Коли заходить мова про давню Русь, її культуру, виникає питання, а чи існувала в ній філософія.
Так, на думку Дмитра Чижевського, в давній Русі філософії не існувало, було хіба що «навчання філософії», власне, ознайомлення із певними філософськими текстами й ідеями [1]. Те, що в творах давньоруських книжників фігурувало поняття «філософії», а філософами називалися певні діячі [2], тобто відбувалося «філософське самоусвідомлення» в цій культурі, Чижевським, фактично, ігнорувалося. Натомість є низка дослідників, котрі ведуть мову про давньоруську філософію, трактуючи як філософські не лише перекладні тексти філософського характеру, що поширювалися в давній Русі, але і тексти оригінальні, написані руськими книжниками. Кожна зі сторін має свої аргументи і «свою правду».
Якщо виходити з «античного стандарту» філософії, то такого явища в давній Русі начебто не існувало. Не існувало тут і такого явища, що іменується західноєвропейською схоластикою (хоча й були певні спільні риси між тим, що називалося на Русі філософією, та схоластикою). Тим паче на Русі не існувало філософії в новочасному розумінні цього терміну.
Однак треба мати на увазі, що «філософські стандарти» Античності, середньовічної «латинської» чи новочасної Західної Європи, за стандартами якої, здебільшого, зараз й означається філософія, це плід певних історичних та соціокультурних обставин. При цьому «забувається» про існування ще одного «філософського стандарту» – ромейського [3]. А елітарна культура Русі, як і слов’янських та деяких романських народів, що прийняли східне християнство (православ’я), орієнтувалася на ромейські культурні стандарти.
В Античності, якщо відкинути нюанси, філософія трактувалася як прагнення раціонально пізнати мудрість (софію) в широкому сенсі цього слова. Тому антична філософія може сприйматися як сукупність раціональних знань про дійсність, власне, те, що пізніше почало в західноєвропейській культурі іменуватися наукою. Не дивно, що античні філософи розглядали широкий спектр питань, які стосувалися пізнання (гносеології), «природи речей» (природознавства), математики, мистецтв, етики, політики, теології (чи, радше, теогонії). Прикладом філософа-енциклопедиста можна вважати Аристотеля, який займався не лише філософськими питаннями, а й питаннями природничо-науковими.
При цьому треба враховувати, що антична філософія була не лише «життєвою мудрістю», а «мудрістю вищою», яка стосувалася божественного. Тому філософські системи Античності можна розглядати і як системи релігійні. Творені античними філософами спільноти-школи, як правило, також були спільнотами релігійними – піфагорейський союз, платонівська Академія тощо. Через те ранні християни вкрай негативно ставилися до античної філософії. Для них це була інша віра – ворожа, антагоністична.
Також потрібно враховувати, що розвиток античної філософії значною мірою обумовлювався політичними обставинами. Філософським центром Еллади стали Афіни, де утвердився демократичний устрій й існувала конкурентна боротьба. І щоб бути успішним у цій боротьбі, треба було вміти переконати публіку в своїй правоті. А важливим у цьому ставала риторика, пов’язана з логікою. Власне, цим «риторичним навчанням» займалися софісти, Сократ, який, схоже, на початках теж був софістом, а потім став їхнім супротивником-конкурентом, зрештою, займалися цим і його послідовники.
Тому філософські спільноти-школи часто були також спільнотами політичними. Своєрідною політичною партією були піфагорейці. Платон намагався зробити політичну кар’єру (хоча й безуспішно). Аристотель став наставником Олександра Македонського. Філософом був знаний політичний діяч стародавнього Риму Цицерон. Навіть деякі римські імператори позиціонували себе філософами. Одного з них, Марка Аврелія, беззаперечно вважають таким. Не дивно, що провідні античні філософи чимало уваги приділяють питанням політичним. Платон це робить у таких своїх творах, як «Держава» й «Закони», Аристотель – у «Політиці».
Розбираючись із тим, як розуміли філософію в період Античності, варто звернути увагу, а хто в той час вважався філософом. Тут можна виділити дві іпостасі – «вищу» й «нижчу».
«Вища» іпостась – це політик, правитель. Не дивно, що у «Державі» Платона правителями є філософи. Філософ-правитель – своєрідний ідеал філософа для цього мислителя.
Однак далеко не завжди цей ідеал можна було реалізувати, у чому Платон на своєму прикладі міг пересвідчитись. Тому іншою, «нижчою» іпостассю філософа став учитель мудрості. Власне, в такого перетворився Платон, зазнавши фіаско на політичному поприщі й заснувавши Академію, важливою функцією якої була функція навчальна, шкільна. Те саме можна сказати й про Аристотелівський Лікей, Епікурейський Сад, Стою тощо.
Утвердження християнства в Римській імперії створило нову реальність. У античної філософії, котра, як вказувалося, також була теологією чи то теогонією давньогрецьких й давньоримських традиційних вірувань, з’явився серйозний конкурент. Питання стояло – хто кого. Перемогло християнство. Однак воно, борючись із античною філософією, змушене було адаптувати чимало її ідей.
Отці Церкви (Августин Блаженний, Василій Великий, Григорій з Назіянза та Григорій з Нісси та інші) використали античну філософію, передусім неоплатонізм, для обґрунтування своїх богословських поглядів. Неоплатонічною була богословська система автора, який виступав під іменем Діонісія Ареопагіта. Сформувалася впливова філософська (й водночас богословська) течія, що іменується християнським неоплатонізмом, котра стала домінуючою в Ромейській імперії в період раннього й почасти «високого» Середньовіччя. Звідси неоплатонізм прийшов на Русь.
У Ромейській імперії, а також у латинській Західній Європі поняття філософії було реабілітоване. Філософія вже сприймалася не тільки як язичницька мудрість, але і як інтелектуальна цінність, що є корисною для християн. Багатьма ромейськими інтелектуалами філософія трактувалася не лише як пізнання «речей світу» (макрокосму) чи людини (мікрокосму), а і як пізнання божественне (те, що зараз ми іменуємо богослов’ям, теологією). Щодо Західної Європи, то тут поняття філософія отримало дещо інше трактування. У схоластиці вона стала допоміжною дисципліною («служницею») теології.
Корекції зазнало й розуміння того, хто такий філософ. У Ромейській імперії це статечна людина, яка відзначалася поміркованістю й вченістю, займає відносно високе становище в церковній або суспільній ієрархії. Переважно це єпископи, високопоставлені клірики. Те саме можемо сказати про давню Русь.
У Ромейській імперії, а також на Русі та інших країнах, що входили до ромейської сфери впливу, був своєрідно реалізований Платонівський ідеал філософа. Адже церковний ієрарх, що займається філософією, це і є філософ-правитель. У період Середньовіччя єпископи не лише здійснювали церковне управління, а й були важливими політичними фігурами, разом зі світськими можновладцями правили державами. Яскравим прикладом може слугувати Климент Смолятич, котрий студіював філософію, був київським митрополитом і активним учасником політичної боротьби, що велася за його часів на Русі. Те саме можна сказати про викладачів філософії Києво-Могилянської академії Інокентія Ґізеля, Феофана Прокоповича, Стефана Яворського та інших, які з часом зайняли високі церковні становища (правда ці приклади стосуються вже ранньомодерних часів). Зрештою, в даній Русі маємо й «чистого» правителя-філософа, князя Володимира Васильковича.
Щось подібне бачимо в Західній Європі. Тут теж зустрічаємо єпископів-філософів, наприклад, таким був Микола Кузанський. Проте в Західній Європі у період «високого» Середньовіччя головними осередками філософствування стали не єпископські двори чи двори можновладців (хоча й такі теж були), а університети. Правда, треба розуміти, що останні до кінця XVIII ст. залишалися переважно релігійними інституціями. В певному сенсі, їх можна розглядати як продовжувачів філософських шкіл Античності – піфагорейського союзу, Академії, Лікею, Саду, Стої тощо. Адже ці школи були не лише навчальними осередками, але й корпораціями, «світоглядними спілками», як і середньовічні університети. Саме університетське середовище створило на Заході ті локації, де відносно інтенсивно розвивалися наукові знання, філософія в тому числі. Подібне до західного університетське середовище, в силу різних обставин, не сформувалося в Ромейській імперії (хоча в Константинополі майже тисячу років існувала Магнавська школа – школа вищого типу). Не сформувалося таке середовище й на Русі. Тому тут філософія обмежилася «вищим рівнем» – рівнем філософів-правителів, переважно «князів церкви», не розвинувшись на рівні учительства, як це було на Заході. Через це православний Схід програв латинському Заходу в розвитку наукового, зокрема, філософського, знання.
«Стандарт філософії», що утвердився в Ромейській імперії, фактично, сформулював Іоанн Дамаскін, закцентувавши увагу на шести позиціях [4]. Оскільки твори цього авторитетного християнського мислителя (він же став святим і одним з Отців Церкви) мали значне поширення в «ромейському культурному просторі», то, відповідно, його означення філософії було знане й часто приймалося та інтерпретувалося. Правда, немає певності, що з ним у оригіналі були ознайомлені давньоруські книжники, оскільки переклади творів Іонна Дамаскіна на східноєвропейських просторах з’являються дещо пізніше. Однак сформульоване цим мислителем розуміння філософії утвердилося в давньоруській культурі (завдячуючи переважно іншим творам філософського та навколофілософського характеру). Тому є сенс навести його.
Спочатку Іоанн Дамаскін пише: «Філософія – це пізнання сущого як такого, тобто пізнання природи сущого». Тут мислитель йде за Аристотелем, в якого «перша філософія» (потім це почало іменуватися метафізикою) є знанням про суще (існуюче) як таке. Це також і «пізнання природи сущого», тобто того, що робить суще сущим, про його вихідні принципи. Античні філософи, зокрема, це стосувалося досократиків, шукали першооснову всіх речей (архе). Такими для них були вода, повітря, вогонь, атоми і т. д. Власне, архе й визначало суще як таке. Однак у Платона першоосновами сущого (архе) стають невидимі ідеї. Пізніше християнські неоплатоніки, зокрема, Псевдо-Діонісій Ареопагіт, вибудували систему підпорядкованих архе (ієрархію). Саме ієрархія для них і визначала природу сущого.
Іоанн Дамаскін постає як продовжувач лінії Платона. У другому пункті свого визначення філософії він вказує: «І знову: філософія є пізнання божественних і людських речей, тобто видимого і невидимого». Привертає увагу сполучна конструкція «і знову», тобто пункт другий є продовженням й водночас роз’ясненням пункту першого. Те саме стосується й інших пунктів, де переважно вживається ця сполучна конструкція. Суще, котре пізнає філософія, постає як божественні (невидимі) й людські (видимі) речі. Тобто суще як та визначають речі невидимі (для Платона це ідеї, для Іоанна Дамаскіна – речі божественні). Однак філософія пізнає не лише невидимі речі, а й видимі. Це не прочитується у визначенні філософії Іоанна Дамаскіна, але з контексту його творів можна зрозуміти, що саме через видимі речі ми й пізнаємо речі невидимі (божественні). Наприклад, захищаючи шанування ікон, він писав, що «оскільки людина, душа якої втілена, обмежена місцем і часом, не володіє сокровенним знанням ні невидимого, ні того, що буде після неї, ані того що відділено місцем і знаходиться на великий відстані, то для спрямування знання і пояснення, і виявлення прихованого існує зображення; загалом – для користі, благодіяння і спасіння» [5].
Третій пункт визначення філософії Іоанн Дамаскін передає таким чином: «Філософія, знову ж таки – це роздуми про смерть, довільну і природну». Ймовірно, тут йдеться не лише про смерть людську (хоча вона найбільше цікавить людину), а й смерть у ширшому сенсі – як «зникнення», точніше трансформація, речей. Про цю трансформацію надзвичайно яскраво й цікаво говорив український письменник-полеміст Герасим Смотрицький у передмові до твору «Ключ царства небесного».
Четвертий же пункт звучить коротко, зате промовисто: «Далі, філософія є уподібнення Богу». Це можна зрозуміти таким чином: людина, знаходячись у системі світової ієрархії, де є речі видимі й невидимі, здатна, пізнаючи суще, уподібнитися Богові (вищій сутності у цій ієрархії).
П’ятий же пункт ніби представляє «практичну філософію» цього уподібнення: «Філософія це мистецтво мистецтв і наука наук». Тобто умілими своїми діяннями (мистецтвами), керуючись правдивим знанням (наукою), ми здатні до такого уподібнення. Ця «практична філософія», зокрема, представлена у «Поученні Володимира Мономаха», де князь досить детально описує свої діяння. Однак ці діяння (принаймні так подає автор) діються постійно «з думкою про Бога».
Завершальний і по-своєму логічний акорд визначення філософії Іоанном Дамаскіним звучить так: «Знову ж таки, філософія є любов’ю до мудрості; Бог же є істинною мудрістю. Тому істинна мудрість – це любов до Бога». Тобто Іоанн Дамаскін бере традиційне для Античності визначення філософії: мовляв, це любов до мудрості. Однак дає йому свою християнську інтерпретацію: вища, істинна мудрість – це Бог, отже, філософія – любов до Бога-мудрості.
Із цього визначення випливало: філософія – «любовне» богопізнання. Однак це не зовсім те, що теологія в схоластичному, західноєвропейському розумінні, яка була раціональним (з допомогою логічної аргументації) пізнанням Бога. Тут маємо пізнання невидимого (божественного), яке дається через «прочитання» видимого «світу речей». Тому філософія для людей ромейської, а також і давньоруської культури, було «вмілим прочитанням» біблійних текстів, трактуванням різних символів, прикмет. Таке «вміле прочитання» бачимо в князів Володимира Мономаха й Володимира Васильковича, митрополитів Іларіона, Климента Смолятича, у діатрибному «Молінні Данила Заточника». Навіть Григорій Сковорода, віддалений від давньої Русі більш, аніж на половину тисячоліття, велику увагу приділяє інтерпретації символів, а також говорить про те, що Біблія є окремим, символічним світом.
Звісно, якщо керуватися західноєвропейськими (передусім новочасними) підходами до розуміння філософії, то ромейський і давньоруський «стандарт філософії» – це не філософія. Це, радше, таке собі «богомислення» чи навіть езотерика. Однак і в Ромейській імперії, і в країнах ромейської культури, у т. ч. на Русі, ця «езотерика» вважалася філософією. І, як бачимо, підстави для цього були. Вона була трансформацією античної філософії в часи християнства. Трансформацією такого типу була й західноєвропейська схоластика та новочасна філософія. Проте це були відмінні трансформації.
Розуміння філософії, запропоноване Іоанном Дамаскіним, знайшло вираження в «Пространному житії Костянтина-Кирила Філософа», написаному Климентом Охридським [6]. Цей твір мав значне поширення в давній Русі і, безсумнівно, справляв вплив на давньоруських книжників. Саме в ньому дається одне з перших визначень філософії в літературі старослов’янською мовою. Зокрема, там йшлося про те, що Костянтин, навчаючись, добре ознайомився з набутками ромейської та античної філософії. Тому начебто логофет (перший міністр імперії) запитав його, що таке філософія. А Костянтин дав таке визначення: «Божих і людських речей розуміння, наскільки людина може наблизитись до Бога, який вчить створену людину бути образом і подобою того, хто створив її». Це можна сприймати, як скорочений варіант визначення філософії Іоанном Дамаскіним. У обох варіантах йдеться про те, що філософія є розумінням (пізнанням) речей божественних (невидимих) і людських (тобто видимих, таких, які людина сприймає з допомогою своїх почуттів). І це знання потрібне людині, аби наблизитися до Бога і наскільки це можливо уподібнитися йому. Визначення Кирила філософії цілком у дусі християнського неоплатонізму, зокрема, вчення Псевдо-Діонісія Ареопагіта: людина з допомогою знань речей божественних і людських здатна взяти сили (енергії) від вищих ступенів небесної ієрархії й таким чином зблизитися з божеством.
Визначення філософії дається і в інших текстах, які прийшли на давню Русь ззовні – чи то з Ромейської імперії, чи з Болгарії. При цьому її часто іменують по-слов’янськи любомудрієм, що є словом-калькою при перекладі з грецької мови. Зокрема, окремий розділ про філософію вміщений у збірнику «Пчела» [7]. Там проводиться думка, що філософія – це «збирання мудрості». В уста Сократа (а він був одним з головних символів античної філософії) вкладаються такі слова: «Отак, як бачимо бджолу, що по всіх садах і квітах літає та від кожного користь приймає, так і юнаки, навчаючись філософії та у вишину мудрості бажаючи піднятися, звідусіль найцінніше збирають». Образ «філософа-бджоли» став поширеним образом у давньоруській культурі. Саме за «бджолиним принципом» вибудовує свій текст анонімний автор «Моління Данила Заточника», збираючи різну мудрість – не лише книжну, яку вичитав, але й ту, яку здобув самостійно, спостерігаючи за реаліями життя.
Із висловлювань, вміщених у Бджолі, можна зрозуміти: філософія має практичний характер. Правда, звертається увага не на те, що вона веде людину до Бога, уподібнює її йому, а на те, що допомагає їй жити та виживати в суспільстві. У одному фрагменті книги йдеться про філософа, життєво мудру людину. Його запитали, що дала йому філософія, й отримали відповідь: «Як самовільно чинити те, що дехто чинить зі страху перед законом». Це можна зрозуміти так: філософію дає нам «усвідомлення необхідності», яке визначає внутрішню потребу (самовільність) чинити згідно з цією необхідністю. Через це справжній філософ-любомудр живе у згоді із законом. Але чи подібні ідеї не утвердилася в новочасній західноєвропейській філософії, починаючи від Рене Декарта й Бенедикта Спінози, просто набувши дещо іншого вираження?
Ще в одному фрагменті Пчели йдеться про те, ніби справжній філософ «вільний від світу», принаймні не переймається майновими статками. Там читаємо: «Стильпон. Цей був мегарійським філософом [8]. Дмитро-цар захопив його спадщину і віддав на поталу. А як полонили того філософа і поставили перед царем, той запитав його: «Що у тебе забрали воїни?» Він же відповів: «Мого нічого не взяли, бо моє надбання – мудрість і знання, які у мене обоє є». Такий погляд на «філософське багатство» був поширений серед представників елліністичної філософії, зокрема, серед кініків та стоїків. Як бачимо, прищеплювався він і в давній Русі.
У «Пчелі» є й таке міркування: «Хлібороб землю пом’якшує, а філософ – душу». Тобто філософія робить людиною душевною, добрішою, а це в кінцевому результаті й покращує суспільство.
Є в згаданому збірнику й чимало інших міркувань, які стосуються мудрості. Вони так чи інакше дотичні філософських питань. І загалом мають «прагматичний характер», вказують, як людині потрібно мудро жити. Пчела практично не торкається питань богоуподібнення, яке стає «головним питанням» у ромейській, а також і у православно-слов’янській, зокрема, давньоруській, філософії. Але цим питанням згадана книга й не займалася. Її завдання «нижче», прозаїчніше – навчити жити в світі речей і світі людей (видимому світі).
Звісно, для Русі «Пространне житіє Костянтина-Кирила Філософа», як і Пчела, Ізборники Святослава, інші перекладні й прийшлі твори, це – навчання філософії. Однак маємо давньоруські оригінальні тексти, в яких йдеться про філософію й подається її розуміння.
Про це чимало говориться в «Повісті минулих літ». Там солунських братів, Кирила й Мефодія, іменують філософами. Наведемо цей уривок:
«Бо коли слов’яни [вже] жили охрещеними, то князі їхні – Ростислав, і Святополк, і Коцел – послали [послів] до цесаря Михайла, кажучи: «Земля наша охрещена, а нема в нас учителя, який би учив, і повчав, і витолковував святі книги. Не розумієм бо ми ні грецької мови, ні латинської. Ті ж нас учать так, а інші інак, тому-то не розуміємо ми написання букв, ані значення їх. Пришліть-но нам учителів, які можуть нам розказати [про] книжні слова і їх суть.
Це почувши, Михайло-цесар скликав філософів (тут в далі в наведеному літописному тексті виділення наше – П. К.) усіх і переказав їм усі речі слов’янських князів. І мовили філософи: «Єсть муж у Солуні, на ім’я Лев, і є в нього сини, що розуміють мову слов’янську, – і вчені два сини в нього, і філософи». Це почувши, цесар послав [посланця] по них у Солунь до Льва, кажучи: «Пошли до нас негайно обох синів своїх, Мефодія і Костянтина».
Це почувши, Лев негайно послав їх. І прийшли вони оба до цесаря, і сказав їм цесар: «Осе прислала до мене Слов’янська земля, просячи учителя собі, який би міг витолкувати їм святі книги. Бо сього вони хочуть». І умовлені вони були цесарем, і послали їх у Слов’янську землю…
Коли ж ці оба прийшли, [то] почали вони створювати письмена азбуковні слов’янські і переклали Апостол і Євангеліє. І раді були слов’яни, що почули [слова] про велич божу своєю мовою. А після цього переклали вони Псалтир, і Октаїх, і інші книги» [9].
Отже, із цього тесту випливало наступне: філософи – мудрі, знаючі люди, вчителі, які можуть розтлумачити слово боже. Такий підхід відповідав розумінню філософії Іоанном Дамаскіним. У тексті чітко вказується на зв'язок філософії з комунікативними практиками (а, як уже говорилося, філософія – це плід другої комунікативної революції, коли з’явилася писемність). Слов’яни скаржаться, що не розуміють «написання букв, ані значення їх». Кирило й Мефодій «створюють письмена», перекладають біблійні й літургічні тексти. У цьому й полягає їхнє філософствування.
Розуміння філософії як християнського учительства представлене ще в одному уривку «Повісті минулих літ» – т. зв. «промові філософа» [10]. Це характерний для середньовічної учительної літератури твір. З одного боку, в ньому маємо правителя-язичника, котрий шукає для себе й свого народу «істинну віру». З іншого боку, постає адепт християнства, який доводить правоту своєї релігії. У цьому випадку філософом є проповідник (ним ніби був Кирило). Він роз’яснює князю Володимиру основні положення християнства. І вдається до переповідання й інтерпретації біблійних текстів. Але саме такий інтерпретатор і може подати «вищу істину», пояснити суще як суще.
У такому ж сенсі трактуються поняття філософія, філософ у інших літописних текстах. Ведучи мову про митрополита Климента Смолятича, літописець зазначає: «…був він чорноризець, і схимник, і був книжник і філософ такий, якого ж у Руській землі не було» [11]. Чорноризець (чернець)-схимник-книжник-філософ становлять один семантичний ряд. Філософ мусить бути книжником, а книжниками переважно є духовні особи. Правда, давньоруське літописання знає й іншу, світську модель філософа. «Галицько-Волинський літопис» називає «книжником великим і філософом» князя Володимира Васильковича, який добре знав Святі книги, «розумів мову навздогад і неясне слово» [12]. Отже, і в першому, і в другому випадку філософія пов’язується з книжністю.
Щоправда, в давньоруських пам’ятниках зустрічаємо й негативне трактування терміну «філософія». Зокрема, вона трактується як «зовнішнє», породжене античною культурою знання, котре сприймалося як неістинне, вороже християнству. Однак переважало позитивне ставлення.
Аналіз контексту, в якому функціонувало в давньоруських пам’ятках поняття «філософія», дозволяє вважати, що воно трактувалося як уміння розуміти й розтлумачувати вищі, божественні істини, «неясне слово», символи, що присутні у видимому світі. Водночас це «хитрість» розуму, яка дає можливість людині добре й достойно провадити своє земне життя. І, звісно, філософ для русичів – обов’язково книжник.
У давній Русі дотримувалися думки, що необхідні істини уже віднайдені. Вони містяться в Священному писанні, книгах мудреців давнини. Подібний погляд у період Середньовіччя існував також у Ромейській імперії, Західній Європі, арабському світі, навіть у індійській та китайській філософії.
При такому розумінні, відкриття нових істин – заняття практично безперспективне. Воно може стосуватися хіба що обмеженої сфери сущого – природних, життєвих речей, а не високих божественних істин. Тому основне завдання філософа – не пропонувати оригінальні ідеї, а збирати й систематизувати правильні думки. Взагалі в середньовічному традиційному суспільстві (як на Заході, так і на Сході Європи) нове, оригінальне сприймалося негативно, натомість, «старе», усталене – позитивно. Звідси схоластичність («школярство») середньовічної філософії. Популярними жанрами філософських творів у епоху Середньовіччя стають не діалоги чи трактати, як у часи Античності, а коментарі й збірники, де концентрувалася мудрість попередників.
Характеризуючи давньоруську філософію, Станіслав Бондар не безпідставно вказував, що вона «подібна до хорового співу в унісон, і лише витончений слух здатний тут вловити відмінності між виконавцями. Тут відчутно звучать і середньовічна догматичність, і канонічність, і інтелектуальний ригоризм, тотальна уніфікація менталітету, єдинодумство (єдинобачення, єдиновідчуття, єдинодіяння, єдиновілля), налаштованість на зведення різноманітних суперечностей світу до його несуперечливості й впорядкування». А «онтологічні, антропологічні, пізнавальні та етичні проблеми вирішуються в руслі християнських установок» [13].
Примітки:
##DONATE_TEXT_BLOCK##