Джерело: Тиждень
Любомир Белей
Прикро помиляються ті, хто вважає, що серйозні загрози українському етнічному простору існують тільки в зоні українсько-російського пограниччя, адже згубний вплив дезінтеграційних тенденцій очевидний і на крайньому заході України — в Закарпатській області. Тут знаряддям дезінтеграції українства, місцевим різновидом концепту «Новоросії» стало неорусинство. Ідея дезінтегрувати український етнічний простір, що лежить в основі цієї концепції, об’єднала, здавалось би, непримиренних супротивників: окремі політичні партії та рухи сусідніх центральноєвропейських країн і російських реваншистів на зразок Алєксандра Дуґіна, Константіна Затуліна; впливові сили греко-католицької та православних (МП) єпархій; закарпатську бізнесово-правлячу верхівку — від знаного родинного клану державотворців до регіоналів та комуністів. Не залишаються осторонь підтримки неорусинства й органи місцевої та державної влади, вони надають фінансову підтримку русинським акціям, а нинішній керівник ОДА, не встигши як слід обтрусити луганський порох зі своїх генеральських чобіт, поквапився на відкриття фестивалю русинської культури «Червена ружа», де навіть проголосив промову «мало-по-русинськи», чим усіх водночас насмішив та засмутив.
Коріння «інакшості»
Секрет такої об’єднувальної сили неорусинства криється в тому, що ця концепція доводить не просто інакшість, а винятковість Закарпаття в порівнянні з іншими регіонами України. Якщо міф про винятковість «Новоросії» базувався головним чином на ідеї економічної самодостатності Донбасу («Донбасс кормит Украину»), то в Закарпатській області з її досить скромним промисловим та аграрним потенціалом ставку було зроблено на гуманітарну сферу: відкриття нового слов’янського народу русинів, прабатьківщиною якого є нібито сáме Закарпаття і який зазнає на своїх землях нещадної українізації.
Навколо цієї ідеї ще наприкінці 1980-х років сформувалася група активістів — за фахом лікарів, компартійних функціонерів, письменників, інженерів, які в місцевій пресі, зокрема й у компартійних офіційних виданнях, вперто почали нав’язувати думку, що автохтонним населенням Закарпатської області, як і суміжних регіонів Словаччини, Польщі, є не українці, а русини, бо, мовляв, саме русинами, руснаками, або руськими називали себе закарпатці в дорадянські часи. Після приєднання Закарпаття до СРСР усі закарпатські русини «за одну ніч» стали українцями. Невизнання русинів як окремої нації та їх безжалісна українізація — це злочини тоталітарної системи проти русинів. Справді, на перший погляд, такі прості тези історії «окремішньої русинської нації» можуть підкупити своєю правдоподібністю. Адже кому не відомі злочини СРСР проти кримських татар, ічкерців, поволзьких німців? Тож, мабуть, до цього мартиролога тоталітаризму належать іще й русини Закарпаття, про що не втомлювалися повторювати батьки нової «нації».
Підготовчою ланкою в ланцюзі витворення окремішнього русинського етносу стало безпідставне трактування болісної совєтизації історичного Закарпаття як українізації
Щоб розпочати русинський націєтворчий процес, його ідеологи мусили, однак, виконати надзавдання: оголосити хибними усталені наукові уявлення про належність автохтонного населення історичного Закарпаття до українського етносу (йдеться про сучасну Закарпатську область разом із суміжними територіями Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії). Оскільки науковими методами виконати це завдання було неможливо, то вибір зробили на користь технологічної стратегії, яка цілком ігнорує наукові знання, а натомість спирається на дуже широкий інвентар технологічних прийомів, ретельно дібраних та систематизованих із метою досягнення наперед визначеної мети (висновків).
Підготовчою ланкою в технологічному ланцюзі витворення окремішнього русинського етносу стало безпідставне трактування болісного процесу совєтизації історичного Закарпаття як українізації. Ідеологи неорусинства стверджують, що після приєднання колишньої Підкарпатської Русі до УРСР розпочався безжалісний процес українізації місцевої автохтонної людності. На підтвердження тези про насильницьку українізацію мешканців Закарпатської області УРСР вони наводять такі факти. По-перше, вcі мешканці Закарпаття, які за часів Чехословаччини та гортистської Угорщини вважалися русинами, з волі керівництва УРСР були записані як українці. По-друге, на території Закарпатської області було заборонено місцеву літературно-мовну традицію, місце якої посіла українська літературна мова. По-третє, під заборону потрапили найважливіші набутки власної духовної культури закарпатців: греко-католицька церква була оголошена поза законом, творчість більшості місцевих письменників, істориків, мовознавців стала або заборонена, або ж замовчувана. Значна частина представників місцевого духовенства, вчительства, творчої інтелігенції була репресована, масового характеру набула практика насильницької депортації закарпатської молоді на примусові роботи на шахтах Донбасу.
Справді, всі перелічені факти були, однак немає найменших підстав вважати їх українізацією автохтонного населення Закарпаття, адже таким був стандартний набір заходів із совєтизації регіонів, що приєднувалися до СРСР. Політику совєтизації Західної України, як і Латвії, Литви, Естонії, розробляли, як добре відомо, не в Києві, а в Москві та втілювали її в життя під пильним оком центральних партійних органів. Щоб пересвідчитись у цьому, досить пригадати заходи, які супроводжували приєднання до СРСР інших українських земель. Так, шістьма-п’ятьма роками раніше від закарпатців автохтонні мешканці Галичини, а потім і Буковини також масово «змінили» свою національність із русинів на українців. На Галичині та Буковині так само замість місцевого галицько-буковинського варіанта літературної мови було запроваджено наддніпрянський варіант української мови, а місцеві діалекти оголошено пережитком минулого, який треба наполегливо викорінювати. Греко-католицька церква на Галичині була заборонена двома роками раніше, ніж на Закарпатті, а безпощадні репресії проти галицької та буковинської інтелігенції розпочалися з перших днів приєднання цих регіонів до СРСР. Репресії органів НКВД та МГБ на Галичині й Буковині були набагато жорстокішими, ніж це спостерігалося на Закарпатті. Усі ці факти чудово відомі ідеологам неорусинства, проте їм ідеться не про пошук істини, а про реалізацію чітко спланованої технологічної операції: на підставі підміни понять «українізація» та «совєтизація» створити підґрунтя для наступних технологічних операцій щодо легітимізації русинів як окремого слов’янського етносу.
Одним словом
Номінальний «батько» нового слов’янського народу Пол-Роберт Маґочі для свого дітища не обирає нову назву, а віддає перевагу давньому етноніму «русин», яким, як відомо, називалися мешканці не лише історичного Закарпаття, а й до ХVIII — початку ХХ століття решти українських земель: від галицьких князів Данила й Романа, гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Мазепи аж до Степана Бандери. При цьому канадський автор ніяк не пояснює, звідки або як український етнонім «русин»/«руський» потрапив на «неукраїнське» Закарпаття. Зробивши вибір на користь реального, широковідомого як серед самих закарпатців, так і між їхніми найближчими сусідами — угорцями, поляками, словаками — етноніма «русин», творці русинського етносу здійснюють наступну технологічну операцію: вихолощують первинне значення етноніма «русин»/«руський» як первісної назви українців і пропонують розглядати його лише як назву мешканців історичного Закарпаття, тобто представників «четвертого самобутнього східнослов’янського етносу». Така антиісторична маніпуляція продиктована технологією неорусинського націєтворення: вигаданий етнос обов’язково мусить мати щось справжнє, у випадку з русинами — це назва. Так само чинять, наприклад, окремі нечисті на руку виробники, які традиційними назвами «молоко», «масло» чи «сир» називають харчові продукти, що не містять ні молока, ні масла, ні сиру, а лише пальмову олію та всякі хімічні домішки.
Ключову роль у системі творення неорусинського міфу відіграє мовна проблематика. Особливий статус мовного аспекту русинського міфу зумовлений не лише тим, що саме мова традиційно розглядається як основний етноідентифікуючий елемент, а й тим, що південно-західне наріччя, зокрема й «русинський мовний ареал», досить ретельно досліджене, причому ніхто з визнаних учених — чи то українських (Михайло Лучкай, Володимир Гнатюк, Йосип Дзендзелівський та ін.), чи неукраїнських (Олаф Брох, Ласло Деже, Здзіслав Штібер та ін.) — ніколи не піддавав найменшим сумнівам належність «русинського мовного ареалу» до україномовного простору. Тому перед ідеологами неорусинства постало надскладне завдання: на тлі усталеної мовознавчої традиції, яка заперечує існування окремішньої «русинської мови», показати, що «русинська мова» таки існує. Із цією метою вони намагаються маніпулятивно довести відрубність граматики, фонетики та лексики найзахідніших українських говорів або ж місцевої літературно-мовної традиції. Оскільки таке завдання не має нічого спільного з лінгвістикою та не лежить у науковій площині, то для його вирішення ідеологи неорусинства послідовно використовують технологічні прийоми, що лише імітують наукові методи.
Показовим прикладом маніпулятивних паралінгвістичних технологій є «русинське» словникарство. Протягом минулої чверті століття побачили світ близько 30 «русинських» словників різних типів. Навіть під час поверхового ознайомлення із цими виданнями впадає в око їхній солідний реєстр, що нерідко налічує 40–70 тис. слів, і це при тому, що укладали їх не групи професійних лексикографів, а аматори-самітники. Проте після ближчого ознайомлення з «русинськими» словниками стає зрозуміло, що це українські або «українсько-українські» словники, у яких лише частково представлена місцева діалектна лексика, а також окремі релікти язичія та власні новотвори укладачів. Це й не дивно, бо основне технологічне завдання укладачів «русинських» словників — створити грубі книги й назвати їх «словниками русинської мови». Не зміст, а саме обсяг — основна мета укладачів таких словників. Так, щоб розширити «Словник русинсько-руськый» до «верьх 58 тис. слов», його укладач Іґорь Керча безсоромно залучає до числа основних «жерел» свого словника «Словарь української мови» Бориса Грінченка, хоча, як відомо, у цій видатній лексикографічній праці практично не представлені закарпатські джерела. Не менше здивування викликає залучення до «жерел» цього «русинського» словника й текстів Івана Франка, зокрема в переліку фігурує 16-й том його 50-томного видання, який і справді містить оповідання «Як Русин по тім світі товкся», проте навряд чи можна цей твір розглядати як джерело «русинської» лексики, оскільки тут ідеться про «неправильного» русина — галицького, тобто українця. У результаті загальноукраїнська лексика словника Керчі становить понад 90%. До речі, 90% загальноукраїнської лексики в «русинських» словниках — це своєрідний стандарт «русинської» лексикографії: приблизно саме такий відсоток загальноукраїнської лексики фіксують в інших «русинських» словниках, бо лише завдяки українській лексиці можна укласти «русинський» словник на 50–60 тис. слів. Зрештою, про словники в традиційному значенні нікому не йдеться, бо основне призначення таких видань не фіксувати самобутню лексику закарпатців, а лише своєю назвою та вражаючим обсягом свідчити про існування окремої «русинської мови».
Аналогічними маніпуляційними прийомами послуговуються укладачі «русинської» енциклопедії, автори підручників «русинської мови» та «історії русинів», однак це мало хвилює ідеологів неорусинства, бо і для них найважливішим є сам факт існування об’ємних фоліантів чи багатотомних видань, які називаються енциклопедією, «історією русинів» чи словниками або підручними «русинської мови». Коли зважити на технологічну сутність як таких видань, так і діяльності майже двох десятків русинських громадсько-політичних організацій, 27 русинських недільних шкіл, змісту «русинських» телепрограм на Закарпатському обласному телебаченні, є очевидним, що всі зусилля неорусинських активістів спрямовані не на збереження та примноження культури місцевої людності Закарпатської області, а на витворення ілюзії, що за Карпатами українців ніколи не було, бо земля там споконвічно русинська.
Кому це цікаво?
Теперішні зусилля неорусинського активу сфокусовані на підготовці до проведення Всеукраїнського перепису населення, який, за його розрахунками, має продемонструвати Urbi et Orbi численність русинської громади Закарпаття. Зважаючи на буденність практики підкупу виборців на Закарпатті, можна легко прогнозувати, що суттєве збільшення кількості закарпатців, які запишуться русинами (у 2001 році таких було близько 10 тис. осіб), не становитиме відчутних труднощів, тобто коштуватиме зацікавленим силам не дуже дорого.
Кому вигідний русинський рух? Для державних органів Словаччини, Польщі, Угорщини та Румунії це вигідний інструмент divide et impera: значно зручніше мати справу з нечисленною бездержавною меншиною «нізвідки», ніж із часткою сусіднього 45-мільйонного народу. До того ж активісти русинської меншини в центральноєвропейських країнах мають можливість непоганого підзаробітку на європейських грантах із підтримки міноритарних спільнот.
В Україні ситуація трохи інша. Окрім закордонних агентів впливу, зацікавлених у поділі українського етнічного простору (їх присутність неодноразово доведена), русинська спільнота вигідна й закарпатській верхівці: та добре навчилася використовувати її як розмінну монету в торгах із Києвом. Мовляв, дивіться: ось зародок нестабільності. Ви нас не чіпаєте — і вони сидять тихо, а якщо наважитеся посягнути на русинську специфіку, то Закарпаття вже має готовий «русинський» переклад відомого гасла «Услышать Донбасс!» — «Учуйте русинов!».