Досвід українського православного середовища за останні три роки набув унікального досвіду. Саме він може слугувати прикладом і для світової спільноти Церкви. У цьому переконані організатори та гості круглого столу «Що українське Православ'я може дати світовому Православ'ю і європейському християнству?», який відбувся у Софії Київській у четвер, 21 квітня, на базі Відкритого Православного університету ім. св. Софії.
Досвід українського православного середовища за останні три роки набув унікального досвіду. Саме він може слугувати прикладом і для світової спільноти Церкви. У цьому переконані організатори та гості круглого столу «Що українське Православ'я може дати світовому Православ'ю і європейському християнству?», який відбувся у Софії Київській у четвер, 21 квітня, на базі Відкритого Православного університету ім. св. Софії.
«Надзвичайно рада початку роботи Православного університету, який буде працювати у складі нашого Інституту. Софія завжди була центром науки, духовності та культури, що відтепер ми можемо розвивати разом з Ініціативою 21-го листопада. Ми прагнемо єднання сил, які хочуть добра та єдності для України», – розпочала захід гендиректор Національного заповідника «Софія Київська» Неля Куковальська.
Співорганізатор круглого столу, архимандрит Кирило Говорун додав, що ідея подібного діалогу разом з платформою університету виникла після подій на Майдані. За його словами, саме там була продемонстрована спроможність суспільства працювати з церквами, і цей досвід вийшов за межі країни. Але найстрашнішим є те, що останні дві війни – у 2008 у Грузії та з 2014 в Україні – ведуться по суті між православними людьми: «Кров ллється всередині православного середовища. У нашому випадку, в основному, віруючі по обидва боки фронту є вірними Московського Патріархату. На жаль, реакції Всесвітнього православ’я по суті не існує. Український конфлікт викрив проблеми у глобальному православ’ї. Це недостатня солідарність, перевага геополітичного порядку над християнським, над євангельськими цінностями, які мали спонукати братів до чіткої реакції на українські події. При цьому всередині Церкви позиція існує, яка проявляє солідарність з українським народом, але не має вираження на офіційному рівні».
Попри цей недолік, українські події мають великий потенціал для світового православ’я, продовжив о. Кирило. Зараз наявні дві модальності існування: симфонія Церкви з державою або з етносом, тобто націоналістична Церква. Натомість, на його думку, Україна показала протилежно іншу модальність – існування з громадянським суспільством, коли вона співпрацює з ним і не ототожнює себе ні з націоналізмом, ні з державою. «Сподіваюсь, що Церкви і надалі будуть показувати, що співпраця з суспільством важлива, – підкреслив Кирило Говорун. – Ми можемо продемонструвати, що така модель можлива, навіть для православного середовища. І я вважаю, що за цією моделлю майбутнє, бо вона витіснить і державну модель, і націоналістичну. В цьому сенсі ми попереду планети усієї. Нам важливо доносити цю ідею до інших церков».
Протоєрей Георгій Коваленко, УПЦ (МП), вказав на розкол всередині українського православного середовища. Було запропоноване нове поняття – відкритого православ’я – яке вже сьогодні може змінити середовище у державі. Авторство терміну належить Костянтину Сігову, директору видавництва «Дух і Літера». О. Георгій зазначив, що відкрите православ’я передбачає перш за все відкриту спільноту до діалогу, до співпраці зі світським суспільством, до представників інших конфесій, міжрелігійного діалогу, до технологій тощо. «Існує дуже багато міфів щодо християнства у Європі і мало хто знає, чим вони насправді живуть і якими проблемами переймаються, – зауважив він. – Ми намагаємось відкритись до світового християнства. Бо так само і Європа, й інші Помісні Церкви живуть міфами про те, ким є православні люди в Україні. І для нас найважливішим завданням є створення простору діалогу, який призведе до справжньої єдності. Нам єдність вбачається такою, яка не знищує унікальність кожного, де ми можемо відчути себе частиною єдиного цілого. І ця відкритість потрібна не заради прозелітизму, а задля пізнання іншого та самого себе».
До зустрічі долучились фахівці зі Швеції, а саме Академії святого Ігнатія — Стокгольмської Школи Теології та Християнської Ради Церков Швеції. Особливістю Академії є те, що вона поєднує три семінарії: православну, сирійську та коптську. Декан Майкл Х'ялм розповів, що бачить великі перспективи перед Україною з точки зору розбудови громадянського суспільства. За його словами, православні громади усього світу «загрузли у посттоталітарній травмі», а тому часто зміни відбуваються у них куди повільніше, ніж у самих країнах.
«Це глобальний православний феномен, який ніхто не хоче прийняти. І це було характерним для західних церков після Першої Світової війни, – пояснив академік. – Вони також відмовлялись від потреб зміни католицької церковної реальності, яка постала перед ризиком зникнення окремих частин світу. І це був знак потреби змін у Церкві. Те, що відбувається в Україні, матиме наслідки і для міжнародного православ’я. Українське православне середовище одне з найбільших гравців у світі. Кількість тих богословів, які бачать перші зміни і говорять про їхню необхідність, росте. Коли їхня чисельність зросте достатньо, тоді й почнуться зміни. Але це має бути зміна, яку ми назвемо зсувом парадигми, який буде супроводжуватись напругою. І це буде змінюватись незалежно від наших особистих думок, тому що змінюється весь світ».
Майкл Х'ялм зупинився на тому, що православна Церква перетворилась на машину культу. Натомість відсутність змін призведе до втрати довіри та розколу православної церкви: «Красиві літургії важливі, але цього замало. Церква забуває говорити про тих, хто забутий та нужденний. Ми забули, що означає бути Церквою. Ми були схожі на погану копію політичного життя. Любов та примирення мають стати практиками Церкви. Коли міняється православне середовище в Україні, це торкається міжнародного виміру, що неможливо без напруження. Відсутність змін призведе до втрати довіри та розколу православної церкви».
Процес єдності має починатись з діалогу стосовно європейських цінностей; не політичних чи суспільних, а саме християнських. Доктор Х’ялм додав, що не вірить у європейські християнські цінності, які є іншим виміром трансформації національних церков, коли існують лише загальні християнські цінності. Але він вірить у європейське православ’я, якому доводиться приймати різницю між громадськими та церковними цінностями: «Ми маємо прийняти те, що ми не можемо претендувати на володіння суспільством. Ми не можемо будувати таку Візантійську імперію, якою вона виглядала раніше. Однак є спільності, які роблять православ’я єдиним. І цей секрет міститься у Євангелії. У посланні ап. Павла до Філімона викладений весь політичний порядок денний для Церкви. Православ’я має працювати не лише у суспільстві, а й над тим, щоб люди добровільно хотіли робити добрі справи. Якщо ви вступили у боротьбу з корупцією, то її не подолати лише силами уряду. Вона має бути поборена усім громадянським суспільством, частиною якого є Церква. Вона має нагадувати людям дослухатись своєї совісті».
Священик Мішель Якшич, ректор Візантійської семінарії, народився у Сербії, але вже 49 років проживає у Швеції. Він вірить у те, що шведське православ’я не має бути сербським, російським або грецьким, воно має бути інтегроване та «носити шведський одяг». О. Мішель підкреслив, що суспільство є дуже секуляризованим, але багато хто зі шведських студентів є православними. Середовище Академії єднає католиків та православних, євангелічних християн та лютеран. Але він переконаний, що православ’я мусило б бути готовим до більшого різноманіття: «Як ми можемо говорити про загальну християнську єдність, коли ми не можемо нормально співпрацювати між двома традиціями – візантійською та дохалкедонською? Хоча там є лише семантичні, а не онтологічні розбіжності. Ми продовжуємо молитись за православну єдність українців. Православ’я має бути готове до набагато більшого різноманіття, ніж є зараз, особливо до роботи з найменшими групами населення. Якщо ми лише Церква, що торжествує, а не бореться за кожного, то що ми можемо запропонувати світові крім тріумфалізму?»
На думку Костянтина Сігова, посттоталітарна травма Церкви стала наслідком Холодної війни для всієї Європи. Тоді завершилась доба, коли керувати світом могли тільки наддержави, а від менших країн нічого не залежало. Сьогодні відповідальність громадянського суспільства є важливим запрошенням для кожного християнина. Пан Костянтин глибоко вірить у те, що критична маса християн, які обговорюють та шукають шляхи вирішення проблем, має зростати. Принаймні тому, що українські віряни мають цю можливість, на відміну від братів з Білорусі та Росії.
«Якщо ми почнемо однаково трактувати поняття єдності, шлях до неї стане набагато простішим, – продовжила думку професор Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди Людмила Филипович. – Єднати православ’я тільки своїми силами не вдасться. Тому що дуже сильно проявили себе інші Церкви, зокрема УГКЦ та протестанти, які можуть мати більше досвіду залученості у європейські процеси та подолання розбіжностей. На Майдані була спроба створити модель громадянської Церкви, яка б не втратила ознак різноманіття, але плекала ті цінності, які поділяли усі присутні».
Помісна Церква може стати першим етапом на поширенні українського досвіду у світі, певен професор Олександр Саган. Українському православному середовищу, сказав він, притаманні традиції демократичності та соборноправності. Натомість «клір не може перетворитись на найнятий персонал або ж закрити церкву у певний клуб»; соборноправність та відкритість церковного середовища може задати тон розвитку світовій спільноті.
Серед спікерів круглого столу також був і представник УПЦ Київського Патріархату, о. Віталій Клос, Київська Православна Богословська Академія. «Коли я виступав на одному з недільних віче на Майдані, і почав говорити про Всеукраїнський з’їзд молоді у Михайлівському монастирі, то не міг говорити ще хвилин 10-15. Громада одностайно промовляла: «Єдність», – поділився він. – У нас раніше не було своєї держави, через що ми мали імперський вплив, унії та інші виклики. Сьогодні ж ми маємо власну державу і Україні насправді потрібна Помісна Церква. І напевно це майбутнє буде здійснюватись найближчим часом».
Ініціатива обговорень майбутнього Церкви та місця релігії у суспільному житті України та світу буде тривати. Підняття подібних питань можна вважати першим кроком до їх вирішення. Тепер справа за практичними ініціативами та особистими прикладами служителів.