До найбільш знаних викладачів філософії в Києво-Могилянській академії належав Феофан Прокопович (1677-1736). Але крім праць з філософії, теології та творів з літератури, він "прославився" також як один з творців російського абсолютизму, автор "Духовного регламенту", яким Церква перетворилася на урядову інституцію, а він сам восхваляв царя Петра.
Народився він у Києві в купецькій родині. Рано осиротів. Ним опікувався дядько по матері – Прокопович, прізвище якого він узяв собі. Навчався в Києво-Могилянській академії. Однак не закінчив клас теології й подався на студії за кордон (близько 1696 р.). Побував у Володимирі, Львові, де став уніатом. Потім навчався в Кракові та Римі. Відвідав протестантські університетські центри Німеччини – Лейпциг, Галле, Єну, де викладання філософських дисциплін здійснювалося на досить високому рівні. Нагадаймо, що з Лейпцизьким університетом був пов’язаний видатний філософ Г.В. Лейбніц, а Єнський університет згодом став одним з найбільших осередків німецької філософської класики. У 1702 р. Ф. Прокопович приїхав до Почаєва, де знову прийняв православну віру. 1704 р. став ченцем, з 1705 по 1716 рр. викладав поетику, риторику, фізику, математику, історію, філософію, теологію в Києво-Могилянській академії. Один з перших її професорів, який почав знайомити студентів із вченням Рене Декарта, Джона Локка, Френсіса Бекона, дав пояснення системи Міколая Коперника й Галілео Галілея. Як і Джордано Бруно, підтримував ідею множинності світів. Закликав спиратися на розум і критичне мислення. Підтримував контакти з німецькими вченими міста Галле.
Прокопович також відомий як автор літературних творів, в яких знайшли відображення його філософські погляди. Одним із них є драма «Володимир», яку поставили вихованці Києво-Могилянської академії в 1705 р. Починається твір по-гамлетівськи. Дух князя Ярополка нарікає на свого вбивцю, брата Володимира. Його викликав з могили братів намір завести в Києві християнство. Дух Ярополка зустрічається з головним жерцем Жериволом, який обіцяє відвести Володимира від таких намірів. Жрець радиться про це з бісами. Володимир веде розмову із своїми синами, Борисом та Глібом, про віру. А Жеривіл сперечається з християнським Філософом, виявляючи невігластво. Філософ переконує Володимира в своїй правоті. Однак Володимир не може визначитися, чи приймати йому нову віру, оскільки боїться втратити принади світу, особливо свої триста жінок. У цей час князеві вожді наказують крушити ідолів. Таким чином наступає торжество християнства. Укінці драми хор з апостолом Андрієм виконує урочисту пісню.
Ця п’єса має філософський характер. Вона постає як своєрідна гра ідей та думок на абстрактному рівні, де кожен герой – не жива істота, а рупор для проголошення тих чи інших постулатів. Правда, такий підхід відповідає поетиці барокового театру. У літературі можна зустріти думку, що драма «Володимир» є апологією Петровських реформ, а прототипом Володимира є сам цар Петро І і що тут проводиться думка про необхідність руйнування старого й утвердження нового, прогресивного. Насправді, п’єсу «Володимир» не варто вважати апологією Петра І. Твір писався тоді, коли реформи Петра І тільки починалися. Більш вірогідною є думка, що в творі «Володимир» відображена українська ситуація початку ХVIII ст., а прототипом Володимира був гетьман Іван Мазепа.
Справді, Прокопович, роблячи кар’єру в Києво-Могилянській академії, знаходився під покровительством Мазепи. Однак після зміни ситуації, коли гетьман зазнав поразки під Полтавою, Прокопович швидко переорієнтувався. Він пише вірш з нагоди Полтавської битви «Епинікіон, або ж звитяжна пісня», де прославляє Петра І. Козаків, що повстали проти царя, за його словами, «веде біс яросний». Мазепа, якого нещодавно Прокопович прирівнював до Володимира, у цьому творі називається «диявольським сином», «нелюдом клятим», «мінливим злим зрадником».
До нас дійшов ще один вірш, де Прокопович прославляє Петра І. Це – «За Могилою Рябою». Твір присвячений Прутському походу 1711 р. проти турків, союзником яких були шведи й мазепинці. Як відомо, цей похід виявився невдалим для Петра І. Ф. Прокопович жалкував з приводу поразки російських сил. Для нього турки були «Марсом диким». Він також висловлював сподівання на перемогу російських сил у майбутньому.
У 1716 р. Прокоповича викликав цар Петро І до Петербургу, де він спочатку був проповідником, а потім став єпископом Псковським, Нарвським та Ізборським. З 1721 р. Прокопович вже віце-президент синоду, з 1725 р. – архиєпископ Великоновгородський та Великолукський. На цьому становищі він чимало робить для розвитку освіти в Росії, при його безпосередній участі була заснована Петербурзька Академія наук. Зумів він також об’єднати навколо себе низку інтелектуалів, виступивши главою т. зв. «вченої дружини».
Також Прокопович став ідеологом церковної реформи в Росії. Він є автором Духовного регламенту (1721), відповідно до якого узаконювалася влада царя над Церквою, ліквідовувався інститут патріаршества, котрий замінювався синодом.
Літературна спадщина Прокоповича велика й багатогранна. Був він автором курсів поетики, риторики, логіки, натурфілософії, математики. Йому належать численні проповіді, вірші, згадана драма «Володимир», педагогічний твір «Перше вчення отрокам», твори історичного характеру тощо.
Прокопович був відомий і як богослов. Тому, зрозуміло, одне з центральних місць у системі його поглядів займає вчення про Бога. Він виходив з тези, що Бог існував «раніше буття світу… як найдосконаліший розум» і сотворив світ із нічого, однак перед актом творіння «всі витвори в його розумі, як в архетипі, тобто первообразі, постійно знаходилися». Світ же виник за допомогою «розлиття божественної доброти».
Існування Бога як найдосконалішого розуму, вважав мислитель, не дається людині апріорно, а потребує певних апостеріорних доведень. Тому в своїх творах Прокопович наводить різноманітні докази буття Бога – космологічне, телеологічне, морально-політичне і т. д. Ці докази в дечому подібні до тих, які пропонувалися новочасними філософами Френсісом Беконом, Бенедиктом Спінозою, Рене Декартом, Готфрідом Вільгельмом Лейбніцом.
У трактуванні Бога Прокоповичем зустрічаються як деїстичні, так і пантеїстичні моменти. З одного боку, він веде мову про Бога як про найдосконаліший розум, мудрість, вічну істину, невидиму всемогутню силу, першопричину. З іншого, твердить про всюдисущість Бога, ототожнюючи його з природою: «Повне визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, в яких він з необхідністю існує і які він рухає. Звідси випливає, що це визначення не лише природи…, а воно, очевидно, відноситься й до матерії і форми». Отже, Бог і матерія, а також її форми – та сама природа, взята з різних сторін. Їй притаманна духовність, тілесність і протяжність. Подібні уявлення про Бога та природу збігалися з поглядами Джордано Бруно та Бенедикта Спінози.
У Прокоповича, як і у викладачів Києво-Могилянської академії, зустрічаємо заперечення поширених серед простолюду антропоморфних уявлень про божество. Він писав: «Не розумно міркують ті, які думають, що Бог є подібним до складу людини і що нібито він має і голову, і бороду, і руки, і ноги та інші тілесні члени». При цьому мислитель вказував, що такі уявлення пов’язані з віруваннями стародавніх народів, котрі обожнювали сили природи, деякі моральні якості, а також людей. Водночас Прокопович, вважаючи, що все в світі відбувається у відповідності з непорушними законами природи, заперечував чудеса, різноманітні марновірства. Щодо чудес, описаних у Біблії, то закликав трактувати їх алегорично. Загалом у його діяльності спостерігаються намагання реформувати православну релігію, зробити її більш відповідною новочасним реаліям.
Новочасні підходи при осмисленні явищ світу виявилися в Прокоповича при трактуванні матерії. На його думку, хоча матерія створена Богом, однак її не можна знищити, зруйнувати, збільшити чи зменшити. Тобто філософ відстоював думку про незнищуваність матерії. У курсі лекцій з фізики він писав: «…суспільний субстрат, чи перша матерія, яку Бог створив на початку світу, не може ніколи ні народжуватися, ні знищуватися, ані збільшуватись, ані зменшуватись, і скільки її створено, стільки залишається досі, й залишиться назавжди. Коли б навіть вона виникла, то тіла б не виникали, а народжувались, і коли б вона [матерія] гинула, то не руйнувалось би жодне з них. З другого боку, чи є необхідність, щоб матерія виникала, коли вона переходить з одного тіла в інше? Тому Бог створив природу так, щоб до виникнення чогось щось руйнувалось для того, щоб була матерія для майбутнього тіла, й, навпаки, коли щось гине, то відразу виникає інше тіло, щоб матерія не залишилась голою і без форми, оскільки вона не може бути такою за своєю природою».
Світ же, котрий ми сприймаємо своїми відчуттями, є матеріальним сполученням речей. Це стосується не лише землі, а й неба. На думку мислителя, і земля, і небо складаються з однієї матерії. Отже, Прокопович, як і інші професори Києво-Могилянської академії, по-іншому дивився на це питання, ніж Аристотель, котрий твердив про суттєву відмінність між небесним і підмісячним світом. Визнаючи однорідність матерії землі та неба, мислитель поставив питання про множинність світів. У цьому випадку його можна вважати послідовником Миколи Кузанського, Джордано Бруно, Галілео Галілея.
Одним з важливих питань у середньовічній філософії було питання взаємовідношення форми і матерії. Поширеним був погляд Фоми Аквінського та його адептів, що матерія залежить від форми і, відповідно, матерія щодо форми є чимось вторинним. На думку ж Прокоповича, питання первинності матерії чи форми, або чи залежить існування матерії від форми й навпаки не має сенсу. На його думку, матерія невіддільна від форми, форма ж виводиться з матерії; матерія є тим субстратом, з якого все постає і в який все перетворюється. У курсі лекцій з фізики Прокопович вказував: «…матерія пране форм, або: вона за природою призначена для форм, і є нічим іншим, як здатністю до сприйняття і утримання певної форми, й, крім того, вони лише або переважно для того і створена Богом». Формам, на думку філософа, «притаманна вся сила дії». І здійснюють це вони з «допомогою якихось інструментів, здатностей і різноманітних властивостей, призначених їм від Бога».
З питанням матерії було пов’язане питання її руху. Прокопович дотримувався поглядів Аристотеля, вважаючи, що рух тіл визначається прихованими в ньому якостями – важкістю й легкістю, згущенням і розрідженням, теплотою і холодом. Такий підхід давав можливість звести роль Бога до ролі першодвигуна, пояснюючи подальший рух, власне дію вторинних причин, з самої природи.
І все таки не можна сказати, що Прокоповмч повністю сприймав вчення Аристотеля про рух. У нього бачимо звернення до природознавчих досліджень, до ідей Міколая Коперника, Галілео Галілея, Рене Декарта та інших новочасних філософів і науковців. У Прокоповича простежуються намагання розглядати рух як невід’ємну властивість природи. На його думку, природа «ніколи не перебуває в спокої».
Загалом філософ рух трактував дуже широко – як природну зміну взагалі, що передбачає не лише просторові переміщення, а й кількісні зміни та якісні перетворення.
Ведучи мову про співвідношення руху й спокою, Прокопович підійшов до розуміння їхньої суперечності та зв’язку. Мислитель дотримувався думки, що рухові протистоїть стан спокою і що спокій одного тіла пов’язаний з рухом іншого тіла.
Рух тіл пов’язувався Прокоповичем з простором і часом. Розглядаючи це питання, філософ підтримував погляд Аристотеля на невіддільність простору від тіл. Проте аристотелівське розуміння простору як поверхні оточуючого тіла його не задовольняло. Він схилявся до думки, що простір є тим проміжком, який займає тіло. Таке розуміння було близьким до поглядів Ісаака Ньютона. Час же розглядався мислителем як послідовність частин руху.
Проблема часу, простору, руху пов’язувалася Прокоповичем з питанням про скінчене і нескінчене, перервне і неперервне. Він розрізняв актуальне нескінчене, всі частини якого є разом водночас, і потенційне нескінчене, всі частини якого не існують одночасно, а лише деякі з них, решта ж поступово додається до них.
Розглядаючи гносеологічні погляди Прокоповича, можемо констатувати, що він вірив у силу людського розуму, вважав, що людина здатна пізнати багато речей – як земних, так і небесних. Мислитель знаходився під впливом новочасної філософії, зокрема копернікіанства й картезіанства. Через те високо цінував наукове пізнання, а математику вважав своїм улюбленим предметом і сприяв відновленню її викладання в Києво-Могилянській академії. Водночас філософ прагнув відокремити теологію від наук.
Теологія, вважав Прокопович, ґрунтується на божественному одкровенні. Воно було дане людям у глибоку давнину й відповідало їхньому тодішньому розумінню. Тому одкровення потребує вдосконалення з позицій розуму. При цьому доречно використовувати дані науки.
Мислитель вважав, що між одкровенням, людським розумом та законами природи не повинно існувати суперечностей. Але якщо між науковими фактами й біблійними текстами виявляються суперечності, то останні варто тлумачити алегорично. Наукові ж дані мають лишатися непорушними. Наприклад, Прокопович вважав, що коли адепти Міколая Коперника за допомогою математики й фізичних аргументів доведуть істинність свого вчення, то Біблія не повинна стати для них перешкодою, оскільки її можна витлумачити алегорично.
Розумове, наукове пізнання, на думку Прокоповича, зумовлене властивостями людини. Мислитель визначав три життєві властивості – вегетативність, що забезпечує зростання й розвиток живої істоти; чуттєвість, пов’язану з органами зору, смаку, дотику і т. д.; мислення, за допомогою якого створюються судження й висновки. Рослинам притаманна лише вегатативність, тваринам – вегетативність і чуттєвість, людині – всі вказані властивості.
Прокопович чимало уваги приділяє розгляду відчуттів. Вважав, що внаслідок дії відчуттів та активного уявлення створюється чуттєвий образ. Образ же має об’єктивну основу в самій зображувальній речі, так само, як і відчуття, за допомогою яких він виникає. Тобто, на його думку, чуттєвий досвід є основою пізнання. Таку позицію можна трактувати як сенсуалістичну.
Філософ також високо ставив пізнання розумове. Все, на його думку, має пройти перевірку розумом. «Розум, – говорив він, – є необхідною силою, яка після постання об’єкта не може на нього не поширюватись, подібно тому, як відкрите око не може не бачити того, що перед ним». Однак якщо відчуття спричинені безпосередньою дією об’єкта, то розум може приводитися в дію також об’єктами, які фактично відсутні. Він здатний спрямовувати свою дію на самого себе.
Прокопович розрізняв розсудок, що міркує, і розум споглядальний, або спекулятивний. Операції розсудку ґрунтуються на поняттях, пов’язаних зі сприйняттям. Споглядальний же розум хоча й оперує поняттями, котрі мають підставу в самій речі, проте ставиться до них як до понять розуму.
Пізнавальні операції філософ пов’язував з мовою. Під нею він розумів усе те, що не є річчю. Наукою про мову, чи то внутрішнє мовлення, Прокопович вважає діалектику (логіку). Граматика ж вивчає зовнішнє мовлення та його норми, а риторика внутрішнє мовлення трансформує в зовнішнє, надаючи йому барвистості й придатності до переконання.
Слова Прокопович трактує як знаки. Знаки й те, що ними позначається, різняться один від одного. Знаки не мають необхідного зв’язку з природою речей. Так, слова сприймаються за знаки довільно. Якщо ж знаки сповіщають про одне й те саме і можуть замінюватися, то вони мають однакове значення.
Пошук наукової істини, вважав Прокопович, це складний і довготривалий процес, який потребує зосередження сил багатьох поколінь. Філософ усвідомлював історичну обмеженість пізнання і не соромився сказати, що чогось не знає або сумнівається в чомусь.
Особливо мислитель цінував науковий пошук, який дав людству відкриття, що застосовуються на практиці. У цьому сенсі філософ був типовим представником раннього Просвітництва, коли високо цінувалися практичні технічні інновації. Ці відкриття, вважав він, повинні стати надбанням всього людства, основою поступу. Тому Прокопович радив не соромитися брати все, що є кращого в інших народів: «Розумна є і людина, і народ, що не соромиться переймати добре від інших і чужих».
Показове ставлення Прокоповича до авторитетів. Він вважав, що нові шляхи в сфері наукового пізнання прокладатиме лише той, хто не зупинятиметься перед авторитетами, не побоїться заперечити віками встановлені догми, а керуватиметься прагненням до наукової істини і виводитиме її з безперечних фактів за допомогою розуму. Тому мислитель критично ставився до буквального розуміння біблійного тексту, навіть говорив про помилки в Біблії, суперечність багатьох її місць науковим дослідженням. Хоча Прокопович часто в своїх лекційних курсах посилався на Аристотеля, однак заявляв таке: де розум порадить, там треба відступати від «князя філософів». Взагалі посилання на авторитет, вважав він, не є достатнім аргументом.
Заслуговують на увагу міркування Прокоповича про об’єкт науки, про вживані нею загальні поняття, про спосіб пізнання, про відношення теоретичного й практичного. Об’єктом філософ називає те, що пізнається або протиставляється нашому розумові й повинне бути підпорядковане йому. Суб’єкт же підпорядковує об’єкт. Об’єкт і суб’єкт існують раніше, ніж те знання, яке отримується внаслідок дій суб’єкта на об’єкт і навпаки.
Розвиток експериментального природознавства, характерний для Нового часу, висунув питання про невідповідність методів, що застосовуються в емпіричному дослідженні й дедуктивній силогістиці. Тому питання методу наукового дослідження стає одним із головних у європейській філософській думці XVII-XVIII ст. У питанні методу Прокопович переважно виходив із аристотелівського розуміння, спираючись на силогістичне дедуктивне виведення. Та все ж у розв’язанні ним цього питання простежуються певні впливи західноєвропейської філософії Нового часу, для якої характерною була орієнтація на індуктивний метод.
Прокопович розрізняв природну діалектику, власне, слідування розуму за природою без навчання й певного методу, і штучну, тобто науку логіки. На його думку, завдяки логічним операціям знання набуваються значно легше, оскільки процеси їх одержання та виведення усвідомлюються.
Звісно, Прокопович високо цінував логіку. Саме з логіки в нього починається вивчення філософії – зрештою, такий підхід був традиційним для тогочасної академічної вченості. Філософ дотримувався думки, що всупереч істині не можна побудувати силогізм так, щоб він був правильним щодо матерії (тобто істинності засновків) і щодо форми. У Прокоповича логіка залишається, як і в Аристотеля, онтологічною. Та все ж філософ був проти змішання логіки й онтології, вимагаючи їхнього чіткого розмежування.
Категорії філософ розглядав з онтологічного боку. Особливу увагу приділяв категорії причинності, яка починала відігравати все більшу роль у дослідницькому природознавстві. Він вважав, що «причини містяться всередині матеріальної природи ніби джерела». А найважливіше в пізнанні речей є пізнання їх через першопричини. Незнання ж причин веде до віри в чудеса, що особливо було притаманне для стародавнього світу.
Щодо мети, то вона, на думку Прокоповича хоча і є початком, але існує «після своїх дій». Як початок, мета існує лише ідеально. Тому цільова причинність не є реальністю, а наміром, який рухає волю.
Прокопович звертав увагу на зв’язки теорії й практики. Вважав, що будь-яка наука й мистецтво безпосередньо чи опосередковано виникає з потреб практичної діяльності. Тому діяльність є основою науки. Самі ж науки філософ поділяв на практичні й теоретичні. Наприклад, логіку вважав теоретичною наукою, оскільки вона досліджує правильність розумових операцій, але заодно виробляє метод дослідження, відкриваючи іншим наукам шлях до пізнання істини. Реалізацією теорії є практика.
Заслуговують на увагу естетичні погляди Прокоповича. Він вважав, що основою для творів мистецтва є природа. Намагався охопити всі схожості мистецтва й природи. Писав, що малювання йде від тіней, будівлі – від печер, вітрила – від льоту птахів, від плавників риби – весла, від їхніх хвостів – кермо. При цьому філософ трактував мистецтво в широкому сенсі – не лише як специфічну духовно-практичну, але і як матеріально-практичну людську діяльність.
Звертає Прокопович увагу і на відмінності між творами природи та мистецтва, вказуючи, що природа створює справжні речі, а мистецтво – уявні, які є їхніми зображеннями. Природа формує свої твори з недосконалої матерії, мистецтво ж – з досконалого сутнього, тому досягає більшого ефекту.
Прокопович розглядав мистецтво в широкому плані як вмілість, винахідливість, досконале ремесло. Для нього це вищий рівень майстерності. Мистецтво пов’язувалося ним зі здатністю митців надавати предмету нову якість на основі їх природних властивостей.
У своїй «Поетиці» мислитель багато уваги приділяє філософії поезії. Підкреслював, що поезія породила філософію й відіграла велику роль у її становленні, а поети нерідко виконували функцію філософів. Мислитель вважав, що найдавніша філософія була поетичною, а істини, які вдалося відшукати прадавнім філософам, подавалися ними під оболонкою пісень та міфів. Не дивно, що свою літературну творчість Прокопович трактував як філософічну.
Мислитель вважав людину мікрокосмом – своєрідною копію великого світу (макрокосму). Говорячи про людське щастя, Прокопович, подібно до епікурейців, вказував, що воно пов’язане із задоволенням життєвих потреб. Власне, проблема потреб та засобів їх задоволення перебувала в центрі його етичного вчення. Блага Прокопович поділяв на зовнішні та внутрішні. Зокрема, писав: «Зовнішнє благо людське полягає в цілковитому достатку того, що для життя є потрібним і приємним. До цього належать особливо зручність, краса приємність місця, добре повітря, здорова їжа, родючість землі та ін. Що ж до того, що деякі смертні придбати намагаються прикраси, розкоші, музику, багатства та інше, то вони є або знаряддям для здобування добра, або деяка допомога проти бідності». Тобто щастя людини Прокопович розуміє як приємне життя, позбавлене страждань, що теж можна вважати своєрідним виявом епікурейства. Щодо багатства, то мислитель не осуджує його накопичення, а піддає осудові лише розкіш, тобто «погане застосування» багатств. Такі погляди на людину багато в чому співпадали з поглядами Григорія Сковороди, який знав твори Прокоповича й цінував його.
Чималий інтерес становлять суспільно-політичні погляди Прокоповича. Його вважають одним із сподвижників Петра І. І це справді так. Український мислитель чимало прислужився цьому цареві, відіграв помітну роль у становленні Російської імперії, зокрема її інтелектуальної еліти. Він, як уже зазначалося, очолював т. зв. «вчену дружину», представники якої формували імперську культуру.
Філософ схвалював і підтримував реорганізацію державного й церковного управління, розвиток інженерної та архітектурної справи, побудову промислових підприємств. «Чи хочемо бачити користь?... – говорить він у одній із похвал Петру І. – Дивись… на заводи мінеральні, доми монетні, лікарські аптеки, полотняні, шовкові й суконні мануфактури, на предивні паперові млини, на різних кораблів купецьких будування й на інші численні, у нас раніше не бувалі мистецтва і для зручності з місця на місце пересування зведені перекопами ріки й прокопані канали».
Прокопович пов’язував поступ, добробут та користь народів з освітою. Таке розуміння, зокрема, простежується в «Духовному регламенті», що був написаний ним і отримав статус офіційного документу. Там читаємо: «Якщо подивимось через історії як через зорові труби на віки, що пройшли мимо, побачимо все гірше в темних, ніж у світлих ученнях, часах…, бо вчення добре й ґрунтовне є всякої користі як вітчизни, так і церкви наче корінь, сім’я й основа». Прокопович був чи не головним промотором створення Російської Академії наук. Спочатку він планував заснувати в Петербурзі навчальний заклад університетського типу, де б велика увага приділялася вивченню природничих наук. Цей заклад пропонувалося назвати «Петерґартен» (сад Петра). Можливо, тут маємо прихований натяк на епікурейство. Адже філософська школа Епікура іменувалася «Садом». Однак через брак коштів було вирішено обмежитися менш амбітним проектом – створити науковий осередок, Академію наук, з допоміжними навчальними закладами. Прокопович став протектором новоствореної Академії, зробивши чимало для розвитку в ній дослідного природознавства й математики.
Велика заслуга Прокоповича у становлення Михайла Ломоносова як вченого. Саме Прокопович порекомендував Ломоносову навчатися в Києво-Могилянській академії, а потім за кордоном, ставши його покровителем. Був він доброї думки про вчителя Ломоносова Христіана Вольфа, хоча й вважав філософію останнього плоскою і придатною лише для початківців. Планувалося також зробити Вольфа президентом Російської Академії наук. Однак вчений не переїхав у Росію.
Прокопович був послідовний противник обскурантизму. Він неодноразово виступав проти консервативно налаштованого духовенства. При цьому захищав ідею зверхності світської держави над церковною владою, обґрунтовуючи підпорядкування церкви державі.
Вчення Прокоповича про державу базувалося на дещо модернізованій Платонівській теорії про правління філософів. Його ідеалом був філософ на троні, який має достатньо влади, освіту та виховання, щоб планомірно спрямовувати зусилля держави на здійснення просвітницьких ідеалів. Таким він бачив (чи принаймні хотів бачити) Петра І.
Теорія держави, створена Прокоповичем, є теорією просвіченого абсолютизму. При обґрунтуванні цієї теорії мислитель звертається як до аргументів від «природного розуму», так і до біблійного Одкровення. Останнє потрібне було йому, зокрема, для того, щоб протистояти церковній опозиції і не бути звинуваченим у єресі.
Прокопович виходив з того, що держава виникла на певному етапі розвитку людства. Був час, коли люди жили, не знаючи державної влади. Говорячи про додержавне життя, мислитель не ідеалізував його, вважав, що у ньому були мир і війна, любов і ненависть, добро і зло. Та все ж для людини більш природним є творення добра, яке є даром природи. До цього добротворення людину спонукає совість.
Ведучи мову про природні закони, Прокопович великого значення надавав тим, які безпосередньо випливають з інстинктів. На перше місце ставив турботу батьків про дітей, що, на його думку, притаманне для всього живого.
Сама ж влада потрібна, аби не порушувався природний закон, щоб стримувалося людське зло й оберігалося співжиття людей. Якби не це, вважав Прокопович, земля б давно уже лежала пусткою і зник рід людський.
Щоб не допустити загибелі, люди, домовившись між собою, передають свою волю одній особі – монарху. Віддавши волю правителю, народ уже не може її забрати. Тому повинен у всьому коритися своєму повелителю, слухатися його. Що б правитель не чинив, народ не має права засуджувати свого зверхника. Не повинен він також вказувати володареві й повставати проти нього. Також мусить народ підпорядковуватися спадкоємцям влади.
Виходячи з таких теоретичних міркувань Прокопович засуджує свого колишнього благодійника Мазепу, який повстав проти Петра І. Засуджує і запорозьких козаків, що підтримали бунтівного гетьмана. «Ні що інше вже було Запоріжжя, – пише він, – тільки нестримне розбійництво та люди свавільні, що без будь якого остраху жити і злодіювати хочуть… Зборище те заслуговувало давно яко домашнє государеве зло викорененим бути, але самі вони безсовісною зрадою змусили до того Росію».
Щодо обов’язків верховної влади, то вона, вважає Прокопович, має турбуватися про народну користь. Цар повинен опікуватися про добробут підданих, забезпечувати правочинність та державну безпеку, належний рівень освіти. При цьому філософ зазначає, що цар може чинити навіть те, що народу не сподобається, аби воно «не шкідливим й волі божій несуперечливим було».
Найкраще забезпечити народну користь, вважав мислитель, може лише держава сильна своєю єдністю. У Російської імперії таку єдність гарантує спадкоємна монархія.
Виходячи зі своїх монархічних поглядів, Прокопович став одним із творців традиційної схеми історії Росії, яка залишається чинною понині в російській історіографії. Філософ високо цінував історію як «вчительку життя». На його думку, основне її завдання – показувати героїчні діяння предків. У своєму курсі риторики Прокопович зазначав: «З великим болем оплакуємо те, що приклади наших предків не дійшли до нас, з такою наполегливістю нам треба тепер докладати зусиль, щоб і те, що діється в наші часи, внаслідок бездіяльності і нашого незнання не стало затемненим і невідомим». У курсі риторики в нього є навіть спеціальна частина, де йдеться про метод писання історії і про листи. Також Ф. Прокоповичу належить низка історичних праць – «Зібрання від літописців», «Реєстр правителів російських від самого Рюрика до государя-імператора Петра Великого, яких нараховується 33», «Історія імператора Петра Великого від народження його і до Полтавської баталії», «Про смерть Петра Великого, імператора російського, коротка повість», «Історія про вибори і сходження на престол… імператриці Анни Іоаннівни» та інші. Через всі ці твори червоною ниткою проходить монархічна ідея.
Історіософська концепція, яку запропонував Прокопович для осмислення минулого Росії, виглядає наступним чином. Він трактує російську історію як перехід від початкової цілісності до розчленування з наступним відтворенням втраченої єдності. Мовляв, біди Росії почалися після того, як князь Володимир розділив свою державу між синами на дванадцять князівств: «Бо Росія і розділом на дванадцять князівств значно послаблена, а ще й князями тих областей, що їх між дітьми своїми ділити, на маленькі шматочки розірвалась, від чого скрізь розбрат і міжусобиці почались. І замість того, щоб усім одностайно обороняти кордони вітчизни своєї від нашестя чужоземців, самі на утробу свою накинулись і взаємно себе не перестаючи знищували». Прокопович вважав, що саме через роздробленість, різного роду усобиці ослаблена Росія зазнала нападів татар, німецьких, шведських, польських та литовських завойовників. Відповідно, філософ високо цінував московських князів, які об’єднали російські землі в одну державу. Серед них відзначає Івана Грозного, який, ніби «первісну силу російську, розбратом омертвлену, союзом відродив і оживив».
Ведучи мову про єдність Давньої Русі, Прокопович виступав проти покатоличення населення українських та білоруських земель, зокрема проти унії. Тому значну частину теологічного курсу присвятив критиці католицизму й унії, їхніх теоретичних засад. Також йому належать полемічні праці – «Опис єзуїтів», «Про Флорентійський собор» та інші.
Будучи апологетом абсолютної монархії, Прокопович виступав проти обмеження влади імператора як олігархами-верховниками, так і вищим православним духовенством. Так, критика верховників звучить у його праці «Історія про вступ на трон імператриці Анни Іоаннівни». Відповідно, Прокопович виступав і за те, щоб підпорядкувати духовенство світській владі. Створення «Духовного регламенту», заснування синоду (верховного органу управління Російською православною церквою) можна трактувати як втілення ідей мислителя. У своїх творах він наполягав на тому, що монарх є повелителем та суддею духовним особам.
Не заперечуючи поділ суспільства на багатих та бідних, Прокопович виступав проти надмірного визиску бідняків та розкоші нероб. Заявляв, що змушувати людей працювати понад силу – то гріх, який дорівнює вбивству. Його ідеалом є своєрідна гармонія між експлуататорами й експлуатованими. Пани, на його думку, мають тримати своїх рабів та слуг у істинній вірі, карати по-батьківськи з наміром їхнього виправлення, а не заради якогось садистського задоволення, не обтяжувати надмірною службою чи роботою, не брати із них зайвих податків. Слуги, підневільні мусять працювати на своїх панів, не лінуючись, не повинні вони обманювати їх, красти, а мають панське добро, наче своє, оберігати.
Можемо говорити не лише про філософську ерудицію Прокоповича, а й про оригінальність його поглядів. У філософії й теології він, загалом тримаючись лінії Аристотеля, намагався враховувати нові досягнення у галузі природознавства. Звідси його прагнення применшити значення теології, зробити філософію більш науковою та прагматичною. Ця філософія вписувалася в контекст ідеології раннього Просвітництва.
У плані соціально-політичному Прокопович, використовуючи набутки європейської думки, здійснив спробу обґрунтування необхідності існування в Росії абсолютистської імперської держави. Незважаючи на певні трансформації, створена ним ідеологія абсолютизму пережила століття і навіть дає про себе знати сьогодні.