Д-р права Леся КОВАЛЕНКО, заступник директора Інституту релігії та суспільства УКУ
Без сумніву, Постанова Кабінету Міністрів України N 1575 від 8 листопада 2006 року, якою передбачається «відповідно до пункту 9-1 статті 116 Конституції України реорганізувати Державний комітет у справах національностей та міграції і Державний департамент у справах релігій, утворивши на їх базі Державний комітет України у справах національностей та релігій» може заслуговувати на статус гарячої новини минулого тижня. І не тому, що чергове відродження Державного комітету у справах релігій стало несподіванкою: у кулуарах більш-менш посвячених у державно-церковні справи про таку можливість говорилося давно. Скоріше тому, що це відбулось без жодного публічного обговорення і розголосу.
Оскільки у структурі центральних органів державної влади Державний комітет займає місце після Міністерства, тоді як Державний департамент є структурним підрозділом останнього, Постанова передбачає підвищення рангу органу у справах релігій, (хоч об’єднання релігійних питань з національними викликає немало питань). Яка ж мета цього рішення? Згідно з Постановою, це «подальше вдосконалення системи органів виконавчої влади».
Якщо пригадати не таку далеку історію, то радянський Закон Про свободу совісті та релігійні організації з 1 жовтня 1990 р. суттєво реформував Раду у справах релігії при Раді міністрів СССР, позбавляючи її функцій нагляду за дотриманням законодавства та реєстрації. Відповідний український закон (чинний на сьогоднішній день) своїй Раді залишав і реєстраційні компетенції, і наглядові, і питання реалізації державної політики у сфері віросповідання. Від листопада 1994 до жовтня 1995 ці питання були у віданні Міністрества у справах національнотей, міграції та релігії, але під тиском громадської критики у січні 1996 їх передали Державному комітету у справах релігії, який, у дещо зреформованому вигляді, проіснував до 2005-го. Діяльність цього органу викликала масову критику та дискусії (можна пригадати, що до Конституційного Суду навіть вносився депутатський запит про легальність існування такого органу).
Конкретною реалізацією декларацій змін у сфері державно-конфесійних стосунків стала реорганізація Державного комітету України у справах релігій. Президент України у квітні 2005 р. підписав указ, згідно з яким функції ліквідованого Державного комітету покладалися на Міністерство юстиції України. Через місяць, у травні, вийшла урядова постанова Про утворення Державного департаменту у справах релігій у складі Міністерства юстиції України. Цей крок був сприйнятий з обережним оптимізмом, оскільки аналіз Положення Держдепартаменту дозволяв констатувати, що єдиною реальною зміною є зниження статусу цього органу державного управління, а також менш точні формулювання його компетенції. Деякі релігійні організації сприйняли це рішення навіть негативно, стверджуючи, що Держкомрелігій, попри всі його недоліки, виконував важливу роль «виразника інтересів релігійних організацій в уряді». Крім того, насторожувала певна непрозорість нового органу, адже Положення цієї структури було затверджене аж у серпні. Потрібно, однак, зазначити, що після цього, за час свого нетривалого існування, діяльність держдепартаменту не викликала ані надмірних публічних зауважень (навіть у цьогорічному звіті держдепартаменту США), ані надмірного схвалення. Продовжувалася практика систематичних консультацій із Всеукраїнською радою церков та релігійних організацій, функціонував сайт.
Саме тому не може не дивувати теперішня позиція релігійних організацій, точніше, у більшості, мовчазна згода, якщо не підтримка, реорганізації. Невже «тягар свободи» такий важкий і вигідніше залишатися потенційним інструментом державної влади, хай і упривілейованим?
Очевино, що процес позбавлення від тоталітарної спадщини в Україні відбувається повільно й багато в чому непослідовно. Органи державної влади продовжують шукати релігійно-моральної легітимації своїх дій, сповідуючи в той же час ідеологію патерналізму, що проявляється у збереженні державної політики майже щодо кожного аспекту життя особи, в тому числі релігійного. Релігійні організації надалі залишаються «узалежненими» від органів влади. Культивується правовий позитивізм з ухилом до нігілізму, що призводить до встановлення привілеїв, а не правових умов для активності автономних та незалежних організацій, які творять основи демократичної, правової, політичної, економічної чи духовної культури суспільства.
Найважливішим аргументом у дискусіях за збільшення повноважень та підвищення статусу цієї державної структури було те, що це повинно запобігти неузгодженому трактуванню законодавства на місцевому рівні. Видається, однак, що спочатку потрібно змінити відверто застаріле законодавство, а вже потім слідкувати за його вірним виконанням. Саме тому найбільше дивує те, що рішення про повернення Держкомрелігії прийшлося на час активного розроблення нової редакції Закону „Про свободу совісті”, яка, на думку експертів, значно краща від чинної.
Потрібно зазначити, що саме по собі існування окремого органу державної влади у справах релігії не суперечить принципам демократичного суспільства, хоч практика свідчить, що чим демократичніше суспільство, тим менші повноваження органів державної влади. Однак, очевидно, що побудова системи цих органів безпосередньо впливає на ефективність реалізації права на релігійну свободу. З досвіду можна припустити, що теперішня їх реорганізація як мінімум не спростить проблем. Залишається сподіватися, що стара-нова структура не ліквідовуватиме конфліктів ціною обмеження плюралізму, і поділ чи об‘єднання релігійних організацій залишиться поза її компетенцією.
P.S.: Цікаво, що буде з міграцією? Якщо для регулювання цього важливого питання створять окремий Державний комітет, то хоч це буде зрозумілим і логічним кроком «подальшого вдосконалення системи органів виконавчої влади».