Єпископ Львівської архиєпархії про протоколи у спілкуванні, покликання священиків, співпрацю психотерапевтів і сповідників, а також власну наївність.
2016 року Володимир Груца – монах згромадження редемптористів, доктор богослов’я – став єпископом Львівської архиєпархії УГКЦ. Коли владика Володимир був просто отцем, вірні зауважували його веселий характер і фірмові жарти. Наприклад, замість класичного «як справи?» священик міг запитати: «як ваші мощі?». У перші місяці після рукоположення один священик підійшов по благословення до молодого владики. Той серйозно відповів: «Я не єпископ, просто дуже схожий на нього». Отець повірив і збентежено відійшов убік.
– Всі ми маємо свій темперамент, – пояснює владика. – Монаші, священичі чи єпископські свячення цей темперамент не змінюють.
Як вам вдається поєднувати серйозність єпископського служіння і природну веселість?
Найперше я намагаюся відчути контекст. Хоча часом навіть на офіційній події я говорю щось дуже просте, наприклад, «вітаю вас із нагоди понеділка», і це знімає напругу. Такий простий, переплетений з радістю стиль спілкування ліквідує бар’єри та зближує людей.
Моя веселість ніколи мені не заважала. Християнство – це релігія радості. Є такий вислів: «сумний святий – це сумнівний святий». Десь я читав, що Томас Мор, наприклад, перед смертною карою жартував зі своїми катами: «вважайте на бороду, вона ні в чому не винна».
У монашому згромадженні редемптористів, із якого я походжу, завжди панувала радість. Ця радість не поверхнева, але народжується з глибини усвідомлення Христового відкуплення. Є навіть така невелика книжечка «Сто жартів редемптористів». Нещодавно я був у Польщі в одному з наших монастирів. За сніданком один вже старший брат сидить і не їсть. Потім запитує: «а який нині день?». Йому відповідають, що п’ятниця. «То на ковбасу немає чого чекати, – каже він, – Їмо, що є! Тільки щось тих п’ятниць забагато, мені здається».
У спілкуванні між людьми є певні протоколи. Існує також певний усталений «протокол єпископа»? Чи порушуєте ви його принципи?
Я досить молодий єпископ і ще не вивчив всі ті історично сформовані протоколи. Найважливіший протокол для мене – це людяність. Одного разу, коли я йшов містом з іще одним священиком, за нами почав бігти чоловік напідпитку. Перша думка – зараз він буде жебрати. Я його поспішно осудив, а він підбіг і каже: «Завтра я їду на війну, а сьогодні ми просто з друзями зустрілися, але ви помоліться за мене».
Колись я був молодий і наївний, вірив, що спасу половину світу, а тепер знаю, що людину потрібно насамперед вислухати. Це теж могло б бути правилом у моєму протоколі. Пам’ятаю, коли я вчився в Австрії, до нас у монастир зателефонувала жінка з гір, яка мала проблеми з вівцями. П'ятнадцять хвилин вона скаржилася мені на те, як ті вівці швидко бігають і тікають від неї. Я запитав її: «прошу пані, а яке вирішення тієї ситуації?». І наступні п'ятнадцять хвилин вона вже розповідала, як ту проблему вирішити. Людина приходить до тебе за порадою, але десь глибоко вона знає відповідь на питання, з яким звертається. Часом у тій розмові ти є просто дзеркалом, у якому вона може побачити себе.
Ви сказали, що були наївним…
Я досі часом буваю наївним, але життя шліфує це. Сьогодні в Євангелії ми читали: «Якщо не станете, як діти, то не увійдете в царство небесне». В німецькій мові є розрізнення слів kindisch і kindliсh. Kindisch має негативне значення – ти як та мала дитина, яка всього завжди хоче. Але з іншого боку дитяча постава передбачає довіру до іншого, беззаперечну віру та радість. Такої дитячої відкритості нам, дорослим, часто бракує. Це в певній мірі також можна назвати наївністю.
В одному з інтерв’ю ви говорили: «Минув той час, коли люди самі приходять до храму. Ми повинні виходити до них і запрошувати». Як часто ви говорите з людьми поза церквою?
Я пригадую духовне піднесення 90-х років, коли церква вийшла з підпілля. У храмах тоді було дуже багато людей, почали будувати великі храми, які тепер не завжди є заповненими. Однак зараз ми мусимо йти до людей там, де вони є, говорити з ними за кожної нагоди, але не відразу про якісь побожні справи. У невимушених ситуаціях говорити про Бога виходить краще. Чому Ісус ішов на вечерю до митника Закхея? Йому за таке «порушення протоколу» дорікало оточення, але він ішов, бо там міг зустріти людей, подібних до Закхея.
Я двічі був на храмовому празнику в церкві Ольги і Єлизавети. Водій і прислужники поїхали, а я йшов туди пішки, бо це невелика відстань, та й став говорити з людьми дорогою, питати, куди вони йдуть. Вони відповідали: «на літургію». А я їм кажу: «О, я теж йду туди на літургію». Коли їдемо машиною, то часом підвозимо людей, тоді є нагода розмовляти з ними. У тих, хто підходить просити благословення, завжди питаю, звідки вони, щоб зрозуміти їхній контекст. Тобто для мене важливе таке спілкування на рівних, бо якщо я прийду до них такий серйозний, в клобуку і з єпископським посохом, вони навряд зможуть бути зі мною відразу відвертими.
Ще я ніколи першим не запитую людей про їхні глибокі внутрішні переживання, а даю їм змогу говорити про це, коли вони самі цього захочуть. А вони захочуть, коли відчують довіру. Бо не завжди варто з людьми говорити про Бога, але треба жити так, щоб вони самі тебе про Нього запитали.
В одній з нещодавніх дискусій прочитала слова одного священика, який говорив: «Історично було так, що частина кліру була святою, інша частина приймала священство як соціальний стан, тобто як можливість добре жити». Чи згодні ви з цією думкою, якщо так, яким бачите вирішення цієї проблеми?
Проблема ця є глибшою. Бути священиком – це покликання, а не ремесло чи професія. В Євангелії від Марка є такі слова: «Ісус вибрав тих, кого хотів». Він не вибирав найкращих, найінтелігентніших, але тих, кого хотів. Важливо, щоб людина відкрила своє покликання, бо тільки тоді вона буде щасливою. Інакше це не принесе добра ні їй, ні людям навколо неї. А життя священика насправді не є легким: ти не знаєш, куди тебе пошлють служити, це служіння немає «робочого графіку» – ти священик і вдень, і вночі, і у відпустці.
Очевидно, що ситуація, яку ви описали, трапляється, якщо про неї говорять. Справді, часом люди приходять до нас до курії і скаржаться на священиків. Однак я стараюся бачити також позитивні приклади, бо інакше ми виглядаємо як пожежники, які виїжджають на місце події, тільки якщо там щось горить. Я стараюся їхати в деканати чи парафії, аби побачити, скільки всього доброго там відбувається. Є дуже багато хороших священиків, їх насправді більшість, але про них мало знаємо, бо часто ми звертаємо увагу лише на негатив.
В Інсбруку, де ви навчалися, поруч з монастирем діяла порадня. Там, окрім священика, був психолог та терапевт. Розкажіть про цей досвід, будь ласка.
Наш монастир редемптористів був розташований поруч із великою клінікою, де також було відділення психіатрії. Часом лікарі-християни скеровували пацієнтів до нас. Бо коли люди в медичних кабінетах говорять, наприклад, про почуття провини, то таблетки тут не допоможуть, потрібна ласка покаяння та прощення.
Ми назвали цю порадню «Духовною оазою». Ця ідея була закорінена в євангельській розповіді про Ісуса та самарянку. Ця жінка була з чужого народу та іншої релігії, але коли Христос зустрів її, він не моралізував, не вказував їй на її провини, а просто попросив води. Знайшов щось спільне з нею. Потім у них зав’язалася розмова, яка перемінила цю жінку. У цій історії теж надзвичайно важливий момент людяності, яка має бути першочерговою.
Аби прийти до порадні, не потрібно записуватися на прийом, людина може звернутися, коли відчує потребу. Зазвичай усе починається зі звичайної бесіди, людина, наприклад, ділиться, що відчуває ненависть до когось, і дуже поступово ця розмова перетікає у сповідь з розгрішенням і прощенням.
В Інсбруку згодом заснували ще одну таку консультацію, але вже в супермаркеті. Там є спеціальна кімната з капличкою. Бо де сьогодні зустріти людей? На жаль, супермаркет тепер стає святинею і храмом. В Україні, на жаль, ще немає прикладів подібних консультацій, але я міркую над цим.
Ірвін Ялом, відомий психотерапевт, якось у Китаї забрів у покинути католицьку церкву, сів у кабінку для сповіді на місце священика, і подумав, що заздрить отцям, бо ті можуть сказати людям: «Ти прощений!»
Священик у певній мірі також має бути терапевтом і психологом, але сповідь – це не терапія, це подарунок воскреслого Христа, який він дає нам часом через немічного і грішного священика. По воскресінню Христос з’являється своїм учням і каже: «Мир вам! Прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи – відпустяться їм». Вода йтиме по будь-якій трубі – золотій, металевій чи мідній, гірше, якщо труба дірява. Як сповідник я був свідком чуд – люди радикально змінювалися, бо Божа ласка зцілює. Майже щодня бачу їх. Тільки не раз ми, коли говоримо про чудо, чекаємо сенсації. Те, що я прокинувся сьогодні – це вже чудо. Як я вже згадував, навпроти нашого монастиря в Австрії була клініка, тож я щоранку дивився на освітлені відділення лікарні і думав: «Скільки людей там сьогодні не прокинулися?».
Тридцять років тому наша церква була в глибокому підпіллі і те, що вона є сьогодні, – це також чудо, яке чомусь ми це часто сприймаємо як самозрозуміле.
Хто ваші улюблені святі?
Найбільш улюблені – це немічні святі, бо тоді і ми маємо шанс на святість. Апостол Петро мав нелегку історію, був немічним. Володимир Великий, мій покровитель, який також не був ідеальною людиною. Думаю ще про Папу Івана XXIII, який також любив жартувати, і був у тому дуже щирим. Коли його питали, скільки людей працює в Ватикані, він відповідав: «Приблизно половина». Молився ввечері: «Ісусе, це твоя церква, роби з нею, що хочеш, а я йду спати». У цій природності відчутний надзвичайно близький контакт з Богом. Бо в біографіях святих часто намагаються висвітлити все ідеально, а в їх житті було також багато простоти, радості і жартів.
Владико, яка ваша відповідь на питання про яке так довго дискутували богослови – Ісус Христос сміявся?
Христос прийшов у світ людиною і мав усі людські якості. Якщо він плакав над Лазарем, то чому він не міг сміятися? Зрештою, в Євангелії не записано докладно все життя Ісуса. Там є тема смерті, страждань, хреста, але також образи звичайного життя: вода, хліб, діти, польові лілеї... Напевно, там міг бути також і сміх.
Думаю, Христос багато сміявся. Знаєте, коли мене призначили єпископом, мені зателефонувала одна людина і сказала: «Бог пожартував». І, напевно, Він і надалі не перестає сміятися.
Фото з Facebook та надані прес-службою Львівської архиєпархії УГКЦ