Д-р. Аркадій Жуковський. Проблема єдності Церков у творчості Петра Могили

Впродовж довгого часу ця ідея зближення церков лишала­ся забутою, а розпочата справа Петра Могили зазнавала най­різноманітніших пояснень і оцінок. Але через три з полови­ною століття після екуменічних спроб Могили ця акція знову стала на часі. Нині багато сил прагне до її відродження і про­довження, поширення і, за певних обставин,— реалізації. У цих новітніх спробах цінним досвідом має послужити й ініціатива великого київського Митрополита та його гуртка.

Після розколу Української церкви на соборі в Бересті в 1596 році почалася боротьба між православною і уніатською церквами, релігійна боротьба, яка ослаблювала український народ, оскільки «Русь нищила Русь». Навіть у періоди завзя­тої ворожнечі й теологічно-ідеологічного суперництва про­відні діячі українських церков пробували запобігти внутрішній боротьбі, намагалися поєднати «Русь з Руссю». З пра­вославного боку центральною постаттю, яка прагнула до єд­ності християнських церков, був київський митропрлит Пет­ро Могила, один із тих стовпів, на яких грунтується і три­мається й донині будівля християнства України.

Могила — визначний церховно-культурний діяч першої половини XVII ст., який, окрім усіх інших своїх починань- реформ на шляху організації православної церкви в Україні (чернечого життя, богословсько-літургійної науки, органі­зації освіти, заснування Київської колегії-академії) [1], був натхненником зближення християнських церков, прагнув досягнути синтезу християнських Сходу і Заходу, наблизити церкву і культуру України до центрів Західної Європи, був автором чи співавтором відомого проекту співпраці між пра­вославною і католицькою Церквами. [2]

Незважаючи на свою відданість православній справі, Мо­гила не був засліпленим конфесійним фанатиком. Всебічна освіта та широкий світогляд дозволяли йому цінити все, що було добре в інших віровизнаннях. Тому митрополит не по­боявся взяти за зразок для своєї школи систему навчання єзуїтів. Він розумів, що інші віровизнання і вірність їм не можуть затьмарювати головної засади християнства — лю­бові до ближнього, не повинні стояти на перешкоді зближен­ню вірних Христової церкви різних віровизнань. Петро Мо­гила добре бачив ту шкоду, яку приносить розкол і взаємне протиборство церков, тим більше, що події з 1596 року посія­ли ворожнечу серед українського народу.

Пройнятий саме таким розумінням ролі християнства і православ’я, Петро Могила, залишаючись вірним своїй пра­дідівській вірі, прагнув до узгодження дій, зближення, а в майбутньому — й з’єднання з іншими християнськими цер­квами. Митрополит прагнув порозумітися з католицькою церквою, яка через унію активно поширювала свої впливи на українські землі і була на той час значним релігійним чин­ником, з яким Українська православна церква мала безпосе­редні і ефективні стосунки. У своїх планах щодо співпраці церков Могила виходив з практичних реалій, враховуючи статус католицької церкви, з якою державна влада в Речі По­сполитій тісно співпрацювала. Акцію замирення православ­них із католицькою церквою названо у ватиканських доку­ментах першої половини XVII ст. «універсальною унією», хоч назва не була вдалою, бо йшлося тільки про дві гілки християнської церкви, залишаючи осторонь протестантську.

Важливо підкреслити, що ідея церковної єдності не була ефемерним епізодом у діяльності Петра Могили. Вона прони­зує усе його церковне життя, починаючи з 1627 р. і аж до самої смерті. Прямуючи до цієї єдності, митрополит і його київський гурток-атеней прагнули насамперед створити міц­ну релігійно-богословську основу для своєї церкви. Він був свідомий, що домовлятися можуть тільки рівнорядні сторони, тому прагнув усіма можливими засобами зміцнити ор­ганізаційну структуру, рівень освіти й теологічно-ідейні ос­нови православної церкви. На початку XVII ст. православна церква в Україні була значно ослаблена і не могла бути рів­ноправним партнером у міжконфесійних діалогах. Подібна ситуація була і в інших православних країнах. Мелетій Смотрицький, здійснивши подорож до країн Близького Схо­ду, повернувся розчарований станом східних церков і згодом залишив православ’я. Не кращим було становище на Балка­нах і навіть у Московщині. Як добрий дипломат, Петро Мо­гила всебічно зміцнював свою церкву, фундуючи чи посилю­ючи її ідеологічно-віровизнавчі позиції («Православне спо­відання віри»), обрядові основи («Требник»), боронив свою церкву перед нападами противників («Літос»). За відносно короткий час київському митрополиту і його сподвижникам вдалося досягнути таких позицій, що не тільки православні, але й уніати почали вбачати в ньому єдиного кандидата на українського патріарха; він став першою особою у всеправос- лавному світі. Тому закономірно, що заходи з боку Апостоль­ського престолу в справі «універсальної унії» передбачали пе­реговори саме з П. Могилою.

Слід підкреслити, що в працях, які вийшли під егідою Мо­гили чи з його активною участю і які утверджували православ­ну віру і обряд (Катехізис, «Літос», «Требник»), він дотриму­вався коректного ставлення до інших віровизнань. Більше то­го, Могила користувався здобутками інших церков, він «не цу­рався добрих звичаїв і церкви Римської», як писав С. Голубєв [3], «не соромився запозичати від Західної церкви те, що не було супротивне духу православ’я і було згідне з практикою первісної церкви», як зауважує М. Костомаров [4].

Майже всі дослідники відзначали впливи «Ритуалу» папи Павла V на «Требник» Могили, особливо коди йшлося про пояснювальні статті до окремих таїнств і чинів, а також,про новаторства, що їх увів автор «Требника»: момент інтенції при звершенні святих таїнств, допущення обливання при хрещенні, акт євхаристії, що здійснюється виголошенням слів Спасителя: «Це є тіло моє.., це є кров моя...», а не через епіклезу; відкинення практики поновного хрещення єре­тиків і апостатів та інше. Однак навіть противники Могили заявили, що «справжнє зближення і з’єднання церков було близьке серцю аристократа Петра Могили, а тотальна зрада, з перебігом у чужий табір і заплямуванням звідти свого ми­нулого — була йому огидна...» [5]. Аналізуючи західно­європейські впливи на українських учених, що проникали також до обрядів Української православної церкви, чи не найкраще таке поступування охарактеризував Микола Пет­ров. Він писав: «Не слід звинувачувати Петра Могилу за ті запозичення, які він вводив у свій Требник з требників ла­тинських. Навпаки, в дії Могили відкривається велика і бла­городна поступливість церкви Східної, яка не нехтує нічим, що вважає хорошим у своїх супротивників, і тим перед ли­цем усього світу заявляє, що вона не даремно молить Господа про з’єднання всіх, готова простягнути руку злагоди своїм недругам» [6].

У Катехізисі («Православному сповіданні віри») також були латинські запозичення щодо плану твору, однак, як відзначає католицький дослідник М. Жюжі, «зміст його — майже повністю східний» [7]. Могилин Катехізис, писав Т. Йонеску, брав ідеї римо-католиків там, де вони не зачіпали православної доктрини (8). Використавши першо­джерела про віровчення та ознайомившись зі всіма попе­редніми працями аналогічного характеру, включаючи като­лицькі і протестантські, Могила склав твір, який став осно­вою для всього православного світу [9].

Навіть у полемічному творі «Літос» — православній від­повіді на нападки Касіяна Саковича у «Перспективі» — став­лення митрополита до римо-католиків не вороже. «Літос» тільки звертав увагу на розбіжності, які існують між право­славними і католицькими обрядами, та на деякі недоречності в останніх.

Підсумовуючи настанову Петра Могили в теологічно- ідейній сфері, відзначимо його намагання використати здо­бутки західної культури, теології, церковної практики. При цьому він постійно прагнув пом’якшити розбіжності між Східною і Західною церквами. Митрополит не копіював сліпо західні зразки, бо брав із західних здобутків тільки те, що було корисне і не суперечило православній духовності, тра­диції, обрядовості. Проте позитивне ставлення Петра Могили до інших церков не означало, що він недооцінював власне віровчення чи був готовий на капітуляцію перед наступом інших ідеологій. Навпаки, коли хтось нападав на Українську церкву, заперечував питомість її обряду, то митрополит обо­роняв її з найбільшою завзятістю, свідченням чого може слу­жити його «Літос».

У першій половині XVII ст. відбулася низка спроб в ор­ганізаційно-дипломатичній площині знайти порозуміння між православною і католицькою церквами. Згадаємо найваж­ливіші серед них. Так, у 1627—1628 роках ініціативу до зближення між православними і уніатами подав архієпископ Мелетій Смотрицький. У 1629 р. з ініціативою виступив уже король Сигізмунд III. За згодою православних (Йов Борець­кий) і уніатів (Йосиф Рутський) мали відбутися три собори: православних — у Києві, уніатів — у Володимирі і спільний, об’єднуючий — у Львові. Але всі заходи закінчилися невда­чею через заборону Конгрегації пропаганди віри проводити спільний собор. Водночас серед православних противилися унійним заходам шляхта і козацтво [10].

У 1636—1638 роках унійну спробу започаткував волин­ський воєвода Адам Сангушко, а продовжив її король Воло- дислав IV. Згодом, у 1643 р. унійну спробу ініціював єпископ Методій Терлецький, а папа Урбан VIII і колегія кардиналів послали листи до Петра Могили і воєводи Адама Кисіля з наміром схилити їх у лоно католицької церкви. Проте православні не відповіли на ці листи, вважаючи себе партнерами, які можуть дискутувати і ставити свої умови щодо з’єднання.

Подібні пропозиції у справі порозуміння православної і ка­толицької церков з боку православних були надіслані до Ри­му в 1644 р. Ці пропозиції були анонімні, але більшість дослідників, зокрема Є. Шмурло, вважають, що їх авторами були Петро Могила і Адам Кисіль. А. Великий взагалі вважає єдиним автором цих ініціатив київського митрополита.

Один із документів (без дати) — «проект згоди» «Modus concordiae generalis a parte desunitorum conceptus», що дійшов до нас не в оригіналі й навіть не в копії, але як конспект переказування поставлених православними умов, зроблений кимось із католиків. У цьому проекті є чимало спільного зі змістом двох інших документів, пов’язаних з іменем митро­полита Петра Могили. Знову йдеться про анонімні унійні проекти 1645 p., знайдені в архіві Конгрегації пропаганди віри у Римі й опубліковані Є. Шмурлом у 1928 році у його класичній праці «Le Saint-Siege et l'Orient orthodoxe russe, 1609—1654» [11]. Цими документами є «Compendio del nego ­tio dell’unione de Rutheni universale» (названий ще «Memoire du m6tropolite Pierre Mohila») та «Sententia cuiusdam nobilis poloni graecae religionis» (під назвою «Memoire du palatin Adam Kisel»). Записку митрополита Могили знайдено в п’ятьох копіях у різних римських бібліотеках. Шмурло вва­жав, що вона була написана польською мовою, перекладена італійською чи латинською мовами, а до нас дійшла в пере­кладі італійською Франціска Інголі, секретаря Конгрегації пропаганди віри. Другий документ — «Думка одного поль­ського шляхтича грецької релігії» — Шмурло приписував чернігівському воєводі Адамові Кисілю. За змістом обидва документи дуже близькі, хоч перший написаний стисло і, на думку Шмурла, мав би бути переказом за редакцією Інголі більшого оригіналу записки Могили, другий, який дійшов до нас латинською мовою, набагато обширніший і має розмовну форму.

Що стосується авторства цих двох документів, то прото- архімандрит А. Великий висунув нову теорію. На підставі аналізу тотожності головних положень змісту обох доку­ментів він зробив висновок, що «Compendio» є тільки резюме «Sententia». На початку «Compendio» сказано, що польський король прислав до Конгрегації пропаганди віри листа «нез’єдиненого митрополита Руси» з проханням розглянути його зміст і дати зауваження до порушених справ. Оскільки лист був польською мовою, його перекладено латинською чи італійською мовою і, за тодішньою практикою, «з нього зроб­лене коротке резюме італійською мовою, яке розіслано до учасників найближчого засідання в цій справі». Цим і пояс­нюється, чому згаданого резюме знайшлось аж п’ять при­мірників. У протоколі засідання Конгрегації за 16 березня 1645 р. занотовано, що на ньому прочитано резюме листа під заголовком «Думка одного польського шляхтича грецької релігії». На підставі проведених досліджень А. Великий ро­бить висновок, що автором листа, з якого зроблено римське резюме, є православний митрополит Київський та що диску­тований на засіданні Конгрегації проект був твором Петра Могили [12]. А. Великий доповнює свою гіпотезу про автор­ство ще й тим, що саме Адам Кисіль, одержавши послання папи, порозумівся з Петром Могилою, і вони підготували спільний проект та, мабуть, за спільною згодою використали згаданого аноніма, іншими словами, що авторами «Sententia» були Петро Могила і Адам Кисіль [13]. На нашу думку, ви­сновки А. Великого — найправдоподібніші, адже більцість дослідників згодні в тому, що обидва документи близькі за своїм змістом і що до їх написання безпосереднє відношення мав митрополит Петро Могила.

Який же зміст цих npoeктів? «Compendio» — резюме, що його зробив Ф. Інголі,— відзначається своєю систематич­ністю, ясністю, фаховістю. В ньому представлені:

1)   Віросповідні відмінності між Східною і Західною цер­квами. Ці відмінності не є істотними, а скоріше словесними. Це стосується пояснення Святого Духу, «per Filium», вшану­вання святих, визнавання оплаток, чистилища,— в цих та інших питаннях порозуміння цілком можливе. Головне тут — це примат папи. Розходження з цього питання набрало такої форми, що всі доходили висновку про можливість примирен­ня лише за умови, коли одна із сторін поступиться іншій. Але це неможливо було здійснити: обидві церкви виходили з двох цілком протилежних засад, змінити які — означало б піді­рвати основи, позбавити всякої життєздатності самі церкви. Східна церква грунтується на роздільності патріархатів (на соборності), і цей принцип треба обов’язково зберегти, навіть визнавши примат папи римського. Засадою Західної церкви є ідея єдності верховного пастиря і пастви та визнання Петра як глави апостолів. Але ж цієї засади не відкидають і право­славні, про що свідчать молитовні піснеспіви. В такому ж дусі висловлювалися й отці церкви.

2) Умови з’єднання церков. Порушуючи питання умов з’єднання церков, не можна домагатися негайної унії з като­ликами всього православного світу. Так, на греків поки що нічого розраховувати, оскільки їхні патріархи перебувають у руках мусульман, а відтак несамостійні у своїх діях. Тому на перший випадок слід задовольнятися лише частковою унією з Польською Руссю. Церковна єдність для останньої потріб­на, оскільки вона гине від розколу, що виник у її середовищі і утворив дві ворогуючі партії — уніатів і православних. Щоб узгодити позиції тих і тих, треба: а) провести з’єднання, яке має бути саме з’єднанням, унією, а не злиттям (l'unione е non I’unita), не перетворенням православних на латинників; руські повинні зберігати непорушними свої обряди, маючи спільного з латинниками духовного голову і керівника — Римського первосвященика (згідно з Символом віри); б) до­пустити обрання митрополита собором руських архієписко­пів і єпископів за старими звичаями, не звертаючись до Риму за затвердженням у його стані; в) постановити, що митропо­лит складає присягу щодо дотримання догматів і правил хри­стиянської віри, зокрема заявляє про своє визнання папи і його примату та надсилає сповідання віри до Риму латинсь­кою, грецькою і руською мовами, але без того, однак, щоб їхати туди і просити висвячення. Таке ж сповідання з ви­знанням папського примату подають при своєму висвяченні архієпископи і єпископи, але надсилають його не до Риму, а вручають митрополитові; г) у випадку возз’єднання Конс­тантинопольського патріархату з Римською церквою Поль­ська Русь повертається під його владу.

3) Засоби до з’єднання церков. Для здійснення унійної акції пропонуються такі засоби: а) на майбутніх повітових сеймиках ставити питання про існування розладу між уніа­тами і православними, про шкоду, якої він завдає, про потре­бу покінчити з цим ненормальним станом і домагатися, щоб земськими послами обирали людей з авторитетом і прихиль­них до унії; б) скликати з’їзд задля примирення уніатів і пра­вославних, аби вони домовилися зі спірних віросповідних пи­тань, не роблячи при цьому ніяких заяв щодо можливого майбутнього єднання з Римським престолом; в) випросити у короля згоду шляхти на такий з’їзд і заборонити влаштову­вати безладдя й порушувати нормальний хід з’їзду; д) голо­вами з’їзду обрати двох — католика і православного, людей розсудливих і з належним авторитетом; г) постанови цього з’їзду подати на затвердження загальному сеймові [14].

Є. Шмурло, який вперше опублікував «Записки київ­ського митрополита», висловлював жаль, що до нас не дійшов оригінал, бо переказ-редакція Інголі не позбавлена суб’єк­тивного забарвлення, не дає можливості точно довідатися, де, власне, була межа компромісності. Але достеменно можна стверджувати одне: крок у бік Риму був зроблений чималий. Могила вважав можливим усунути всі перешкоди догматич­ного характеру і навіть щодо примату папи. Основна пере­шкода до порозуміння і поєднання була ним зламана. [15].

Але перешкоди до порозуміння двох церков були не тільки догматичного характеру. Як писав Шмурло, «обидві церкви за довгий період віків виробили кожна своє власне обличчя. Могила ні на хвилину не допускав можливості для руської церкви поступитися своїм. Єднання — так, злиття — ні... Визнання примату не означає ще підпорядкування, яке вза­галі недопустиме при засаді соборності. Першенство ще не панування. Папа є лише «primus inter pares». Посилаючи йому своє сповідання віри, митрополит засвідчував цим не акт підпорядкування, а лише через папу, як старшого, дово­див до загального відому церкви самі факти» [16].

Якщо йдеться про «Sententia», цей анонімний проект, то в ньому значно ширше сформовано критику Берестейської унії, подано відмінності між Східною і Західною церквами і намічено шляхи порозуміння, де пріоритетної ваги надається шляхетському станові. Основні думки цього проекту такі.

Розходження між православними і католиками — радше формальні. Погодити їх повинні богослови. Тим більше, що стосовно догм здебільшого вже знайдено компромісні момен­ти, зокрема в розумінні походження Святого Духу, євхарис­тії, чистилища, шанування святих. Вся суть примирення зво­дилася все ж до визнання примату папи. Якщо порозуміння в цьому пощастить досягти, то все інше вже не становитиме якихось труднощів.

У цій справі слід повернутися до первісного стану, коли Грецька церква визнавала римського первосвященика, бо Римська церква є первопрестольна, а папа — перший серед патріархів. При цьому, однак, слід пам’ятати, що унія (злука) не є злиттям. Злука не порушує суті складових з’єднаних частин. Тому треба визнати дві цілком самостійні христи­янські церкви — Східну і Західну. Жодна з них не має права підпорядковувати іншу. Визнаючи примат папи, православ­ні, однак, і надалі залежатимуть від патріарха і зберігати­муть недоторканними свій обряд і свою організацію. Щоб по­годити примат папи і одночасне підпорядкування патріар­хові, було знайдено таке пояснення: теперішнє становище константинопольського патріарха ненормальне, оскільки він у ярмі в поган. Його дії не вільні від примусу, а тому тепер з ним не можна рахуватися. Коли Греція визволиться, тоді й патріарх, напевне, не відмовиться визнати примат папи.

Таке тлумачення вказує на те, що київському митрополи­тові не треба приймати сакри ні від папи, ні від патріарха, і що його хіротонізуватиме собор архієпископів і єпископів. При цьому митрополит прилюдно проголосить по всій Русі своє сповідання віри грецькою, латиною та українською, а єпископи затвердять його.

Автор проекту подає також оригінальний спосіб з’єднання, а саме — шляхом проведення з’їздів-сеймиків, скликаних згідно з діючою конституцією. Насамперед церковну пробле­му слід поставити на повітових сеймиках, згодом розглянути на державному сеймі, який виробить правничу базу для скли­кання з’їзду всіх українців, що на ньому шляхта і духовенство зможуть розглянути справу порозуміння з Апостольським престолом, а рішення цього з’їзду затвердить уже опісля де­ржавний сейм. При цьому велика увага зверталася на те, щоб в унійній акції якнайактивнішу участь узяла шляхта — впли­вовий чинник держави в тодішні часи [17].

До цього проекту секретар Конгрегації Ф. Інголі і богослов В. Рікарді подали свої критичні зауваження. Інголі не погод­жувався з автором проекту, який вважав, що догматичні відмінності між двома церквами обмежуються тільки словес­ними формулюваннями. Інголі наполягав, що різниця між «а Filio» і «per Filio» є неподоланною. Рікарді до того ж заува­жував, що православні й надалі відкидають чистилище й інші догмати. Він вимагав саме «злиття», а не звичайної «унії», підтверджуючи, що «una est ecclesia catholica». Він також на­полягав, щоб у можливому з’їзді-синоді православних та уніатів узяли участь також деякі латинники і обов’язково єпископ Методій Терлецький [18].

Ці зауваження мали вплив на рішення Конгрегації пропа­ганди віри, які були прийняті на нараді 16 березня 1645 р. і які вимагали від православних визнання догматів згідно з умова­ми Флорентійського собору. Конгрегація схвалила заходи Во- лодислава IV у справі залучення до унії православних. Що сто­сується догматів, то приєднані до унії повинні були дотриму­ватися рішень Флорентійського собору. Конгрегація погоджу­валася з тим, що після прийняття унії київського митрополита обиратимуть архієпископи і єпископи, а митрополит призна­чатиме своїх єпископів, не питаючи при цьому якогось дозво­лу від Риму. Але митрополит усе ж повинен був просити і от­римати від папи підтвердження свого вибору. Дозволялося та­кож уніатському митрополитові скликати собор, аби виробити методи приєднання до унії всіх українців, але при цьому не дозволялося запрошувати на собор православних [19].

У додатковій інструкції новопризначеному нунцієві де Торресу від 17 березня 1645 р. Конгрегація підтверджувала, що Апостольська столиця не може дозволити православним за їхнім бажанням мати патріарха на Русі і брати участь у засіданнях уніатського собору, де мали б розглядатися умови унії. Проте доручалося нунцієві розвідати «про спосіб життя і звичаї Могили» та довідатися про умови, на яких право­славні бажали б прийняти унію.

Однак на цьому, власне, й закінчилася спроба поєднання церков. Як і попередні, ці переговори також ні до чого не при­вели. Обидві сторони шукали компромісу, але між ними й далі панували недовіра і підозра. За таких обставин нелегко було знайти якусь примирливу розв’язку. Невдовзі помер митропо­лит Петро Могила, а згодом почалося велике козацьке по­встання гетьмана Богдана Хмельницького, яке вже у Зборів- ській мирній угоді поставило вимогу: унія взагалі «усюди має бути винищена».

Підсумовуючи спроби православних досягти примирення і зближення церков, слід визначити спонуки, з’ясувати того­часну політичну ситуацію та умови переговорів і, врешті, уточнити, яка була загальна концепція цієї відважної, небез­печної і далекосяжної акції.

Ідея єдності випливала з самої Христової науки на підставі Євангелій, де сказано, «щоб було одно стадо і один пастир». Про єдність православні моляться на кожному богослужінні. На пропозиції латино-уніатів про з’єднання Могила відповів: «Ми самі цього бажаємо. Свята Східна Церква щодня про­сить Господа, щоб Він шляхами, Йому відомими, довів роз­ділені церкви до того єднання, яке існувало між ними майже впродовж тисячоліття» [20]. Послідовність вимагала від кож­ного християнина перейти від декларації до реалізації такого прагнення.

Поділ Христової церкви та взаємне протистояння ослаб­лювало саму Христову віру, через що поставали різні єресі, які баламутили вірних, доводячи їх до збайдужіння. Розді­лення церков негативно впливало на організаційну дис­ципліну духовенства та сприяло своєрідній анархії в церкві. Все це, природно, ослаблювало релігійно-церковне життя в тодішній Україні.

Релігійні суперечки завдавали шкоди українському наро­дові, де духовну ворожнечу і боротьбу підсилювали зовнішні політичні чинники, тримаючи український народ у своїй за­лежності. Вже тоді назрівало суперництво між Польщею, Московщиною і Туреччиною, які використовували для своїх цілей Константинополь і Ватикан та прагнули загострювати суперечності між православними й уніатами. Тому потреба порозуміння і внутрішньої релігійної єдності була імператив­ною саме для українців. Цю потребу відчували духовні про­водирі українського народу.

На хід тодішніх церковних справ значний вплив мали та­кож і деякі безпосередні політичні плани Речі Посполитої. Після війни, що її вів Володислав IV проти Москви, він готу­вався до війни з Туреччиною. Для цих планів йому було потрібно мати допомогу козаків, які, як відомо, ставили на­самперед вимоги церковно-релігійного порядку. Тому король прагнув відділити православних українців від Константино­польського і Московського патріархатів, протиставляючи їм Український патріархат. А для цього потрібно було мати згоду Апостольського престолу; звідси — й заходи Володислава IV щодо порозуміння православних з уніатами.

Петро Могила, який співчував державним планам Речі Посполитої й був зобов’язаний Володиславу IV за часткові поступки православним прийняттям «Пунктів заспокоєння» 1632 p., не міг не взяти участі у спробах порозуміння між двома церквами. Могила мав державницьку концепцію, а то­му прагнув до легальних форм існування Української церкви, сподіваючись здобути для неї однакові з католицькою церк­вою права. Бажання легального становища та визнання існуючого політично-державного стану на сході Європи й бу­ли причиною початкового непорозуміння і зіткнення Могили з революційною козаччиною.

Тодішні керівники церковного життя в Україні усвідомлю­вали те, що Польща не може піти на поступки православним без згоди Апостольського престолу. Формальне ж визнання ос­таннього могло забезпечити цілком легальне становище пра­вославній церкві супроти Речі Посполитої та здобуття для ієрархії і кліру прав, яких не добились навіть уніати.

Мабуть, що не чужою для Могили була перспектива пат­ріаршого стану, завдяки якому він міг би відіграти провідну роль у всьому православному світі. Присмерк Константино­поля і поставлена на відповідний рівень освіта й релігійні видання у всеправославному обсязі («Православне сповідан­ня віри», «Літургіаріон», «Требник») напевне заохочували енергійного і ще відносно молодого київського митрополита.

Будучи людиною, яка прийшла на український грунт ззовні, людиною, яка не пережила наслідків Берестейської унії безпосередньо, митрополит Петро Могила легше, ніж інші, йшов на переговори. Трудність переговорів між право­славними і католиками полягала в тому, що останні вважали, ніби вони єдині зберігають справжню Христову науку і тільки вони покликані її пояснювати й проповідувати, адже тільки католицька віра веде до спасіння. Тому вони дивилися на інших як на «блудних людей», які для свого спасіння му­сили б покаятися і повернутися в лоно «істинної віри» за тра­диційною формулою: «прийдіте і поклоніться».

Навчені таким досвідом, православні ставилися з великою обережністю і недовір’ям до всього, що виходило з Риму. По­чинаючи свої заходи у справі порозуміння між двома сторо­нами, православні лідери виступали з позицій рівноправних чинників, прагнули до переговорів як рівні з рівними, не ма­ючи ніякого почуття меншовартості. Вони розуміли, що пе­реговори можна вести тільки спираючись на сильну церкву, а тому прагнули зміцнити становище православної церкви у сфері освіти, науки, поліпшити її організованість.

Якщо йде мова про методи порозуміння, то київський мит­рополит не мав наміру здійснювати його авторитарно або ж тільки разом з ієрархією. До співпраці і співвідповідальності він прагнув залучити також найактивніші верстви українського народу. Могила хотів вирішувати важливі справи цер­ковного життя загальноприйнятним в українському суспільст­ві соборним чином. Саме ця соборність, на відміну від суворої авторитарності папи, характеризувала два підходи — захід­ний і східний.

Православні надавали великого значення тому, щоб у вирі­шенні релігійних справ брали участь також миряни, насампе­ред шляхта, яка в ті часи відігравала значну роль в суспільно- державному організмі. Саме відсутність шляхти на Берестей­ському соборі вважалася за великий мінус.

У кінцевій фазі релігійне порозуміння мало дістати санкцію державного чинника за посередництвом державного сейму. Співучасть державних інстанцій необхідна була не тільки для престижу, а насамперед мала зобов’язувати Річ Посполиту шанувати прийняті на соборі-сеймі рішення.

Коли шукати причини невдачі Берестейської унії, то, ду­мається, вона не досягла поставлених перед нею завдань саме тому, що і Польща, й почасти Апостольський престол роз­глядали українських уніатів як вірних другої категорії. Тому вони вважали, що спонукою до переговорів не повинні були виступати матеріальні стимули чи відзначення ієрархії, а тільки моральні чинники, за які визнавці мали б бути гото­вими до найбільших жертв. Визнаючи зближення і поро­зуміння між православними і католиками за потрібні й ко­рисні для Христової церкви, визначивши шляхи, якими вони мали здійснюватися, потрібно було накреслити також кон­цепцію з’єднання — союзу-унії.

Київський гурток на чолі з Петром Могилою дотримувався погляду, що між православною і католицькою церквами що­до віровчення є багато спільного, а відмінності між ними — здебільшого формальні й стосуються самого пояснення. Ви­ходячи з цього принципу, лишалося, з одного боку, визначи­ти лише межі, в яких потрібно було знаходити узгодження- компроміс, а з другого — визнати ті відмінності, які були недоторканними.

Православні обстоювали концепцію своєрідного союзу за­для співжиття різних церков, які б визнавали загальні віро­сповідні засади-догми, загальний авторитет першоієрархів Західної і Східної церков при збереженні їх внутрішньої не­залежності, автокефалії. Тому й виходили з настанови, що унія це не є «unitas» — єдність, поглинення, злиття, а співжиття рівнорядних і незалежних одна від одної церков, зв’язаних в одне ціле за принципом: «злука не порушує злу­чених частин». Унія, згідно з проектом православних, — це своєрідна ідентифікація — ототожнення православ’я з рим­ським католицизмом, а не підкорення адміністративне і дог­матичне.

Православні шукали узгодження-компромісу в сфері ди­намічних розходжень, пом’якшуючи позицію православної церкви в тих пунктах, де були помітні розбіжності з католиць­кою церквою. Водночас вони очікували від іншої сторони та­кож певних поступок. З виданих грунтовних теологічно-обря­дових праць, зокрема Катехізису і «Требника», видно, що Київський гурток знаходив компромісну форму святої євха­ристії, щодо чистилища, не загострював питання про поход­ження Святого Духу. В згаданому листі Могила навіть визна­вав примат римського патріарха — примат, який визнавали спочатку всі християни. Це були далекосяжні, максимальні поступки, які могли стати базою до реалізації тривкого союзу; був потрібен тільки аналогічний крок з іншого боку.

Прийнявши скоректований погляд щодо догматичних роз­ходжень, православні були непримиренні, коли йшлося про обряд Східної церкви, про її соборний устрій як специфічні прояви душі східного християнства. Історичний розвиток схід­ного християнства витворив свої специфічні форми, глибоко пов’язані з його духовністю і відмінні від латинської обрядо­вості. Спроба підпорядкувати один обряд іншому була проти­природна і шкідлива. Для Могили «обряд — це образовий вияв церковної думки, витвореної різними історичними умовами, тому в нього вноситься елемент національний» (21). Для пра­вославних віра всіх християн тотожна, тільки кожен народ має свої власні форми для вияву цієї віри. Захищаючи східний обряд, встановлений на українських землях, православні обо­роняли специфічність вірувань українського народу, і в цій сфері не допускали ніяких зовнішніх втручань. Поступаючись у догматах, але захищаючи обряд, Могила і його гурток вия­вилися податливими в тому, що мало загальний, інтернаціо­нальний характер, натомість із великим завзяттям обороняли обряд, який в церкві носить національний характер.

Щодо внутрішньої організації православної церкви в Ук­раїні, то Київ прагнув, щоб вона розвивалася незалежно від зовнішніх церковних чинників, мовляв: «Наш митрополит не ходитиме ні до Риму, ні до Константинополя, але хай буде постійно хіротонізований собором місцевих архієпископів і єпископів». Так само єпископів призначатиме митрополит Київський, і вони складатимуть тільки йому свою присягу. Це ясне сформулювання автокефалії Української церкви сприяло ідеї Українського патріархату, яrа кілька разів ви­сувалася в цей період, але якої не приймали Рим і Констан­тинополь.

Внутрішня автономія не виключала визнання вселен- ськості християнської церкви, а тому Могила вважав за потрібне мати безпосередній зв’язок з Константинополем і водночас опосередкований — із Римом. Форми цих взаємо­зв’язків мали бути визначені залежно від свободи діяння патріарха Константинопольського та від порозуміння між ос­таннім і папою.

Викладена вище концепція була на той час досить рево­люційною і наражалася на опір і українського суспільства, й зовнішніх чинників. Не маючи змоги її проводити у всій цілості, Могила намагався хоча б частково пом’якшити став­лення православної церкви до католицької. Він уникав сути­чок, не акцентував уваги на розходженнях, не допускав за­гостреної полемічної боротьби. Це й була програма мінімуму в сфері екуменізму київського митрополита.

Впродовж довгого часу ця ідея зближення церков лишала­ся забутою, а розпочата справа Петра Могили зазнавала най­різноманітніших пояснень і оцінок. Але через три з полови­ною століття після екуменічних спроб Могили ця акція знову стала на часі. Нині багато сил прагне до її відродження і про­довження, поширення і, за певних обставин,— реалізації. У цих новітніх спробах цінним досвідом має послужити й ініціатива великого київського Митрополита та його гуртка.

Примітки

[1] Хижняк 3. Києво-Могилянська Академія.— Κ., 1970; Joukovsky A. Contributions a l’histoire de l’Academie de Kiev (1615-1817), centre culturel et d’enseignement en Europe Orientale.— T. 1—2.— Paris, 1975.

[2] Жуковський А. Петро Могила й питання єдности церков.— Париж, 1969.

[3] Голубев С. Лифос // АЮЗР.— T. IX, Ч. 1 — Κ., 1883.— С. 70—71.

[4] Костомаров Н. Киевский митрополит Петр Могила. В кн.: Русская история в жизнеописаниях ее главнейших дея-телей,— T. II.— СПб., 1874.— С. 82.

[5] Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви.— T. II.- Париж, 1959.- С. 287.

[6] Петров Н. О влиянии западноевропейской литературьі на древнерусскую //Трудьі Киевской Духовной Академии.— 1872.— № 6.— С. 514.

[7] Jugie М. La confession orthodoxe de Pierre Moghila — a propos d’une publication recente // Echos d’Orient.— T. XXVIII.— Paris, 1929.— P. 418.

[8] Ionescu T. La vie et l’oeuvre de Pierre Movila, Metropolite de Kiev.— Paris, 1944.— P. 188—189.

[9] Жуковський А. Цит, твір.— C. 180—181.

[10] Крип’якевич І. Нові матеріали до історії соборів 1629 р.// Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка.— T. CXVI.— Львів, 1913.

[11] Smurlo Е. Le Saint-Siege et l’Orient orthodoxe russe. 1609—1654.— Prague, 1928.— P. 157—169.

[12] Великий А. Анонімний проект Петра Могили по з’єдиненню Української Церкви 1645 p.// Analecta OSBM.— Vol. IV (X), fasc. 1—4.— Romae, 1963.— P. 486.

[13] Там само.— С. 487.

[14] Compendio del negotio dell’unione de Rutheni universale. // Lettere Antiche.— Vol. 338, ff. 542, 545; I.— P. 114— 115.

[15] Там само.— C. 115.

[16] Там само.

[17] Smurlo Е. Op. cit.— P. 163—169.

[18] Там само.— C. 161—163.

[19] Relacye nunciuszow Apostolskich i innych osob o Polsce.— T. 2,— Poznaii, 1864.— C. 275—277; Pelesz J. Geschichte der Union.— Bd. II.— Wien, 1880.— P. 213—214; Голубев C. Цит. изд.— T. II.— C. 210—213.

[20] Голубев C. Цит. изд.— T. I.— Κ., 1883.— C. 228; T. II.— Κ., 1889.— C. 139.

[21] Літос // АЮЗР.— T. IX.— 4. 1.— C. 22.

 

Джерело: Климов В., Колодний А., Жуковський А., та ін. Феномен Петра Могили (Біографія. Діяльність. Позиціця). – К., Дніпро, 1996. – 111-125 с.