Людина шукає ідеалу. Напевно, це прагнення вічного пошуку ідеального щастя, ідеальної людини, закладено у нас Творцем, хоч цілком можливо, що воно тривожить нас, як один із наслідків первородного гріха. Походить від того споконвічного бажання людини, спровокованого дияволом, стати таким самим ідеальним як сам Господь. Але на жаль, а може й на щастя, ідеалу, а значить й ідеальних особистостей на землі не існує та й не існувало ніколи, окрім самого Христа.
Так, Святе Письмо, подає нам історії людей, яких древні автори називали приятелями Бога, але буде помилкою дивитися на них, як на ангелів во плоті? Це зараз, коли ми так загально говоримо про них то ім’я кожного звучить як символ святості і покірної величі, але в реальності всі вони були звичайними людьми зі своїми недоліками, зі своїми вадами та немочами.
Адам, особисте творіння рук Господніх. Святе Письмо згадує, що Ягве, ховаючись у саду під час денної прохолоди розмовляв з Адамом, як зі своїм другом, а виявилось, що друг, як то воно інколи буває, був несправжнім. Адам зрадив свого Приятеля і свого Бога.
Ной, особливо вибраний Творцем, можемо назвати його Адамом нового світу, щирий і відданий на слово Боже. Святе Письмо пише про нього: «Ной був чоловік праведний і досконалий між сучасниками; він ходив з Богом» (Буття 6, 9). Але в той же час, праведний Ной, мав одну людську хибу - любив вино. І ось завдяки випадку, що стався, коли він випив більше як зумів винести, згадка про цю його ваду залишилась у Біблії на тисячоліття.
Не на багато краща справа із Авраамом. Той, кого сам Бог називав своїм приятелем, теж був людиною далекою від досконалості. У серці, яке прагнуло Бога понад усе, разом зі щирою відданістю до нього поміщалися також й інші далеко не найкращі риси: боягузтво та користолюбство. Святе Письмо містить декілька не дуже приємних описів із життя Авраама та його дружини, коли Авраам робив з Сари, фактично, наложницю, маючи за це непогані дивіденди (Буття 12, 11-16; Буття 20, 2).
Якова, онука Авраама, Святе Письмо зображує як людину з однієї сторони повної страху перед Божою величчю і в той же час, як великого хитруна. Він обманом відібрав у свого брата благословення первородства, обманув і свого тестя Лавана.
Великому вождю Ізраїлю - Мойсеєві, якого Бог покликав вивести свій народ із неволі Єгипетської, часами теж бракувало і сміливості і віри. Про це читаємо як в історії його покликання, коли він відмовлявся від накладеного на нього обов’язку, так і в деяких інших випадках у часі подорожі по Синайській пустині.
Ми захоплюємося постаттю царя Давида і його славними псалмами, але при цьому не часто задумуємось над тим, що за можливість юдеїв та християн, ось уже три тисячі років втішати свою душу плачем п’ятдесятого псалма - заплачено людським життям. Цар відправив на погибель Урію чоловіка Ветсавії, своєї коханки, а коли Бог покарав його за цей злочин хворобою та смертю сина, народженого із цього перелюбу, Давид і укладає цей уславлений покаянний псалом.
А що би було, якби перші слухачі апостольської проповіді, заговорили між собою, а що їх слухати, погляньте на Юду, він був біля Ісуса три роки і що з того - продав Христа. Та, що ви слухаєте того Петра та ж він тричі відрікся свого Учителя, а тепер нас навчає. А потім, змогли би знайти причину для того щоби кинути каменем у святого Тому, що не повірив у воскресіння Ісуса. Якова та Івана, які жадали влади у Христовому Царстві. Павла, що переслідував перших християн, а потім навіть посварився з Варнавою через Марка, а з Петром через його слабкодухість. Зрештою, причин для того, щоби побачити щось людське, можна було знайти в кожному з одинадцятьох, бо ж недаремно каже Господь, що й праведник двадцять разів на день грішить. Але поза тим всім, ось ці такі прості, звичайні, недосконалі люди заклали фундамент та вимурували стіни Христової Церкви.
Я не пишу все це для того, щоби оправдати патріарха Кирила з його олігархічними нахилами, та митрополита Павла, що вже давно став «притчею во язиках», для цілої України, Бог їм суддя, зрештою, таких павлів та кирилів, щоправда, значно меншого маштабу, вистачає у всіх конфесіях. А Господь у таких випадках каже, що краще такій людині взяти на шию жорновий камінь і кинутись в море, а ніж дати згіршення одному з братів моїх менших. Але це так каже Господь, а хто із нас, має повноту морального права закидати їх камінням? Та в той же час, я далекий від того, щоби захоплюватися і протестантськими проповідниками. Так, згоден, у них дещо інше, не так застаріло, без помпезного візантійсько-імперського шику та розмаху, але теж далеко не все гладко і просто. І якщо чесно, візантійський рівень богослужінь, більшості з нас, багато чим ближчий, більш звичний, ніж дешево-амеракансько-попсовий, що його спостерігаємо у протестанських домінаціях (я не хочу торкатись тут теології). А взагалі-то, чим відрізняється, наприклад, одіозний Лєдяєв від Кирила. Хіба тим, що один прибув з Мокви до України на власному поїзді, а інший добирався з Прибалтики до України, на власній яхті. Чи велика різниця між вихованцем Лєдяєва, колишнім громадянином злиденної Нігерії, який за якихось 15-20 років перебування на Україні, став одним із засновників банку в себе на батьківщині, в який вклав не мало не багато, а лише якихось 4 мільярда доларів, та Володимиром Гундяєм, який з такою ж кількістю валюти на рахунку, приблизно в цей же таки час, 2008 року, купив собі патріарше крісло в Москві.
Щоправда, все ж таки різниця є. Гундяєв, заробив капітали, прикриваючись ім’ям Ісуса Христа та російським спецслужбами, займаючись різними не надто законними оборудками, а Сандей, використовуючи ім’я Ісуса, будував фінансові піраміди. А чим краща за митрополита Павла, широко відома євангелистка-мультимільйонерка Джойс Майєр? Своїм розкішним способом життя, вона так само, не надто може слугувати взірцем християнської доброчесності та убогості. Так, вона закликає до жертвенності, до благодійності, допомагає злиденним десь в Азії, але хіба не про це саме говорять і патріарх Кирил і його митрополити? Але не тільки пташки такого високого польоту, живуть «зодягаючись в порфир та вісон, бенкетуючи щодня розкішно», але й на нижчому рівні, протестантські пастори, живуть набагато заможніше, а ніж пересічні священики християнських Церков, просто живуть вони більш закрито, не на видноті, на відміну від священиків не на парафіях, тож відповідно, не демонструючи своїх достатків широкому загалу своїх вірних, а якщо члени їхніх спільнот і бачать те все, то знають, що двох-трьох поверхові вілли їхніх провідників, це не людські гроші, «зароблені на свічках», а ніщо інше як «Боже благословення», тому про нього розводитися багато не варто.
Можливо, це тільки моя власна думка, але, здається мені, що саме на протестантизмі лежить найбільша провина за сучасний духовний занепад Європи. Так, з однієї сторони, від самого початку, протестанти у своїх деномінаціях, ревно проповідували Боже Слово і так же ревно намагалися відносно нього жити. Але ще більш заповзятливо, із самого початку, вони намагалися знищити католицизм у всіх його проявах. І війна тривала як в духовній, так і фізичній площині. Так, папський престол, було чого критикувати, але у критиці, важливо не передати куті меду. Палиця ж, як відомо - має два кінці. Численні протестантські письменники та проповідники, своїми, нерідко, ніде правди діти, чудовими творами, не тільки знизили повагу до Католицької Церкви, але з часом понизили повагу й до самого християнства. Камінь, який вони кинули у грішників католиків, виявився бумерангом який з не меншою силою вдарив по тих, хто його кинув. В результаті, весь той бруд, той негатив, що їх протестантизм виливав на католиків, цілковито забруднив і їх самих і ціле християнство.
Але те, що для Європи вже пройдений етап, те сьогодні спостерігаємо на Україні та Росії. Так, ми маємо за що критикувати традиційні Церкви, особливо Московського Патріархату з його імперськими замашками як на вищому, так і на нижчому рівні. Але надто критикуючи, будьмо обережні, бо може так статися, що разом з водою викинемо й немовля. Лютер гарно почав, тільки погано завершив.
І ті, хто сьогодні взяв на себе чи то право, чи то обов’язок відірвати «нещасних віруючих» від «сліпої» прив’язаності до власної Церкви, як ото телебачення з його викривальними програмами, як ось такі викривально-просвітительні статті з його одами чи то протестантизму, чи буддизму, замість добра, копають для своїх ближніх яму. Людина без віри існувати не зможе. І якщо сьогодні, вона не піде до православної Церкви і не купить та не поставить там свічку (ну що поробиш, така ось її віра на сьогоднішній день, вона ще не готова до твердої їжі) то завтра вона чи її син, або дочка піде до Аделаджі чи його чергового послідовника, а він замість гривневої свічки, попросить пожертвувати квартиру.
Ага, ледь не забув, окрім набившого декому оскому християнству з його надужиттями, маємо ще таку гарну і захопливу заміну у вигляді українського язичництва. Але тим, хто надто захопився цим милим та казковим древньоруським поганством, варто все ж таки нагадати, що його практикування на Русі не було таким загадковим та невинним яким його показують сьогоднішні наші так звані язичники, зі співами та танцями з короваєм навколо вогнища. Все йшло за всіма законами поганського жанру, що на Русі, що в Карфагені, що в ацтеків чи майя – криваві жертви, особливо цінними вважалися дитячі жертвоприношення. Поганські капища переповнювалися кров’ю маленьких дітей. І ось тут, хоч не хоч, приходить думка, скільки мине часу, поки в середовищі наших рунвіровців з’явиться новий "великий пророк", який вселить у голови своїх адептів переконання про повернення до джерел первісної практики поклоніння перунам та дажбогам. І жахливе підтвердження ймовірності такого варіанту, уже доводилося спостерігати, коли чергові розчаровані в традиційному християнстві примкнувши до тієї чи іншої секти, намагалися чи й приносили криваві жертви з близьких людей.
Ми маємо шукати істину. Ми маємо право шукати ідеал, шукати щастя, але разом із тим, маємо пам’ятати, що на цій дорозі разом із нами, чимало шахраїв, чимало сліпців, яку будуть щасливо підстрибувати і кричати: ходіть сюди – у мене істина.
Коли, в давніші часи, першопрохідці попадали у нові місця, то вони мали кілька способів вирішення питань з тубільцями. І це не завжди були грабунки та війни. Часто за звичайні скельця, брязкальця, дзеркальця, умілі торговці вимінювали в аборигенів цілі багатства. Ось так і сьогодні, ми отримали у спадок величезне багатство, тільки наші предки не надто про нього дбали, золото потускніло, вкрилося окисом, а ми замість того, щоби почистити його, викидаємо, жадібно хапаючи яскраві дзеркальця та дешеві брязкальця які нам пропонують на обмін.
*http://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/53240/