Доповідь Патріарха Філарета

Матеріали Помісного Собору Української Православної Церкви Київського Патріархату (2008)

Преосвященні архіпастирі, всечесні пастирі, дорогі браття і сестри, делегати Помісного собору Української Православної Церкви Київського Патріархату і наші шановні гості!

 

Ми зібралися на Освячений Помісний Собор з нагоди ювілеїв – 900-ліття Михайлівського Золотоверхого монастиря та 1020-ліття Хрещення Русі. Як ви знаєте, ці ювілеї будуть відзначатися не тільки на церковному, але й на державному рівні. В Указі Президента України Віктора Ющенка від 15 лютого 2008 року зокрема сказано: «Підтримати ініціативу Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату щодо відзначення в липні 2008 року 900-річчя заснування Михайлівського Золотоверхого монастиря». 23 травня цього року під керівництвом архієпископа Димитрія, ректора КПБА і намісника Михайлівського Золотоверхого монастиря, у приміщенні КПБА була проведена науково-практична конференція в ознаменування 900-ліття, в якій взяли участь 50 доповідачів: серед них архієреї, представники влади, професори, викладачі, науковці богословських академій, університетів, мистецтвознавці, представники музеїв, діячі культури, а також представники засобів масової інформації. Усі доповіді, виголошені на конференції, видані у науковому збірнику, присвяченому 900-літтю Михайлівського Золотоверхого монастиря. У доповідях всебічно висвітлена роль і значення цієї обителі як для Церкви, так і для Держави, і особливо для розвитку української християнської культури.

Кожен, хто хоче глибоко та всебічно ознайомитися з історією монастиря і довідатися про його значення для нашої історії і сьогодення, може прочитати доповіді в «Науковому збірнику». (Матеріали науково-практичної конференції „Михайлівський Золотоверхий монастир: історія крізь століття”. – К., 2008.)

Час заснування монастиря

Михайлівський Золотоверхий монастир має непересічне значення в історії Києва, Української Православної Церкви і держави. У середині ХІ ст. (1062 р.) великим київським князем Ізяславом, сином Ярослава Мудрого, був заснований монастир на честь великомученика Димитрія Солунського, про який є згадки у літописах та Києво-Печерському патерику. А 1108 року син Ізяслава та онук Ярослава Мудрого – Святополк (у хрещенні названий Михаїлом) у цьому монастирі заклав кам’яний собор на честь архістратига Михаїла: «У рік 6616 (1108) закладена була церква святого Михаїла Золотоверха, Святополком-князем, місяця липня в одинадцятий (день)». 900-ліття цього собору ми тепер святкуємо. Але до побудови кам’яної церкви Архістратига Михаїла на цій горі стояв дерев’яний храм святого Михаїла, побудований старанням першого Київського митрополита Михаїла за князювання Володимира Великого. Літописні перекази про це свідчать так: «А по тому року від створіння світу 6616, від Різдва Христового 1108 р. побудував цей благовірний князь Михайло Святополк в ім’я своє церкву в Києві на Горі, святого Архістратига Михаїла, і верх її позолотив» (Лаврський альманах / Ред. рада: В. М. Колпакова (відп. ред.) та ін. – К.: ВІПОЛ. – Спецвип. 2: Синопсис Київський / І. В. Жиленко. – 2002. – С. 71). На Михайлівській горі, крім церкви святого Михаїла і святого Димитрія Солунського, у 80 роках ХІ ст. була побудована також церква святого апостола Петра, про що свідчить Літопис руський (Літопис руський / Пер. З давньорус. Л. Махновець; відп. ред. О. Мишанич. – К.: Дніпро, 1989. – С. 126). Найвидатніший історик і літописець Михайлівського монастиря ієромонах Євстратій Голованський пише: «Монастырь сей современен св. равноапостольному князю Владимиру» (Евстратий Голованский. Киево-Золотоверхо-Михайловский первокласный монастырь и его скит Феофания. – К., 1878). Про те, що Михайлівський монастир був свідком Хрещення Русі, свідчать стародавні літописні хроніки ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря Феодосія Софоновича та архімандрита Києво-Печерського монастиря Інокентія Гізеля. (Феодосій Софонович, ігумен. Хроніка з літописців стародавніх. – К.: Наукова думка, 1992. – С. 67–68; Лаврський альманах. – С. 90–91).

Хоч ми відзначаємо 900-ліття Михайлівського Золотоверхого монастиря, побудованого київським князем Святополком-Михаїлом, але на місці його розташування знаходився Михайлівський дерев’яний монастир часів Володимира Великого. А це означає, що Михайлівський монастир давніший за Києво-Печерський монастир. Про це свідчить і Печерський патерик. Так, у житії преподобного Антонія говориться: «Преподобний Антоній вирушив у землю Руську. Прийшовши у Київ, він розмірковував, де б йому поселитися, і обходив монастирі, які заснували ченці-греки, що прийшли з митрополитом Михаїлом для хрещення Русі. Втім ці монастирі не дотримувалися чину та уставу досконалого спільного життя. З волі Божої, преподобний Антоній не захотів оселитися в жодному з монастирів. Він почав ходити околицями Києва – по лісах і горах, досяг навіть Берестова. Знайшовши тут печеру, вириту колись варягами, преподобний Антоній оселився в ній» (Житія святих (вибрані). – Т. 4. Липень–серпень. – К., 2007. – С. 123–124).

Про мощі святої великомучениці Варвари

Як Київ і вся Русь отримали хрещення від Константинополя, так і Михайлівський монастир отримав від Матері-Церкви Константинопольської цінний дар – мощі святої великомучениці Варвари, які привезла до Києва дружина великого князя Святополка, грецька царівна Варвара, дочка візантійського імператора Олексія І Комніна. За переказами, до монгольської навали 1240 року мощі святої Варвари відкрито знаходилися у Михайлівському соборі, однак пізніше вони були сховані у потаємному місці і знову виставлені для поклоніння лише наприкінці ХVІ ст. Можливо через те, що святі мощі великомучениці Варвари більше трьох століть знаходилися у потаємному місці і ченці та миряни не мали можливості їм поклонятися, серед дослідників виникла підозра, що це не мощі святої Варвари. Але Михайлівський ігумен Феодосій Софонович у «Повісті о преславних чудах святої великомучениці Варвари» (близько 1669–70 рр.) відкинув будь-які сумніви щодо достовірності святих мощей великомучениці Варвари. Крім того, опис святих мощей відповідає тілу молодої діви з маленькими ніжками і ручками. Молитви до святої великомучениці Варвари і чудеса, які звершуються і донині від її мощей, є незаперечним свідченням достовірності її мощей. Дослідники можуть помилятися, а Бог, Який звершує чудеса за молитвами святої Варвари, не помиляється. Після зруйнування Михайлівського монастиря 1936 року мощі святої Варвари знаходилися в Києво-Печерському заповіднику; після визволення Києва від німецької окупації вони перебували в Андріївській церкві, а 1960 року, після закриття цієї церкви, святі мощі були перенесені у Володимирський кафедральний собор, де вони спочивають і по сьогодні.
 
2006 року, з нагоди 1700-ліття з дня мученицької кончини святої Варвари, її святі мощі побували майже в усіх єпархіях УПЦ Київського Патріархату. За молитвами святої великомучениці Варвари в деяких містах були звершені чудесні зцілення хворих. Наприкінці 2006 року, на замовлення Київської Патріархії, на ювелірному заводі м. Києва була виготовлена срібна рака, в яку були перекладані мощі святої великомучениці. Цього року одночасно з 900-літтям Михайлівського монастиря ми відзначаємо також 900-ліття перебування мощей святої Варвари в м. Києві. Побожний український народ глибоко шанує святу великомученицю, і, на знак подяки за зцілення, віруючі – від можновладців до простих мирян – приносять їй свої дари.

Значення монастиря для розвитку культури

Історія Михайлівського монастиря віддзеркалює історію українського народу та Української Церкви. Монастир виник у час піднесення Київської держави; його фундаторами і будівничими були великі київські князі. Якщо Десятинна церква була першою кам’яною церквою на Русі, то Михайлівський собор – перший храм Київської держави, баня якого була позолочена. Саме з того часу він став називатися Золотоверхим.
 
Інша його особливість – у тому, що це був останній храм домонгольського періоду всередині прикрашений мозаїками. І не просто мозаїками, а шедеврами тогочасного монументального мозаїчного мистецтва, які частково збереглися і до нашого часу. Насамперед це вівтарне зображення Євхаристії, а також зображення великомученика Димитрія Солунського. Ці мозаїки після зруйнування Михайлівського собору були вивезені в Росію, де знаходяться і до цього часу. Українська влада зверталася з вимогою повернути в Київ ці мозаїки, але були повернуті лише деякі орнаменти, а не основні мозаїки. Та й чи повернуть їх у майбутньому?!
 
За період з кінця ХVІІ до кінця ХVІІІ ст. Михайлівський собор і весь монастир досягли свого архітектурного розквіту: храм був доповнений двома приділами та шістьма позолоченими куполами, набувши сучасного вигляду. Собор також був прикрашений всередині. Особливе місце займав центральний п’ятиярусний іконостас – дарунок гетьмана Івана Скоропадського. Поруч із храмом була збудована триярусна дзвіниця, а також трапезна церква святого апостола Іоана Богослова – єдина, яка вціліла до нашого часу.
Під час монголо-татарського іга, Михайлівський собор і монастир, як і вся Русь, зазнали пограбування і занепаду. Але, милістю Божою, соборний храм зберігся, і вже наприкінці ХІІІ – на початку ХІV ст. у монастирі відновлюється чернече життя.

Роль монастиря в часи боротьби з унією

Особливу роль Золотоверхий монастир відіграв у роки боротьби Київської митрополії з Римом проти нав’язування унії. Незважаючи на тиск, монастир не тільки залишився вірним православ’ю, але й став одним з осередків відродження православної ієрархії. Його ігумен Іов Борецький був одним з найбільш палких захисників православної віри, а тому Господь сподобив його стати першим православним Київським митрополитом після Берестейської унії. 1620 року Єрусалимський патріарх Феофан висвятив Іова Борецького на Київського митрополита і тим самим відродив православну ієрархію, хоч польський король її довгий час не визнавав. Польська влада визнала православну ієрархію лише за часів святителя Петра Могили, завдяки його авторитету та старанням.
 
Протягом життя Іова Борецького Михайлівський монастир був центром Київської митрополії. В його стінах відбувся Помісний Собор, на якому була підтверджена вірність Київської митрополії православ’ю і Матері-Церкві Константинопольській. Великим наступником митрополита Іова Борецького був святитель Петро Могила, який також поєднував управління Київською митрополією з настоятельством у Михайлівському монастирі. Духовними подвигами та вченими працями прославив монастир ігумен Феодосій Софонович. Михайлівський монастир любив відвідувати святитель Димитрій Ростовський, як місце перебування мощей святої великомучениці Варвари, яку він особливо шанував.
 
Руйнація і відновлення монастиря

У ХVІІІ, ХІХ і на початку ХХ ст. Михайлівський монастир був місцем чернечого життя і паломництва та вважався другою, після Лаври, святинею Києва. 1920 року більшовицька влада пограбувала монастир, ченців розігнала, а 1929 – був остаточно закритий для богослужінь Михайлівський собор. У серпні 1937 року собор, який пережив монголо-татарську навалу, був зруйнований до фундаментів. Разом з ним була знищена і Трьохсвятительська церква. У зв’язку з переїздом радянського уряду із Харкова до Києва на місці монастиря планувалося побудувати урядовий центр. Урядова комісія підписала акт про те, що більш ніж 800-річний храм «не має архітектурної, історичної та художньої цінності», а тому може бути знищений.
 
Промислом Божим на цьому святому місці безбожники не змогли нічого побудувати. Почалася ІІ Світова війна. У роки війни в стінах поневіченого монастиря відродилося чернече життя. У повоєнний час тут декілька років знаходилася резиденція Київського митрополита; була відновлена діяльність духовної семінарії. Але вже в кінці 40-их років ХХ ст. монастир було повторно закрито, а семінарію переведено в стилобат Андріївської церкви. У 70-х роках минулого століття на місці зруйнованого собору збудували тенісні корти. І багато хто навіть не знав, що тут ще нещодавно стояв один з найвеличніших храмів Києва. Тим більше ніхто не міг уявити, що невдовзі ця святиня знову повстане з руїн. Але людські думки – не думки Божі!
 
1991 року Патріарх Мстислав освятив у вівтарній частині зруйнованого собору хрест; тоді ж до відновлення Михайлівського монастиря долучилася і громадськість, а видатний український письменник Олесь Гончар створив фонд відновлення Михайлівського собору. 1992 року в стінах Михайлівського монастиря почали діяти Київські духовні школи – Академія і Семінарія. Визначним в історії монастиря став 1997 рік. Цього року був виданий указ Президента України, на підставі якого розпочалося відродження Михайлівського Золотоверхого монастиря. Багато було противників цієї святої справи, але Київський міський голова О. Омельченко був непохитним. І 1998 року Патріархом Філаретом була освячена дзвіниця, а 2000 року – Михайлівський собор. З того часу почали звершуватися богослужіння. Зростає число братії монастиря. Проводить свою навчальну та наукову роботу Київська православна богословська академія, яка стала поповнювати пастирями і архіпастирями Українську Православну Церкву Київського Патріархату. За 16 років з оновлених київських духовних шкіл і монастиря вийшло 9 архієреїв, один з яких зрадник, і близько однієї тисячі випускників Академії і Семінарії; більшість із них стали священиками і працюють на ниві пастирства. Так, з волі Божої, воскрес зруйнований безбожниками Михайлівський Золотоверхий монастир! На прикладі Михайлівського монастиря Господь показав Свою силу і посоромив безбожників.
 
Через роки випробування, піднесення і падіння Михайлівський монастир прийшов до свого 900-ліття. Святкуючи цей ювілей, ми хочемо не тільки показати роль Михайлівського монастиря в історії Української Православної Церкви, але стимулювати відродження чернечого життя. Без правдивого чернечого життя немає православ’я, бо православ’я – це не тільки збереження непошкодженим Божественного Одкровення і християнського віровчення, але і його втілення в життя. У Михайлівському монастирі подвизалися вихідці з Печерського монастиря – преподобні Варлаам, Ісайя та Лаврентій. Яким не є славним минуле Михайлівського монастиря, але найвищої християнської досконалості досягли подвижники Печерського монастиря. Це про київське чернецтво пророкував святий апостол Андрій Первозванний, коли, показуючи на київські гори, сказав, що на них засяє благодать Божа. І дійсно, київське чернецтво не тільки започаткувало чернецтво на Русі, але й стало взірцем спасительних подвигів. Тому і Михайлівський монастир, і Києво-Печерська лавра, і Видубицький монастир перетворилися на місця паломництва. Святкуючи 900-ліття Золотоверхого монастиря, ми повинні відроджувати чернечий спосіб життя і бути світильниками у світі, який лежить у злі.
 
 1020-ліття Хрещення Київської Русі

1020-ліття Хрещення Київської Русі не є ювілейною датою, але ми її відзначаємо як поправку до святкування 1000-ліття Хрещення Русі, яке урочисто відбулося в Москві 1988 року. Сама ж світового значення подія Хрещення звершилася 988 року в Києві, а не в Москві (якої в той час не існувало навіть як населеного пункту, не те, що великого міста). Навіть за часи царської Росії 900-ліття Хрещення Русі святкувалося не в Санкт-Петербурзі і не в Москві, а в Києві. Тому наше святкування 1020-ліття є відновленням історичної справедливості.
 
Беззаперечним є той факт, що ця історична подія відбулася в Києві – столиці Київської держави, яка в той час була язичницькою країною, хоч християнство на її території існувало ще в І ст., коли Євангеліє Христове тут проповідував святий апостол Андрій Первозваний і промовив пророчі слова про пагорби, на яких з часом постав Київ. Уже наприкінці І ст. християни були в Криму – на той час колонії Римської імперії. Там подвизався і закінчив своє життя мучеництвом єпископ Римський Климент. Ми знаємо, що на І Вселенському Соборі були готфські єпископи, які мали свої єпархії на території нинішньої України. Там знаходилася і Тмутараканська єпархія. На землях Русі проповідували віру Христову святі брати Кирило і Мефодій (ІХ ст.); вони знайшли тут Євангеліє, написане руськими письменами. Християнство в Києві з’явилося за часів київських князів Діра і Аскольда. 860 року Київський князь Аскольд, зібравши флот і військо, завдав потужний удар Константинополю і змусив Візантію визнати Русь як державу. Того ж року він і більшість його дружини прийняла християнство. Князем Аскольдом була побудована перша церква на честь святителя Миколая Чудотворця, ім’я якого він носив у хрещенні. Тоді йшлося про навернення до християнства не окремих людей, а щонайширшого загалу; як вважають історики, була спроба утвердження християнства як державної релігії але виникли труднощі, і християнство не стало державною релігією.
 
Руські літописи свідчать, що 944 року воїни-християни Київського князя Ігоря підписували договір з Візантією в церкві Святого пророка Іллі, яка вже тоді існувала на Подолі в Києві, а воїни-язичники скріплювали договір на пагорбі Перуна. Найбільше за своїх попередників – князів – для розповсюдження християнства на Русі зробила велика київська княгиня Ольга, тому Церква назвала її рівноапостольною.
 
Усі ці історичні події першого тисячоліття свідчать про те, що християнство на нашій землі існувало ще до великого князя Володимира, але святий князь Володимир зробив християнство державною релігією.
 
Перш ніж говорити про Хрещення Русі і про його значення, потрібно з’ясувати, яка країна називалася Руссю. Князь Святослав і його син – великий князь Володимир – створили велику Київську державу, яка охоплювала велетенські території протяжністю 2000 км. Її західні кордони проходили вздовж Дністра, Західного Бугу, Неману і Західної Двіни; на сході – сягали до межиріччя Оки та Волги; на півночі – до Чудського, Ладозького та Онезького озер і Фінської затоки; на півдні – до Причорномор’я і Приазов’я. Київська держава була найбільшою державою тогочасної Європи. На об’єднаних Володимиром територіях мешкали різні племена і народи. Її північну і північно-східну частину населяли племена угро-фінського походження: чудь, мурома, весь та інші, а на всьому іншому просторі – племена східних слов’ян. Усі вони дотримувалися своїх споконвічних звичаїв і традицій; вірили у своїх богів, які були різними навіть у споріднених племен, різнилися мовою, побутом, а найвіддаленіші – і способом життя. Територіальна єдність такої держави підтримувалася лише зброєю.
 
Яка частина Київської держави називалася Руссю?

Яка ж частина цієї великої держави називалася Руссю? Відповідь на це запитання можна знайти в літописах. У Новгородському літописі записано: «Літо 1149. Іде єпископ Ніфонт із Новгорода в Русь»; «Літо 1165. Ходив ігумен Юріївський в Русь, в Київград». Із цього видно, що в другій половині ХІІ ст. новгородці, де багато років князювали київські князі, не вважали себе частиною Русі. Суздальці, які, як відомо, стали основою майбутньої Московської держави, також не називали свої землі Руссю. Суздальський літописець пише: «Літо 1180. Іде князь Святослав з половцями і черніговцями із Русі на Суздаль раттю»; також в Іпатіївському літописному зводі читаємо: «Літо 1155. Юрій іде із Суздаля на Русь і приходить до Києва». Тому, коли Нестор Літописець пише: «Откуда єсть пошла Русская земля», він має на увазі не територію нинішньої Росії, а Україну.
 
Російський історик В. Ключевський так пише про Ростово-Суздальське князівство: «Это была страна, лежащая вне старой коренной Руси, и в ХІ веке была более чужеродной, нежели русской страной. Населяли ее мурома, мыря, весь» ( Ключевський В. О. Курс русской истории Т. 2. – М., 1952. – С. 362). Московську державу ще й у ХVІІ ст. Руссю ніхто не називав. У той час ті землі, які пізніше будуть називатися «Государством Российским», а не Руським, іменувалися Московським князівством або просто Московією. Поняття «Московская Русь» з’явилося в ХVІ ст., за часів Івана Грозного. А на початку ХVІІІ ст. Петро І назвав свою державу Російською імперією, а не Руссю.
 
Таким чином, літописи називають Руссю територію сучасної України. Назва «Україна» вперше згадується в літописах ХІІ ст., але вона твердо закріпилася за нею лише в ХVІІ ст. Великий князь Володимир, звичайно, хрестив не Україну, бо його держава тоді називалася Руссю, або Київською Руссю. Отже, 988 року відбулося хрещення саме Русі. Те, що землі майбутньої Росії в поняття «Русь» не входили, засвідчили і літописи, і історики. Тому Московія за князювання Володимира Великого не могла бути охрещеною, бо в ті часи її просто не існувало. Перша літописна згадка про Москву – не як про місто, а лише як про населений пункт – з’являється під 1147 роком, тобто більш ніж через півтора століття після Володимирового Хрещення. А охрестити те, чого немає в природі, неможливо. 1948 роком Москва урочисто відзначала своє 800-ліття і 500-ліття актокефалії Російської Церкви.
 
Про хрещення святого князя Володимира Великого

Про хрещення князя Володимира говориться в «Житії святого Володимира» і в «Похвалі князю руському Володимиру». Обидва історичні документи митрополит Московський Макарій (Булгаков) приписує чорноризцю Якову, який був сучасником князя Ізяслава і писав близько 1070 року. Ці надзвичайно важливі пам’ятки були відкриті митрополитом Макарієм у першій половині ХІХ ст. Професор В. Ключевський, у свою чергу, вважає, що «Житіє святого Володимира» написав невідомий автор через небагато років після смерті Володимира, і зазначає: «Це житіє являє собою одну з найбільш ранніх пам’яток руської літератури, якщо тільки воно написане русичем, а не греком, що жив на Русі» (Ключевський В. Й. Курс русской истории. Т. 1. – М., 1956. – С. 83). Професор Є. Голубинський, приписуючи «Житіє святого Володимира» також невідомому автору, вбачає протиріччя між «Житієм» і «Похвалою». Згідно з «Житієм», яке не подає рік хрещення князя, Володимир хрестився в Херсонесі (Корсуні), а в «Похвалі» говориться, що він хрестився за два роки до походу на Херсонес (Корсунь).
 
«Житіє» складається з трьох частин. У першій частині міститься оповідання про хрещення Володимира і про охрещення ним киян. Тут говориться про посольства для вивчення вір до волзьких булгар, до німців і до греків у Константинополь, про похід Володимира на Корсунь, про його хрещення в цьому місці і про охрещення киян. У другій частині оповідається про зведення Володимиром Десятинної церкви на честь Різдва Богородиці, про його чесноти, смерть у Берестові та поховання в Десятинній церкві. У третій частині міститься похвала князеві Володимиру.
 
Ті історики, які вважають, що князь Володимир хрестився в Києві, припускають, що в Херсонесі (Корсуні) відбулося не його хрещення, а шлюб з принцесою Анною. Для нас немає принципового значення, де хрестився князь Володимир: на території своєї держави чи на території грецької колонії, яким був Херсонес і все причорноморське узбережжя. Велика княгиня Ольга також хрестилася не в Києві, а в Константинополі патріархом Царгородським.
 
Причини прийняття князем Володимиром православної віри

Світські історики вбачають у прийнятті князем Володимиром православної віри зовнішньополітичні та внутрішньополітичні причини. Звичайно, їх не треба та й не можна відкидати. Але вони мали вторинне значення. Первинною причиною були духовні мотиви. Бо і Христос Спаситель сказав: «Шукайте спочатку Царство Боже, а все інше додасться вам». У творах руських письменників, близьких за часом до загального Хрещення, міститься правдивий історичний матеріал, що пояснює причину історичного перевороту, який відбувся на Русі. Митрополит Іларіон у «Слові про Закон і Благодать», виголошеному над гробом князя Володимира у Десятинному храмі в присутності князя Ярослава Мудрого та його дружини Ірини (норвежки), пояснює переворот у душі Володимира його духовною талановитістю та благодатним осяянням Святого Духа. Він зворушений глибиною і таємничістю перетворення Володимира з гонителя віри Христової на її полум’яного апостола. Митрополит Іларіон говорить: «Прийшло на нього (князя Володимира) завітання Вишнього, зглянулося на нього милостиве око всеблагого Бога, і засяяв у серці його розум. Він збагнув марноту ідольської омани і знайшов Єдиного Бога, Який створив усе видиме і невидиме. А особливо він завжди чув про православну, христолюбиву й сильну вірою землю грецьку, як шанують там Єдиного Бога в Тройці і поклоняються Йому; як творяться там сили й чудеса та знамення; як Церкви там повні людей; як у селах і містах усі благовірні прихильні до молитви, всі стоять перед Богом. Чуючи все це, запалився він духом і побажав серцем бути християнином і навернути всю землю до християнства» (Переклад з мови ХІ на мову середини ХІХ ст. зробив 1840 року проф. – протоієрей А. В. Горський. Карташов А. В. «Очерки по истории Русской Церкви». Т. 1. – Париж, 1959. – С. 109).
 
Про духовні мотиви навернення князя Володимира говорить чернець Яків у «Похвалі Володимиру». Він розповідає, що Володимир чув про свою бабусю Ольгу, як вона їздила до Царгорода і прийняла там святе хрещення. Під впливом цього «запалилося Святим Духом серце Володимира бажанням Святого Хрещення. А Бог, побачивши бажання його серця, передбачаючи його доброту, зглянувся з небес милістю Своєю й щедротами та просвітив серце князя Руської землі Володимира прийняти Святе Хрещення» (Є. Голубинський. История Русской церкви. –, М., 1901. Т. І, первая половина тома, период 1-й. – С. 239).
 
Преподобний Нестор ще більше одухотворяє причину хрещення Володимира. У «Сказанні про мучеників Бориса і Гліба» навернення князя Володимира він переносить у сферу містичну, чудесну. «Був-бо князем у ті роки, – говорить Нестор Літописець, – володіючи усією землею Руською, на ім’я Володимир. Був же муж праведний і милостивий до вбогих і до сиріт та до вдовиць, вірою язичник… Цьому Володимиру явлення Боже учинилося – бути йому християнином» (Карташов А. В. Очерки по русской истории. – С. 110).
 
Близькі в часі до Володимира руські письменники вбачали причину його навернення до християнства в кризі його релігійних поглядів. Преподобний Нестор вкладає в покаяння Володимира такі слова: «Як звір був, багато зла чинив у язичництві і жив як тварина».
 
За свідченням більшості руських джерел, навернення князя Володимира до християнства сталося внаслідок багатьох внутрішніх і зовнішніх причин.
 
Хрещення Русі

Руські письменники ХІ ст. Хрещення Русі пов’язують зі здобуттям Корсуня. Той же чернець Яків (у «Похвалі Володимиру») повідомляє: «Коли князь Володимир перебував у добрих ділах, благодать Божа просвіщала його серце і рука Господня допомагала йому, і перемагав він усіх ворогів своїх – тож боялися його всі (далі йде перелік племен, переможених Володимиром, – родимичі, в’ятичі, ятвяги, срібні булгари, хозари)… Задумав же і на грецьке місто Корсунь піти. І так молився князь Володимир Богу: „Господи Боже, Владико всього! Того в тебе прошу, щоб дав мені місто, нехай я здобуду і нехай приведу людей християн і попів на свою землю, і хай навчать людей закону християнського”. І почув Бог молитви його, і здобув місто Корсунь. І взяв сосуди церковні та ікони і мощі святого священномученика Климента та інших святих».
 
Чернець Яків, як і інші руські письменники ХІ ст., не пояснює, чому князь Володимир вирішив завоювати грецьке місто Корсунь, будучи до цього союзником греків. Мовчать про це і грецькі джерела. Але в Пролозі ХІ ст. житійне оповідання називає причину походу князя Володимира: Володимир пішов на Корсунь, щоб здобути собі наречену – візантійську царівну Анну. У Пролозі говориться: «Володимир, вирушивши, взяв Корсунь місто. Князя і княжну убив. А дочка їхня за Ждьберном. Не розпустивши полки, послав Олега, воєводу свого, зі Ждьберном у Царгород просити за себе сестру їхню (візантійських імператорів Василія і Костянтина)». З арабських джерел відомо, що перед походом на Корсунь князь Володимир уклав угоду з імператором Василієм про допомогу русичів у боротьбі з візантійським бунтівником Вардою Фокою. Імператор обіцяв за це видати свою сестру Анну заміж за князя Володимира, з умовою, що він прийме християнську та охрестить свій народ. Володимир виконав обіцяне: послав на допомогу імператору Василію своє військо, охрестився, вирішив охрестити і свій народ, а греки не виконали умов угоди і не видали Анну заміж за Володимира. Тоді він вирішив силою примусити імператора Василія виконати свою обіцянку і пішов на Корсунь.
 
Володимирові необхідно було родичатися з Візантією: він прагнув підняти свою країну до рівня порфірородної Візантії через шлюбний союз. Це відкривало йому шлях до найвищої в той час візантійської культури і вводило народ Русі в родину християнських народів.
 
Здобувши Корсунь і погрожуючи самому Царгороду в союзі з болгарами, Володимир досяг своєї мети: царівна Анна була відряджена в Корсунь. Шлюб був відправлений за християнським звичаєм у тому ж Корсуні. Хреститися ж князю Володимиру (як того вимагала угода) не треба було, бо князь тоді вже був охрещений. Літопис же говорить про це так: Володимир «хрестився в церкві святого Василія. І церква та стояла в Корсуні серед міста, де торг проводять корсуняни. Палата ж Володимира від краю церкви стоїть і до цього дня, і царицина палата за вівтарем».
 
Неточність літописного оповідання пояснюється тим, що хрещення князя Володимира до походу на Корсунь лишалося невідомим народу, а вінчання в Корсуні відбилося в народній свідомості як його хрещення. Але військо князя Володимира та його оточення хрестилося саме там, у Корсуні, щоб повернутися до Києва вже християнами і дати приклад для хрещення всього народу.
 
Князь Володимир із грецькою царівною Анною, яка стала його дружиною, та з християнським військом, у супроводі духовенства з іконами і корогвами, повернувся до Києва і приступив до хрещення всього народу. Літопис свідчить про це так: «Володимир же після цього, взявши царицю й Анастаса (пресвітера Анастаса, який допоміг Володимирові здобути Корсунь) та попів корсунських з мощами святих Климента та Фіви, учня його, забрав сосуди церковні та ікони на благословення собі. Поставив же церкву в Корсуні на горі, яку насипали серед міста, беручи землю з насипу. Ця церква стоїть і до цього дня. Вирушаючи, захопив Володимир і двох мідних ідолів, і четверо мідних коней, які й тепер стоять за церквою святої Богородиці. Люди несвідомі гадають, що вони мармурові. Корсунь віддав же на віно грекам за царицю, а сам повернувся до Києва».
 
Таким чином, закріпивши деякими пам’ятними спорудами свою перемогу в Корсуні, Володимир повернув місто грекам, за народним тлумаченням, як віно, тобто – викуп за царівну-наречену. Повертаючись до Києва, він узяв з собою нещодавно відкриті слов’янським просвітителем Кирилом мощі святих Климента і Фіви, а також трофеї, щоб прикрасити своє місто: четвірку бронзових коней і дві жіночі статуї.
 
Після повернення Володимира до Києва було оголошено загальне хрещення киян у Дніпрі. Літопис у «Житії блаженного Володимира» говорить про цю подію так: «Люди з радістю йшли, радіючи і кажучи: „Якби це не добре було, не прийняли б Його князь і бояри”. А митрополит Іларіон уточнює: «А коли деякі і не з любов’ю, то боячись того, хто звелів, хрестилися, тому що благовірність Його з владою сполучалася». Літопис також відзначає, що, коли скинули Перуна і тягли його топити в Дніпрі, «плакали за ним невірні люди». Перуна наказано було перед очима народу спустити Дніпром до порогів. Літопис згадує про наказ Володимира, додаючи: «Наказав – коли де пристане, відпихати його від берега, поки порогів досягне, тоді покинути його. Вони ж наказ цей виконали: як пустили, і пройшов через пороги, напевно, і звернув його вітер на ринь. І відтоді відома стала Перуня ринь, яка і до цього дня знана».
Колишній ревний язичник, який не так давно примножував місця язичницького культу, Володимир із ще більшим старанням бажав загладити свої діяння як язичника повсюдним будуванням християнських храмів. У літописі про це читаємо: так: «Наказав будувати церкви і ставити їх по тих місцях, де стояли кумири. І поставив церкву святого Василія (християнське ім’я Володимира) на пагорбі, де стояв ідол Перун, та інші, де чинили треби (тобто приносили язичницькі жертви) князь і люди; і почали ставити по містах церкви й ієреїв та приводити на хрещення людей по всіх містах і селах».

Із Києва по всій Русі

В усіх літературних пам’ятках ХІ ст. говориться, що після хрещення киян християнство почало розповсюджуватися по всій Русі, що здійснювалося за наказом князя Володимира. Чернець Яків у «Похвальному слові» говорить про те, що князь Володимир «охрестив усю землю Руську від кінця до кінця… і знищив ідолів та всю безбожну оману». В іншому місці він повторює: «І всю землю Руську охрестив від кінця до кінця. Храми ідольські і требища скрізь порозкопував і порубав, а ідолів знищив… і чесними іконами церкви прикрасив». Про загальну християнізацію говорить і митрополит Іларіон: «Труба апостольська і грім євангельський наповнили всі міста, і вся земля наша водночас почала славити Христа». Новгородський літопис згадує про те, що князь Володимир послав у Новгород 991 року першого єпископа Іоакима: «Прийшов у Новгород єпископ Іоаким і требища зруйнував та Перуна порубав». Далі літопис повідомляє у билинному стилі, що Іоаким наказав стягнути і кинути Перуна у Волхов, як це було зроблено з київським Перуном. Щоб зневажити ідола в очах народних, з нього знущалися, обв’язавши мотузками тягнули «по калу», били палицями. Знущання з ідолів не минали безслідно. Вони викликали серед язичників заколоти, які придушувалися мечем, а подекуди й вогнем.
 
Якщо руські землі, які згодом стануть називатися Україною, були охрещені 988 року, а багато їхніх жителів значно раніше – за часів князів Діра і Аскольда та великої княгині Ольги, то жителі Ростово-Суздальського князівства ще й на початку ХІІ ст. були язичниками. Саме тут 1127 року від їхніх рук прийняв смерть святий мученик Леонтій – чернець Києво-Печерського монастиря. На землях майбутньої Орловщини від язичників прийняв мученицьку смерть преподобний Кукша, також чернець Києво-Печерського монастиря.
 
Мордовські ж племена на Нижньоновгородщині та Суздальській землі були охрещені лише в 50–60 роках ХІV ст.
 
Наслідки Хрещення Київської Русі

Безпосереднім наслідком Хрещення Київської Русі є утворення Православної Церкви. За князя Володимира були засновані руські єпархії, крім Києва, у Володимирі-Волинському, Чернігові, Турові, Полоцьку, Білгороді, Новгороді й Ростові. Канонічно вони утворювали Київську митрополію, яка входила до складу Константинопольського Патріархату. Першим Київським митрополитом був Михаїл, мощі якого знаходяться у Києво-Печерській лаврі.
 
1051 року собор єпископів обрав першого митрополита з русичів – Іларіона. Це фактично було проголошення Автокефальної Церкви, бо сутність автокефалії полягає в тому, що Церква сама обирає свого главу – митрополита чи патріарха; але автокефалія за князювання Ярослава Мудрого проіснувала недовго. Константинопольська Церква змусила князя Ярослава Мудрого відмовитися від поставлення київських митрополитів із русичів і приймати митрополитів-греків.
 
Під тим же 1051 роком літопис розповідає про заснування головного монастиря Русі–Печерського, заснованого преподобним Антонієм Печерським. Уже наприкінці ХІ ст. Печерський монастир став головним духовно-просвітницьким центром Київської держави. Тут трудилися великі подвижники християнського благочестя – преподобні Феодосій, Никон, Нестор Літописець, Аліпій Іконописець, лікар Агапіт та багато інших святих мужів. Всі вони намагалися втілити в життя християнські ідеали. І світло з темних печер дійсно засяяло не тільки в Києві, але й по всій Русі. Тому справедливим є твердження, що з Києва не тільки християнство, але й чернецтво розповсюдилося по всій Русі. Саме з ченців Києво-Печерського монастиря призначалися єпископи в усі землі Київської держави.
 
Втілювати в життя євангельські ідеали намагався насамперед князь Володимир. Митрополит Іларіон говорить, що князь Володимир, «від доброго задуму й гострого розуму настроївшись, побажав впровадити в життя неземний євангельський ідеал замість римського державного закону». Володимир, «часто збираючись з новими отцями, нашими єпископами, з великою лагідністю радився з ними, як запровадити цей (євангельський) закон серед людей, що недавно пізнали Господа». Бажаючи бути до кінця послідовним, він прагнув перейти від римського права до євангельського всепрощення. Літопис під 996 роком оповідає: «Жив же Володимир у страху Божому. І намножилося вельми розбійників, та й говорили єпископи Володимирові: „Ось намножилося розбійників, чому не страчуєш їх?” А він сказав їм: „боюсь гріха”. Вони ж відповідали йому: „Тебе поставлено від Бога на покарання злих, а добрим на милування. Належить тобі карати розбійників, але з розсудом”. Володимир же припинив „віри” (грошові штрафи), почав страчувати розбійників».
 
Проймаючись євангельським духом, князь Володимир особисто переживав суперечність між державним правом і християнським всепрощенням. Для нього тяжким був обов’язок караючого меча. Тому єпископам доводилося заспокоювати його совість. На початковому етапі запровадження руського християнства був момент виняткового пориву до виконання євангельського ідеалу, тому що історію руського християнства осяювало благодатне світло Царства Христового.
 
Порив князя Володимира розв’язувати питання соціальної несправедливості способом «усуспільнення майна» був подібний до поривів, які мали місце в початковий період християнської общини за апостольських часів. Історичний досвід показав, що такі явища, як і інші ідеальні, можуть існувати тільки протягом короткого проміжку часу, а потім вони підкорюються загальним законам розвитку людського суспільства. Так було і з прийняттям християнства на Русі. Християнство наштовхнулося на вічною проблему втілення в життя досконалого в недосконалому, перемагання святим гріховного, досягнення гармонії духу і плоті, духовного і матеріального.
 
Про давньоруську писемність

Давньоруська писемність виникла в XI ст. після Хрещення Київської Русі за святого князя Володимира. Даремно намагаються деякі історики зробити цю писемність загальною для „трьох братніх народів”. Вона є винятково українською спадщиною. До літературних пам’яток XI ст. належить насамперед Початковий літопис преподобного Нестора Літописця. Найдавніші його списки, що дійшли до нас, сягають XIV ст. і називаються Лаврентіївським та Іпатіївським. В основі літописного зведення лежать три особливих цільних оповідання, як головні його складові частини: 1) «Повість временних літ», доведена до 1054 р.; 2) «Сказаніє про хрещення Русі», датоване в літописі 986–988 рр., а складене на початку XII ст., і 3) Києво-Печерський літопис, в якому описані події XI–XII ст. до 1110 р. включно.
 
Крім Початкового літопису, є ще декілька літературних пам’яток XI ст., які розповідають про князя Володимира і християнізацію Київської Русі. До них належить «Слово про Закон і Благодать», написане Київським митрополитом Іларіоном. Його творчість припадає на період 1037–1050 рр. «Слово» дійшло до нас у списках XV–XVI ст. Після Іларіона чернець Яків написав «Похвалу князеві руському Володимиру». Його історичне свідчення має дуже важливе значення. Ченцеві Якову приписують і авторство «Житія святого Володимира». До пам’яток давньоруської писемності належить також «Сказаніє об убієнії святих Бориса і Гліба», написане преподобним Нестором Літописцем 1072 року зі світських літературних пам’яток давньоруського періоду відоме «Слово о полку Ігоревім», невідомого руського автора.
 
У творах руських письменників, близьких за часом до Хрещення Русі, міститься достовірний історичний матеріал, який пояснює причину важливої історичної події, яка і була основою християнського просвіщення Русі через київського князя Володимира, і вказує на джерело руського християнства – Візантію.
 
Про освіту

Наслідком прийняття християнства було поширення освіти. При єпископських кафедрах, монастирях, соборах почали відкриватися училища. У них навчалися не тільки діти боярів, а й простих людей. Це особливо виявилося, коли через декілька десятиліть на наших землях розквітла книжна культура. Після князя Володимира без перебільшення Ярослава Мудрого можна назвати фундатором книжності і вченості на Русі. У Києві та в інших містах Русі були створені скрипторії – книжкові майстерні, в яких насамперед переписувалися священні і богослужбові книги, потрібні для звершення богослужінь. Переписувалися також трактати з історії і філософії, права і природничих наук. При Київській Софії була відкрита школа та утворена перша на Русі бібліотека. Тут також перекладалися твори з іноземних мов, створювалися оригінальні твори давньоруської літератури. У Києві почали вести літописання. Християнство збагатило слов’янські народи численними науковими і філософськими поняттями, які до того часу не були їм відомі. Тож, за визначенням літературознавців, слов’янська мова «до середини XI ст. значно переважала за своїм виражальним та зображальним багатством численні мови тогочасного європейського світу». На розвиток природничого-наукового світогляду і перед усім православного богослов’я вплинула візантійська література. У Русь надходило багато церковної літератури з Болгарії, бо християнство в цій країні стало державною релігією раніше, ніж у Русі.
 
Про архітектуру та мистецтво

З прийняттям християнства на Русі почалося масове будівництво храмів, які і до цього часу є видатними пам’ятками архітектури і мистецтва. До них належить насамперед Десятинна церква. Це була перша кам’яна споруда на Русі, побудована князем Володимиром, яка, на жаль, була знищена під час монголо-татарської навали 1240 року і яку обов’язково треба відновити в її первісному вигляді, як був відновлений Михайлівський Золотоверхий собор та інші пам’ятки архітектури, знищені безбожниками. До того періоду будівництва храмів належить знаменита Київська Софія, побудована Ярославом Мудрим. Згадаємо також Борисо-Глібський та Спаський собори в Чернігові, Покровську церкву на Нерлі, Новгородську Софію та інші видатні пам’ятки Київської Русі. Справжніми шедеврами є мозаїки та живопис Софійського собору і Михайлівського Золотоверхого монастиря, вивезені в Росію після руйнації останнього. Або давньоруська ікона вважається вершиною світового мистецтва. Серед відомих іконописців не можна не назвати преподобного Аліпія, іконописця Печерського монастиря. У наукових мистецьких колах існує думка, що ікона Святої Трійці, яка приписується преподобного Андрію Рубльову, у дійсності була написана преподобним Аліпієм Печерським. З прийняттям християнства на Русі почала швидко розвиватися церковна музика, яка, хоч і перебувала під впливом візантійської церковної музики, ввібрала в себе давньоруські народні мотиви.
 
Християнство і розвиток руської культури

В цілому християнство значно сприяло розвитку давньоруської культури, звичайно, під впливом візантійської культури світового значення. Російський академік Д. Ліхачов говорить: «Чим ближче ми повертаємось до Давньої Русі, тим ясніше для нас, що в Давній Русі існувала своєрідна і велика культура». Християнство визначило основу середньовічної культури Київської Русі і таким чином з’єднало з культурою Сходу і Заходу. Культура, яка прийшла на Русь з прийняттям християнства з Візантії, продовжувала розвиватися на руському ґрунті.
 
Християнство і руське законодавство

Руське законодавство почало змінюватися ще за часів князя Володимира. Та справжнім реформатором, під впливом християнства, був князь Ярослав Мудрий. Він був першим, хто написав збірник руських законів, який називається «Правдою Ярослава», або «Найдавнішою правдою». Він складався з 18 статей і став основою «Руської правди». «Руська правда» складалася впродовж декількох поколінь. До неї входить «Статут Ярославичів», – синів Ярослава Мудрого; сюди ввійшли статті і пізніших часів. «Руська правда» діяла впродовж багатьох віків на землях України, Білорусії, Литви і Росії. Покарання переважно здійснювалося у вигляді грошових виплат, хоч ще зберігалося право родичів на кровну помсту. Гроші сплачувалися на користь князя або потерпілого. Серед мір покарання смертної кари не було.
 
У своїй історії професор В. Ключевський показав, як через візантійський Номоканон змінювалося кримінальне, цивільне, майнове, родинне і шлюбне законодавство, як підносилася жінка, як слабшала холопська неволя, як приборкувалася кабала, лихварство. На началах християнської моралі руське законодавство перебудувало християнську родину. Воно гуманізувало давньоруські закони. Проте візантійське законодавство мало і певні негативні риси. Наприклад, воно принесло на Русь жорстокі покарання, замість попереднього покарання у вигляді грошових стягнень, яке діяло на Русі.
 
Християнство і господарське життя

Християнство значно вплинуло на розвиток господарського життя. Особливу роль у господарському життя відігравали монастирі. Вони були взірцем для селян у веденні господарства. Вони освоювали лісові нетрі, болота, піднімали цілинні землі, розвивали промисли і торгівлю. Щодо цього зразком господарювання була Києво-Печерська лавра, яка володіла родючими землями вздовж Дніпра. Показовим був і Соловецький монастир, який на крайній півночі вирощував овочі і розводив сади. У XVI ст. церквам і монастирям належала третина всієї державної землі. Тому невипадковою була секуляризація церковних земель за часів імператриці Катерини II. Заслуга монастирів полягала в тому, що вони християнізували інородців, які перебували на нижчому рівні розвитку в порівнянні з Руссю.
 
Вплив християнської моралі на Русь

Особливо вплинуло християнство на моральні ідеали русичів. Велику роль у цьому відіграла Церква, яка здійснювала духовний вплив на душу руського суспільства, пробуджувала його совість. Моральні ідеали християнства збагачувалися особливістю православ’я: святістю, аскетизмом, смиренням, співчутливістю, братолюбством, терпінням, жертовністю та есхатологічною вірою в праведний, сяючий небесною славою Єрусалим небесний.
 
Важливе значення у формуванні моральних ідеалів належить літературі ісихастів, ідеям відходу від гріховного світу, самозречення, втечі від житейських турбот. Ці ідеали допомагали русичам переносити нестатки, дивитися на світ з любов’ю і діяти з добротою до людей, відвертаючи їх від усякого насильства. Християнські моральні ідеали не були мріянням. Вони реально втілювалися в чернечому житті, яке було взірцем для уподібнення мирянами. Тому монастирі з самого початку були місцем паломництва.
 
Але поруч з цим Київська Русь бачила багато похмурих картин, багато неправди, злоби і злочинів. Були часи, коли серед темряви князівських міжусобиць та крамоли тільки окремі світильники сяяли на руському небосхилі вічною правдою, – та християнські ідеали продовжували жити в Церкві: це були страх Божий, покаяння, милостиня, братолюбність і вічна правда.
 
У деяких європейських християнських народів були інші ідеали: економічні, світове панування, гордість, недопущення самоосудження. У них, замість вічної правди і внутрішнього голосу совісті, панували холодне право, мораль у приватному житті і заперечення її у житті суспільному. Згодом на Русь почали проникати і такі ідеали.
 
У Росії вони почали домінувати за часів Петра I. В економічному житті виняткову роль відігравала утилітарна мораль. Вона витіснила з життя аскетичні ідеали, віками освячені Церквою. Якщо серед вищих верств суспільства ширилися західні ідеали, то в церковному середовищі, серед православного населення вони знаходили мало прихильників. Автономна людина з її силою наукового розуму не могла замінити для віруючих Бога і Його заповідей.
 
Роль Церкви в об’єднанні різних племен у Київській державі

Київську державу за часів князя Володимира і його наступників населяли не тільки слов’янські племена, а й угро-фінських (на півночі). Церква була для неї основою церковної та культурної єдності. І в’ятич, і новгородець, і мешканець Карпат, приходячи на молитву до християнського храму, чув поминання митрополита Київського і всієї Русі і в цьому він уже відчував свій зв'язок з центром держави – Києвом, також чув єдине для себе і для Києва слово «Русь». Ще не об’єднані племена східних слов’ян почали утворювати єдине ціле через християнство і Церкву, через культуру та єдину літературну державну мову. Ось чому так важливо Українській державі, спадкоємиці Київської держави, мати сьогодні єдину державну мову і єдину Помісну Українську Православну Церкву! Противники ж незалежної Української держави хочуть, щоб в Україні була не єдина державна – українська мова, а дві, і щоб Православна Церква була розділена. Князь Володимир дбав про єдину державну мову і про єдину Церкву. А його син Ярослав Мудрий порушив питання, щоб і єдина Православна Церква була незалежною від Візантії. Тому собор руських єпископів обрав на Київську кафедру русича, а не грека, – Іларіона. Далекоглядними були наші предки...
 
Християнство створило духовну основу єдності Київської держави. Значення Церкви в цей період було велике. Вона мала величезний вплив на пригнічення міжусобиць князів, на об’єднання князів в єдину державу, на її зміцнення. З прийняттям християнства Київська держава запозичила норми церковного управління, що існували на Сході, перейняла найвищі форми державної організації Візантії: християнство вплинуло на різні сторони як державно-правового, так і соціального ладу Київської держави. Русь увійшла в родину європейських держав.
 
Значення прийняття християнства для міждержавних відносин Київської держави

Світські історики підкреслюють політичне значення для Русі прийняття християнства великим князем Володимиром. Звичайно, запровадження християнства як державної релігії мало значення як для внутрішньої, так і для зовнішньої політики. Не треба забувати, що в Київській державі за часів князя Володимира Великого не було єдиної нації. Крім слов’янських племен, її населяли різні північні угро-фінські племена. Князю Володимиру їх треба було ідейно об’єднати, і він це блискуче зробив через запровадження християнської релігії. Не менше значення християнство мало для зовнішньої політики Київської держави: через шлюб з принцесою Анною були встановлені родинні зв’язки з візантійським імператором. Не тільки князь Володимир одружився з грецькою царівною Анною, але і його правнук Святополк, син князя Ізяслава Ярославовича, одружився з дочкою Візантійського імператора Олексія I Комніна – Варварою. Через християнські шлюби своїх володарів Київська держава поріднилася з багатьма країнами Європи. Так, князь Ярослав Мудрий був одружений зі шведською принцесою Інгігердою (Іриною); сестра Ярослава Мудрого – Марія Доброгніва була дружиною польського короля Казимира I Відновителя. Один син Ярослава Мудрого був одружений із сестрою цього ж короля, другий – взяв шлюб з візантійською царівною, а інші два – з німецькими княгинями. За королів Європи були видані три дочки Ярослава Мудрого: Анастасія – за угорського короля Андраша; Єлизавета – за норвезького короля Гаральда; Анна – за французького короля Генріха I, причому деякий час вона була співправителькою свого сина – французького короля Філіпа; племінниця Анни – Євпраксія Всеволодівна (Адельгаіда) – була дружиною саксонського маркграфа Генріха, а після його смерті вийшлазаміж за германського імператора Генріха ІV. Таким чином, Київська держава поріднилася через династійні шлюби з Візантією, Польщею, Швецією, Норвегією, Францією, Угорщиною і Німеччиною. Без запровадження християнства така порідненість з Візантією і Європою була б неможливою. Родинні зв’язки Ярослава Мудрого свідчать про великий авторитет Київської держави. Для багатьох європейських королів князів Ярослав Мудрий був своєрідним взірцем феодального правителя. Ввійшовши в сім’ю європейських держав, Київська Русь стала наймогутнішою європейською державою. Тому, коли тепер постає питання: куди йти Україні сьогодні, – відповідь може бути однозначною: туди, де була Київська Русь, спадкоємицею якої є Україна.
 
Про канонічні території

У наш час в боротьбі за єдину Помісну Українську Православну Церкву на поверхню виплило питання канонічних територій: чиєю канонічною територією є Україна – Константинопольською, Московською чи Київською? Після Хрещення Київської Русі всі єпархії входили до складу Київської митрополії. Київський митрополит мав титул «Київський і всієї Руси». Всі території, які утворили Московське князівство і були охрещені набагато пізніше від Хрещення, здійсненого князем Володимиром, складали єпархії, які входили до складу Київської митрополії. Таким чином, усі землі – і Українські, і Московські – були канонічною територією Київської митрополії, а Київська митрополія входила до складу Константинопольського Патріархату. Цю історичну правду знають усі церковно освічені люди.
 
Але вже в XI ст. князь Ярослав Мудрий зробив спробу поставити Київським митрополитом Іларіона – русича. Самостійне поставлення Київського митрополита означало проголошення автокефалії. Ярослав Мудрий не хотів, щоб Візантія через Церкву здійснювала вплив на Київську державу. Але ця спроба виявилася невдалою: Константинополь відновив поставлення на Київську митрополію греків. Друга спроба була здійснена у XII ст., коли собор руських єпископів поставив на Київську кафедру русича Климента Смолятича. Київський митрополит Петро Могила, намагаючись поєднати «Русь з Руссю», тобто утворити Київський Патріархат, також прагнув утворити Автокефальну Церкву і відійти від канонічного підпорядкування Константинопольському Патріархату. Усі ці наміри мали політичне підґрунття. Як Ярослав Мудрий не бажав візантійського впливу на Київську державу, так і Петро Могила бажав визволитися від впливу Польщі.
 
1448 року єпископи великого Московського князівства під впливом великого князя Василія Темного, розірвали канонічну єдність з Київською митрополією і, звичайно, єдність з Константинопольським Патріархатом, самостійно поставивши Газанського єпископа Іону на Московську кафедру і таким чином проголосивши автокефалію. 1948 року Москва урочисто святкувала 500-ліття автокефалії Російської Церкви.
 
Якщо Київ святкує 1020-ліття Хрещення Київської Русі, а значить і 1020-ліття існування Київської Церкви, то Москва 1948 року свідомо визнала, що і її Церква має тільки 500-літню історію. Але повернемося до того, чим було викликано проголошення автокефалії Московської Церкви. Князь Василій Темний не хотів, щоб Литовський князь через Київського митрополита, який тоді знаходився у Вільнюсі, впливав на Московське князівство. Як бачимо в усіх випадках проголошення автокефалії пов’язане з державно-адміністративним поділом. Та і канони вимагають керуватися державно-адміністративним поділом при утворенні митрополії, тобто Автокефальних Церков. Але Константинополь не визнавав автокефалію Московської митрополії і це невизнання продовжувалося до 1589 року, тобто 141 рік Чиєю канонічною територією була Московська митрополія: Московською чи Константинопольською? Василій Темний, який невдовзі став царем Московського царства, не цікавився канонічними територіями. Для зміцнення держави, йому була потрібна Автокефальна Церква, незалежна від глави Церкви іншої держави. Тому ініціатором автокефалії був цар Василій Темний.
 
Ми згадуємо ці історичні факти для того, щоб показати, що ініціатором автокефалії та її рушійною силою була держава.

Обставини визнання автокефалії Московської Церкви 1589 року

Визнання автокефалії Московської Церкви відбулося 1589 року за таких обставин. Це був той час, коли пограбовані турками Східні патріархи змушені були звертатися до московських царів за милостинею. Російський історик М. Толстой пише, що 1586 року в Москву за милостинею приїхав Антіохійський патріарх Іоаким, з яким Борис Годунов (який правив Московським царством через малолітство царя Федора Івановича) почав вести переговори про визнання собором Східних патріархів автокефалії Московської митрополії і піднесення її до статусу патріархату. Антіохійський патріарх пообіцяв сприяти у цій справі.

1588 року до Москви прибув Константинопольський патріарх Ієремія II, також за милостинею. Як пише історик М. Толстой: «Обливаючись сльозами, – розповідав у Москві Борису Годунову геть зубожілий патріарх, – вимолив я в Амурата дозволу їхати в християнські землі за милостинею» (История русской церкви. – М., 1991. – с. 436–438). Звичайно, Борис Годунов поставив перед патріархом те ж саме питання, що і перед Антіохійським патріархом Іоакимом, – про визнання Московської митрополії і про піднесення її до статусу патріархату. Патріарх Ієремія II, який просив милостиню, не міг відмовити московському володарю, але погодився не відразу. Спочатку патріарх Ієремія не давав згоду на піднесення Московської митрополії до гідності патріархату, навіть тоді, коли йому було запропоновано самому стати Московським патріархом, але жити не в Москві, а у Володимирі. Патріарх відмовився, тоді його замкнули у в’язниці і морили голодом. За таких обставин патріарх Ієремія ІІ змушений був погодитися на патріаршу гідність Московського митрополита, яким тоді був Рязанський єпископ Іов. Так, 1589 року Московська митрополія стала патріархатом.
 
Якщо говорити мовою УПЦ противників Київського Патріархату, то Московська митрополія 141 рік була «розкольницькою», «неканонічною», «неблагодатною». Але задля справедливості треба сказати, що Константинополь зробив необхідний і розумний крок: Московське царство було найсильнішою православною державою в Європі і треба дивуватися, чому цього не було зроблено раніше. Московська Церква обґрунтувала свою автокефалію 1-м Апостольським та 4-м правилами I Вселенського Собору, де говориться, що єпископа поставляють три або два єпископи і що перші обираються собором єпископів. При цьому вона посилалася на історичні приклади: поставлення на Київську митрополію русичів-митрополитів Іларіона і Климента Смолятича; першого – за князювання Ярослава Мудрого, а другого – за Ізяслава. Крім того, російські історики стверджують, що Московська митрополія мала право не підкорятися Константинополю, бо «Константинопольський патріарх прийняв унію з Римом» 1439 року. Якщо це була причина відокремлення Москви від Константинопольського Патріархату, то чому вона не повернулася до нього, коли Константинопольська патріархія розірвала свої зв’язки з унією і знову стала православною?
 
Причина була не в унії. Справа в тому, що в той час Московське царство формувалося як держава, а роль власної, самостійної, незалежної Церкви в цьому процесі була надзвичайно важливою. Російська Церква виправдовує свої дії важливими історичними обставинами – утворенням і зміцненням Московської держави. Чому ж вона не хоче зрозуміти нас, українців? УПЦ Київського Патріархату керується тими ж самими канонами та інтересами українського народу, який, з милості Божої, здобув незалежність і тепер будує Українську державу.
 
Після утворення Московського Патріархату 1589 року Київська митрополія втратила канонічні території в московських землях. Але й Московський Патріархат жодних канонічних територій не придбав за межами Московського царства. Київська митрополія, яка включала тепер українські та білоруські землі, продовжувала залишатися в юрисдикції Константинопольського Патріархату.
 
Про порушення канонів Московськими патріархами після отримання патріаршества

1654 року, коли під час війни з Польщею московські війська взяли Смоленськ, Могилів і Полоцьк, які входили до складу Київської митрополії і були канонічною територією Константинопольського патріарха, Московський патріарх Никон грубо порушує 8-ме правило III Вселенського Собору і підпорядковує ці єпархії Московському Патріархату, поставляє там своїх єпископів, усвідомлюючи, що це – канонічна територія Константинопольського Патріархату. У 8-му правилі III Вселенського Собору говориться: «…щоб ніхто із боголюбивих єпископів не простягав влади на іншу єпархію, яка раніше і спочатку не була під його рукою, або його попередників: але якщо хто простягнув і силою якусь єпархію собі підпорядкував, нехай віддасть її». До речі, коли московському царю Олексію Михайловичу та московському духовенству треба було засудити патріарха Никона, то вони поставили йому в провину і це порушення канонів. Хоч пізніше самі чинили те ж саме.
 
1659 року Москва поставила місцеблюстителем Київського митрополичого престолу, при живому митрополиті, Чернігівського єпископа Лазара Барановича, підвищивши його до сану архієпископа. Це була канонічна територія не Московського, а Константинопольського патріарха. 1661 року патріарх Московський Пітірим, який засуджував патріарха Никона за порушення канонів, сам їх порушив, висвятивши ніжинського протопопа Максима Филимоновича на єпископа Мстиславського і Могилівського та призначивши його місцеблюстителем Київської кафедри.
 
Справа єпископа Мефодія Филимоновича

Після висвячення єпископа Мефодія Московським патріархом Пітіримом, за порушення церковних канонів, Константинопольський патріарх відлучив його від церковного спілкування (піддав анафемі). Українське духовенство та козацтво стало вимагати від Москви усунути анафематствуваного єпископа Мефодія. Москва ж виступила на захист Мефодія Филимоновича, бо він виконував її завдання – шпигуна і донощика. Цар посилає в Константинополь грамоту, в якій написано, що висвята Мефодія відбулася «по нашему царскому хотению», що зроблено це не через неповагу «до вашого святейшества… или ради нарушения святых канонов, которые запрещают посвящать кого-либо не в своей области. Сущую правду говорим, что по важной и неотложной причине заставили мы рукоположить этого епископа, не успевши обратится к вашему блаженству за благословением».
 
Далі у царській грамоті пишеться до Константинопольського патріарха, що піддані козаки, які проживають по містах Малої і Білої Русі (тобто в Україні і Білорусії), «люблять догоджати і схилятися під чужоземне ярмо. Нині ж ми впізнали їхню прихильність до сусідніх з ними папістів. Бо ж пастви твоєї митрополит… приходив до козаків і переконав багатьох з них… з’єднатися з папістами. А що вони були готові вже відпасти, то ми, щоб не загинули вони своїми душами, болісно заопікувалися їхнім спасінням і, знайшовши цього мужа Мефодія, що може настановити їх на істину, наказали рукоположити його, щоб не заплуталися вони в сітях диявольських… Якби ми не поспішили, а послали наперед спитати вас, то дуже легко вони могли б відпасти» (Митр. Макарий. История Русской Церкви. Т. XII. С. 572–574).
 
У царській грамоті написана неправда. Всім відомо, що українське козацтво завжди боролося проти католицької експансії. Тодішній Київський митрополит Діонісій Балабан ніколи не був прихильний до католицтва. Але він підтримував гетьмана Дорошенка в його боротьбі проти Москви і був противником підпорядкування Київської митрополії Московському Патріархату. Саме тому московський цар руками Московського патріарха садить на Київську кафедру, на якій був митрополит Діонісій, «місцеблюстителя» і пише про нього неправду Константинопольському патріарху.
 
Справа полягала в тому, що митрополит Діонісій Балабан і гетьман Дорошенко були проти приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату, а Мефодій Филимонович продав свою совість, допомігши Москві обдурити 1659 року Юрія Хмельницького та підписати фальсифіковані так звані Переяславські статті, у яких з’явилася, між іншим, і стаття про підпорядкування Київської митрополії Московському Патріархату, якої і близько не було в статтях Богдана Хмельницького.
 
Коли ми читаємо про історію з Мефодієм Филимоновичем, у нас у пам’яті за аналогією спливають події 1992 року, коли при живому митрополиті Москва поставила свого митрополита, щоб той протидіяв утворенню автокефальної Української Церкви. Події 1663 і 1992 років схожі наче дві краплі води. І в першому випадку політичні інтереси Москви, і в другому – ті ж самі інтереси. Тоді Москва намагалася підпорядкувати собі Київську митрополію, а тепер утримати її у своїй юрисдикції. Але всюди ми бачимо політичні інтереси Росії, а не України.
 
Для нас царська грамота важлива тим, що 1663 року Москва сама чітко визнала, що територія Київської митрополії – це чужа канонічна область, яка підпорядкована Константинопольському патріарху, а не Московському: і будь-які дії на цій території московських ієрархів є грубим порушенням церковних канонів.
 
Підпорядкування Московському Патріархату Київської митрополії всупереч церковним канонам

Через 22 роки після «покаянної» царської грамоти, 1685 року московський цар (не патріарх) звернувся до Константинопольського патріарха Якова з проханням передати Київську митрополію Московському Патріархату, але патріарх Яків відмовив. Тоді самочинно, без відома Константинопольського патріарха, Москва проводить на чужій канонічній території Собор, на якому неканонічно обирають неканонічного митрополита Київського Гедеона Святополка Четвертинського – родича промосковського гетьмана Івана Самойловича.
 
Українське духовенство не хотіло переходу в юрисдикцію Московського Патріархату. Київські митрополити Сільвестр Косів, Діонісій Балабан, Йосиф Нелюбович-Тукальський виступили за збереження 700-літньої єдності з Константинопольським Патріархатом. Про небажання українців підпорядковуватися Москві свідчить і Конотопська битва гетьмана Івана Виговського, в якій він розбив майже 100-тисячну російську армію 1659 року.
 
Якщо 1663 році Москва свідчила, що Київська митрополія – це канонічна територія Константинопольського патріарха і вигадувала неправдиве виправдання свого втручання в чужу канонічну територію, то 1685 року Московський патріарх Іоаким вдруге пропонує Константинопольському патріарху Якову зректися Київської митрополії, мотивуючи свої права на неї тим, що вона «изначала принятия православной веры была оная всероссийского нашего престола». Виходить, що Москви ще не існувало, а Київська митрополія уже належала московському престолу. Патріарх Яків і на цей раз відмовив Московському патріарху.
 
Російський цар Олексій Михайлович розумів, що, поки Українська Церква не буде підпорядкована Московському Патріархату, про політичне підкорення України не може бути мови. Тому 1686 року, коли вже не було в живих патріарха Якова, а на Константинопольському престолі перебував патріарх Діонісій, московський цар направляє в Константинополь до великого візира Туреччини посольство на чолі з думним дяком Нікітою Алєксєєвим, щоб той спонукав патріарха Діонісія задовольнити прохання Москви і передати Київську митрополію Московському патріарху. Візир наказав патріарху Діонісію виконати бажання Нікіти Алексєєва, За що останній дав патріарху Діонісію «три сорока соболей и двести червонцев». Чи давав Алєксєєв хабар візиру, історія замовчує. Але в той час Туреччина вела війну з Австрією і їй конче потрібно було зробити Москву нейтральною державою. Тож Константинопольський патріарх Діонісій передав Київську митрополію Московському Патріархату і розіслав про це грамоти.
 
Але справа на цьому не закінчилася. Наступного 1687 року Константинопольський Собор засудив патріарха Діонісія за передачу Київської митрополії Москві, розцінивши цей акт як симонію, тобто хабарництво, і позбавив Діонісія патріаршого престолу. Таким чином вчинок патріарха Діонісія Собор визнав неканонічним діянням. Після скасування грамоти патріарха Діонісія передачі Київської митрополії не було. Тому і до цього часу Константинопольський патріарх не визнає канонічним приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату. Так, 1924 року Вселенський патріарх Григорій VII дав Польській Православній Церкві томас (документ) про автокефалію, посилаючись на те, що приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату було звершене не за приписами церковних канонів. А 1990 року Вселенський патріарх Димитрій в листі до Московського патріарха писав, що Константинопольська Церква визнає Російську Православну Церкву в межах 1589 року.
 
Втративши державну незалежність, після гетьманування Богдана Хмельницького Україна поступово втратила і церковну незалежність. Київська митрополія поступово стала однією з єпархій Російської Православної Церкви. З часом на Київську кафедру стали призначатися росіяни за національністю. Поступово Київська митрополія втратила свої древні права, записані в угоді гетьмана Івана Самойловича з Москвою (Соловйов С. М. История России с древнейших времен. Т. XIV, – С.-Пб. С. 999). Поступово Україна стала втрачати свою рідну мову, загальмувався розвиток української культури. Все краще з України йшло в Росію. Освічені українські архієреї – такі, як Феофан Прокопович, Стефан Яворський, святитель Димитрій Ростовський (Туптало) – використовувалися на користь Росії і Російської Церкви. За рахунок архієреїв- українців християнізували Сибір. За рахунок України Росія стала могутньою державою, а Україна перетворилася на її прислужницю.
 
Але навіть у ті часи поневолена Україна піднімалася за свою втрачену незалежність. Так, 1659 року гетьман Іван Виговський розбив під Конотопом 100-тисячну російську армію: з переляку російський цар покинув Москву, під російською столицею почали рити окопи для оборони. Друга спроба визволитися з російських «братніх» обійм була зроблена гетьманом Іваном Мазепою, яка закінчилася поразкою під Полтавою, нелюдською розправою і знищенням гетьманської столиці – Батурина. Цього року – річниця батуринської трагедії – її 300-ліття, а наступного року Україна буде відзначати 350-ліття блискучої перемоги під Конотопом.
 
Після Жовтневої революції 1917 року в Україні, і зокрема в Києві, почався рух за національне відродження, за державність та автокефалію Української Церкви. Боротьба за автокефалію йшла поруч з боротьбою за суверенну державу, адже питання автокефалії нерозривно пов’язане з державною незалежністю. Це ми бачимо не тільки на прикладі України, але й на прикладі Московського царства та інших балканських держав, які утворилися після розпаду Оттоманської імперії. Фактично все XX ст. в Україні проходило під гаслом національного і церковного визволення. Тому неправі ті політичні і церковні діячі проросійського духу, які вважають, що утворення в Україні Київського Патріархату є випадковим явищем. Як проголошення суверенітету і незалежності Української держави, так і утворення УПЦ Київського Патріархату є результатом боротьби українського народу за волю!
 
Наша церковна і державна незалежність не направлена проти російського народу і Російської держави. Ми хочемо жити з Російською Православною Церквою у братерстві, у християнській любові, а з Росією як державою мати дружні стосунки. Але ми не можемо погодитися з тим, що слово «дружба» використовується як засіб нового поневолення України та Української Церкви. Ми є свідками того, як наше прагнення до канонічної незалежності розцінюється Москвою як недружній акт. Ми бажаємо, щоб Росія була великою сучасною державою, а Московський Патріархат великою Церквою, але не за рахунок України та Української Церкви, що ми бачимо в дійсності.
 
Українська Православна Церква Київського Патріархату бореться за утворення в незалежній Українській державі єдиної Помісної (тобто автокефальної) Православної Церкви. А Московська патріархія вимагає від Української Церкви канонічного зв’язку з Російською Церквою. Що означає цей канонічний зв'язок? Якщо говорити просто і незавуальовано, то це означає адміністративне підпорядкування Української Церкви Московському Патріархату. Для того, щоб ввести українців в оману, Московський священний синод придумав неканонічну церковну структуру: «самостійних і незалежних Церков». Москва ніби говорить так: «ви, українці, хочете бути незалежними, тож ми даємо вам» “самостійність і незалежність”. Але структура Православних Церков не знає такого новоутворення, як «незалежні і самостійні Церкви». У православ’ї Церкви можуть бути або автокефальними, або автономними. Тому це московське новоутворення є неканонічною вигадкою для того, щоб ввести в оману тих, хто виборює автокефалію, та утримати Українську Церкву в адміністративному підпорядкуванні Московському патріарху. Дивно, що це неканонічне утворення «Українська Православна Церква» Москва назвала «канонічною Церквою», а Київський Патріархат, який відповідає канонічним нормам, – «неканонічною Церквою». Московська патріархія назвала чорне – «самостійну і незалежну УПЦ» – білим, а біле – автокефальну УПЦ – чорним. Все поставили з ніг на голову, в богословському плані освічена московська ієрархія мовчить, ніби має засліплені духовні очі.
 
Всі загострені стосунки між трьома Українськими Православними Церквами і Московським патріархом виникли штучно: на ґрунті бажання Москви зберегти у своєму підпорядкуванні Українську церкву. Коли Москва побачила, що цього в нових історичних умовах досягти неможливо, тоді вона вдалася до старого методу –«розділяй і володарюй». Це відбулося на так званому Харківському Соборі: за допомогою спецслужб Москва скликала в Харкові підвладних їй архієреїв і розколола єдину Українську Православну Церкву, яка на своєму законному Соборі 1991 року проголосила своє бажання мати повну канонічну незалежність від Московського Патріархату, тобто автокефалію. Цим зібранням Москва розколола Українське православ’я, причому розколола свідомо. Виникає питання: хто ж розкольники? Прибічники законного Предстоятеля Української Православної Церкви чи Москва та ті архієреї, які зібралися в Харкові? Але Москва винних назвала «канонічними», а невинних «розкольниками». І ця неправда розходиться не тільки Україною, а й усім світом.
 
Підкорення Помісних Церков – порушення канонів

В історії Церкви порушення церковних канонів виявлялося у підкоренні більш могутніми Помісними Церквами слабших Церков. Коли деякі великі Церкви намагалися підкорити інші – малі Помісні Церкви, вселенський єпископат вживав заходів, які мали запобігати таким спробам. Святі отці протиставляли зовнішній єдності (тобто єдності під владою одного патріарха) справжнє вчення про єдність. Коли Антіохійська Церква хотіла підкорити собі Кіпрську Церкву, III Вселенський Собор охарактеризував цю спробу як нововведення, що посягає на свободу всіх, як порушення правил святих апостолів (очевидно, йдеться про 35-е Апостольське правило), як суспільну хворобу, що потребує відповідного лікування. Собор постановив: «Керуючі у святих кіпрських церквах нехай мають свободу без зазіхань з боку будь-кого і без перешкод, за правилами святих отців і за давнім звичаєм, самі собою поставляли благоговійніших єпископів» (8-е правило). Цією постановою III Вселенський Собор проголосив принцип недоторканості Автокефальних Церков.
 
В історії Церкви не лише Антіохійська Церква намагалася підкорити іншу Помісну Церкву. Порушувала цей канон і Римська Церква, коли намагалася підкорити Карфагенську Церкву. Тоді собор єпископів написав папі Целістину послання, в якому переконував його не втручатися у справу Автокефальної Церкви.
 
Російська Церква не рахувалася з канонами, виходячи з державних інтересів

Російська Церква постійно порушувала принцип недоторканості автокефалії Помісних Церков, нехтуючи святими канонами. Це вона робила завжди, коли вимагали державні інтереси. Так, 1685 року вона втрутилася у справи Київської митрополії, порушивши права Константинопольської Церкви. 1686 року Константинопольський патріарх Діонісій (як про це говорилося вище), під тиском російських царів і турецького візира, видав відпускну грамоту. Однак, 1687 року Константинопольський Собор скасував рішення патріарха Діонісія і позбавив його патріаршого престолу. Та Російська Церква не підкорилася рішенню Константинопольського Собору і донині, всупереч святим канонам, утримує у своїй юрисдикції Київську митрополію, тобто Українську Церкву, і не тільки Українську Церкву.
 
Вселенський патріарх Димитрій у своєму листі до патріарха Московського Олексія II від 10 січня 1991 року писав: «Вселенська патріархія визнає одну канонічну Православну Церкву в установлених Патріаршим і Синодальним способом 1593 року межах Вашої Святійшої Церкви, тобто Святійшу Російську Церкву». В листі визначені межі Російської Церкви – 1593 року, а тоді до складу Російської Церкви Київська митрополія не входила. Не входили також єпархії Білорусі і нинішніх прибалтійських республік.
 
Після приєднання Грузії до Російської імперії на початку XIX ст. Російська Церква, знову таки порушуючи церковні канони, ліквідувала автокефалію Грузинської Церкви, яку вона одержала від Антіохійської Церкви ще в VI ст. Як бачимо, і тут в ім’я державних інтересів церковні канони нехтуються Російською Церквою.
 
1939 року Російська Церква приєднала до себе українські та білоруські єпархії, що знаходилися під юрисдикцією Помісної Православної Церкви в Польщі, без відпускної грамоти Варшавського митрополита Діонісія. Польська Церква отримала автокефалію від Константинопольського патріарха Григорія 1924 року на підставі того, що Вселенський патріарх засвідчив, що землі Київської митрополії належать до його канонічної території.
 
1940 року також без відпускної грамоти Константинопольського патріарха, Російська Церква підпорядкувала своїй юрисдикції єпархії ПРИБАЛТІЙСЬКИХ держав. Того ж 1940 року без згоди Румунської Церкви Московська патріархія приєднала до Російської Церкви єпархію в Бессарабії, а після II Світової війни – єпархії Молдови.
 
Перед I Світовою війною в російських урядових колах виношувався план воєнних дій проти Туреччини, які не схвалював імператор Микола II. У зв’язку з цим і постало питання в тих же урядових колах: що буде з Константинопольським патріархом? Відповідь була такою: Константинопольська Церква повинна стати єпархією Російської Церкви. Тобто російський уряд виношував плани ліквідації Константинопольської церкви. Росія планувала зробити те ж, що вона вчинила з Грузинською Церквою. Як бачимо, Російська Церква не дотримується церковних канонів, коли мова йде про державні інтереси. В історичному минулому у взаємовідносинах з Помісними Православними Церквами Російська Церква ніколи не рахувалася з канонами, коли вони стояли на перешкоді державних інтересів Росії.
 
Що має на увазі Московська патріархія, коли говорить тепер про дотримання канонів при вирішенні питання єдиної Помісної Української Церкви?

Тепер, коли йде мова про вирішення питання єдиної Помісної Української Православної Церкви і визнання її іншими Помісними Православними Церквами Московська патріархія постійно твердить: тільки на підставі церковних канонів. На підставі яких церковних канонів? у Православній Церкві не існує чітких і ясних канонів про утворення автокефальних і автономних Церков. Якби вони були, то Помісні Православні Церкви не займалися б протягом близько 30 років виробленням цих канонів. Але, незважаючи, на те що це питання є життєво важливим, ніяких позитивних результатів всеправославні наради не дали.
 
Можливо Москва має на увазі 34-е Апостольське правило, яке говорить, що кожний народ повинен знати (тобто мати) свого першого єпископа (патріарха або митрополита). Якщо Москва має на увазі це канонічне правило, то чому вона так вперто заважає українському народу мати свого главу Церкви? Для нас незрозуміло, про які канонічні основи утворення єдиної Помісної Української Церкви говорить Московська патріархія.
 
На нашу думку, слова про дотримання канонів – це пусті слова, якими прикривається Москва, щоб за жодних обставин не розлучатися з Українською Церквою. Якби в Москви дійсно була добра воля, то українське питання можна було б давно розв’язати. Незважаючи на те, що між Константинополем і Москвою точаться суперечки: чиєю канонічною територією є Україна – Константинопольської Церкви чи Московської, – двом патріархам, шляхом діалогу, треба домовитися і разом дати томас (документ) Українській Православній Церкві про визнання її автокефалії. Тоді не треба буде вирішувати питання, чиєю канонічною територією є Україна. Вона є канонічною територією єдиної Помісної Української Православної Церкви.
 
Про статус „самостійних і незалежних Церков”

Російська Православна Церква внесла у свій у свій Статут нове церковне утворення – „самостійних і незалежних Церков”. Православна Церква не знає такої структури. У православ’ї існують автокефальні Церкви та автономні. Автокефальні Церкви повністю канонічно незалежні одна від одної в адміністративному управлінні. Автономні Церкви мають канонічну незалежність, але не повну. Автономна церква є складовою частиною автокефальної Церкви. Її залежність полягає в тому, що предстоятель автономної Церкви затверджується главою автокефальної Церкви. Крім того, автономія, як і автокефалія, потребує визнання іншими Помісними Православними Церквами.
 
Що стосується „самостійних і незалежних Церков” Московського Патріархату, то це – неканонічне утворення. Воно не підлягає визнанню іншими Помісними Церквами. Чому Москва пішла на таке новоутворення? Вона знає з недавнього минулого, що автономія Японської Церкви, яка була утворена Московським патріархом 1970 року, до цього часу не визнана більшістю Помісних Православних Церков. Немає ніякої гарантії, що буде визнана автономія Української Церкви, бо якби була така гарантія, то Москва могла б погодитися на автономію. У такому випадку автономія Української Церкви, могла б повністю задовольнити і Російську Церкву, і Російську державу, – бо Україна за таких умов знаходилася б під контролем Москви.
 
І тоді Москва пішла на хитрість: створила так звану „самостійну і незалежну Церкву”. З одного боку, якоюсь мірою задовольняється прагнення українців до самостійності; з другого боку, непотрібно визнання цього новоутворення Помісними Церквами, а головне – Українська Церква знаходиться у підпорядкуванні Московського патріарха, а Україна – через Церкву – перебуває під впливом Москви.
 
Тому коли українці постійно чують, що треба зберігати „церковну єдність”, то Москва має на увазі збереження адміністративної єдності, а не духовної, яка повинна бути між усіма Помісними Православними Церквами. Зовнішня церковна єдність – це вчення Католицької, а не Православної Церкви. Москва лякає православних українців загрозою окатоличення українців, а сама поступово наближається до католицизму.
 
Про це ми говоримо просто і ясно, щоб наш український православний народ не вводили в оману „церковною єдністю”. Ми за єдність, але за єдність у вірі, у християнській любові, а не за зовнішню адміністративну єдність. Господь наш Ісус Христос в любові об’єднує всіх нас.
 
Позиція Московського Архієрейського Собору (червень 2008 року)

Позицію Московського Архієрейського Собору можемо бачити в словах патріарха Олексія. Він зокрема сказав: „Будь-які спроби механічного об’єднання канонічної Української Православної Церкви з розкольницькими групами без покаяння в гріхах розколу останніх приречені на провал”. А чому не сталося провалу в об’єднанні без покаяння у гріху Карловацького розколу? Мабуть, тому, що там йшла мова про об’єднання з Московським Патріархатом, а у справі з Українською Церквою йдеться про відокремлення від Москви. Різниця суттєва!
Далі Патріарх Олексій заявляє: „Нам слід обговорити дороги і засоби зміцнення єдності і взаємозв’язків Української Православної Церкви зі всією повнотою Московського Патріархату, щоб ми могли спільно допомагати подоланню тих труднощів, які переживає народ Божий в Україні”.
 
Предстоятель Російської Церкви ясно говорить про збереження зовнішньої (тобто адміністративної) церковної єдності. А оскільки Президент України наполягає на утворенні в Україні єдиної Помісної Української Церкви, то патріарх Олексій закликає, щоб українська влада не втручалась у ці справи. Виходить, Президенту Росії втручатися в церковні справи можна, а Президенту України цього робити не дозволено.
 
Москва не тільки закликає до збереження єдності з Російською Церквою, Вона діє, причому діє агресивно. Всім нам відома діяльність так званих церковних православних братств, які працюють не за свої кошти. Московська патріархія не тільки не забороняє розпалювати релігійну ворожнечу в Україні, але й нагороджує їх за це церковними орденами. Ми не чуємо закликів до миру, порозуміння, діалогу, терпіння, але нас постійно схиляють до покаяння і повернення до Москви. З Москвою ми хочемо жити в братерській любові, а не служити інтересам Росії, на шкоду Україні.
 
Перед початком Московського Архієрейського Собору в Києві розповсюджували листівки із закликом посилати телеграми в Москву: „Ми проти автокефалії”. В українській столиці не розкривалися причини таких настроїв, а в Москві заявляли: „Ми хотим жить дружно и быть вместе с Россией, быть подчиненными Московскому Патриархату. Мы – за единую Русь”. Хіба це не антидержавне гасло?! Нас закликають засудити „политическое православие”, ми його засуджуємо, але в нашій церкві його немає. Подібних закликів ми в себе не чули.
 
У такій атмосфері митрополиту Київському Володимиру (Сабодану) не можна було навіть заїкатися про автокефалію. Ми розуміємо його становище, як і інших українських єпископів. Тому він і сказав на Соборі, що „автокефалія в Україні є передчасною і некорисною для сучасного церковного життя”. В той же час він підкреслив, що готовий обговорювати проблеми, пов’язані з подоланням розколу, ми підтримуємо цей добрий намір. Проте він заявив і те, що „не готовий обговорювати змінення статус Української Православної Церкви”, – йому можна тільки поспівчувати.
 
Господь сказав, що Він „тростини надломленої не переломить, і льону, що димить, не загасить”. Нам треба чинити, як навчає нас Христос Спаситель.
 
Час працює на Помісну Українську Православну Церкву

Як би не намагалася Москва, підбурюючи українських ієрархів і духовенство, використовуючи різноманітні проросійські братства і політичні партії, вкладаючи чималі кошти, займаючись пустослів’ям про єдність Церкви і про дотримання канонів, навішуючи ярлики «неканонічних», «розкольників», «неблагодатних», застосовуючи політичні анафеми, аби утримувати Українську Церкву, – нічого з цього не вийде. Час працює на єдину Помісну Українську Православну Церкву.
 
На сьогодні Українська Православна Церква Київського Патріархату не зменшується, а зростає. Київський Патріархат має 29 єпархій, тобто в кожній області є одна або дві єпархії близько 40 архієреїв, більше 3000 священиків, 4500 парафій, 4 вищі духовні заклади, дві духовні семінарії, 48 чоловічих і жіночих монастирів і нараховує більше 14 мільйонів віруючих, тоді як Московський Патріархат – 9,5 мільйонів. За 17 років незалежності Київський Патріархат виріс втричі. Тенденція до зростання продовжується. І це – наша надія. Підростає нове покоління, українці стають свідомими. Стало більше будуватися храмів Київського Патріархату. Ієрархія поповнюється молодими єпископами, відданими Церкві таУкраїні. Ми впевнені у майбутньому, тому й говоримо, що час працює на єдину Помісну Українську Православну Церкву.
 
Завдання УПЦ Київського Патріархату

В умовах незалежної Української держави головним завданням УПЦ Київського Патріархату продовжує залишатися створення в Україні єдиної Помісної Української Православної Церкви. Це завдання Церква без активної участі держави виконати не може. Незалежність Церкви (мається на увазі адміністративна і канонічна незалежність) потрібна насамперед державі. Згадаймо князя Ярослава Мудрого: князь – а не митрополит Київський – проголосив Церкву канонічно незалежною від Константинопольського патріарха. Також і московський князь Василій Темний утворив автокефалію Російської Церкви 1448 року. Московський єпископат не був ініціатором автокефалії. Подібне відбулося в історії й інших (автокефальних) церков, коли держави цих Церков стали суверенними.
 
Невипадково перший український Президент Леонід Макарович Кравчук висунув гасло: «Незалежній державі – незалежну Церкву». Про незалежність Української Церкви говорив і другий Президент – Леонід Данилович Кучма. А третій Президент Віктор Андрійович Ющенко – став діяти в цьому напрямі. Він неодноразово зустрічався зі Вселенським патріархом Варфоломієм, направляв державні делегації. З його ініціативи, 19 – 21 травня 2008 року в Києві побувала офіційна делегація Вселенського патріарха, у складі митрополита Емануїла, генерального секретаря Синоду архімандрита Елпідіфороса та протоієрея Василія. Делегація мала зустрічі з Патріархом Філаретом, митрополитом Володимиром (Сабоданом), митрополитом Мефодієм (Кудряковим).
 
У лютому 2008 року Президент України Віктор Ющенко зустрічався в Москві з Московським патріархом Олексієм II. Мова йшла про єдину в Україні Помісну Православну Церкву.
 
Задля сприяння утворенню єдиної Помісної Української Церкви Президент України запросив на святкування 1020-ліття Хрещення Київської патріарха Варфоломія і Московського патріарха Олексія II. Ще невідомо, чи приїдуть до Києва ці два патріархи – ми б хотіли, щоб приїзд до Києва Московського патріарха сприяв об’єднанню українського православ’я в єдину Помісну Українську Церкву – хоч надії мало.
 
Перший контакт з митрополитом Володимиром

Як вам відомо, у грудні 2007 року відбулася зустріч представників Київського Патріархату: архієпископа Переяслав-Хмельницького Димитрія, ректора КПБА, і архімандрита Євстратія (Зорі) з митрополитом Володимиром (Сабоданом), єпископом Олександром (Драбинкою) і єпископом Антонієм, ректором Київської духовної академії і семінарії. Ця зустріч не означає початок переговорів, але вона свідчить проте, що керівництво цієї Церкви розуміє хиткість свого становища – залежної від Москви Церкви в незалежній Українській державі. Ми вітаємо перші контакти, але розуміємо, що нашим братам нелегко буде на цьому шляху. Політичні сили в Росії і проросійські братства в Україні вже почали агресивну діяльність проти митрополита Володимира і його близького оточення.
 
Метою приїзду патріарха Олексія II в Україну є укріплення «церковної єдності». Мається на увазі єдність у самій УПЦ Московського Патріархату, яка за останній час значно похитнулася. Крім того, під “церковною єдністю” Москва розуміє збереження юрисдикційної єдності з Московським патріархом Української Церкви. Москва дуже стривожена останніми подіями в УПЦ МП. Тому завдання Архієрейського Собору в Москві – укріпити єдність у Московському Патріархаті, як в Росії, так і в Україні. У Києві з’явились агітатори, які розклеюють на храмах звернення, щоб віруючі посилали в Москву телеграми, що вони виступають проти автокефалії Української Православної Церкви. Подібне було і 1992 року.
 
Від чого і від кого залежить визнання автокефалії Української Православної Церкви

Визнання автокефалії насамперед залежить від православних українців і від Української держави. На сьогодні Київський Патріархат зміцнів настільки, що Москва певною мірою стривожена. Сам факт, що вона заговорила про «церковну єдність» свідчить про те, що ця єдність, м’яко кажучи, дуже похитнулася. І похитнулася вона значною мірою через зростання Київського Патріархату і підтримку Президентом України єдиної Помісної Української Православної Церкви. Тому наші московські браття постійно твердять, щоб українська влада не втручалася у церковні справи, тобто, щоб вона не сприяла утворенню Помісної Української Церкви. А коли попередній Президент Росії – Володимир Путін – сприяв об’єднанню Російської Закордонної Православної Церкви з Московським Патріархатом, то наші браття мовчали і раділи цьому. Хіба це не подвійні моральні стандарти?!
 
За цих умов завдання Київського Патріархату полягає в його зростанні і зміцненні. Ми повинні набиратися сили і стати панівною Православною Церквою в Україні. В цьому немає нічого неприродного. Ми турбуємося про свою церкву;і не зазіхаємо на Російську. Нехай вона буде великою, але не за рахунок Української Церкви. Ми хотіли б бути у братерських стосунках з Російською Церквою, як і з іншими Помісними Православними Церквами. Я особисто зберігаю, незважаючи на те, що зі мною вчинили, добрі почуття до моїх співбратів архієреїв, пам’ятаючи нашу тяжку працю в умовах державного атеїзму, а також справедливий Суд Божий, перед яким усі ми станемо у свій час.
 
Завдання для Київського Патріархату дуже тяжке, але можливе, тому, що вже сьогодні переважна більшість православних українців (згідно з соціологічними опитуваннями) заявляє про свою приналежність до Київського Патріархату. Нас надихає активна праця молодих архієреїв, вихованців Михайлівського Золотоверхого монастиря. Але всю нашу надію покладаємо на Бога: Він дав нам як дар Божий незалежну Українську державу, Він приведе до єдності і розділене українське православ’я.
 
Усім нам, архієреям і духовенству, потрібно більше працювати: знаходити шляхи до збільшення кількості і віруючих, і реєстрації нових парафій; будувати храми і каплиці; співпрацювати з вищими навчальними закладами, громадськими організаціями, займатися соціальним служінням; йти до народу, займатися просвітництвом, використовувати засоби масової інформації. Адже перед вознесінням на небо Господь сказав: «Ідіть і проповідуйте!»
 
Крім того, ми повинні вимагати від влади рівного ставлення до Київського і Московського патріархатів, а не тільки декларувати це. В цій справі нам повинні допомагати народні депутати України, яких обирають віруючі нашої Церкви, депутати всіх рівнів і вся українська інтелігенція, яка підтримує єдину Помісну Українську Церкву. Якщо всі об’єднаються навколо цієї не тільки церковної, але й державної справи, то з Божою допомогою ми досягнемо своєї мети. Хто вболіває за Українську державу і долю українського народу, той буде разом з нами працювати кожен на своєму місці, але в ім’я досягнення однієї мети.
 
Визнання автокефалії Української Православної Церкви

Ми знову і знову говоримо про визнання автокефалії Української Православної Церкви. Для чого воно нам потрібне? Хіба без визнання автокефалії Церква не може виконувати свою місію? – Звичайно, може!

Це ми бачимо на своєму власному прикладі. Наша Церква сповідує непошкоджену православну віру, керується православними канонами, живе звичайною православною християнською мораллю, звершує божественні таїнства, відправляє богослужіння. Одним словом живе тим самим звичайним церковним життям, як і віруючі інших Православних Церков. Хіба цього недостатньо для спасіння?! Усі Автокефальні Церкви довгий час жили без визнання їхньої автокефалії, і найдовше Московська Церква – 141 рік. Для чого ж нам потрібне визнання? Для молитовного єднання! І тільки! Ми хочемо спілкуватися з усіма Православними Церквами. Якщо вони поки що утримуються, це їхня справа. А ми молимося за всіх глав Православних Церков і вважаємо, що знаходимося з ними в молитовному єднанні.
 
Визнання нашої автокефалії нічого необхідного для спасіння нам не дасть. Воно нам потрібне для видимої церковної єдності. Невидима єдність існує і без визнання автокефалії. Бо в усіх православних храмах, в усіх Помісних Церквах за Божественною літургією архієреї і священики моляться за всіх православних християн. Ми себе сповідуємо православними християнами; значить, вони моляться і за нас, хоч і несвідомо.
 
Визнання нашої автокефалії прийде у свій час з волі Божої. А для того, щоб наблизити цей час, нам потрібно досягти того, щоб Київський Патріархат був хоч і не єдиним (бо Москва буде нам заважати до останнього) – але найбільшою Православною Церквою в Україні. Для цього всім нам треба багато працювати і налагоджувати добрі стосунки з УПЦ Московського Патріархату, – Там є багато розумних ієрархів і духовенства, і вони також думають про єдину Помісну Церкву і є патріотами України.
 
Коли ми станемо однією з потужних Церков у світовому православ’ї, тоді нас запросять у зовнішнє єднання зі Вселенським православ’ям. А поки що нам треба багато молитися і працювати. Господь побачить наші труди і допоможе нам.
 
Про Історико-канонічну декларацію

19 квітня 2007 року Архієрейський Собор прийняв Історико-канонічну декларацію, в якій стверджується, що Київський Патріархат є Помісною Українською Православною Церквою. Декларація була надрукована українською, російською та англійською мовами і розповсюджена серед духовенства і віруючих Київського Патріархату, УПЦ Московського Патріархату, а також Російської Православної і частково серед інших Помісних Православних Церков. Мета декларації – показати, що Українська Православна Церква Київського Патріархату є не розкольницьким угрупуванням, а є правдивою Православною Церквою, тому що сповідує непошкоджену православну віру, має ієрархію з апостольським наступництвом, звершує благодатні таїнства, відправляє богослужіння за православною традицією і нічим і ні в чому не відрізняється від інших Помісних Православних Церков. Декларація переконливо заперечує всі звинувачення на адресу нашої святої Церкви у надуманих порушеннях православних канонів. Вона нагадує, що Російська Церква від початку свого заснування і донині зневажає церковні канони, виходячи з державних інтересів. Декларація стверджує, що не наша Українська Православна Церква вчинила розділення українського православ’я, провівши неканонічний Собор у Харкові 1992 року, а Московська патріархія зробила це, керуючись силою і гордістю, засудженою церковними канонами.
 
Ми пропонуємо Освяченому Собору схвалити Історико-канонічну декларацію «Київський патріархат – Помісна Українська Православна Церква» і благословити її для подальшого розповсюдження у православному світі 2006 року учбовий комітет, під керівництвом архієпископа Переяслав-Хмельницького Димитрія, здійснив реформу Київських і Львівських духовних шкіл. Сутність реформи полягає не тільки в тому, що духовні семінарії і духовні академії об’єднані в один вищий духовний навчальний заклад – Київську православну богословську академію та у львівську православну богословську академію з п’ятирічним терміном навчання, а й у зміні програм і кількості предметів. Крім богословських дисциплін, введено багато нових світських предметів, для того, щоб атестувати наші дипломи на рівні вищих світських навчальних закладів. Студенти після чотирьох років навчання отримують диплом бакалавра, а після п’яти – диплом магістра. При Київській православній богословській академії відкрита аспірантура з трьохрічним терміном навчання, після закінчення якої аспіранти захищають кандидатські дисертації. Реформа підвищила рівень навчання. На сьогодні Київська православна богословська академія серед усіх духовних закладів різних Християнських Церков за рівнем навчання є найкращою вищою школою.
 
На сьогодні Київський Патріархат має чотири вищі навчальні заклади: у Києві, Львові, Чернівцях та в Івано-Франківську – і дві духовні семінарії, не беручи до уваги духовні училища та регентські курси. Наша Церква потребує відкриття духовної семінарії на Сході України, але для цього треба здійснити всебічну підготовку. Якщо в західних єпархіях кількість священиків перевищує потребу, то на Сході їх не вистачає; і тому кількість парафій в цьому регіоні різко не збільшується, як це ми бачимо в центральних єпархіях.

Видавнича діяльність

До 2004 року, тобто до останнього Помісного Собору, ми завершили переклад українською мовою майже всіх богослужбових книг і їхнє видання. Останнім часом ми почали перевидавати Біблію і богослужбові книги. Так, Біблія перевидана вдруге і втретє, накладом 15. і 20 тисяч. Друге видання ми здійснили разом з Греко-Католицькою і Римо-Католицькою Церквами; третє – разом з Українським біблійним товариством. Продовжується видання «Закону Божого» наклад якого на сьогодні досяг 675 тисяч. Закон Божий розповсюджується по всій Україні і навіть за її межами, розповсюджується безкоштовно. Ця акція має велике значення для духовного просвітництва: книга входить у кожну родину і виконує свою місію.

2008 року ми видали підручник «Християнська етика» в трьох частинах для п’ятого класу загальноосвітньої школи. Підручник підготовлений Острозькою академією і рекомендований Міністерством освіти і науки. «Християнська етика» видана 50-тисячним тиражем за кошти Київської Патріархії і розповсюджена по середніх школах в 19 областях України безкоштовно. Цей підручник роздається також по недільних школах. Острозька академія підготувала до друку «Християнську етику» для 6 класу. Крім того, підготовлена і видана Київською Патріархією «Християнська абетка» 20-тисячним тиражем.
 
Видавничий відділ почав переклад українською мовою і видання творінь святих отців. Уже здійснений переклад і готується до друку перший і другий томи «Добротолюбія», а також перший том творінь святого Іоанна Золотоустого, творіння мужів апостольських. Перекладені українською мовою і видані «Житія святих» у семи томах, а також «Акафістник» у трьох томах. Крім того, видані українською мовою малий молитовник 250-тисячним тиражем і короткий молитовник для Збройних сил України 50-тисячним тиражем. Виготовлений диск Нового Завіту двох тисячним тиражем.
 
Київська православна богословська академія видає «Труди Київської Духовної Академії», а з цього року розпочато видання лекцій професорів і викладачів. Уже вийшли друком лекції з філософії, готується до друку I том «Історії Української Церкви».
 
Продовжується просвітницька діяльність і в засобах масової інформації, зокрема по радіо і телебаченні, але поки що недостатньо.

Про єпископат, духовенство і парафії

За звітний період після Помісного Собору 2004 року із Київського Патріархату вибуло 9 архієреїв, із них троє померло: митрополит Рівненський Даниїл (Чокалюк), митрополит Тернопільський Василій (Боднарчук), архієпископ Бориспільський Стефан (Біляк); п’ять відправлено на спокій: архієпископ Феодосій (Піцина), архієпископ Геронтій (Хованський), єпископ Феодосій (Пайкуш), єпископ Севастіан (Возняк) і єпископ Паїсій (Дмоховський) – і один виявився зрадником Київського Патріархату – єпископ Михаїл (Бондарчук). За цей же період звершено 10 єпископських хіротоній. На місце гірших, відправлених на спокій, прийшли молоді архієреї, які закінчили нашу Київську духовну академію, були викладачами, здобули в Патріархії досвід управління і тепер керують єпархіями. На них наша Церква покладає велику надію.
 
На сьогодні УПЦ Київського Патріархату має 38 архієреїв, які керують 29 єпархіями в Україні і 5 єпархіями за її межами.
 
2004 року Київський Патріархат нараховував 3760 парафій, порівняно з 1995 роком він виріс втричі: тоді було 1200 парафій. На сьогодні у складі Київського Патріархату 4500 парафій, тобто за 4 роки парафій збільшилося на 740, а порівняно з 1995 роком наша Церква виросла майже вчетверо. Сьогодні на парафіях служать 3412 священиків і дияконів, тобто на 620 священнослужителів більше. Наведені цифри свідчать, що Київський Патріархат поступово зростає, хоч і не так швидко.
 
На сьогодні Київський патріархат нараховує близько 70 чоловічих і жіночих монастирів, щоправда, з мінімальною кількістю ченців і черниць. Нас турбує не кількість, а якість чернечого способу життя. За часів Радянського Союзу монастирів було 10, а чернече життя порівняно було вищим. Тепер навпаки: монастирів багато, а черниче життя бідне і немічне.
 
Ми святкуємо 900-ліття Михайлівського монастиря, щоб на історичному фоні показати правдиве чернече життя, коли віруючі приходили в монастирі, щоб спасати свої душі для вічного життя. Вони хоч і жили в печерах, але світили своїми подвигами всьому світу. Ми хочемо, щоб насельники київських монастирів: Михайлівського, Видубицького, Феодосіївського, Богуславського, як і інших монастирів, своїм житієм уподібнювалися давнім ченцям і черницям.
 
У чому причина невизнання автокефалії Київського Патріархату?

На сьогодні Київський Патріархат за чисельністю єпископату, духовенства, за кількістю, монастирів, парафій, духовних навчальних закладів перевищує такі Помісні Православні Церкви, як Чехословацька, Польська, Албанська, Кіпрська, Елладська, Грузинська, Болгарська, Сербська, не кажучи вже про Александрійську, Антіохійську та Єрусалимську Церкви. Якщо наша Церква така велика і сповідує непошкоджену православну віру, дотримується церковних канонів, має апостольське наступництво то чому її не визнають інші Православні Церкви?
 
Із неофіційних контактів нам відомо, що Українську Православну Церкву як Помісну Церкву визнають усі Православні Церкви, з якими ми мали і маємо спілкування. Вони нам говорять: „потерпіть! Визнання вашої автокефалії в свій час прийде!”.

Причина невизнання нашої автокефалії полягає в Москві. Коли ми говоримо про Москву, ми маємо на увазі як Російську державу, так і Російську Церкву. Як ми знаємо з історії, Російська держава відігравала головну роль у взаємовідносинах між Українською і Російського Церквами. На сьогодні Російська держава має єдиний і надійний вплив на Україну через Церкву. Якщо Українська Церква, що знаходиться в юрисдикції Московського патріарха, повністю відокремиться від Московського Патріархату, то Росія втратить остаточну надію на повернення в лоно «єдіного отєчєства». Ось чому деякі російські політики заявляють, що Помісна Українська Православна Церква (автокефальна) – це крах Російської Церкви. І вони певною мірою праві. Це дійсно буде крах. Але не Церкви Російської, а її імперських амбіцій . Церква Російська буде продовжувати свою спасительну місію серед російського народу, але без гріха владолюбства.
 
Всьому християнському світу відомо, що ще за часів Сталіна (1948 р.) у Москві готувався Вселенський Собор, на якому збиралися проголосити Московського патріарха «першим серед рівних». Тоді цей намір не здійснився, але від нього не відмовилися.
 
Тепер у часи демократії Російська Церква, отримавши всебічну підтримку держави, знову повертається до теорії «третього Риму». Про це відкрито заявив патріарх Олексій II: «Нема ніяких богословських підстав не бути Московському патріарху першим». Які ж підстави говорити патріарху про свою першість у Вселенському православ’ї? По-перше, підтримка держави. Російська Церква, будучи відокремленої від держави, відчуває надзвичайну підтримку світської влади. По-друге, Російська церква разом з Українською утворює наймогутнішу Православну Церкву. В такому стані вона нараховує більше 20 тисяч парафій. Жодна Православна Церква не може в цьому зрівнятися з нею. Вона здатна (якщо так можна сказати про Церкву) конкурувати за впливовістю з Римо-Католицькою Церквою. Відчувши таку силу, Російська Церква стала не тільки мріяти, але й діяти в цьому напрямі. Демонструючи свою силу, представники Московського Патріархату можуть дозволяти собі демонстративно покидати всеправославні та екуменічні наради, припиняти молитовне єднання. Все це відбувається тому, що сильні і горді. Але не треба забувати слова Святого Писання: «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать».
 
А тепер уявімо собі, що Українська Церква стає помісною, тобто автокефальною від Російської Церкви. Російська Церква за кількістю парафій скорочується на 10 тисяч парафій: стає наполовину меншою – та ослабленою. Українська церква рівняється за силою з Російською Церквою. І мрії про першість у Вселенському православ’ї розвіюються, як порох від вітру. Тому тепер зрозуміло, чому Москва тримається так міцно за Українську Церкву. Крім того, Російська держава підштовхує Російську Церкву на такі дії, бо, як чимало російських політиків заявляло, «не може бути великої Росії без України».
 
В цьому полягає реальна і правдива причина, чому Москва так міцно тримається за Україну. Через це Московська патріархія робить усе можливе, щоб Київський Патріархат не визнали Автокефальною Церквою Помісні Православні Церкви. В цьому суть гасла «єдінство Церкві». Не всі розуміють, що під «ним» Москва розуміє тільки одну єдність – єдність Російської та Української Церков під омофором Московського патріарха. Московська патріархія готова розірвати у будь-який час всеправославну єдність, якщо вона стоїть на перешкоді її інтересам. Згадаймо припинення молитовного єднання зі Вселенським патріархом через Естонську Церкву. Москва розірве євхаристійне єднання з усіма Православними Церквами, якщо вони ввійдуть у молитовне єднання з Київським Патріархатом.
 
Позиція Вселенського патріарха

Позиція Вселенського патріарха, як і інших Помісних Православних Церков, – на боці Київського Патріархату. Патріарх Варфоломій розуміє, що Українська Православна Церква має право на автокефалію, бо Україна стала незалежною державою. Але, знаючи, що Москва може розділити світове православ’я, обирає із двох зол менше. Тому нам кажуть: «Потерпіть, прийде час». Для Вселенського патріарха автокефалія Української церкви – спасіння від наступу Московського патріарха на його першість. Тому коли думають дехто, що Вселенський патріарх боїться Москви, це не зовсім так. Патріарх Варфоломій не боїться Москви, але боїться розділення Вселенського православ’я, на що здатна Москва.
 
Але конфлікт між Вселенським і Московським патріархатами зростає. І це ми бачимо в демаршах представників Російської Церкви в Равені і на Родосі – під час екуменічного діалогу і на всеправославній нараді. Причина – присутність на цих зустрічах делегації Естонської Церкви, яка на правах автономної Церкви знаходиться в юрисдикції Вселенського патріарха. В заяві сказано: „Ми, представники Православних Церков, учасники Міжправославної комісії з підготовки зустрічі глав Помісних Церков, яка відбудеться у жовтні цього року, здивовані заявою Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату стосовно відмови делегації Російської Церкви від роботи в комісії”. Гордість і владолюбство ніколи не приводили до добрих наслідків.
 
Висновки

Київський Патріархат повинен і далі зростати і зміцнюватися. Треба шукати контактів і діалогу з нашими браттями – православними українцями, маючи на увазі об’єднання в єдину Помісну Українську Православну Церкву. Треба вимагати від держави насправді рівного ставлення до всіх Християнських Церков і сприяння об’єднання українського православ’я, бо це потрібно для єдності народу і держави. Ми, православні християни, повинні насамперед покладати надію на Бога, бо Він тримає в Своїх руках і народи, і кожну людину зокрема. Господь наш Ісус Христос – Глава Церкви, і Він сказав: «Я з вами до кінця віку». Протягом всієї історії Церкви Христової Господь показував Свою силу. Він гордим противиться, а смиренним дає благодать, – тому нам треба бути смиренними.
 
Час, який минув після Помісного Собору 2004 року, вимагав від єпископату, духовенства і мирян надзвичайних зусиль для збереження єдності і зростання Київського Патріархату, адже проти його розвитку і зміцнення виступали різні церковні та політичні сили – як в Україні, так і за її межами, хоч Президент України Віктор Андрійович Ющенко докладає всіх зусиль для утворення в Україні єдиної Помісної Української Православної Церкви. Оцінюючи здобутки, які є в житті Київського Патріархату та Української держави, і бачачи в них виявлення всеблагого і спасительного Промислу Божого, ми у смиренній свідомості своєї недостойності приносимо Богу подяку і просимо Його явити Свою милість нашій Церкві і нашій Українській державі.
 
Перед нашим Освяченим Собором стоїть важливе завдання прийняти постанову про канонізацію великого князя Ярослава Мудрого, благовірного князя Костянтина Острозького, святителя Іова Борецького та останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського.
 
Працюючи над розбудовою Київського Патріархату, над створенням в Україні єдиної Помісної Православної Церкви, святкуючи 900-ліття Михайлівського Золотоверхого монастиря і 1020-ліття Хрещення Русі-України, ми ніколи не повинні забувати, що Господь наш Ісус Христос створив Церкву для очищення людей від гріха, для оновлення нашої затьмареної природи, для воскресіння і життя вічного. Наші земні труди і страждання наскільки корисні, настільки вони приводять нас до Царства Божого та упокоєння у вічній славі. Пам’ятаймо, що любов все перемагає і єднає нас з Богом.
 
Зі смиренням у серці та з упованням на милість Божу і Його провидіння приступимо до здійснення накресленої програми Собору. З великої Своєї милості, нехай Господь просвітить наш розум і наповнить наші серця миром і любов’ю, щоб ми звершили Його святу волю.

Слава Ісусу Христу! Слава Україні!

 

Джерело: Прес-центр Київської Патріархії.