Created with Sketch.

Думаючи про Україну в світлі паризьких терактів

24.11.2015, 09:57

... у гібридній війні немає межі бойовими діями і миром

Офіційно антитерористична операція, а так сором'язливо ми називаємо війну на сході, розпочалася в середині квітня, проте неофіційно надзвичайний стан в душах багатьох українців було оголошено 30 листопада, коли ми прокинулися і зрозуміли, що за одну ніч втратили хитке відчуття безпеки.

Щось схоже відбулося в ніч 13 листопада в Парижі. 14 листопада парижани, французи і загалом європейці прокинулися в новій країні. Безтурботна п'ятнична ніч в Парижі закінчилася 140 смертями і втратою відчуття безпеки.

І якщо в Україні ми вголос боїмося називати конфлікт на Донбасі війною, придумуємо різні евфемізми, то французькі політики і медіа одноголосно і відразу оголосили - Франція вступила у війну. Ворог - Ісламська держава (Daesh), проте ця війна така ж гібридна як і в Україні, адже більшість вбитих терористів були європейськими громадянами. Ворог не там десь, за лінією фронту, а сусід по підїзду, батько однокласниці, жінка в хіджабі, що лише день тому купувала косметику в магазині разом з усіма.

Ми вїжджали на територію Франції 14 листопада - українці Ліллю (міста за 200 км від Парижа) вшановували жертв Голодомору. Франція щойно оголосила надзвичайний стан, проте кордон був відкритим. В Ліллі про подї минулої ночі нагадували порожні вулиці, закриті чи порожні кафе - одне з них ще запрошувало на перегляд дружнього матчу між Францією та Німеччиною на Стад де Франс.

Надзвичайний стан, оголошений в Парижі, став явнішим у паризькому метро при вигляді озброєних гвардійців, що перевіряли вагони і перони. В тиші метро і на вулицях справді відчитувався страх і тривога.

Через кілька днів стало здаватися, що Париж повертається до звичного життя. Сумнозвісний Charlie Hebdo запропонував хеш тег #Parisaboutlife, пояснюючи, що Париж це місто пригод і куражу, а тому йому не пасує довго сумувати.

Париж має повертатися до життя...

Але у гібридній війні немає межі бойовими діями і миром. Одного дня відправляєшся в Сен-Дені (район біля Стад де Франс), спокійно та безпечно п'єш каву, обурюючись, що через надзвичайний стан закритий величний собор Сен-Дені, де поховані французькі королі, а вже наступного дня прокидаєшся з новинами про те, що саме в Сен-Дені поліцейські штурмували квартиру терористів і молода шахідка підірвала себе. Після відвідин музею Орсе, з його імпресіоністами, Париж кличе до новітнього монументів зі свічок та квітів, які постали на місцях розстрілів.

Біля театру "Батаклан", де загинуло найбільше людей, грає піаніно і співають "Оду радості" - гімн об'єднаної Європи. Сльози втрати і біль несправедливості вперемішку з гострим відчуттям цінності життя.

Ці новітні меморіали так нагадують Майдан після 20 лютого 2014 року, хоча майже зовсім немає релігійних символів, і маленька група греко-католиків з єпископами, священиками і монахинями миттєво привертає увагу фотокамер.

Наше «Вічная память», що звучить майже одночасно з «Одою радості», ще більше підкреслює цю тонку межу між життям і смертю.

Що буде з Парижем після атак? Чи повернеться від до попередньої легкості чи та обережність - перевірки речей і сумок навіть на входах в супермаркети та озброєні військові на вулицях - буде обличчям нової Європи? Не надто уважному туристу важко судити. Проте, є велика різниця між тим, що пишуть медіа і говорять політики, і тим як живуть звичайні люди, - пояснює знайомий журналіст Багато парижан гостро переживають біль, проте все ж таки кажуть, що це ще одна трагедія, з якою їм доведеться давати собі раду. Каже, що люди налякані, атаки дуже вплинули на бізнес, проте зло не має взяти верх. І навіть більше, люди відкривають тепло родин, щастя просто бути вдома та спільно переживати біду.

В цьому напевно і є перемога Парижа, і Києва – бути і жити разом, не зважаючи на страх і тривогу.

Читайте також