В статті проаналізовано об‘єктивні причини утворення Братства „Діяльно – Христова Церква” в умовах розламу внутрішнього церковного середовища вищого керівництва Української Автокефальної Православної Церкви в 20 – ті роки ХХ ст. Висвітлено роль Державного Політичного Управління у розбудові Братства.
Виступ на конференції "Історія релігій в Україні", Львів, травень 2010
Постреволюційний політичний простір володів значним потенціалом, що живив суспільні процеси 20-их років. Зокрема, він надихнув свідому українську інтелігенцію на відбудову церковної незалежності. Водночас, було проведено чимало заходів з метою отримання на це дозволу як з боку Московського Патріархату так і новоутвореної радянської влади. До речі, більшовики, приховуючи особисті переконання з цієї проблеми, окреслили готовність певним чином піти назустріч інтересам українського суспільства, в його прагненні організувати національну Церкву.
Організаційно укріпившись, нова незалежна церковна інституція під назвою Українська Автокефальна Православна Церква поступово опановувала православні терени України. Апарат керівництва УАПЦ містив у собі значну частину патріотично налаштованих діячів нової церковної генерації, які ставили за мету працювати на користь православного суспільства України. Але згодом, під впливом різноманітних чинників, у досить міцній структурі управління - Всеукраїнській Православній Церковній Раді (ВПЦР) - утворились „тріщини”, що призвели до втрати контролю керівництва УАПЦерквою. В результаті цього, Церква розкололась на різноманітні Братства, серед яких виокремилося Братство „Діяльно – Христова Церква”.
Тому, метою даної статті є вияснення об‘єктивних причин утворення Братства „ДХЦ” в середовищі УАПЦ, роль її лідерів в організаційному становленні, а також обґрунтування власних підходів до проблеми утворення Братства.
Сучасні українські дослідники в більшості користуються загально відомим підходом щодо вияснення причин інсталяції „ДХЦ” в Україні. Автором даного підходу по праву можна вважати Л. Пилявця [12]. У 1992 р. опублікував працю, назва якої була пов‘язана безпосередньо із діяльністю Державного Політичного Управління (ДПУ). Тому, на основі парадигми Л. Пилявця та ряду деяких умисно сфальсифікованих документів (вищих партійних структур), утворився певний стереотип, що сприяв необ’єктивному трактуванню цієї проблеми. А саме, виникнення Братства „ДХЦ” розглядалось в історіографії як умисно створена органами спецслужб організація, з метою розколу автокефалії в Україні. Даний стереотип проявився у працях багатьох дослідників, серед них: диякон В. Клос [9], І. Шугальова [19], архієпископ Л. Филипович [10], О. Піціль [13], О. Галамай [4] та інші.
Зауважимо, що після першого року існування Української Автокефальної Православної Церкви, в середині її вищого церковного органу Всеукраїнської Православної Церковної Ради у 1922 р. утворився так званий „Гурток прихильників радикальних церковних реформ”. До його складу ввійшли єпископ Білоцерківської округи УАПЦ В. Бржосньовський, протоієрей С. Задорожній, протоієрей К. Янушівський, а також ще дві особи. Даний гурток проявив себе під час засідань Великих Покровських Зборів та об‘єднав навколо себе осіб, які були не задоволені тим, що робиться в „серці” УАПЦ. В свою чергу, протоієрей С. Задорожній у своєму проекті оновленої церковної реформи пропонував вилучити з молитов та Святого Письма такі слова як „Господь”, „раб”, що нагадують про панство та рабство, перегляд науки церковної про святих, Богородиця та ін [1]. Аналогічні зауваження та звинувачення пролунали й від єпископа В. Бржосньовського який, за словами митрополита В. Липківського, обвинувачував УАПЦ „в застої, змертвінні”, вимагав зміни пошани до Богородиці тощо [1].
Таким чином, в середовищі ВПЦР з‘явилась група церковних осіб, які певним чином, „виступила” як проти митрополита В. Липківського так і проти його найближчого оточення. Підкреслимо, що упродовж року, в середині УАПЦ відбувалися тертя, гостра церковна внутрішня конкуренція, що згодом вилились у жорсткий переділ влади. Так, митрополит В. Липківський суперничав з Головою ВПЦР М. Морозом за головування в Церкві. Дещо схожа боротьба відбулась між Подільською Крайовою Радою з єпископом І. Хфеодоровичем; „змагання” між В. Липківським та архієпископом Н. Шараївським за головування на Покровських Зборах, при цьому вони „прилюдно видирали один у одного головуючий дзвінок” та ін [2, арк. 1].
Розглянемо окремо один із вище вказаних епізодів, що стосувався взаємин між Головою ВПЦР М. Морозом та митрополитом В. Липківським. Так, ще у 1922 р. на другому засіданні Великих Покровських Зборів під головуванням „правої руки” В. Липківського - теоретика та ідеолога УАПЦ В. Чеховського, на порядку денному стояло питання висвяти в сан єпископа отця М. Мороза на Київський повіт. На нашу думку, М. Мороз заслуговував на таке вшанування, оскільки він був одним із головних фундаторів УАПЦ ще з 1919 р. як Голова Президії 2 – ої тимчасової ВПЦР, Голова Товариства „Церква Жива”. Але конкуренція між „будівничими” Церкви була не на користь останнього. Під впливом авторитету В. Липківського така пропозиція була відхилена та не вирішена. Наприклад, учасник Покровських Зборів Малої Ради ВПЦР Товкач заявив: „Чи може Голова ВПЦР сполучати працю єпископа з головуванням ВПЦР?” [15, арк. 5].
Тим часом, розпочалась хвиля обвинувачень з боку деяких членів Малої Ради на адресу секретаря ВПЦР протоієрея К. Янушівського за те, що він нібито відносився до ворожої УАПЦ російської обновленської групи „Жива Церква.” До речі, таке звинувачення інкримінувалося й Голові Ради М. Морозу. Останній у свою чергу підкреслив: „Цим свідкую своїм ієрейським словом, що не належав, не належу і не маю жодних підстав належати до будь – яких церковних організацій, окремих від УАПЦ, і що, крім висновків хворобливої підозрілості – ні в кого не було, нема і не може бути жодних даних, які б стверджували мою належність до окремих від УАПЦ церковних організацій” [18, арк. 1].
Прямих доказів та аргументів з цього приводу не було наведено. Суттєвим джерелом інформації на той час були в більшості плітки. Натомість, активні зв‘язки з обновленцями підтримувало подільське автокефальне братство „Церква Жива” у 1922 р., (його очолював священик УАПЦ С. Бассовол). Так, члени „Церкви Живої” взяли участь в З‘їзді обновленчеських течій Поділля (на Вінниччині) 8 листопада 1923 р. [14, арк. 1]. Даний акт був виправданий ВПЦР, а одного із членів „Церкви Живої” було вшановано навіть саном протоієрея. Зауважимо, що до цього Братства не входили М. Мороз та К. Янушівський.
1922 рік став часом виникнення українських православних братств, члени яких, в більшості перебували у складі УАПЦ. Утворення таких організацій досить пильно контролювалися не тільки місцевими спецслужбами, а й московськими. Так, прибувши з Москви, агент Серафимович активно контролював усі кроки, які здійснювалися з боку вищого керівництва УАПЦ. Не обминув він й зародження братських формацій. Саме з появою московського агента в Україні, серед таких осіб як протоієрей К. Янушівський, єпископ В. Бржосньовський, протоієрей С. Задорожній та інші поглиблюються суперечки. Серафимович володів інформацією про негаразди в середовищі управління УАПЦ, знав про протиріччя між „Гуртком” та деякими членами ВПЦР.
Дослідник історії церкви архієпископ Леонтій (Филипович) зазначив, що Серафимович „вивчав українських лідерів (на Покровських зборах – Д.К.) та знайшов серед них гарних „інформаторів” для себе. Першими такими інформаторами були „самосвятські” священики Самсон Задорожний, священик К. Янушівський, єпископ Володимир Бржосньовський. Він запрошував їх до себе до дому, вів з ними тривалі розмови. В результаті він врахував їхні слабкі місця. . .” (переклад з рос.) [10]. Таку інформацію отримав й митрополит В. Липківський від подільського священика С. Бассовола, який був також у Серафимовича вдома і бачив там цих священодіячів [1]. Напрошується питання, що тоді робив удома згаданий нами священик Бассовол у відомого агента – атеїста Серафимовича?
Не важко помітити, що місія московського агента Серафимовича полягала у тому, щоб розколоти церковне середовище УАПЦ, завербувати її представників, маніпулювати стосунками між церковнослужителями, „налаштовуючи” їх один проти одного.
Таким чином, Серафимович зробив усе можливе, щоб поглибити взаємини між „опозиційною” групою та ВПЦР через своїх „завербованих” агентів, поширював також різноманітні чутки в лоні УАПЦ. Справа поширення братств носила вже заплямований характер та розцінювалася як агентурний фактор. В. Липківський якось підкреслив, що „ДПУ хоче розбити УАПЦ з її всеукраїнським характером на окремі гуртки, для цих гуртків вживає старовинну українську назву братств, але в кожному місті дає братству іншу назву, щоб менше між ними було спільності”. Далі він продовжив, що „в цьому й полягала праця Серафимова над розкладом УАПЦ, і що „братчики це й є свідомі, або несвідомі виконавці його завдань” [1].
У 1923 р. на засіданні Малої Ради ВПЦР на порядок денний було винесено Постанову Київського Повітового Собору для затвердження виборчих переведень. Але остання не затвердила постанову, що викликало гнів у митрополита В. Липківського та В. Чеховського. Митрополит так прокоментував цей факт: „Голова Ради (М. Мороз – Д.К.) і робота, яку він веде - „це оберпрокурорщина”, і він і всі члени Малої Ради, крім його і В. Чеховського, є контрреволюціонери” [16, арк. 16].
Зауважимо, що проти поведінки митрополита та його виразів протестували в різних формах Голова Ради, єпископ П. Тарнавський та інші члени Ради. Окрім слів „контрреволюціонери”, митрополит називав членів Ради „морозівцями” (послідовники М. Мороза) та „синодальниками” (мається на увазі Синод, який очолював обер – прокурор у Росії до революції 1917 р. –Д.К).
Досить агресивна поведінка В. Липківського була викликана передусім тим, що Рада пішла проти його задумів, оскільки на засіданні це питання міг врегулювати Голова Ради М. Мороз на його користь. Але Мороз не тільки цього не зробив, а й навпаки - згуртував біля себе членів Ради, тим самим виступивши проти волі Митрополита України.
Заспокоївшись, В. Липківський вирішив пояснити свої звинувачення та заявив, що „він нікого не хотів образити, а лише хотів охарактеризувати напрямок діяльності Голови Ради протоієрея М. Мороза та деяких інших членів Малої Ради – приспішників (послідовників – Д.К.) Мороза, що слово „контрреволюціонер” він вживає в церковному розумінні, а не в політично – державному і, на його думку, всі члени Ради, окрім його і В. Чеховського, є церковні контрреволюціонери” [16, арк. 17].
Такий характер і зміст висловлювань дає підстави думати, що принаймні один з учасників полеміки, а саме митрополит В. Липківський – вів її у стані втоми і погано прихованого роздратування. Липківський спочатку констатував, що „контрреволюціонерами” він назвав лише Голову Ради та деяких членів Ради, а в кінці своєї промови заявив вже інше, що усі члени Ради - контрреволюціонери, безумовно окрім нього та В. Чеховського (до речі, останній на той час вже був завербований спецслужбами). За ці вирази члени Ради пригрозили притягненням В. Липківського до Вищого Церковного Суду.
Зауважимо, що В. Липківський та В. Чеховський у 1922 – 1924 рр. досить активно намагалися нейтралізувати вплив Голови Ради М. Мороза або й зовсім відсторонити його від справ УАПЦ. Після Покровських Зборів у 1923 р. В. Липківський зазначив: „Ми, з Володимиром Мойсієвичем Чеховським перемогли Мороза. Залишимо його ще на рік. Побачимо, що з цього вийде” [18, арк. 3]. Тут малось на увазі те, що Мороза було знов обрано на Голову Ради. Процитуємо й В. Чеховського, який заявив, що „краще позбутися Церкви, а Мороза треба спекатися”. [17, с. 168]. Навіть найближчий сподвижник М. Мороза по Товариству „Церква Жива” (1920 р.) І. Кислий казав, що „Мороз не піонер, а матеріаліст, бо до церковної справи він пристав виключно для матеріальної вигоди” [18, арк. 7].
Ось таким чином, „дует” Липківського та Чеховського в змові з деякими іншими членами Ради намагалися усунути Мороза від керівництва справами Церкви, оскільки митрополит вбачав у ньому досить серйозного конкурента, який, можливо, міг в майбутньому дискредитувати та зректися В. Липківського.
Загалом кінець 1923 року і початок 1924 року був переломним у міжцерковних стосунках, оскільки Голову ВПЦР М. Мороза практично „позбулися”. В кінці 1923 р. планувалось скликати Великі Покровські Збори на яких мало вирішитися питання щодо перевиборів Президії. Але з певних причин, Збори не відбулися. На перевиборах більшість голосів були подані проти (73 – „проти”, 43 – „за”, 21 – „утрималось” [3, с. 187]) кандидатури Мороза на посаду Голови Ради, а його заступника, протоієрея К. Янушівського, Рада взагалі не бажала розглядати як кандидата на секретарювання. Протоієрей К. Янушівський не розгубився і надіслав листа до ВПЦР з проханням виплатити йому борг за грудень 1923 р. за роботу в Раді 36 „червонців”. Враховуючи, що тоді була скрутна матеріальна ситуація, він просив виплатити йому хоча б 12 „червонців”, „а решту – на протязі шести місяців” [5, арк. 18].
Таким чином, внутрішня образа М. Мороза, а також його заступника К. Янушівського за зрадливі дії учасників Ради, спровоковані митрополитом Липківським та Чеховським, змусили продовжити свою працю фактично окремо. Загалом, кількість невдоволених церковною діяльністю митрополита та його найближчого оточення зростала. Більша частина з них приєдналася до протоієрея Мороза. Серед них були відомі діячі УАПЦ, такі як єпископ Білоцерківської єпархії УАПЦ В. Бржосньовський, відомий нам як прогресивний член „Гуртка прихильників радикальних церковних реформ”, єпископ П. Тарнавський, настоятель Софіївської парафії (головний осередок ВПЦР УАПЦ), який зіпсував стосунки зі своєю громадою. До речі, останній був ще й палким прихильником М. Мороза, за що його прозвали „морозівцем”.
Разом, вони поповнили і зміцніли ряди в Братстві „Христової Церкви Працюючих”, яке під час реєстрації в ГубМЕКОСО (відділ, який реєстрував тільки не прибуткові Товариства й організації) 8 лютого 1924 р. (ч.ч. 48) отримало вже іншу, відому нам назву Братство „Діяльно – Христова Церква”. В. Липківський якось зауважив, що „найближчою причиною єднання їх в Братство „ДХЦ” послужило, мабуть, незадоволення тим, що їх не обрано до складу ВПЦР”. [11, с. 25].
Зауважимо, що наслідками внутрішньоцерковної ворожнечі в середовищі ВПЦР УАПЦ, які призвели до вимушеного утворення Братства „Діяльно – Христова Церква” у 1924 р. стали: прихована та відкрита конкуренція за головування в Церкві між Головою ВПЦР М. Морозом та митрополитом УАПЦ В. Липківським, що носила амбіційний характер; миттєва реєстрація держорганами влади статуту Братства „ДХЦ” на відміну від не затвердженого статуту УАПЦ з 1921 р.; протиріччя між членами ВПЦР в зв‘язку з утворенням в ній „Гуртку прихильників радикальних церковних реформ” у 1922 р. та ін.
Звернемо увагу на такий пункт як „миттєва реєстрація держорганами влади статуту Братства „ДХЦ”. . .” Дослідниця І. Преловська вважає, що досі не висвітленим залишається той факт, що „Діяльно – Христова Церква” була швидко зареєстрована владою і отримала в якості своєї київської резиденції Михайлівський Золотоверхий собор і монастир [7, с. 24]. На нашу думку, миттєве затвердження статуту було якраз одним із головних пунктів в атеїстичних планах комуністичної партії. Вдале виконання цього „пункту” вже гарантувало успіх, оскільки ВПЦР одразу зреагувала на це, кваліфікуючи братчиків як зрадників, що цілком відповідало плану поступового розколу в середовищі ВПЦР УАПЦ.
В доповідній записці відділу ЦК (б)У була акцентована увага на тому, що „з метою внутрішнього розколу УАПЦ, нами у 1924 р. було організоване ліве крило під назвою „Діяльно – Христова Церква” з осіб, незадоволених політичною лінією ВПЦР по відношенню до Радянської влади. Ця група стоїть на ґрунті лояльного ставлення до Радянської влади, веде успішну боротьбу з ВПЦР”( переклад з рос.). [6, арк. 8]
Ми цілком не погоджуємось зі змістом документу, адже Братство „ДХЦ” не було спеціально утворене органами спецслужб для внутрішнього розламу УАПЦ. Розкол УАПЦ виникнув історично, здебільшого внаслідок взаємних непорозумінь та образ православних лідерів.
Аналізуючи документи з даної проблеми, ми дійшли висновку, що партійне керівництво і спецслужби умисно створили стереотип, що „ДХЦ” була штучна та „окрема” організація, яка виконувала „пакет завдань” ДПУ. Така оманлива партійна ідеологічна доктрина офіційно закріплена, яка увіковічилась в документах ЦК КП(б)У 20 – их років ХХ ст. й досі сприймається в історіографії за дійсний факт.
З цього приводу не можна не погодитись з думкою А. Киридон, яка зауважила, що такий підхід (стосовно інспірації працівниками ДПУ „ДХЦ” – Д.К.) надто спрощений, оскільки, головна причина розколу в УАПЦ випливала з розбіжностей політичних позицій, що їх займали окремі прихильники автокефалії. Органи радянської влади лише вміло використали ці розбіжності між лідерами руху для поглиблення розколу, що намітився. Головним знаряддям стало ДПУ, за підтримки якого на початку 1924 р. було зареєстровано статут цієї церкви, а потім надано їй значну підтримку. [8, с. 139].
У зв‘язку з цим є підстави стверджувати, що новостворене Братство було лише вчасно підтримане партійними органами: йому було „обіцяно” безперешкодну працю як на терені України, так і за її межами. Загалом працівники ДПУ намагались в усьому допомагати братчикам: передавали храми у їхнє користування, сприяли безперешкодному утворенню парафій, оскільки вони вважали, що їх усіх об‘єднує спільна мета – боротьба проти УАПЦ – Липківського. Але, така „допомога” тривала не довго - у середині 1926 р. потреба в підтримці та фінансуванні „ДХЦ” у партійних структур відпала. Братство не виправдало сподівань ДПУ. Тому, спецслужби запропонували інкорпорувати „ДХЦ” до УАПЦ у 1927 р.
Таким чином, взаємне недовір‘я, конкуренція, постійні наклепи одне на одного, ворожнеча, безлад який панував серед керівництва ВПЦР постійно вимагав пошуку компромісу, нових змін в структурі керівництва такої структури як УАПЦерква, що набула вже значного національного забарвлення та отримала широке довір‘я серед прихожан. Але ця боротьба могла призвести тільки до негативних наслідків вони були спричинені амбіційними рисами деяких вищих духовних представників Церкви, які намагались узяти керівництво Церквою у свої руки, що призвело до утворення „Діяльно – Христової Церкви” та остаточного розламу в середовищі УАПЦ.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:
аспірант кафедри історії України, історичного факультету Кам‘янець-Подільського національного університету ім. І. Огієнка