Одним з принципів лікарської практики є «Не нашкодь!». Якщо віруючий лікар свідомий, що дитина в лоні матері, не залежно від терміну вагітності – це людина, то цей принцип стосується вповні і її. Якщо ж не вдається триматися цього принципу, навіть якщо законодавство не поширює його на ненароджених, тоді дійсно варто у своєму сумлінні прийняти рішення про припинення такої лікарської практики, і знайдення такого місця праці, навіть у медичній сфері, де б вдалося і «не нашкодити» життю і здоров’ю людини, і погодити свою роботу зі своїми релігійними переконаннями.
Як бути людям, яким відповідно до професії, доводиться порушувати церковні приписи – лікарям, які роблять аборти, фармацевтам, які продають протизаплідні засоби тощо? Як можна вирішити таку проблему (і як на практиці вирішують)? Чи кожного разу сповідатися? Чи змінювати роботу? Чи взагалі люди, які таки порушують церковні припис через професію, можуть вважатися членами Церкви?
***
В етичних питаннях часто бувають важкі моменти, або як то кажуть – неоднозначні, які для багатьох не є очевидними, особливо, коли справа стосується чогось, що ще не розвинулося, що поки що не видно. Наприклад, ненароджених дітей. Навіть були дослідження психологів, які показували, що людям легше приймати рішення про вбивство когось, чи тортури, якщо цього когось вони не бачать, хоча їм і говорять, що це відбувається насправді. Звичайно, часто люди просто не свідомі, що їхнє рішення вчинити той чи інший вчинок, має такі самі наслідки, не залежно від того, бачать вони об’єкт свого рішення, чи ні. А цими наслідками може бути припинення життя другої особи, народженої або особливо ненародженої.
Якщо йдеться про лікарів, які спричиняються до чогось такого, як наприклад аборти, тобто переривання вагітності, то тут належить відрізнити тих, які свідомі, що переривають життя, від тих, які переконані, що мають справу лише з тілом жінки і роблять на її тілі операцію. У цьому другому випадку – це питання цілої дискусії, яка ведеться вже багато часу про те, чи плід у лоні жінки – це інша людина, чи це просто зародок, який ще не є людиною. Причому, ці дискусії ведуться між вченими, лікарями, навіть філософами, але теж на законодавчому рівні. Лише узгодження цього питання, подібно до того, як це мало місце з народженими людьми, яких не можна вбивати незалежно від переконань, кольору шкіри, походження і т. д., що записано в Декларації Прав Людини з 1948 року, може вчинити дане питання однозначним і поставити всі крапки над «і».
Є лікарі, які борються за «свої права», що питання абортів чи таблеток, що спричиняють аборт ембріону – це питання їхнього професійного фаху, і що це засіб боротьби за здоров’я жінки, або навіть за психічний комфорт жінки чи родини. Вони абсолютно не сприймають, що плід – це теж людина, і що саме коштом смерті цієї ненародженої людини відбувається допомога жінці. Часто теж для лікарів проводяться вишколи, де їх навчають про право вибору, що аборт – це корисно, а також, як переконувати пацієнтку, яка вагається, щоб теж потім не відчувала докорів сумління. Йдеться про те, щоб заглушити сумління, а проблему аборту звести до «звичайної операції», яка рятує жінку. Цей односторонній підхід досить поширений сьогодні у Європі, чи взагалі у світських країнах.
Зрештою, не лише лікарі, але теж багато хто у суспільстві, особливо на Заході, бере участь у русі «Pro Choice», тобто «За вибір» (народжувати чи ні), на відміну від активістів руху «Pro Life», тобто «За життя» (мається на увазі життя ненародженої дитини). Цей спір між одними і другими у світських країнах триватиме до тих пір, поки суспільство не прийде до висновку, що ненароджені – це теж люди. Різні біблійні аргументи у світських країнах зазвичай не діють. Війна між прихильниками «Pro Choice» та «Pro Life» ведеться не настільки про життя чи вбивство (бо вбивати ніхто не хоче), наскільки про розуміння, що таке людське життя і коли воно починається: в моменті народження чи ще до народження.
Натомість, якщо йдеться про віруючих лікарів, які знають про вчення Церкви щодо ненароджених, що це людська особа в лоні матері, видно її чи не видно, велика вона чи ще зовсім мікроскопічна, то тут часто настають дилеми сумління. Згідно вчення Церкви, як Католицької, так і Православної, а також багатьох Протестантських спільнот, аборт – це вбивство, причому невинної і беззахисної особи. Гормональні засоби, чи внутрішньо маткові, чи оральні, які спричиняють загибель заплідненої клітини, прирівнюються до аборту, тобто до вбивства. Звичайно, тут належить відрізнити контрацептиви, які не допускають до запліднення – ці засоби стоять зовсім в іншій категорії, і не вважаються такими, що спричиняють вбивство, лише такими, що у подружжі штучно закривають людину перед потомством і спонтанністю в цьому питанні. Тут, натомість, йдеться про абортивні засоби. А тому, фармацевти, які їх продають, теж опосередковано спричиняються до переривання вагітності, що у християнстві кваліфікується як вбивство.
Крім власних переконань на віруючих лікарів часто тисне суспільство, як державні закони, так і індивідуальні громадяни, які вважають, що лікар, до якого вони звертаються за медичною послугою, в даному випадку про аборт, не має права їм відмовляти, навіть якщо має особисті моральні чи релігійні переконання. Деколи теж аргументом за вчиненням аборту є те, що якщо цього не зробити офіційно, у клініці, то пацієнтка вчинить це нелегально, а тоді і сама поставить своє здоров’я а навіть життя під небезпеку. Що нібито краще офіційно зробити аборт, тоді наслідки будуть набагато менші. З точки зору християнина поставлене таким чином питання звучить десь так: що краще – вбити одного чи двох? Християнська відповідь: немає у цьому виборі кращого чи гіршого, і там і там вбивство. Завданням християнина є рятувати життя, одне й друге, але ніколи коштом іншого життя. Якщо ж жінка дійшла до рішення зробити аборт з огляду на матеріальний стан, то варто їй зарадити в цьому, зібрати кошти, допомогти, щоб рятувати життя не лише гаслами, але і діями.
Лікарі, які є віруючими і є членами Церкви, а одночасно приймають рішення брати участь у аборті, автоматично спричиняються до гріха вбивства. Членами Церкви вони не перестають бути, проте наприклад до Св. Причастя після цього приступати не можуть. Мусять з цього сповідатися, жаліти за вчинене вбивство, і постановити не повторювати вчинку у майбутньому. Як же тоді бути, якщо їм далі працювати в тому ж закладі, і далі у них будуть пацієнти, які проситимуть про аборт, і законодавство даної країни буде по стороні пацієнта? В таких випадках, коли людина переживає докори сумління з приводу власної праці, коли ця праця не дозволяє їй погодити свої моральні переконання, в тому теж релігійні, з професійною діяльністю, то тут скоріше за все повинен настати важкий вибір: зміна праці, чи перекваліфікація. В даному випадку, якщо йдеться про життя, то може бути «або-або», не можна йти на компроміс з совістю чи применшувати проблему, лише тому, що «її не видно», або що вона «незначна». Чи також, прикриваючись благим мотивом, що аборт – це у деяких випадках рятування життя жінки. Зрештою, такі випадки не такі вже й відносно часті, якщо йдеться про відсоток від загальної кількості абортів, і вони становлять ще іншу окрему тему біоетики: вибір без вибору, тобто коли дійсно немає вибору і достеменно відомо, що жінка може померти. Тут натомість мова весь час про звичайні аборційні практики, мотивами яких не є неминуча смерть матері.
Одним з принципів лікарської практики є «Не нашкодь!». Якщо віруючий лікар свідомий, що дитина в лоні матері, не залежно від терміну вагітності – це людина, то цей принцип стосується вповні і її. Якщо ж не вдається триматися цього принципу, навіть якщо законодавство не поширює його на ненароджених, тоді дійсно варто у своєму сумлінні прийняти рішення про припинення такої лікарської практики, і знайдення такого місця праці, навіть у медичній сфері, де б вдалося і «не нашкодити» життю і здоров’ю людини, і погодити свою роботу зі своїми релігійними переконаннями. Такі рішення завжди важкі, але керуватися тут належить добром ближнього, його правом до життя, тобто правом жити і народитися тому, хто поки що ще знаходиться у лоні матері. Навіть якщо на звільнене місце прийде інший лікар, який робитиме аборти, і це ніби не зменшить кількість цих абортів, це не повинно мати вплив на особисте рішення віруючого лікаря. Завжди добрий приклад і навіть мала краплина добра – це краще, ніж участь у практиках, наганних з точки зору моральності чи християнської віри про гідність людини від зачаття до природньої смерті.