Це було оголошено 27 вересня в Нью-Йорку (США) під час представлення переможців 44-ої щорічної Премії Emmy Awards у галузі новинних та документальних фільмів, які були визначені Національною академією Телевізійного мистецтва та науки (NATAS).
Ідея фільму належить автору і кореспонденту "60 minutes" Скотту Пелею (Scott Pelley). Він був в Бучі, коли українські правоохоронці робили ексгумацію 116 тіл з масової могили. Тоді, в квітні 2022 року, ті жахливі кадри облетіли весь світ і Скотт був вражений побаченим і пообіцяв собі приїхати через кілька місяців, аби з'ясувати, ким були усі ті люди, за якими згодом плакав весь світ. Продюсерами фільму були Марія Ґавріловіч (Maria Gavrilovic) і Алекс Ортіз (Alex Ortiz).
Локальним продюсером він запросив українську журналістку Софію Кочмар-Тимошенко, яка перед тим, вже провела двомісячне дослідження воєнних злочинів вчинених росіянами в Бучі, але тема масової могили, як вона сама зазначає, стала також професійним викликом.
“Перш за все тому, що станом на серпень 2022 року жоден правоохоронний орган чи міська влада не мала остаточних списків загиблих, — розповіла РІСУ Софія Кочмар-Тимошенко. — Тому я разом з іншими українськими журналістами — Євгеном Спіріном та Камілою Грубчук — взялися допомогти Бучанській міській раді в уніфікації єдиного списку загиблих, яких виявили під церквою”.
Отож, 13 хвилинний фільм “Загублені душі Бучі” (“The lost souls of Bucha”) — це історія про тих, кого вбили росіяни, і після деокупації Київщини їх мертві тіла знайшли у масовій могилі під церквою. “Це історія про їх дружин, синів, чоловіків і батьків — тих, хто досі їх любить і продовжує жити у тому самому містечку. І це історія про тих, хто ризикував власним життям, аби “повернути гідність померлому” і поховати їх “по нашому, по-християнськи””, — зазначає журналістка.
Софія Кочмар-Тимошенко є випускницею Школи журналістики і комунікацій УКУ та Школи релігійної журналістики Інституту екуменічних студій УКУ, під час навчання у яких проходила стажування також і в редакції РІСУ.
“Мій перехід з української до міжнародної журналістики стався через війну. Будучи в журналістському середовищі, чекала повномасштабної війни за місяць до неї. А що вона буде, знала за тиждень. Мій шеф, ментор і наставник в журналістиці, зібрав нашу команду і сказав про це. У відповідь ми його жартома назвали Drama Queen/Королева драми, але потім подумали, що він правий”, — розповідає Софія Кочмар-Тимошенко в інтерв’ю для РІСУ, яке днями вийде на нашому порталі.