Мабуть, небагато людей знають про те, що цей звичай досить недавній. Відправи молебнів саме такого виду увійшли в традицію УГКЦ наприкінці ХІХ століття. Тут мається на увазі не вшанування Богородиці чи Христа Чоловіколюбця як таке, але власне ту літургійну форму (коротку відправу) та період (травень-червень), в якому ці богослужіння відбуваються.
Перша частина
У храмах майже всіх християнських конфесій Західної України протягом травня та червня є звичай відправляти молебні, які служать переважно увечері. У травні – до Богородиці, у червні – до Ісуса Христа Чоловіколюбця, або до Серця Христового[1].
Мабуть, небагато людей знають про те, що цей звичай досить недавній. Відправи молебнів саме такого виду увійшли в традицію УГКЦ наприкінці ХІХ століття. Тут мається на увазі не вшанування Богородиці чи Христа Чоловіколюбця як таке, але власне ту літургійну форму (коротку відправу) та період (травень-червень), в якому ці богослужіння відбуваються.
Старожили розповідали, що навіть на початку ХХ ст. небагато парафіяльних священиків УГКЦ хотіли відправляти травневі набожества. Тому досить велика кількість вірних, котрим такі відправи подобались, і які хотіли взяти у них участь, йшли до римо-католицьких костелів, у яких ксьондзи правили їх дуже урочисто при великих натовпах народу та звичайно з обрядом Виставлення Святих Дарів. Якщо деякі греко-католицькі священики погоджувалися правити «маївки», то більшість з них протягом довгого часу аж ніяк не хотіли служити відправ до Серця Христового, вважаючи це латинізацією. Культ Серця Христового у греко-католиків почав розвиватися в основному при василіанських монастирях, а лише згодом поширився практично на цілу УГКЦ.
У ролі «маївок» спочатку використовували давній молебень – Параклис до Божої Матері з каноном, автором якого вважають святого Теостерикта монаха (ІХ ст.), і приспівами до якого служили фрази «Пресвята Богородице, спаси нас»; Параклис містить також уривок з Євангелії від Луки, у якому мова йде про відвідини Марією Єлизавети тоді, коли обидві готуються стати матерями. Богослужіння завершувалося стихирами та молитвою до Богородиці згідно з текстами та рубриками, які прийняті практично у всіх церквах Візантійського обряду. Згодом, після Добромильської реформи наприкінці ХІХ ст., молоді ієромонахи-василіани отці Андрій Шептицький та Платонід Філяс вирішили реформувати ці, на їхню думку, не надто зрозумілі богослужіння. Вони взяли скорочені тексти з Малого Водосвяття, Прокімен та Євангеліє Утрені, а також тропарі, стихири та молитви з Параклису і скомпонували молебень, текст якого згодом було поміщено у багатьох молитовниках та й досі він є основою майського набожества в УГКЦ. Тут одним із найважливіших мабуть став принцип повернення до діалогу між священиком та народом, а також до зрозумілості текстів та певною мірою до їх спрощення.
Проблема існували також із календарем. Якщо у братів римо-католиків не існувало питання двох календарів, то українські греко-католики Австро-Угорщини, а згодом Польщі були жертвами такого собі ментального поділу: у житті існував один календар, а у храмі – інший. Особливо це стосувалося травнево-червневих відправ, бо їх звичайно правили за григоріанським календарем, в той час як свята святкували за юліанським. Ця проблема ускладнювалася ще й тим, що часто у травні випадали важливі свята тріодного циклу: Лазарева субота, Квітна неділя, Страсний або Світлий тижні тощо. Правити майський молебень у Страсний тиждень, поставивши богослужіння цього періоду на задній план, – це вершина нерозуміння духу церковних відправ.
Сьогодні вистачить перейтися різними храмами Візантійського обряду, і ми побачимо наскільки різноманітні відправи у травні, як в принципі також і у червні.
У деяких храмах просто відправляють Вечірню, у монастирських іноді ще додають Повечір’я. В інших парафіях УГКЦ, особливо у містах, увечері служать святу Літургію св. Івана Золотоустого, після якої починають молебень. Часто не правлять вечірньої св. Літургії переважно напередодні свят; тоді замість неї правиться велика святкова Вечерня, а після відправи може бути молебень, а може бути просто – відпуст.
Перед ІІ Світовою війною та й зрештою у часи підпілля у Станіславській єпархії правили скорочені молебні, який дуже нагадували літанії римського обряду. Їхні тексти збереглися у молитовниках, які було видано за сприянням блаженного священномученика Григорія Хомишина, тодішнього Станиславівського єпископа. Такі молебні звичайно правилися безпосередньо після святої Літургії. Після тропаря не було прокімена та Євангелії, а відразу переходили до стишків, яких було 12, відповідно з приспівами, а потім йшли стихири, молитва та відпуст. Тексти відзначалися більшими латинізмами, ніж звичайно. Молебні приписували правити у червні до Серця Ісусового, у травні до Богородиці, у жовтні до св. Йосифа та в листопаді до св. Йосафата.
У Галичині в греко-католицьких храмах подекуди також відбувалося так зване «сорокагодинне набожество», яке було просто скопійоване з латинського обряду. Воно полягало у Виставленні Найсвятіших Дарів та їх адорації, яка повинна була тривати 40 годин. Червневе богослужіння у нас, без жодного сумніву, з’явилося пізніше, аніж травневе. Якщо подивитися у Типікон о. Дольницького та інші літургійні книги, то відразу видно, що свята Серця Христового немає. Про це є також багато свідчень.
Які позитиви від т.зв. «майських» відправ в УГКЦ?
По-перше, це певною мірою відродило, «розбудило зі сну» культ Богородиці. Безперечно, культ цей хоча й існував, але, на жаль, був занедбаний.
По-друге, це зупинило свого часу масовий відплив греко-католиків до римо-католицьких парафій.
По-третє, це мало важливе пасторальне значення. Вірні, які рідко збиралися на вечірні богослужіння протягом року, за винятком неділь та великих свят, або якихось спеціальних відправ, як наприклад напередодні Різдва чи у Великому пості, саме цими днями почали численно збиратися в храмах, молитися разом, співати, слухати проповідей, а після богослужіння спілкуватися між собою.
По-четверте, це зберегло вірних при парафіях та відвернуло християн від багатьох приватних духовних практик, як також від сектантства.
Негативні сторони
По-перше, латинізація. Невже можна багатющу спадщину Візантійської традиції з її різноманітними текстами: акафістами, канонами, стихирами,тропарями та ін. звести тільки до відправ «маївок» або відмовлення вервечки (розарію), а так само лише до святкування богородичних свят?
По-друге, затьмарення Пасхального періоду, великодніх текстів і тріодних відправ на фоні власне цих «травневих» молебнів. Що люди чують на «маївках» з пасхальних текстів? Це хіба що одинокий текст тропаря «Христос воскрес» і практично більше нічого, зате більшість текстів присвячено Богородиці. Один із викладачів предмету маріології в Східному Інституті в Римі висловився про уніатські молебні як про латинські літанії, які просто пристосовані до відправ у візантійському обряді. Незнання своєї власної традиції стосовно вшанування Богородиці цей італійський викладач вважав просто злочином.
По-третє, знову ж таки невідповідність цього марійського культу, до притаманного східній традиції. Якщо культ Божої Матері існує протягом цілого року, а особливо як під час св. Чотиридесятниці, так і в Пасхальний період, і особливо у передріздвяний період (в Пилипівку) та в Успенський піст, то у випадку місяця травня, який у візантійському обряді (та й в інших обрядах) не має спеціального статусу, таке наголошення є певною мірою дисонансом не лише з тріоддю, але взагалі з циклом церковного року.
По-четверте, ці відправи аж ніяк не сприяють екуменізмові та порозумінню із православними. Тут мається на увазі не колишніх уніатів, або тих православних, які проживають на Галичині і звикли мавпувати обрядові особливості від уніатів та латинників. Мається на увазі власне ті Церкви Християнського Сходу, для яких подібні практики є чужими, нав’язаними з боку і такими, що не вписуються в їхні багатолітні традиції. А літургійна єдність як відомо – це важливий фактор для повної євхаристійної єдності між церквами.
Висновки?
У жодному разі не треба просто викорінювати ці практики. По-перше, їх потрібно би пристосувати до потреб вірних та органічно вписати в уже існуючі обряди. Наприклад, відправа щоденної Вечірні просто необхідна перед молебнем[2]. Це – прекрасна нагода для людей, які прийдуть, почути пасхальні та святкові тексти. Священики повинні би, скориставшись можливістю, пояснити людям, що сьогодні окрім посвяття Пасхи святкується свято жінок мироносиць, чи переполовинення П’ятидесятниці , чи неділя самарянки. По-друге, – це урізноманітнення самих богородичних текстів. Необхідно у майбутньому віднайти їх та й перекласти, але, зрештою, спочатку треба вживати ті тексти, які у нас є, але просто занедбані[3]. Євангельські читання можна би вживати з різних уривків. Наприклад, про саму подію Благовіщення, про перетворення Ісусом води у вино в Кані, про стояння Матері Марії під хрестом Ісуса, про те як браття Ісуса та Його Мати прийшли до Нього та ін. Незгідне з духом великодньої радості також клякання під час молебня. У старих текстах був і такий припис, що священик закликав молитися за певні потреби, а всі люди відмовляли на кожне прошення Богородице Діво. Цей звичай тепер скасовано через те, що він не узгоджується з духом молебня. Адже, традиція літургійних респонсоріїв свідчить про їхню короткість, як наприклад «Господи,помилуй» або «Подай, Господи». Також всі свої насущні потреби ми приносимо Богові як в єктенії, яку читає священик чи диякон за всіх потребуючих, так і в стихирах, в яких Мати Божа постає як для голодних Кормителькою, для скитальців – Потіхою, для бурями гнаних – Пристанню, для немічних – Покровом і Заступницею» і т.д.
Друга частина
Добігає кінця місяць червень, протягом якого щодня увечері правиться молебень до Серця Христового, або я тепер кажуть «до Христа Чоловіколюбця». У деяких спільнотах замість молебна частіше читають Акафіст до Ісуса Христа або ж Акафіст до Серця Христового авторства о. Ісидора Дольницького. Для багатьох старших людей – це найприємніші спогади з дитинства, коли світлими літніми вечорами у їхніх храмах співалася на приємну мелодію ця чудова відправа.
Епітети, якими повний Акафіст до Серця Ісусового авторства о. Ісидора Дольницького, дуже подібні до епітетів Літанії латинського обряду.
Для порівняння можна б узяти декілька віршів з цього Акафісту та з Літанії до Серця Ісуса, так наприклад:
Cердце Іисусово, кротости и долготерпінія бездно непостижимая (Ікос 8) – Cor Jesu, patiens et mulate misericordiae;
Сердце Іисусово, oлтарю огня любве неугасимия (Ікос 8) – Соr Jesu, justitiae et amoris receptaculum;
Сердце Іисуса, благости пучино, милосердія престоле (Ікос 4) – Cor Jesu, bonitate et amore plenum;
Сердце Іисуса, жертво непрестанная любве (Ікос 4) – Cor Jesu, victima peccatorum;
Сердце Іисуса о благоволеніи Отца Твоєго небеснаго в человіціх наслаждающеєся (Ікос 2) - in quo Pater sibi bene complacuit. Цей список можна би продовжити.
Культ після свого поширення на Східні католицькі спільноти з часом, можна без перебільшення сказати, стає чимось рідним, наче притаманним духовності греко-католиків. Хоча він дуже недавній та й насправді невідповідний духові відправ Християнського Сходу. Свого часу його старанно нав’язував своїй пастві Митрополит Андрей Шептицький. Однак, цей великий ієрарх тільки починав справу відродження східного обряду, багатьом речам він сам вчився, а тому далеко не всі його приписи та думки є актуальними сьогодні.
Тропар до Серця Христового, яке відповідно до тексту сьогодні видніє на престолі - це явний латинізм, який, на думку багатьох, дисонансом звучить з прекрасним співом взятим з утрені – величанням Ісуса Христа, який «сподобив нас бути причасниками щедрот Пресвятого Серця Свого». Цей тропар варто було б замінити іншим, який краще б віддзеркалював ідентичність християнського сходу. Якщо офіційні римські видання часословів змінили тропар Серця Христового Бездну любве Твоєя на тропар Христа Чоловіколюбця Помилуй нас, Господи, а перед тим також старий тропар Хліб преєстественний на Воспоминання Твоє, Христе Боже наш…, то тим більше треба би змінити тропар цього молебна. Те ж саме повинно би стосуватися і кондаків, і інших текстів.
Окрім уривку з Євангелія від Матвія (зачало 43), який у нас читається на утрені у свята преподобних та святителів: «Прийдіть до Мене всі струджені та обтяжені, і Я вас успокою, візьміть ярмо Моє на себе та навчіться від мене, бо Я лагідний і сумирний серцем, то ж знайдете полегшу душам вашим» можна би також читати і інші Євангельські уривки. Адже, саме Конституція ІІ Ватиканського Собору Про Святу Літургію вимагає урізноманітнити читання Святого Письма, щоб у такий спосіб дати вірним можливість почути більшу кількість священних текстів.
До цього молебна додавали іноді і благальну пісню, з обрядом Виставлення Святих Дарів та благословення ними народу.
На нашу думку, проблема все таки існує в тому, що культ, який підкреслює Христову любов до людей, має різні підходи на Сході і на Заході щодо її розуміння. Підкреслення людської природи у особі Ісуса Христа, на відміну від Божественної Його природи – це притаманне для Заходу. Тому й маємо цей культ, який власне дуже чітко проявляє ці риси. Проблема ще й у тому, що на задній план відходять не лише богослужіння мінеї, але навіть і дух Посту святих Апостолів, званого в народі популярно Петрівкою, який власне часто збігається із місяцем червнем. Збігові підлягають часто так само свята Вознесіння та Зішестя Святого Духа, які повинні би святкуватися якнайбільш урочисто через їхню велику вагу у церковному календарі, зокрема як завершення періоду тріоді. Власне любов Божа до людей, яка виявилася у спасенних подіях: Хресній Смерті, Воскресінні, Вознесінні – це притаманне Сходові розуміння, яке є дуже важливим для спасіння людини, і таке, що підкреслює саме Божу природу. Парадокс у тому, що римо-католицькі священики на теренах Польщі, Білорусі та України у вищезгадані великі свята відправляють вечірні та інші притаманні їхньому обрядові богослужіння, ігноруючи Літанію до Серця Христового, або ж просто читаючи її (без співу), в той час як всі інші богослужіння – співані. Це мало би підкреслювати таким чином важливість та урочистість святкових відправ, показавши водночас другорядність червневого богослужіння. У греко-католицьких храмах, де панує повний богослужбовий хаос, часто немає Вечірні та Утрені навіть у найважливіші свята, зате відправа молебна до Серця Ісуса – аж ніяк не пропускається.
Прихильники культу Серця Христового кажуть, що через вшанування Пресвятого Серця ми вшановуємо цілу Особу Ісуса Христа. Однак, на християнському Сході, зокрема у Візантійській традиції, ніколи не було саме такого культу. Якщо, наприклад, Канон умилительний Ісусові Христові певними рисами подібний до молитов до Найсвятішого Серця, то все-таки тут є наголошення на цілу особу Христа, інтегруючи її душу і тіло, почуття і помисли. Християнський Схід Саме тому і не приймає такого культу, який для нього фактично є чужим і зобов’язує лише Західну Церкву. Свято Серця Христового зараз змінило назву на Христа Чоловіколюбця, однак, ментальність у розумінні Христової любові не зовсім змінена. Це свято, популярно зване у народі «десята п’ятниця», шанується на землях Західної України та Західної Білорусі також і багатьма православними. Ікона Христа з Серцем у візантійському стилі насправді не вирішує проблеми, бо такого культ цей чужий для візантійської духовності.
Молебень до Богородиці містить стихири до Неї За всіх Ти молишся, блага – Всім предстательствуєши, благая, то у молебні до Христа Чоловіколюбця стихир не має, але, як вже вище було сказано, є величання після тропаря перед прокіменом та Євангелієм.
Цікаво, що молитва вкінці молебна у різних молитовниках – різна. Тут бачимо і старі довжелезні церковнослов’янські молитви, і більш сучасні коротші, а вже в останні десятиліття додані зовсім короткі по-українському. Деякі книги додають молитви з співаного Псалтиря. У виданнях молитовника «Прийдіте, поклонімся» переставили місцями єктенію і молитву.
Як відомо, найбільшою літургійною піснею є канон. Він складається з 8-ми або 9-ти пісень, кожна з яких своєю чергою містить кілька тропарів. Занедбання читання та співання канонів у сучасних богослужіннях греко-католиків – це мабуть практичний наслідок із душпастирського досвіду, який свідчить про те, що пересічні парафіяни не люблять канонів не стільки через їх чернече походження та зміст, але більше через те, що погано розуміють їх. У православних храмах канони також часто виконуються у вигляді ірмосів, приспівів або ще іншим скороченим способом. Як не згадати парастас, коли канони за померлих співаються у вигляді приспівів, в той час як змісту тропарів вірні зовсім не чують.
На завершення можна би навести дві цитати Євгена Іванківа з його книги «Український Християнський Схід»:
«… ми не хочемо принижувати західний культ Пресвятого Серця Христового, який є добрий і благородний та відповідає ментальності вірних Латинської Церкви. Але, з іншої сторони, на підставі об’єктивної критики, треба надати перевагу східному прославлюванню Христа Чоловіколюбця. Христос Чоловіколюбець – це цілий Христос з повнотою свого Божества і людськості, з безмежністю своєї любові до людського роду…»[4]
«Христос Чоловіколюбець бажає нашої любові, але не якоїсь сентиментально-співчутливої, тільки мужньої, твердої, витривалої, готової на жертви. … Він дарує нам Свою всемогутню любов, Свою силу, Своє життя та свідомість Божої опіки»[5]
[1] Особливістю римо-католицьких храмів у цьому регіоні є власне відправа Літаній до Богородиці та до Серця Христового. Більшість греко-католицьких парафій також мають цей звичай. Пастирі православних парафій, зважаючи на регіональну специфіку та на прохання прихожан, також часто правлять молебні до Богородиці у травні, а деякі до Ісуса Христа Чоловіколюбця чи навіть до Серця Христового – у червні.
[2] Без сумніву, правильніше поступають ті священнослужителі, які починають вечірні травневі богослужіння відправою Вечірні, а вже потім, після тропарів святого та свята починають правити молебень.
[3] Такими текстами є перш за все канони до Богородиці, які поміщені в октоїху. Це і тексти на Повечір’ї, і на Утрені та ін. Це стосується також неперевершених богородичних тропарів як у тріодях так і в мінеї та в інших літургійних книгах. Так само є прекрасні тексти акафістів, які хоча й виникли пізніше, все одно мають глибокий богословський зміст, а їхні літературні прийоми – це справжні шедеври.
[4] Є. Іванків, Український Християнський Схід, Чіка£о 1992, С. 158.
[5] Там само, С. 159.