Неначе стріли, випущені в безліт,
згубилися між обидвох країв
(Василь Стус)
І так в забутті застигла,
схиливши личко милому на груди.
Турботи, смутки – все зникло,
всього зреклась я – що було, що буде –
там, серед лілій, що цвіли повсюди.
(Св. Йоан від Хреста, «Темна ніч»)
Як пише Вікіпедія, одного дня суддя Верховного суду Калькутти сер Джон Вудрофф вивчав позов, але ніяк не міг на ньому зосередитися, свідомість була наче затуманеною. Його помічник припустив, що причиною цього може бути найнятий однією зі сторін тантрик, який читає мантри на подвір’ї суду. Після того як констебль прогнав порушника спокою Дж.Вудрофф зміг повернутися до роботи, але інцидент не залишив його байдужим. З часом він глибоко зануриться у вивчення тантри, а його праці перевернуть західні уявлення про духовність Індії.
Як і для сера Вудроффа, для багатьох людей знайомство з індійським містицизмом почилося з мантри. Не претендуючи на вичерпність, в статті викладені загальні роздуми на цю тему.
Поняття «мантра» давно увійшло у популярний вжиток для позначення слів або фраз, які регулярно повторюються для самозаспокоєння або формування певного наративу. Монотонний рефрен як інструмент впливу на психіку є відомим прийомом, що використовувався з давніх-давен. Ми схильні вірити в те, що постійно чуємо. Але хіба одним лише «увіруванням» через повторення вичерпується сила мантри?
Етимологічно слово «мантра» виводиться з комбінації санскритських ман (розум) і тра (захищати, рятувати), позначаючи звукову вібрацію, яка рятує / оберігає розум (від матеріальної ілюзорності). Мантрою можуть бути як односкладові слова, що часто позбавлені очевидного сенсу (приміром, найпопулярніша мантра ОМ), так і цілі вірші. Зазвичай мантра включає такі елементи як божество, до якого вона звернена, віршований ритм з визначеною кількістю складів (наприклад, ґаятрі) та біджу («зерно»), вона має володіти енергетичним зарядом (шякті) і езотеричним аспектом («замком»). Учень отримує мантру від свого ґуру під час таїнства ініціації (дікші), після чого він стає дікшитом. Мантру повторюють індивідуально, переважно на вервиці з визначеною кількістю кіл (джапа), голосно, пошепки або в умі. Поширена також практика спільних співів мантри з використанням музичних інструментів (кіртан), яка характерна для традиції бгакті.
Для дікшита мантра – певна вібраційна формула, що допомагає встановити міцний зв’язок з жаданим божеством. Віра в силу мантри в індуїзмі дуже глибока, їй приписують як містичну дію, так і практичну користь – в пуранах наводяться приклади мантрової активації воїнами божественної зброї.
Як і все, що стосується матеріальної природи, мантри в індійській Традиції класифікуються за ґунами (енергетичними станами). В ґуні тамасу вони можуть застосовуватися, щоб нашкодити іншим, що приблизно відповідає практикам чорної магії. Мантра у саттва-ґуні є знаряддям духовного прогресу і рекомендується значною частиною індійських шкіл як найпростіша і найдієвіша дисципліна в епоху Калі-юґи, коли духовно деградована людина є назагал несприйнятною для складніших форм йоґи.
Поширеність використання мантри пов’язана з уявленнями про глибинний зв’язок / невідмінність між божеством і його іменем, що прокладає містичний шлях до прямого контакту з Богом.
Витоки мантрових практик простежуються у шаманських ритуалах. Повторення Святих Імен має давні традиції і в християнстві, від ісихазму на Сході до ієзуїтів на Заході. Багаторазове повторення молитви (зікр) є однією з основних суфійських практик.
Межа між мантрою, молитвою та гімном є доволі розмитою. Але якщо молитва є здебільшого зверненням (проханням) до Бога, то мантра вже наче містить у собі Його відповідь, є «вулицею з двостороннім рухом», що веде до даршану – узріння божества. Молитва може бути викладена різними словами, від цього її суть не змінюється, мантра ж є ригідною формулою, що не допускає жодної корекції.
Витоки цієї філософії спостерігаємо у Ведах і упанішадах. Співці Вед звертаються до богів «таємною мовою». Вони порівнюють свої гімни з конями та колісницями, які мчать назустріч богам. Як вершник у запалі бою здобуває перемогу, сп’янілий від соми поет, осідлавши гімн, досягає божественної сфери (кінь, як посередник між людьми і богами, є маркером давньої індоєвропейської традиції; навіть в Японії, де конярство не було поширеним, синтоїстським храмам прийнято жертвувати коня (чи його зображення) аби бути почутим богами камі).
Співець розкриває гімн у вільному творчому польоті, але, досягнувши успіху, той стає священним і не підлягає змінам. Попри свою вакхічну природу, ведичні гімни, як сакральна основа індуїзму (шруті), упродовж тисячоліть передаються в математично точній звуковій формі, що, за визначенням ЮНЕСКО, є унікальним надбанням людства. Багаторівнева система їх усного запам’ятовування виключала помилки, завдяки чому Веди дійшли до нас у єдиній незміненій версії. Їх вишуканий санскрит звучить тепер так само, як і тоді, коли їх проспівали вперше.
Може скластися враження, що все це є мало актуальним для Заходу, світогляд якого виростав не так з містики, як з античних традицій філософського розмірковування. Однак таке твердження спірне.
Сам Сократ, батько західної філософії, ставить містику вище за раціоналізм. У діалозі «Федр» він раптово змінює свою раціоналістичну точку зору і побивається через її богохульність. Прославляючи Ерота, він возносить священну любовну нестяму (mania) як найвищу категорію осягнення прекрасного. Філософія не є завершеною без манічного таїнства. Розважаючи на тему цієї нестями як сакрального натхнення, Сократ вирізняє її профетичний, поетичний та гомоеротичний виміри.
Розуміння Ерота як універсальної сили, яка штовхає людину до пізнання Абсолюту розвивається Сократом і в діалозі «Бенкет». Греки також вважали, що манія проявляється на полі бою як furor – священна лють. Спартанці та критяни перед боєм здійснювали жертвоприношення Еросу.
Сократ як містик вихваляє ідеалізований варіант стосунків між зрілим чоловіком і юнаком, за яким останній стає «транслятором» якостей жаданого божества, натомість сам юнак отримує від старшого досвід і знання. Еротизм і пошук знання постають тут нерозривною парою.
Використання лібідо для досягнення надлюдського нагадує тантричні практики, йоґін і йоґіні, зливаючись між собою, реалізують союз вищих енергій. Саме для тантри (санскр. – «ткацтво», «виплітання», у ширшому сенсі – «доктрина», «метод») характерним є акцент на повторенні мантри (мантрамарґа).
Але якщо греки ставили любов між чоловіками на вищий щабель, ніж потяг чоловіка до жінки, для тантри чи даоських сексуальних практик основоположною є полюсність чоловічого і жіночого начал, між якими здійснюється рух свідомості та енергії.
На противагу строкатості релігійних вірувань, типологія містичного досвіду в різних культурах є доволі універсальною, майже «біологічною». Втім, сам Сократ стверджував, що його містичні погляди є запозиченими, а не набутими самостійно.
У «Федрі» філософ у поетичній формі описує процес реінкарнації та постулює безсмертя душі – ідею доволі незвичну для його сучасників-греків, яка не притаманна і їхнім сусідам, єгиптянам та іудеям. За Геродотом, вірували у безсмертя душі гети – фракійський народ, який Йордан вважає спорідненим зі скіфами, однак, скоріш за все, вони перейняли це вчення від піфагорійців. Піфагор, який народився за сто років до Сократа, за переказами, навчався в Індії, де міг опанувати доктрину атмана.
Перед своєю стратою Сократ виголошує чотири раціональні аргументи на користь безсмертя душі («Федон»). Їх важко назвати переконливими, бо ця ідея має радше містичне, а не філософське походження. Образ душі як господаря колісниці у «Федрі» також нагадує символіку упанішад (Катха-упанішада 1.3.3-11). У сократівському викладі її дещо спрощено, коней не п’ятеро, а двоє. Після смерті Сократ сподівався повернутися до олімпійського загону свого божества.
Містичні відкриття греки пов’язують з Діонісом, який, за їхніми уявленнями, вторгався в Індію та заснував там свої міста. Арріан згадує про діонісійську колонію Ніса на індійських теренах (Анабазис Александра, VIII).
Поширена в Індії практика мантри могла у певній формі використовуватися і в середземноморських містичних колах, про що, зокрема, свідчать ефеські письмена (Ephesia Grammata) та наведені в грецьких магічних папірусах звуконаслідувальні форми, voces magicae, які ідентифікували з певними божествами.
Попри те, що елементи відповідного знання знаходимо в різних регіонах і культурах, ніде теорія містичного звуку не була викладена так цілісно і структуровано, як в Індії у формі шябда брагмана (звукового Абсолюту). Згідно з тантричними уявленнями, абсолютне буття Шіва, мов арістотелівський «нерухомий рушій», з точки сингулярності (бінду) здійснює первинний каузальний рух, що є також початковим звуком. Творення світу є розгортанням свідомості Шіви (пракаша) у рефлективному просторі енергії Шякті (вімарша). Цей процес мислиться також як мовна система, виражена через 50 фонем санскриту та набір звукових матриць (матріка). Запліднені «звуковою масою», ці матриці породжують «гірлянду звуків», утроба якої розкрита в матеріальну феноменологію (Абгінаваґупта, «Тантралока» 3.199).
Крім споглядального і мовного, цьому творчому поштовху властивий еротичний вимір. Так само як звук є результатом зіткнення двох елементів, злучення Шіви і Шякті – це самґатта, тертя, зіткнення між собою, результатом якого є «еяколяція» (вісирдж) Шівою творіння. Бог один, але творить з себе багатьох через космічну «панспермію» (Брігадаран’яка-упанішада 1.4.3-5). Пракаша виражена голосними звуками, зіткнувшись з перешкодою приголосних, формує таттви – блоки реальності. Згідно з Паніні, функція приголосних – переривати, зупиняти голосний звук. Вімарша наче огортає свідомість текстуальними оболонками.
Еротичний рух Шіви є пізнанням Себе через Іншу, через безконечні відображення (пратібімба) божественної сутності, яка врешті забуває себе та інкапсулюється як відокремлене єство.
«Свідомість пригадування себе, яка перебуває в Серці і в якій розчиняється весь всесвіт, проявляючись у першу і останню [миті] сприйняття речей має назву «універсальної», і називається в писаннях спанда (вібрація), чия природа виплескується всередині власного Я. Ця вібрація є хвилею (урмі) в океані інтелекту, без такої хвилі немає свідомості. Реальність океану – стан без хвиль, який змінюється хвилями і так далі. Ця [вібрація] є суттю симфонії усього. Суттю неживого космосу є свідомість, у ній лежать його основи. Суттю є Велике Серце» (Абгінаваґупта, «Тантралока» 4.182-186).
Хвиля в етері свідомості починається з бінду, точки каузальної напруги, і далі поширюється в ньому як тонкий звук (шябда). Всесвіт є рухом, і кожна його складова – певним звуком. Якщо Всесвіт – єдина вібрація, то все з’єднано і ніщо не є недоступним. Мантра – звук, що очищає і готує свідомість йоґіна до вищих станів. Повторення мантри нагадує налаштування радіоприймача на потрібну хвилю. Абгінаваґупта («Тризуб мудрості») пише, що у кореневій мантрі Шіви, наче дерево в насінині баньяну, міститься цілий всесвіт, всі знання і всі бажані для йоґіна результати практики.
Згаданий на початку Дж.Вудрофф, аналізуючи мантра-доктрину, вирізняє нумінозні «природні» імена, по суті чисте звучання платонівських ідей, доступне для сприйняття «абсолютним вухом». Їхня апроксимації на релятивному рівні звучать як «первинні» (біджа) мантри, що переважно позбавлені семантичного змісту. Вторинні імена «розшифрувують» біджу на мовному плані людського сприйняття, задаючи атрибути та функції «природнього» імені. Поєднуючись у певному гармонійному та ритмічному малюнку «первинні» і «вторинні» імена формують мантру, яка є вібраційним мостом до «природнього» імені, що найчастіше належить бажаному божеству. Отже, мантра зберігає зв’язок з каузальним звуком Абсолюту, її повторення створює творчий імпульс для злуки з божественним, решта людської мови лише описує явища і речі феноменального світу.
«Шастра каже, що ті, хто вважають… мантру лише літерами алфавіту, прямують до пекла. Всі літери є формою шякті як звукової сили. Шякті, проявом якої вони є, – це жива енергія, яка проєктує себе у форму всесвіту. Мантра божества є божеством. Ритмічна вібрація її звуків не лише регулює нестабільну вібрацію покривів того, хто поклоняється, таким чином трансформуючи його, але через силу його прагнення (садгана-шякті) являє форму божества, якою вона і є» (John Woodroffe «The Garland of Letters (Varnamala), Studies in the Mantra-Sastra»).
Всесвіт є звуком шябда, який через голос/мову вач (аналогічне лат. vox) творить об’єктизовані світи. Циклічне розгортання і знищення космосу є творчою пульсацією Брагмана, втіленням Його екстатичного бажання (кама). Атхарваведа (2.9.5) називає богиню Вач дочкою Ками – бога кохання.
Еротичний містицизм притаманний не лише індійській, а й біблейській традиції, де він яскраво виражений у Пісні Пісень. Християнські підходи до її коментування безпосередньо вплинули на бачення союзу між Ісусом і Церквою як шлюбного зв’язку. Св. Бернард Клервоський, який сформулював засади духовного мілітаризму ордену лицарів-тамплієрів, коментуючи цей твір («Sermones super Cantica Canticorum»), виклав ідеал «містичного поцілунку». Слідуючи цій традиції, Йоан від Хреста описує шлях душі до злуки з Богом у термінах потаємного кохання між дівчиною-душею і коханцем-Христом, що відсилає до античних історій про любовний зв’язок між Психе і Еротом (Апулей, «Метаморфози»).
Ангел, який навідує св. Терезу Авільську, пронизує її стрілою точнісінько як Купідон. Злука св. Терези з Христом – містичні заручини з коханим. «Як поранив мене божественний лучник, стрілою прошив моє серце, – вогонь любові мене охопив, що в ньому щастя моє. Тоді я відчула життя віковічного джерело, що поїть щастям, і тепер я вся для нього, а Він увесь мій («Мій милий для мене, а я для Нього»)».
Схожим чином Кабала у своєму переосмисленні юдаїзму відходить від жорсткої патріархальності, виводячи жіночу і чоловічу полярності божественного. Свята присутність Шехіні та всі лівобічні еманації (сфіроти) Дерева Життя вважаються у Кабалі жіночими.
Якщо динаміка взаємодії чоловічого і жіночого начал, інь та ян, є первнем космічного порядку, неодмінно мав виникнути і погляд на секс не лише як на засіб прокреації та джерело втіхи, але і як на метод духовної практики. У тантричному осмисленні сексуальна енергія є могутньою силою, яка може як швидко привести йоґіна і йоґіні до мети, так і цілковито зруйнувати їх. Афродіта Уранія не тотожна земній Афродіті. Якщо учасники ритуалу не достатньо опанували себе, чуттєвість зв’язуватиме, а не звільнятиме їх. З плином часу акцент у тантрі зміщується від imitatio Dei до ментальної інтерналізації ритуалу, від фізичного контакту – до медитації на Ерос.
Ерос є силою, яка об’єднує розрізнені елементи, лучить як людей між собою, так і людину з божеством. Примітно, що саме серед ченців і черниць, які дотримувалися целібату, інтерес до еротичного містицизму був чи не найпомітнішим. Лише звільнившись від хіті та опанувавши тілесні пориви аскет може увійти у надчуттєву сферу.
Всі індійські божества мисляться виключно в парі з їх жіночими частинами, без яких вони не мають сили. Чи не найвищим втіленням сакральної еротики постає Крішна – юний звабник Враджу. Його романтична любов до Радги була уславлена в знаменитій «Ґіта-Ґовінді» Джаядеви та в працях учнів і послідовників Чайтан’ї Магапрабгу, які виклали вишукану езотеричну теологію божественного еротизму. Сам Шрі Чайтан’я останні роки свого життя провів у безперервному екстатичному трансі божественної манії.
Крішна постає джерелом всіх Купідонів, витоком зваби, але і Сам є жертвою Купідона. Наче вжалений бджолами Ерот (Теокріт, «Ідилія XIX»), Крішна, якого поети порівнюють з чорним джмелем, зазнає мук, прагнучи любовного меду. Найвища любовна нестяма – у недосяжності Радгарані, їхній союз і розлука – два полюси, між якими розливається екстатична енергія, втілюючись у ХАРЕ КРШНА магамантрі.
Поряд з ОМ це, мабуть, найвпізнаваніша індуїстська мантра в світі. Розуміння Крішни як трансцендентного Ерота розкривають кама-біджа мантра КЛІМ і кама-ґаятрі, яка називає Його Камадевом – богом любові та Пушпабаною – Тим, хто озброєний квітковою стрілою.
Атхарваведа (2.9) визнає Каму першонародженим серед богів і смертних. У зверненому до нього гімні поет просить про знищення супротивників: «Убий моїх ворогів, о, Камо, навсторч у непроглядну темряву скинь їх. Нехай покине їх чоловіча сила і міць! Нехай не буде в них жодного дня життя. Кама убив моїх супротивників і дав мені достатньо простору для росту і процвітання. Нехай чотири землі схиляться переді мною, нехай шість просторів умаснять мене. Нехай пливуть [вороги] донизу, наче відірваний від мотузки човен. Немає шляху назад для тих, кого наздогнали наші стріли». Тут Кама постає як бог війни.
Крішна каже у Бгаґавадґіті (10.24, 28): «Серед воєначальників я Сканда (бог війни).., серед родоначальників – Кандарпа (Кама)». Він незрівнянний Купідон Вріндавани, але також смертоносний Арей Бгарати.
Той, хто практикує мантру випускає стрілу свого щирого прагнення, змагаючи торкнутися Абсолюту. «[Мантра] ОМ – це лук, душа – це стріла, Брагман – це ціль. Той, хто зібраний, влучить у неї і стане, як стріла, єдиним з ціллю» (Мундака-упанішада 2.2.4).
Тому, хто досягнув успіху Бог відповідає квітковою стрілою, винагороджуючи священною манією. Тоді все стає солодким. «Вітер приносить солодкі пахощі, ріка – солодкі води, трави – солодкий смак. Ніч і світанок солодкі, земля солодка, солодкий наш Небесний Батько» (Ріґведа 1.90.6-7). Все чудове, бо наповнене священною любов’ю, бо приносить задоволення Тому, чиї «губи медові, обличчя медове, очі медові, усмішка медова, серце медове, хода медова» (Валлабгачар’я, «Мадгураштакам»).