Виставку наївного сакрального мистецтва Олі Ноженко представили в Українському Католицькому Університеті у Львові. Експозицію можна побачити в атріумі Філософсько-богословського факультету (вул. Хуторівка 35а) впродовж лютого.
Виставку наївного сакрального мистецтва Олі Ноженко представили в Українському Католицькому Університеті у Львові. Експозицію можна побачити в атріумі Філософсько-богословського факультету (вул. Хуторівка 35а) впродовж лютого.
Ідеальна ікона народжується в тиші і вимагає багато часу, розповідає іконописиця Оля Ноженко: «Треба довго сидіти: помаленько працювати, щоби було рівно, чітко, плавно. Щоб ніхто не перешкоджав, щоб дійсно було від душі. Але я малюю більше на скору руку – в мене немає часу. Ікони йдуть одна за одною, є рух, – розповідає Оля Ноженко, – бувають картини від душі, що викликають здивування, що й наплачуся від того. Але таке буває дуже рідко”.
Виставка ікон Олі Ноженко «Дякуєм Тобі, Боже, за життя наше» експонується в УКУ з нагоди святкування 10-річчя програми «Медико-психологічний і соціальний супровід людей з особливими потребами». Це спільний проект Інституту екуменічних студій УКУ та Міжнародної федерації «Лярш». Деякі ікони з виставки раніше експонувались до дня дітей з інвалідністю. Захід називався «Злови зірку» і відбувався у львівському клубі «Малевич». На ньому мисткиня отримала перше місце.
Микола Стрюков, директор Буківського дитячого будинку-інтернату, де іконописиця мешкає з 18-ти років, допомагав їй із організацією виставки. «Всі ікони, які Оля написала, вона присвятила подяці за життя, хоч і не має батьків. Дякує за все добро, і в іконах це відображає, – говорить директор. – Вона дівчина з дуже чистою душею, правди ніколи не приховає, не обманить, хоч і має свій нелегкий характер. Оля отримала безмежний талант від Бога, хоча обділена здоров’ям».
Олі 37 років. З дитинства вона має інвалідність 2-ї групи. Лікарі діагностували в неї олігофренію і стадії дебільності, а мати відмовилася від неї ще в пологовому будинку.
Манеру Олі Ноженко мистецтвознавці назвали зразком наївного сакрального мистецтва, що прагне до класичного. Пише ікони вона змалечку, однак цього її ніхто не навчав.
«Ще дитиною, коли я вчилася в Добромильській школі-інтернаті, то потрапила на один табір в Брюховичах. Туди приїздили монахи-священники і роздавали образочки, вервички та книжки. І мені якийсь образок попався. Я собі подумала: «Боже мій, як чудово! Може б і я того навчилася». Мені це запало, – згадує Оля. – Спершу почала потроху змальовувати, а далі вже сама почала малювати. Ті всі лінії, контури – те все вклалося мені до голови. І дотепер так є. Дякую Богу, що я маю чим зайнятися, щоб мені не було сумно».
У Буківському дитячому будинку-інтернаті Оля написала більшість своїх ікон. Там навіть є ціла кімната з її численними роботами. Багато з них Оля подарувала волонтерам, котрі приносили їй фломастери, папір і фарби. Однак, простору для її творчості не так і багато – всюди у будинку галасують діти, а у кімнаті із нею поселені ще двоє дівчат. Тому пан Микола планує зробити для неї окреме приміщення, де вона змогла би творити ікони. «Оля дуже не любить, коли ще хтось є в кімнаті – вона хоче писати сама, – говорить директор. – І дуже гарно вдаються твори, коли вона сама спокійно пише. Коли хтось трохи заважає, то вони виходять, але Оля нервується – тоді сидить на вулиці і відпочиває».
Директор інтернату розповів, що коли Оля дізналася про виставку, то вирішила, що робіт буде недостатньо. Тому за одну ніч, в час, коли їй ніхто не заважав, домалювала ще 14 фонів до образів апостолів, в які залишалися домалювати тільки фігури. Однак, не всі з них вдалося завершити до виставки.
Олині ікони насичені кольорами, які, однак, для неї самої не мають великого значення: «Як малюю, то спочатку уявляю все в голові. Потім те олівцем накидую на папір і розмальовую. Без уяви я не можу спланувати», – говорить вона.
Найцікавішим здається є те, що іконописиця використала для своїх робіт найпростіші для малювання інструменти – фломастери. З їх допомогою вона крапками відтіняла силуети. На запитання «чому саме фломастери?», відповіла просто: «Бо я мушу їх стратити – люди мені навезли багато і не будуть стояти». Оля також вміє малювати на склі і дошці, але для цього потребує широких пензликів та фарб до скла. А поки для своїх робіт використовує полотна, папір, фломастери і звичайні фарби. Потребує вона також і спеціальних окулярів до такої клопіткої роботи, бо має далекозорість. «Я малюю і на зір не зважаю, вже звикла», – говорить вона.
«Ніхто її не вчить, ніхто не допомагає, – говорить директор. – Багато іконописців, які в нас розмальовували церкву, говорили, що вона має шедевральний талант. Багато її ікон ми посвятили і поставили у нашому храмі. Є ідея, щоб Оля поспілкувалася із професійним іконописцем, і помалювала з ним, але я мушу її ще до того підготувати. Сказала, що не хоче, щоб її хтось вчив. Добре, щоб він відчув хід її ікон і зрозумів, звідки вона бере фігури і теми. Можливо дав би якийсь майстер-клас”.
Розповідаючи про свої іконописні плани, Оля Ноженко говорить, що хоче написати Хресну Дорогу. Директор інтернату розповідає, що впродовж року вони планують зробити багато експозицій в різних палацах і театрах, щоб хай ненадовго, але якомога більше людей побачили роботи Олі. «Вона всі ікони, що намалює, то дає мені, а я вкладаю їх у рамки і стараюся, щоб їх побачили не тільки в Україні, але й закордоном», – говорить директор. Пан Микола домовляється також про благодійні виставки робіт іконописиці в США і Канаді.