Давид ЧОБОТАРЬОВ: «Для дітей-сиріт любов важливіша понад усе»

У цей передріздвяний час ми часто думаємо про дітей. Про рідних. І не рідних. Зрештою, у громадянському суспільстві, яке, схоже, формується на наших очах, чужих дітей не буває. Наприклад, у греко-католицьких храмах виручені кошти з продажу святвечірніх свічок передають багатодітним родинам. А, приміром, в римо-католицьких костьолах жертвують гроші на подарунки під ялинку онкохворим і сиротам. Щоправда, цьогоріч настрій не зовсім передріздвяний. Ще. Дорослі відстоюють майбутнє – своє і дитяче — на євромайданах країни. До слова, серед українців немало таких, хто вже сьогодні змінив щось у цій країні на краще. Наприклад, докорінно змінив майбутнє однієї-двох (чи більше!) сиріт, всиновивши їх. Один з них — пастор протестантської церкви «Блага звістка» Давид ЧОБОТАРЬОВ.

–– Моя мама сама усиновлена. Коли їй було 8 років, померла мати, а через чотири роки – й батько. Вона розповідала, як в дитячому будинку любила залазити на підвіконня і молитися, щоби Бог дав нову сім’ю. І одного разу за нею приїхала жінка, щоправда незряча – на обидва ока. (Пригадую, як ми по-дитячому захоплювалися, коли бабуся Варя, витягуючи свої керамічні очі, протирала їх. «Ти диви! – думалося!»). Так ми отримали нашу прекрасну маму, яка народила і виховала тринадцятеро нас!

Не знаю, чи через те, що мама була сиротою, чи через те, що виріс в багатодітній родині, я завжди відчував бажання займатися дітьми.

–– І з чого все почалося?

–– Взимку 2002 року на столичному залізничному вокзалі ми з дружиною Реней (вона – американка) побачили хлопця років одинадцяти-дванадцяти. Занедбаний, брудний, він тремтів від холоду. Було очевидно, що це – сирота або безпритульний. Дивлячись на нього, захотілося малого пригостити гарячим чаєм з бутербродом, а потім – й взагалі забрати до себе додому. На той час у нас ще не було рідної доньки Мейли-Марії, які зараз десять. З’ясувалося, хлопчисько – безпритульний. Після побиття вітчимом втік з дому. Вже рік тиняється вокзалами.

Відмивали його зо два тижні. Відразу постригли – мав воші. Все тіло було в ранах – в його одежі теж були воші – вже тканинні. Так він почав з нами жити. Через якийсь час захотів до мами. Щоправда, спершу до його мами поїхали ми з Реней, а тоді вже хлопця з собою привезли. Відтоді постійно з ним на зв’язку: той відслужив в армії, працює. Життя налагодилося.

Власне, цей випадок дав розуміння, що повинні займатися такими дітьми. Тож придбали батьківський будинок в містечку Рені Одеської області. То був особливий дім. У ньому завжди вирувало життя. Сусіди часто приходили. Родичі –– близькі й далекі –– приїжджали.

Ба більше. Тато поділив його на дві частини, зробивши два окремих входи. В одній з них збиралася церква (п’ятидесятницька). Тож, можна сказати, я виріс при церкві.

Правду кажучи, спершу ми придбали будинок, плануючи самим туди навідуватися. Оскільки навідуватися часто не випадало, задумалися, а що, коли розпочнемо там годувати дітей… Довго не роздумуючи, звернулися до соціальної служби з цією пропозицією. Спочатку ми готували обід раз, а потім – кілька разів в тиждень. А коли на обід стало приходило біля 40 хлопців та дівчат, довелося винаймати кафе в центрі міста.

–– На той момент у вас були діти?

–– Усиновлених не було.

Тоді ми думали, мовляв, те, що робимо, –– вже багато! Але Бог стояв під дверима наших з дружиною сердець і стукав, щоби ми прийняли сиріт в свою родину.

–– Пам’ятаєте, що і як Він вам говорив?

–– Коли в 1991році навчався в біблейській школі в Вілкаві (Латвія), на випускному пастирі, викладачі молилися за кожного студента – як Бог буде ними послуговуватися в майбутньому. І от я стою, чекаю своєї черги. Переді мною хлопцеві говорять, що стане пастирем і служитиме тисячам. Далі пророкують мені: «Твоє життя буде тісно пов’язане з дітьми». І все! Я був розчарований! «Якась недуховна молитва», — думав. Ми часто помилково вважаємо, що стати пастирем чисельної церкви – це покликання, а, наприклад, бути причетним до змін в житті двох-трьох-чотирьох дітей, — дріб’язок.

Тільки почавши працювати із безпритульними та сиротами, усиновивши двох (на сьогодні) діток, усвідомив, що Господь мене до цього готував багато років.

 Взагалі-то вглибині свого серця знав, що з дружиною усиновимо (удочеримо) когось. Щоправда, мусів пройти час, щоби Реней була до цього готова. Вона росла з братом (йому виповнилося щойно два тижні, коли його взяли в сім’ю), який дуже тиснув на неї і загалом всім приносив багато клопоту. Воно і зрозуміло – родина була невіруюча.

Однак Бог звертався до серця Реней також, працював з ним. Врешті Він нам дав дівчинку та хлопчика – Грейс і Натана.

Важливо, щоби усиновлені діти не просто були нагодовані та одягнені, а переживали любов, відчувалися прийнятими. Любов – для них понад усе.

–– Моїм друзям, наприклад, Бог вказав саме на тих дітей, яких вони мають взяти. Цікаво, а як Вам?

–– Наша знайома, до речі, педіатр за фахом, служить сиротам в місії «Емануїл». Якось вона у своєму дворі зауважила дівчину. Та незворушно сиділа на лавці. Було видно, що дуже засмучена. Підійшовши до неї, поцікавилася, чим може допомогти. З’ясувалося, та вагітна. Сама – приїжджа. В Києві немає ні роботи, ні друзів. Батько дитини, як це часто буває, зник в невідомому напрямку. Тому й наважилася робити аборт. Цікаво, що потім вони зустрічалися ще не раз. Служитель увесь час молилася за дівчину. Як результат, коли надійшла її черга йти на аборт, вона встала в дверях палати і не могла зрушити з місця… Щось вглибині єства говорило, що дитина має жити. І дівчина погодилася народити та віддати немовля.

Народження цієї дівчинки застало мене на богослужінні. Знайома попросила зробити оголошення – може, хтось візьме… (Раніше одна сім’я зголосилася взяти, а тоді відмовилася. Потім так само зробила друга). Я подумав, це – не песенятко, щоби таким чином пропонувати… У мене було внутрішнє відчуття, що ми її повинні взяти. З ним, цим відчуттям, і підійшов до Реней. Зараз Грейс вже 3,5 роки. Дуже красива і дуже активна.

–– А з хлопчиком як було?

–– Тоді я з Реней уже працювали в соціальній службі за місцем проживання. Одного разу звідтіля зателефонували і сказали, що хлопчик народився з незакритою пуповиною, через те мама відмовилася від нього. Йому зробили операцію (очевидно, так, як в Україні роблять дитині, в якої немає батьків) і вже два місяці він був нічий. Тих два місяці ніхто з медсестер не брав дитя на руки – щоби не прив’язати до себе. Пригадую, коли ми з дружиною побачили його крихітного в цій незатишній металевій колясці, питання, що візьмемо його собі, відразу було ухвалено.

Перші місяці малюк був напружений і скований. Лише згодом почав почуватися в безпеці й розслабився. Вже ходить у свої півтора роки.

–– До речі, він на Вас, Давиде, схожий. (Кажу це, розглядаючи сімейні фотографії).

–– Про це всі кажуть. (Посміхається).

Я з Реней на цьому не зупинимося. Відчуваю, що ще хлопчика або дівчику (на кого вкаже Бог) візьмемо в свою родину.

Цікаво, що за небіологічних дітей відчуваємо більшу відповідальність, мовляв, їх нам довірив Господь. Це можна порівняти з тим, як друзі вам на вечір чи вихідний залишають своїх дітей – щоб мати змогу відлучитися в справах. І ми до дітей друзів ставимося уважніше, ніж до своїх.

Наша Грейс вже запитує маму: «Мама, ти мене народила?» Реней на те їй відповідає: «Ти в моєму серці народилася». Дівчинка не задовільняється почутим і продовжує: «Ні, ти мене народила». Вона не хоче погодитися з тим, що хтось інший її привів на світ. Коли діти починають усвідомлювати, що були залишені, це для них – сердечна і психологічна рана. Чим раніше вони про це говорять, тим краще. Вивільняються від болю. Таким чином дають гоїтися або, принаймні, затягуватися, рані.

–– Давиде, розкажіть, будь ласка, про дитятячий Будинок Анни, який ви заснували десять років тому в містечку Рені на Одещині, звідки Ви родом?

–– На десятиріччя заснування нашої організації ми зустрічалися з тими батьками, які всиновили дітей або взяли під опіку. А це 24 дитини, не беручи уваги тих, які вже виросли – їх біля 40. Вийшла дуже тепла зустріч. У цьому служінні відчувається тісний зв’язок між місцевими церквами і державною соціальною службою. І все «закрутилося» завдяки годуванню, яке ми розпочали десять років тому. Тобто, ніколи не знати, як Бог розвиватиме якусь ініціативу.

У Рені продовжує працювати наша команда. Досі щонеділі в школах ми годуємо 250 учнів. Багато з них приходять навчатися в недільну школу, де ми розказуємо про Господа. В зв’язку з політико-економічною ситуацією в країні українській глибинці живеться непросто: безробіття, поїздки на заробітки за кордон (власне, через що часто розпадаються сім’ї), алкоголізм, наркоманія… Тому там особливо потрібна підтримка і всіляке сприяння.

–– Я знаю чимало віруючих різних конфесій, які не пережили всиновлення/вдочеріння Богом-Отцем, оскільки не пізнали (і далі залишаються закритими на Його любов). Запитання як до пастиря: як їм допомогти?

–– У мене залишився тільки батько. Мама –– вже вдома, на Небі. Я намагаюся з батьком проводити якомога більше часу – частіше телефонувати та приїжджати. Дуже ціную наше спілкування. Знаю, коли Господь покличе тата, я втрачу оте фізичне відчуття синівства, синівської приналежності. Так із Отцем Небесним.

Духовне сирітство не дає сили для життя. Така людина живе з почуттям вини і осуду себе та інших. А почуття, що належиш Богові, робить тебе сильним, повноцінним, впевненим. Бо насправді Бог за тебе! Повсякчас! Завжди тебе приймає! Це усвідомлення змінює життя.

Розмовляла Надія ТИСЯЧНА