Катерина ЩОТКІНА. — "Дзеркало тижня", № 47 (422), 7-13 грудня 2002 року
Не можу сказати, що те, про що я пишу в цій статті, сьогодні надзвичайно важливе для більшості українців. Як аргумент наведу особливо цікаві результати соціологічного дослідження Українського центру економічних і політичних досліджень ім.О.Разумкова, представлені минулого тижня на „круглому столі” „Церква, держава і суспільство: проблеми взаємодії в сучасному політичному процесі”. Отож, майже половина тих, хто вважає себе віруючим (49,6%), бувають у церкві лише у релігійні свята. 34,4% знають лише одну молитву, 12,4% не знають узагалі жодної. Лише 50,8% віруючих відвідують службу для того, аби спілкуватися з Богом. 56,9% віруючих вважають, що людина може бути „просто віруючою”, не сповідуючи ніякої конкретної релігії. 56,6% віруючих вірять в існування життя після смерті. Цікаво, що в існування диявола вірить більша кількість українців, аніж в існування раю (45,9% і 41,6% всіх опитаних відповідно). Не дивно, що на основі зіставлення результатів дослідження, експерти Центру дійдуть висновку, що з 60,2% опитаних, які вважають себе віруючими, лише у 1,7% ця декларація підкріплена практикою. Тобто лише 1,7% віруючих можна назвати приналежними до Церкви.
Не думаю, що такі висновки когось здивують. Не секрет, що абсолютна більшість „стихійних віруючих” не зараховує себе до церкви, а іноді й агресивно відкидає церковність та її необхідність для віри. Тим більше здається дивною і самовпевненість, із якою деякі церковні лідери апелюють до „мільйонів віруючих”, яких вони нібито представляють, рвуться в школи тощо, не маючи сил (чи не бажаючи?) змінити ситуацію всередині себе. Якщо рівень церковності настільки низький, то є сенс постаратися з’ясувати, чому саме. „Тяжке дитинство” у сенсі відносно тривалого періоду атеїзму (хоча що таке 70 років атеїзму, порівняно з майже 1000 років християнства на наших землях до жовтневого перевороту, та ще й для такої „християнської нації”?) — лише зручна відмовка. Аргумент про те, що запровадження „Християнської етики” у школі різко підвищить церковність українців, здається сумнівним. Хоча б тому, що школа потребує дотримання світськості освіти, а отже, і зведення „християнської етики” до „етики” із вихолощуванням релігійної приналежності. Церковники шукають „присутності в суспільстві” з благословення державних інститутів — армії, школи, тюрми тощо. Але при цьому представники традиційних церков чомусь не мають власне проповідницького запалу. Проповідувати поза церквою й водночас поза державним інститутом чомусь нецікаво. Церква може працювати з „проблемними групами” суспільства, але з якихось причин не вважає за потрібне працювати з суспільством, яке поступово перетворилося цілком і повністю — згори донизу — на одну велику проблемну групу. Зрештою, не так важко зрозуміти, що байдужість більшості українців до церкви — це окремий випадок байдужості до будь-яких форм як соціального, так і індивідуального життя. Для релігійної ситуації в Україні хтось вибрав вдалу назву: постатеїзм. Тобто це зовсім не атеїзм, але має з ним багато спільного. Його основна риса (у кожному разі, в Україні) — позацерковність. Ті, хто був практикуючим християнином, так ним і залишився — це передусім стосується Західної України, у якій відзначався сильний вплив катакомбної УГКЦ. Серед „новонавернених” відсоток парафіян традиційних церков не такий уже великий — набагато активніші ті, хто в пошуках релігійної практики йде в протестантські, й особливо неопротестантські общини. Друга характерна риса нашого постатеїзму — мода на церкву. Ця мода виявляється, наприклад, у відвіданнях церкви на великі свята (як правило, обмежуються Великоднем та Різдвом — відповідно до опитування УЦЕПД, це тенденція навіть серед тих, хто вважає себе „віруючим”). Але мода надійно поєднана з ідеологією: загальна „мода на церкву” поступово трансформується в моду на ту чи іншу церкву. Нецерковним людям властиво надавати великого значення тому, яку саме церкву вони відвідують. Просто тому, що це, як і будь-який тип моди, свідчить про „твій стиль”. Особливо помітно це, звісно, на прикладі представників влади. Підтримка тієї чи іншої конфесії „говорить сама за себе”. Зізнаватися ж, що ти атеїст (нехай і „співчуваючий”) — це майже те ж саме, що в не такі давні часи зізнаватися в байдужості до вчення Маркса—Леніна: камінням, звісно, не поб’ють, але... Мода поверхова. Дуже часто вона профанує ідею. Присутність священика на різних світських акціях, освячення місць під будівництво, офісів, акцій іноді має глибокий сенс для віруючої людини. Але такі речі набагато частіше „замовляють” серед інших послуг ті, хто може заплатити. Інколи просто тому, що „всі так роблять” — це ще не найгірший варіант. Найгірший — коли таке роблять тому, що це „гарна прикмета”. Тобто те ж саме, що поплювати через ліве плече, тільки краще працює. Тобто християнський обряд стає мало не прямо протилежним собі, підтримуючи язичницькі неправильні переконання. Церковнику, зрозуміло, не хочеться і думати про таку інтерпретацію його дій. Він найчастіше й не думає — робить, що треба, і все. Така „масова зацікавленість” у церковних обрядах трактується церквою як „пошук Бога”, „шлях у церкву” тощо. Звісно, не хочеться думати, що ти просто „модний”. Адже мода не лише поверхова, їй властиво минати. Зрощення церкви з політикою — третя характерна, хоч і не оригінальна риса нашого постатеїзму. Мода, як було вже сказано, минає, тому треба кувати залізо, поки гаряче. Зокрема зараз можна кивати на чималу кількість любителів „моди на церкву” і в потрібний момент представити їх як „своїх парафіян”. Адже, окрім усього іншого, це дозволить політикам не лише задекларувати свою орієнтацію, а й продемонструвати свою єдність із народом. Так, вони не їздять у міському транспорті, не ходять поночі темними розбитими вулицями, не живуть у будинках без гарячої води. Зате вони, як і весь український народ, ходять у церкву. І так само, як майже весь український народ, — в основному на свята. Сумніваюся, що багато їх перед Великоднем сповідалися і причащалися. Не сумніваюся, що в багатьох із їхніх освячених та обставлених іконами кабінетах приймаються аж ніяк не християнські рішення, що втілюються в життя абсолютно не християнськими методами. Але в певний час усі вони чесно стоять зі свічками чи сидять на приставних стільчиках у столичних храмах. Декому з них доводиться ще й „пробігтися” по трьох-чотирьох храмах за одну ніч — аби „чогось не подумали”. Здавалося б, церковників перших мало б обурювати таке ставлення до церкви — адже в цій ситуації найвищі ієрархи, а через них нерідко і вся церква втрачає авторитет у людей і, що ще страшніше, відходить від свого справжнього призначення. Але більшість їх охоче прибирають роль „ідеологічного молота” і реалізують цю роль усіма доступними засобами — від всенародних звернень напередодні великих соціально значимих подій до проповідей. Заяви, на перший погляд, здаються значимішими. По-перше, вони найповніше представляють громадськості горезвісну „орієнтацію”. По-друге, і це важливо, зміцнюють політичні позиції тієї чи тієї конфесії в тих чи тих колах. Політичні заяви церкви орієнтовані передусім на владу, хоча й адресовані „народові України”. Найчастіше вони вірнопідданські — як це було, наприклад, зі зверненням вищих ієрархів українських церков напередодні акцій опозиції. Найбільш показовим поясненням такого жесту я особисто вважаю пояснення, яке нещодавно дав Патріарх Філарет на шпальтах „України молодої”: у Біблії сказано, що Церква не може виступати проти влади, адже всяка влада від Бога, тому Церква підтримує державну владу. Чомусь шановний Патріарх (і не лише він) не бачить різниці між „не виступати проти” і „підтримувати”. Звідки ж така запопадливість? Адже можна було обмежитися багатозначним мовчанням, вдати, що „це не твоя парафія”, тощо. Для церкви, яка має в активі декларований Конституцією принцип від’єднання від держави, це було б не так уже складно. Але тут у держави є досить сильний аргумент. Точніше, навіть два: відсутність церковної єдності і реституція. Обидва аргументи зрозумілим чином пов’язані. Питання, кому надати перевагу при поверненні власності (чи навіть передачі новобудов) виявляється надійним важелем управління соціальною політикою церков. Важко навіть уявити, що робила б наша влада, якби церква раптом об’єдналася. Напевно, ще й тому вона досі в розколі, — конкуренція, як відомо, двигун на ринку послуг. У тому числі на ринку послуг, які надають владі церковні лідери. У цьому плані найцікавішим є питання довіри. „Довіра” — це майже як „стабільність”. Що це таке й у чому виявляється — не важливо. Просто слово гарне й однозначно позитивне. Цікаво, що, маючи настільки низький показник церковності (1,7%), відповідно до висновків Центру ім.Разумкова, більшість населення України „довіряє церкві”. Одне залишилося за дужками: у чому? Адже довіра сама по собі — це фікція, якщо не йдеться про щось глибоко особисте й інтимне. Навіть вислів „я довіряю йому в усьому” — абсолютно контекстуальний і має на увазі: „я довіряю в усьому, що стосується...” Дослідження Центру так і не відповіло на найцікавіше запитання — у чому саме 61,2% опитаних українців довіряють церкві за настільки низької церковності. Єдиним аспектом, що конкретизує поняття „довіри” в опитуванні, стало питання про довіру політичним висловлюванням церкви. І цей результат, швидше, можна назвати негативним — лише 6,2% віруючих визнали „частковий вплив” релігійної організації на свої політичні переконання, ще 6,4% „дослухаються політичних суджень та ідей, що висловлюються в його релігійній організації”. Таким чином, рівень довіри до політичних висловлювань церкви навіть серед віруючих досить низький. Інші аспекти довіри залишилися нерозкритими. Негативний результат — теж результат. Ми отримали підтвердження того, що підтримка (чи не підтримка) політичних ініціатив із боку вищої церковної влади найчастіше ніяк не впливає на результати виборів, кількість людей на мітингу тощо. Але, напевне, це від неї насправді й не вимагається: навряд чи влада сприймає церкву всерйоз. Тому від останньої потрібен не результат, а участь. Зовсім як у спортивних змаганнях. Церква — необхідний для влади „глас народу”, він же „глас Божий”. Більшого вона поки що зробити не може — і це, між іншим, цілком влаштовує владу. Адже якщо церква візьметься за проблеми людини (як це періодично дозволяє собі УГКЦ, наприклад), вона, чого доброго, і справді стане настільки авторитетною, що посяде вакантне досі місце духовного лідера в суспільстві. А це владі ні до чого. Їй потрібен виконавець, а не конкурент. Іноді через власні політичні висловлювання церква опиняється в делікатному становищі — їй доводиться виправдовуватися перед „своїми”. У кожної конфесії в цьому плані свої проблеми. Найбільше їх в УГКЦ й УАПЦ. У першої проблема в самому „третьому секторі”, який самотужки ніяк не може винести за поріг церкви „національну ідею” і вимагає від своїх ієрархів політичних жестів у цьому напрямі. В автокефальної церкви проблема пов’язана з відсутністю внутрішньої єдності, внаслідок чого щоразу з’являються мінімум дві заяви — одна вірнопідданська, друга — зі спростуванням першої. Не обминають такі проблеми й УПЦ КП — їй теж іноді доводиться дотримуватися кон’юнктури. Наприклад, нещодавно один парафіянин УПЦ КП у США надіслав мені лист, у якому з подивом повідомив, що кола УПЦ КП у США поширюють чутки, нібито „підписання Патріархом Філаретом звернення напередодні акцій опозиції — газетна качка”. Водночас відповідні „кола” в Україні, наскільки мені відомо, не висували претензії до газет, які зарахували Патріарха до „підписантів”: „Урядового кур’єра”, „Фактов”, „Дзеркала тижня”. Найкомфортніше, здається, почувається УПЦ. Але це на перший погляд — ця конфесія, як жодна інша, залежить від політичного й економічного „векторів”. Та що інколи буває набагато неприємніше, ніж всенародні звернення, — це проповіді парафіяльних священиків. Якщо в першому разі можна знизати плечима і подумати, що „їх змусили”, то що скажеш у другому? Хто змушує греко-католицького священика в невеличкому західноукраїнському місті вимовляти в ході проповіді полум’яні промови про „москалів” і поляків, які „усе в нас забрали” і взагалі прирекли на животіння? А священика УПЦ, який може позмагатися з Ярославом Галаном у викритті „уніатів”? А священика УПЦ КП, який проголошує „зміцнення Української держави” основним пріоритетом діяльності своєї церкви? Хто змушує їх промивати мізки пастві — адже вона довіряє своєму священику, якщо вірити соцопитуванню. А втім, що таке „церква”, якій ми довіряємо (чи не довіряємо)? Питання, між іншим, не пустопорожнє — воно тривожить і самих церковників, судячи з їхніх висловлювань на „круглому столі”. Причому тут річ не лише в необхідності самоідентифікації, а й у тому, що це слово вживається в державних документах, ЗМІ, повсякденній мові. Ми говоримо „церква” — а маємо на увазі що завгодно, від храмової споруди й до окремих ієрархів. Термінологічна плутанина іноді виливається в справжній абсурд на кшталт питання про „довіру до церкви”. Довіра до кого/чого, дозвольте запитати? Тіла Христового? Общини вірних? Вищих ієрархів? Соціального інституту? Ось і виходить, як зазначив владика Августин, що майно відбирали у Церкви, а повертають якимсь погано означеним „релігійним громадам”. І це вже не просто прикре непорозуміння на кшталт питання про „довіру до церкви” — це справжнє лихо, коли визначення „церкви” у нормативних актах викликає протест у самій церкві, діяльність якої ці нормативні акти регулюють. Що характерно, це теж лише окремий випадок — ми не можемо чітко визначити не лише „що таке церква”, а й що таке „держава”, підміняючи нею „суспільство”, „націю” чи щось ще, необхідне в кожному конкретному випадку. Така взаємозамінність інколи дозволяє владі говорити від імені суспільства чи навіть „нації”, а в інших випадках церкві — від імені „мільйонів віруючих”. Взагалі соцопитування Центру ім.Разумкова виявило силу-силенну проблем. Ще більше було озвучено учасниками „круглого столу”. Але залишився від нього лише невиразний післясмак — чи то безвихідь, чи то просто криза ідеї. Коло учасників чи то „устоялося”, чи то „звузилося” — як кому більше подобається. Сценарій теж більш-менш устоявся — ось тільки презентація соцопитування стала коротшою, а лекція про німецький досвід — довшою. Маленьке нововведення — робота „круглого столу” почалася зі спільної молитви — виявилося не лише єдиним, а ще й знаковим: цей „круглий стіл” став потужним соло церковних і процерковних сил. Починаючи із вступних слів організаторів, закінчуючи виступами політичних діячів. Світська точка зору залишилася за дужками. Дискусії, відповідно, не вийшло — чи то ніхто не наважувався щось пискнути на заперечення, чи то ніхто в дискусії не зацікавлений. Що дивно, адже, судячи з виступів, справжнім станом речей не задоволений ніхто. Або майже ніхто. Водночас зібратися всім спільно і дружно понарікати на ганебне ставлення держави до церкви (школи, охорони здоров’я, соцзабезпечення, культури тощо) — теж не більш ніж данина моді. Цим не вирішиш і малої дещиці проблем — ні внутрішньоцерковних, ні міжцерковних, ні державних. Найсмішніше, що покритикувати владу на „круглому столі” спромоглися не лише ті, хто до неї не причетний, а й „долучені”. Наприклад, Л.Танюк зазвичай голосно нарікав на владу, як на щось зовнішнє, при цьому визнаючи себе і присутнього тут же М.Косіва „парламентськими старожилами”. Жодна людина, котра представляла владу, не взяла на себе клопоту говорити від імені влади, за винятком представників Держкомрелігії. Відчувалося, що це відомство теж не переживає ані найменших незручностей у зв’язку з загальною критикою державної політики щодо церкви. Втім, критика на них і не поширювалася — критика критикою, але навіщо ж сваритися? Відчуття „міжсобойчика” залишила вже традиційна на церковних „круглих столах” УЦЕПД ім.Разумкова відсутність представників нехристиянських конфесій. Чи то їх не стосується питання взаємин церкви і держави, чи то їхньою думкою можна знехтувати через їх нечисельність, чи то ми остаточно й безповоротно прийняли судження про те, що „Україна — християнська держава”, а всі незгодні можуть вийти з класу.
http://www.zn.kiev.ua/ie/show/422/36964/