Період, що минув з часів отримання Україною незалежності, характеризується бурхливим розростанням інституційної структури різноманітних релігійних напрямів.
Максим ПАРАЩЕВІН, канд. соціол. наук, науковий співробітник Інституту соціології НАНУ
Період, що минув з часів отримання Україною незалежності, характеризується бурхливим розростанням інституційної структури різноманітних релігійних напрямів. За часів існування Радянського Союзу релігійна сфера перебувала під значним тиском держави. Після більшовицької революції релігію намагалися викорінити насильницьким шляхом, руйнуючі церкви, конфіскуючи культові предмети, знищуючи церковну інфраструктуру (священиків, заклади релігійного виховання тощо). Під час та після Великої Вітчизняної війни підхід трохи змінився – церква отримала певну автономію, насильницький вплив на неї було значною мірою обмежено. Боротьба перейшла до сфери ідеологічного, неформального тиску на віруючих, а реалізація релігійних потреб значною мірою залишалася ускладненою. Врешті решт після всіх цих пертурбацій в часи розквіту радянської епохи та при її кінці ідеал атеїстичного суспільства здавалося б майже досягнений. Проте такий стан виявився дуже нестійким і оманливим; руйнація системи державного атеїзму завдала нищівного удару і по атеїзму більшості населення. Після зняття обмежень на релігійне життя, реального забезпечення свободи совісті, повернення релігійності в нашу країну відбувалося вибухоподібним способом. Це можна прослідкувати і через показники особистої релігійності, і через динаміку змін релігійної мережі країни.
Водночас протягом всього цього “релігійного ренесансу” не вщухають суперечки щодо його глибини й наповненості. Представники Церков наголошують на масштабному поверненні людей до релігійної духовності. А от з боку різноманітних аналітиків (як релігійно заангажованих, так і невіруючих) періодично лунають сумніви щодо такого повернення, обґрунтовується поверховість звернення до релігії, використання її скоріше як магічного інструменту, ніж як шляху до самовдосконалення і самоочищення. Подібні сумніви виникають внаслідок наявних даних масових опитувань населення, які час від часу проводяться в нашій країні, і в яких з’ясовуються характер релігійної поведінки (частота молитов та відвідування церков) та релігійних уявлень (ставлення до Бога та сприйняття релігійних догматів). На сьогодні ми можемо скористатися даними одного з таких досліджень, яке в межах міжнародного соціального дослідження (ISSP) проводилося Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) 11–20 жовтня. (За випадковою вибіркою було опитано 2036 респондентів, що за всіма демографічними, освітніми та регіональними ознаками репрезентують доросле населення старше 18 років, яке постійно проживає на території України.) Тож використовуючи дані цього дослідження ще раз звернемося до зазначеної проблеми меж “релігійного відродження”.
Загалом в опитуванні було зафіксовано дуже високий рівень релігійності населення. Частка тих, кого можна називати релігійними, в середньому по країні наближається до 90%, з помітними регіональними відмінностями, а саме поступовим зменшенням частки релігійних мірою просування із заходу країни на схід. Причому крайнощами тут є саме ці регіони. Тобто найбільш релігійним є Захід, а найменш – Схід. Хоча характеристика “найменш” є відносною, оскільки і серед жителів сходу частка релігійних склала майже 85%. Також можна відмітити, що першість жителів заходу зберігається незалежно від віросповідання, а саме не лише греко-католики демонструють більшу твердість і глибину своїх переконаність, але й православні заходу випереджають за так би мовити інтенсивністю релігійності православних з інших регіонів. Тож можна припустити, що такі особливості Заходу обумовлені не лише психологічними особливостями жителів західного регіону, але й є наслідком особливостей історичних. А саме можна відзначити: 1) знаходження західних областей в складі держав, що належали до іншого віросповідання (католицизму) і проводили активну асиміляторську політику, внаслідок чого релігійність ставала механізмом збереження локальної ідентичності; 2) менший час знаходження західних областей в складі СРСР, з його атеїстичною політикою; до того ж входження до СРСР відбулося тоді, коли найагресивніший період антирелігійної політики вже завершився.
Водночас дані щодо практичних складових релігійності скоріше підтверджують думку про секуляризацію та індивідуалізацію релігійних уявлень. Адже серед опитаних християн (що складають абсолютну більшість віруючого загалу) чималі частки не вірять в деякі з основних елементів християнського вчення. Зокрема, 31% християн заперечили свою віру в життя після смерті (15% висловили повну невіру і 16% скоріше схилялися до такої невіри), 29% не вірять в існування раю, 30% – в існування пекла, 25% – в релігійні дива. Якщо об’єднати наведені ступені віри в ширші позиції (об’єднавши в одну групу тих, хто безумовно і скоріше вірять, а в другу груп тих, хто безумовно або скоріше не вірять), то виявиться, що лише 30% опитаних християн вірять в усі чотири складові, а 17% не вірять в жодну із цих складових релігійного вчення.
Якщо ж зважити ще й на віру в уявлення притаманні іншим релігійним вченням (віру в реінкарнацію, стан нірвани та надприродні можливості померлих, які аж ніяк не в’яжуться із християнським вченням), то так би мовити “християн-фундаменталістів” виявиться аж 4% від загальної кількості тих, хто себе християнами вважає. Для багатьох інших характерною вже є вибірковість у об’єктах віри.
Непевність і індивідуалістичність християнської релігійності помітні й у поглядах на центр християнської віри – Бога. Адже хоча серед респондентів-християн перевагу має тверда впевненість в існуванні Бога (відсутність сумнівів в цьому питанні задекларували більше половини з них), наявні й чималі групи, які не змогли беззастережно визначити свої переконання. Близько 10% християн заявили про свою віру в Бога як певну Вищу Силу (а не як персоніфіковану особу), 13% періодично вагаються між вірою і невір’ям, а ще майже кожен п’ятий час від часу має сумніви щодо існування Бога. Так само цікавими є дані щодо тяглості віри в Бога. Лише трохи більше 60% християн відзначили, що вони завжди вірили в Бога, тоді як близько чверті колись такої віри не мали; ще близько 15% християн визначитися щодо того, чи завжди вони вірили в Бога, чи ця віра прийшла із часом не змогли.
Значно обмеженим виявляється також і звернення до церков. Адже за результатами зазначеного дослідження більше половини віруючих (57%) відвідують церкву рідко (якщо точніше, близько 41% відвідують церкву кілька разів на рік, а близько 14% – раз на рік). Крім цього близько 20% не відвідують її ніколи чи майже ніколи, а постійно ходять до церкви лише 8% віруючих. Подібною є й ситуація щодо молитов – трохи переважають ті особи, які моляться не часто. Якщо скласти тих, хто молиться рідко, дуже рідко і ніколи чи майже ніколи, то загальна частка таких віруючих складе більше половини (53%), тоді як часто чи дуже часто молиться 47% віруючих.
Можна відмітити зумовленість звернення до релігії тим оточенням, в якому зростає та чи та людина. Наявні дані свідчать про велику спадковість факту релігійної віри як такої, та ідентифікації з певною релігійною організацією зокрема. Якщо людина зростає в релігійному середовищі, то значно збільшується ймовірність, що вона сама буде релігійною; і навпаки, виховання в нерелігійному середовищі збільшує шанси стати нерелігійним. І навіть якщо вихована в нерелігійному середовищі людина самостійно приходить до віри, то вона швидше стане так би мовити самостійно віруючою, а не прийде до певної церкви. Причому така релігійна спадковість скоріш за все зберігатиметься і надалі, оскільки родини сучасних віруючих українців релігійно доволі моногамні (люди утворюють родини переважно з єдиновірцями).
Таким чином можна припустити, що значною мірою релігійність населення України вже є самостійною, коли людина сама вирішує, у що саме їй вірити, які положення та вимоги релігії приймати чи відкидати, чи дослухатися чи ні до церковних вимог. І для значної частини членів церковних організацій належність до них є скоріше даниною традиції, або церква використовується як громада, де можна поспілкуватися з однодумцями, отримати моральну підтримку. Наприклад, більшість опитаних погоджувалася з тим, що релігійні погляди та релігійна активність можуть допомогти людям віднайти внутрішній спокій та щастя, знайти нових друзів або познайомитись з правильними, порядними людьми, отримати підтримку в скрутні часи. Причому більше всього відзначалася допомога релігії у досягненні внутрішнього спокою та щастя (з цим погодилися близько 65% опитаних), тоді як менше всього згоди було щодо допомоги в знаходженні нових друзів і знайомства з порядними людьми (48% та 47% відповідно).
Тобто можна стверджувати, що сучасна релігійність нашого населення переважно не відповідає ідеальним уявленням. Тут звичайно можна запитати, а чи була колись реальністю така ідеальна релігійність. Сучасні історичні дослідження щодо країн Західної Європи дають підстави для тверджень, що протягом Середньовіччя і часів Ренесансу прості люди рідко відвідували церкву, і їхній культ було спрямовано переважно на низку духів або надприродні сили, лише деякі з яких були визнані християнством. О.Мюррей, розглядаючи середньовічне релігійне життя італійців, доходить висновку, що чималі прошарки населення ХІІІ століття навряд чи взагалі відвідували церкву. Е.Даффі відмічав, що велика частка сільських церковних парафій протягом тривалого часу не мала священиків [1]. Подібні оцінки існують і для православної Росії [2]. Проте нікуди не подіти факту, що протягом століть релігійність була органічно вплетена в життя людини. Крізь призму релігійних настанов сприймалися майже всі питання повсякденного життя як окремої особи, так і соціальних спільнот. На сьогодні ж навіть у свідомості віруючих осіб має місце розділення між повсякденним життям і життям релігійним. Для релігійного життя виокремлюються окремі сфери і окремий час. Тому можна припустити, що антирелігійна боротьба радянської влади не виявилася цілком безплідною, полишивши глибокий слід на характері релігійних переконань. Поки існував жорсткий контроль над переконаннями віруючих і система виховання в релігійному дусі люди вірили в те, що стверджувало духівництво. Коли ж такий контроль і система виховання порушилися, люди почали модифікувати свої релігійні уявлення відповідно до своїх не лише духовних, але й мирських уподобань і цінностей.
Якщо вважати, що віруючий має чітко дотримуватися лише вчення своєї релігійної організації, то вірування багатьох українських християн можна назвати еклектичними. Проте релігія не є закостенілою структурою, яка не піддається змінам. Колись деякі із нині загальноприйнятих елементів християнського вчення також вважалися єрессю. Тому процес релігійного пошуку є цілком природним і заперечувати релігійність тих чи тих віруючих на основі іншого розуміння ними змісту вчення не можна вважати коректним.
Література
1 Stark Rodney Secularization, R.I.P. (rest in peace) // http://findarticles.com/p/articles/mi_m0SOR/is_3_60/ai_57533381/
2 Синелина Ю. О критериях определения религиозности населения // Социологические исследования. –2001, – №7. – С. 89-96.