Десятинна церква в Києві, що була замислена і створена Володимиром Великим — хрестителем Русі, по суті, стала руською спадкоємицею священного Корсуня — Херсонеса. Протягом тривалого часу вона була місцем зібрання перших християнських святинь на Русі; саме через неї втілювалась у життя політична програма князя з християнізації країни.
Присвячення першого офіційного храму держави Пресвятій Богородиці утверджувало ідею патронату Цариці Небесної над руським народом і визначило Київ центром формування богородичного культу. В Десятинній церкві мала перебувати чудотворна ікона Богородиці, існування якої підтверджує написане в XII ст. «Чудо Богородиці Десятинної». На думку деяких дослідників, за іконографічним типом це було одне з ранніх зображень «Покрови». Не виключено, що саме це зображення Богородиці сприяло дальшому поширенню й популярності в Україні ікон типу «Покров», уособлюючи в народній свідомості ідею опікування Пречистою Дівою українського народу.
Десятинна церква стала також місцем формування й розповсюдження культу св. Климента і Миколи, які, набувши місцевого колориту, досягли на Русі статусу загальнонаціональних святих.
Св. Климент стає першим християнським патроном Києва, а його мощі — найдавнішою святинею міста і руської Церкви.
До найдавнішого київського пантеону святих належить і св. Микола. Давня київська легенда стверджує, що саме Володимир привіз з Корсуня ікону св. Миколи й помістив її разом з іншими святинями в Десятинній церкві, яку народ здавна називав Десятинним Миколаєм. Під цією ж назвою вона згадується і в середньовічних міських актах.
Історики вважали, що в збудованій Володимиром церкві був вівтар на честь св. Миколи, рештки якого й дали пізніше назву дерев’яній церкві, поставленій на руїнах попередньої. Відомий дослідник XIX ст. П.Лебединцев висловив припущення, що назва церкви пов’язана з датою її зруйнування Батиєм — 6 грудня 1240 р. (день пам’яті св. Миколи). Але таке припущення не підтверджується православною традицією. На нашу думку, назва церкви пояснюється тим, що вона завжди асоціювалась у народній уяві з діяннями князя Володимира й запровадженим ним культом св. Миколи. Згідно з церковною традицією за новозбудованими на місці старих храмами зберігалися старі назви. А оскільки бічні вівтарі сприймалися як окремі капели, то православний люд міг вважати вівтар св, Миколи його церквою. Отже, зведений на місці зруйнованого Миколаївського вівтаря Десятинної церкви новий храм отримав назву Миколи Десятинного не випадково.
У Києві створювались численні легенди про чудеса св. Миколи; саме тут наприкінці XI ст. було започатковано суто київське руське свято на честь перенесення мощей святого. Київ став і батьківщиною першої чудотворної руської ікони — Миколи Мокрого. Вже в XI ст. культ св. Миколи на Русі набув державного характеру. Збудувавши церкву, Володимир віддав їй усі реліквії, вивезені з Корсуня. Маємо підстави вважати, що і святині, привезені візантійською цесарівною Анною — дружиною князя як частина посагу, також були покладені до Десятинної церкви. Напевне, з Візантії й надалі надходили подарунки у вигляді часток святих мощей, шанованих ікон, церковного начиння з приводу якихось особистих дат у житті великокнязівського подружжя — річниці хрещення Володимира, річниці одруження, народження дитини тощо.
Колекція реліквій Десятинної церкви, безумовно, поповнювалась і в наступні десятиліття — і не тільки речами суто церковного призначення.
Так, Лаврентіївський літопис повідомляє, що під час розграбування Софії Київської і Десятинної церкви Рюриком Ростиславичем у 1203 р. серед награбованих речей були «порты блаженых первых князей, еже бяхуть повешали в церквах святых на ламять собе». Традиція зберігання у скарбниці церкви дорогоцінного одягу мала візантійські корені. Імовірно, що цей княжий одяг використовувався як сакральне церемоніальне вбрання.
Меморіального змісту Десятинній церкві надавало її використання як усипальні руських князів-християн. За розпорядженням Володимира сюди були перенесені останки його бабки, княгині Ольги. Біля її гробу, за повідомленнями житійної літератури, відбувалися чудодійні зцілення. Під 1007 р. літопис повідомляє про перенесення до церкви якихось неназваних святих. Як вважають деякі дослідники, тут ідеться про померлих у попередні роки князів та княгинь. Саме в Десятинній церкві були поховані в мармурових саркофагах християнізатори Русі — княгиня Анна (1011 р.) і князь Володимир (1015 р.) Що ж до поховань Ольги та Володимира, то вони надавали пантеону церкви особливого сакрального значення, оскільки ці князі завжди шанувались Церквою як святі, хоча офіційне проголошення їх святими і рівноапостольними відбулось тільки у XIII ст.
Отже, Десятинна церква майже 250 років (до зруйнування її Батиєм) була сакрально-меморіальним осередком Київської Русі. Всі пізніше збудовані на її місці храми теж зберігали за собою в народній свідомості саме таке значення.
У XVII ст. одне з чільних місць серед святинь Києва і руської церкви посіли мощі князя Володимира — хрестителя Русі, знайдені Петром Могилою на руїнах Десятинної церкви. Частки цих святих мощей зберігалися до революції у головних храмах Києва — Успенському соборі Києво-Печерської лаври та Софійському соборі.
Збудована в XIX ст. за проектом В. Стасова Десятинна церква (розібрана за радянських часів) теж мала свої святині. Як раритети зберігались у ній уламки фресок, мармуру та ін., знайдені при розкопках давнього храму. Скарбом церкви вважалось зібрання часток мощей візантійських і києво-печерських святих, впорядковане й доповнене, на нашу думку, ще Петром Могилою. Реліквіями церкви були й дві ікони давньогрецького письма — св. Климента і Миколи. Дореволюційні джерела стверджують, що ікона св. Миколи була саме та, яку привіз Володимир з Корсуня. Але головною святинею «нової» Десятинної церкви були поховання княгині Ольги та князя Володимира з встановленими над ними надгробками у вигляді мармурових саркофагів.
Десятинну церкву як один з давніх священних центрів Києва — Єрусалима землі Руської — завжди відвідували численні паломники. Микола Лєсков з властивим йому м’яким гумором писав: «Богомул (у збірному розумінні) прошкує по Києву певним шляхом, як оселедець біля берегів Шотландії. Тож попервах «напоклоняється всім святим печерським», відтак до Варвари, до Макарія Софійського, а далі вже до Андрія і Десятинного та на Поділ. Маршрут цей освячений віками і до такої міри традиційний, що його ніхто й гадки не мав би змінювати».
Людина і світ. — 1996. — №5. — С. 6-7