і в фотодокументах, і у відео, і в експонатах. А вгорі ми бачимо портрети їхніх «вождів» – від Ніколая ІІ до Владіміра Путіна. На відміну від наших діячів, які представлені у вигляді пам’ятників людям, які існують у живому просторі пам’яті народу – російські керманичі виглядають як плакати на радянських парадах і демонстраціях. Ми показуємо справжню суть цих потойбічних вихідців із пекла».
На двох стендах поблискують російські царські та радянські нагороди і гроші. У центрі того, що присвячений цивільним нагородам – медаль «За усєрдіє». Воно й не дивно: ентузіазм і старанність були основними «чеснотами» населення «Країни Рад». На другому стенді розміщені нагороди за різні загарбницькі війни від початків Московщини до 20 сторіччя. Тут центральним експонатом є дирхеми Золотої орди. Ці дрібні, пощерблені від старості монетки вказують на реальне походження цієї дивної держави, яка так наполегливо намагається прив’язати себе до Київської Русі. Хоча органічного стосунку до неї не має.
Увагу в цій залі привертає також інформація про головний собор збройних сил російської федерації, побудований за два роки до повномасштабного вторгнення в Україну. Це так званий Храм Перемоги. Він акумулював у собі ідеологію, цінності і сенс багатосотрічної російсько-радянської цивілізації. Висота його дзвіниці – 75 метрів, адже він побудований на честь «75-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні». 17 дзвонів присвячені видам та родам військ росії.
«Його видають за християнський храм, але за своєю суттю він абсолютно язичницький, — наголошує Віталій Нахманович. – Він викликає асоціації з якимось капищем богів війни різних часів, яким приносять людські жертви. Оце і є ідейний корінь «російського світу».
«Зіткнення «храму Перемоги» з Київською Софією дає у результаті ось це», — вказує пан Віталій на центральну композицію третьої, «Зеленої зали». Вона представляє зруйновану церкву. Тут бачимо потрощені церковні дзвони, ікони. У центрі – образ святого Миколая зі знищеної 5 березня 2022-го церкви Вознесіння Господнього в селі Бобрик. Довкола – артефакти з церков Київщини та деяких інших місцевостей. Наприклад, зім’ятий вибуховою хвилею свічник зі Спасо-Преображенського собору Одеси, зруйнованого російською ракетою.
Ця зала присвячена обороні столиці. Тут показано руйнівні наслідки окупації Київщини та злочини проти людяності, скоєні російськими військами у ключових для оборони Києва містах і селах: Ірпені, Бучі, Мощуні… А ще ми тут бачимо подих відновлення і надію. Як от на одній зі світлин, де поруйнованим подвір’ям, засміченим окупантами, у звільненому селі, гордовито ступає півень…Ця зала окупації і боротьби, немов павутиною, обплутана камуфляжною сіро-зеленою сіткою. Її експозиція символізує всю російсько-українську війну. На подіумах перед нею бачимо чимало слідів перебування на нашій землі окупантів. Одяг, упаковки від сухпайків, консерви, маса уламків ракет і дронів. На цьому похмурому тлі є кольорові плями – ляльки в українському вбранні. Вони символізують українців і українок з живою душею, люблячим серцем, які протистоять мертвотній російській навалі.
На виставці представлені експонати з фондової колекції Музею історії міста Києва та Національного музею історії України у Другій світовій війні. Над створенням експозиції працювали співробітники цих музеїв та фахівці з Центру дослідження воєнної історії ЗСУ, інші партнери. Задум виставки виник у Віталія Нахмановича ще навесні 2022 року, коли завершилася битва за Київ і люди стали повертатися до звичного життя. «Насамперед я поставив собі завдання показати всі причинно-наслідкові зв’язки цієї війни, – наголошує куратор проекту Віталій Нахманович. – Адже багато хто і досі їх не розуміє та задається риторичним питанням «чому? за що?». Улітку того ж року історик став працювати над «Хроніками оборони Києва», а в грудні вже розпочалася робота над самим проектом.
Відтак, виставку «На сторожі Святої Софії» можна оглянути у Виставковому залі Музею історії міста Києва (Богдана Хмельницького, 7), упродовж року.
Виставка відповідає на багато наших питань. Утім ставить перед нами одне, на яке майже ніхто не знає відповіді. Як подолати ностальгію за «червоними» часами у дуже багатьох людей? Як відділити в їхній пам’яті тепло рідної домівки з радіоприймачем-«брехунцем» від того, що з нього лунало? Або ж перші поцілунки юних закоханих – від пам’ятника Феліксу Едмундовичу, під яким вони сиділи? Веселе «Свято Букваря» у першокласників – від картинок у ньому: з Москвою, танками й літаками? Як попрощатися з кривавими путами, які непомітно висмоктують з людини людяність, і при цьому залишити собі свої дитинство і юність та світлі й теплі родинні історії?
##DONATE_TEXT_BLOCK##