Війна в Україні виявила, наскільки критично важливою є релігійна свобода для захисту національної ідентичності та державного суверенітету. Війна в Україні – це дослівно війна за свободу, зокрема, і навіть передусім, за свободу релігійну. Україна демонструє послідовну відданість моделі, де свобода пов'язана з мирним релігійним різноманіттям, і готова жертовно відстоювати цей спосіб життя. Ідеологія ж «русского міра» у свою чергу пропагує «православну» одноманітність і заохочує до агресії проти інакодумців та інаковіруючих. .
Ті, хто хоч трохи обізнаний з історією Росії, не дивується їхньому призвичаєнню до православного рабства і нетерпимості до свободи інших. Дивує інше – навіть на тлі цієї страшної війни багато лідерів громадської думки в Європі та США залишаються в тіні Кремля і в полоні православної міфології. Тут працює не лише російська пропаганда, тут присутні й розчарування в західному християнстві, втома від свободи та її протиріч, а також наївність стосовно таємничої, глибокої та давньої російської духовності. Всі ці фактори призводять до того, що й досі у західних ЗМІ та наукових публікаціях тиражуються безпідставні твердження, що Православна Церква в Україні зазнає жорстоких переслідувань, Україна – це поле бою між традиційною православною духовністю та секуляризованим західним християнством, а Росія – останній оплот традиційних цінностей.
Тут логіка проста, «залізна», військова: якщо традиція російського православ'я вважається автентичною, то її треба захищати, зокрема й ціною придушення всіх інших традицій, які керівництво РПЦ називає неканонічними, єретичними, прозахідними. Більшість західних симпатиків російського православ'я не готові так далеко заходити і намагаються всидіти на двох стільцях – поєднати свою наївну зачарованість московським православ'ям із політкоректними посиланнями на релігійну свободу й толерантність. На практиці це допомагає виправдовувати війну – у цій наївній оптиці війна виглядає святою, де справжнє православ'я захищає свою свободу від згубного впливу заходу, який захоплює все нові канонічні території та загрожує самому існуванню святої віри і святої Русі. Це Захід захоплює, а Росія звільняє свої споконвічні землі. Так міф про автентичне російське православ'я стає джерелом та виправданням агресії проти України та її релігійної свободи.
Відповідно, для викриття цієї війни як злочинної і зовсім не святої, нам необхідно провести інтелектуальну та духовну роботу з деміфологізації російського православ'я, яке виявляється фейком, підробкою, лжехристиянством.
Можна піти й іншим, більш простим шляхом і сказати так: «свята віра», яка виправдовує війну проти мирних сусідів, лише цією спробою виправдання зла показує свій хибний характер. Можна піти шляхом аналізу богословських документів РПЦ та заяв її єрархів і показати їх несумісність із традицією першої Церкви та духом Євангелія, або ж піти шляхом історичної деконструкції й показати підпорядкованість російського православ'я державі та її політичним інтересам. Так чи інакше, викриття міфу про російське православ'я як справжнє християнство, допомагає викривати цю війну як злочинну відносно України, її релігійної свободи та різноманіття. І навпаки, зачарованість російським православ'ям перетворює західних богословів, філософів, політиків на адвокатів диявола, на наївних співучасників війни.
Навіть під час війни на Заході продовжують видавати численні книги про чудесне відродження православ'я в Росії. Чи не пора визнати, що ніякого відродження православ'я не було? А що було? Було відродження інтересу до православ'я, але не відродження самого православ'я. Було відродження інтересу до церкви, але не відродження церкви. Були мутації російської державності, під час яких перед православною церквою поставили нові, більш амбітні завдання. Тепер вона охороняла не храмовий простір, не певну нішу релігійного життя. Тепер вона мала освятити, виправдати, благословити агресивну експансію «русского міра» — в обмін на певні привілеї, а може навіть і без жодних нагород, просто заради збереження життя.
Коли кажуть, що Україна обмежує свободу російського православ'я, то виявляють повне нерозуміння того, як ця форма православ'я пов'язана з російською державою та її злочинною політикою. Ця релігійна організація не має жодної свободи від держави, жодної самостійності у прийнятті рішень, і це робить її структури настільки ж небезпечними, як будь-які інші силові структури Російської держави. Як суверенна держава, Україна має повне право обмежувати вплив російської держави, який та здійснює під прикриттям (псевдо)релігійних організацій.
Отже, щоб зрозуміти ситуацію з релігійною свободою в Україні, потрібно виходити з того, що Російська Православна Церква – не жертва, а співучасник злочинної політики російської держави. Cакралізація російського православ'я як жертви, що потребує захисту своїх свобод, перевертає все з ніг на голову та звертає вимоги релігійної свободи проти самої себе. Міфологізація російського православ'я як справжнього християнства відмовляє всім іншим традиціям у праві на існування та свободу. З боку західних авторів це може бути наївністю, а з боку російських пропагандистів – продуманою маніпуляцією.
Так чи інакше, наївність західного суспільства щодо фейкового православ'я шкодить інтересам релігійної свободи. Можна запропонувати більш загальну тезу про те, що фейкові форми релігійності (а не такі улюблені страшилки традиціоналістів, як секуляризм-лібералізм-соціалізм-постмодернізм) є основною загрозою релігії та релігійній свободі, але я знаю, що цю думку буде важко уяснити навіть волелюбним американським протестантам-євангелікам.
Декілька років тому я мимоволі став свідком того, як православний священник повчав студентів американського менонітського коледжу, що справжня духовність залишилася тільки в Росії, а патріарх РПЦ – справжній лідер світового християнства. Примітно, що це був час, відведений для молитви та вивчення Слова Божого (Chapel time). Замість Біблії спікер відкрив одну з книг Патріарха Кирила і просвітлював студентів та викладачів великими цитатами з неї. Усі мої колеги на кафедрі філософії та релігієзнавства були зачаровані почутим. Поверхневу і жорстоку критику секулярного Заходу та десакралізованого християнства вони зустріли гучними оплесками.
Саме до такого наївного і слабкого західного християнства не може не виникати питань: що з ним не так, де розрізнення добра і зла, де досвід і мудрість віків, де духовна сила? Деміфологізація історичних форм релігії не може і не повинна обмежитися одним російським православ'ям (або так званим "російським протестантизмом"), вона торкається інших церков та міжнародних організацій (таких, як Всесвітня Рада Церков). Можливо, саме тому Захід вважає за краще висловлювати стурбованість і при цьому не робити жодних рішучих висновків. Тому що визнання російського православ'я фейковою формою релігійності породжує питання про самих себе: як ми потрапили в таку оману, чому ми стали такою легкою здобиччю пропаганди, де ми повернули на шлях нескінченних компромісів?
Але у дзеркалі цього фейкового православ'я бачимо недоліки наївного, безтурботного, самовдоволеного західного християнства. Визнати свої помилки у сприйнятті російського православ'я – означає визнати частку своєї відповідальності за війну, а тим самим визнати свою слабкість, уразливість перед злом та брехнею. Поки що ми не бачимо прикладу такого глибокого самоаналізу.
Більше того, цей міф загрожує не лише свободі своїх та чужих, він загрожує самій ідеї релігійної свободи, перекручуючи її, доводячи її до абсурду, відверто насміхаючись з неї. Так Православна Церква благословляє російську армію на «визволення» України від «нацистів», називає загарбників «визволителями» і тим самим дає їм індульгенцію на всі мислимі та немислимі злочини. При цьому лицемірно звинувачує українську владу в переслідуванні канонічного православ'я. У цьому посяганні на свободу та знущання над свободою російське православ'я видає свій нехристиянський, антихристиянський характер.
Це ставить нас перед низкою питань методологічного, морального та богословського характеру. У плані методології слід визначитися, як бути з фейковими формами релігійності: чи відносити їх до розряду «деструктивних культів і сект», класифікувати як «терористичні організації» (або як «духовних спонсорів тероризму»), перевести до категорії політичних партій чи громадських організацій, чи поки залишити у списку релігійних організацій з особливою позначкою, уважно спостерігаючи за їх подальшими мутаціями? У моральному плані постає питання щодо ситуації з релігійною свободою всередині Російської православної церкви: якщо самі її священники зізнаються, що їм нестерпно важко залишатися там і вони не можуть нічого змінити, то що це говорить про моральну подобу церковного керівництва і всієї організації; як церква може проповідувати суспільству про свободу, якщо всередині неї немає свободи? У богословському плані необхідно відповісти на питання про те, що є феноменом російської православної церкви в контексті євангельського вчення, історичного досвіду церкви та еклезіології як науки про церкву. Тут належить дати об'єктивну оцінку церковного статусу тому, що так гордо називається «православ'ям».
Належачи до духовної традиції євангельських християн-баптистів, які цінували насамперед особисті стосунки з Богом, авторитет Божого Слова та свободу совісті, я давно вже зробив висновок, що російське православ'я не цінує нічого такого і тому не має ознак церковності. Те, що там є окремі живі священники та громади, не змінює загального враження мертвості та апостасії. Таку оцінку можна назвати суб'єктивною думкою та не брати до уваги. Але ставлення російського православ'я до релігійної свободи – це той суспільно помітний і послідовний прояв нетерпимості, який говорить багато про що.