В середині січня чимало світових і українських медіа звернули увагу на Motu Proprio (документ, який виходить з особистої ініціативи Папи) Папи Франциска Spiritus Domini, яким він вніс деякі зміни до §1 203 канону ККП. Ця зміна унормувала практику, яка перед цим мала статус тимчасової норми в Латинській Церкві, а саме участь жінок у якості читця і аколіта під час богослужінь. Значно меншу увагу привернуло рішення Папи, оголошене напередодні Нового року і яке стосується фінансового боку діяльності Святого престолу, яке проте є не менш важливим для подальшого розвитку Католицької Церкви.
Незмірні багатства Католицької Церкви — це тема, яка породжує чимало спекуляцій. Багато людей вірять, що десь там, в підвалах ватиканських будівель, зберігаються сотні тон розсипного золота, в яких кардинали і сам Папа можуть плавати як Скрудж МакДак. Святий Престол і справді володіє чималими ресурсами, які, однак неможливо перевести в готівку. Перш за все, це десятки тисяч експонатів Ватиканських музеїв, які є культурним надбанням цілого людства і ціну яких годі обрахувати, а також нерухомість, яка так само містить чимало безцінних творів мистецтва. Коли одного італійського підрядника попросили підрахувати скільки б сьогодні коштувало будівництво собору св. Петра, включно з інтер’єром, він відповів, що такий проєкт не дозволила б собі сьогодні жодна країна чи інституція, бо сума була б просто астрономічною. Проте річний операційний бюджет Ватикану не перевищує € 350 млн. Для порівняння – річний бюджет Гарвардського університету складає понад $ 5 млрд.
Звідки беруться ці кошти? Найперше, це прибутки з інвестицій та фінансових операцій, доходи з нерухомості, надходження від єпархій, а також пожертви від різних інституцій і осіб.
28 грудня 2020 Папа Франциск видав окремий Апостольський лист у формі Motu Proprio «Щодо компетенції в деяких фінансових і економічних питаннях», яким він передав Адміністрації майна Святого Престолу (APSA) всі «фонди, банківські рахунки, рухомі і нерухомі інвестиції» Святого Престолу, які до цього часу адміністрував Держсекретаріат Ватикану. Тож, починаючи з 1 січня використання цих ресурсів відбуватиметься під наглядом Секретаріату економічних справ Святого Престолу, який був створений Папою Франциском у 2014 році.
Ця подія має, як вужчий, так і ширший контексти. З одного боку їй передувало внутрішнє розслідування у Держсекретаріаті Ватикану щодо інвестиції у елітну нерухомість в лондонському районі Челсі, яка в майбутньому повинна була б забезпечити відповідні надходження до ватиканського бюджету. Вплутавшись у справу на понад $ 200 млн., Держсеркретаріат залучив також кошти з фонду «Петрів гріш», який наповнюється завдяки надходженням з цілого світу і призначений на харитативні цілі Папи. Ціна на нерухомість виявилась завищеною і Святий Престол зазнав суттєвих фінансових втрат, а італійський брокер – Жанлуїджі Торці, який злагодив угоду і взяв хороші комісійні, вже перебуває під слідством. Ціла справа могла б стати сюжетом доброго італійського детективу і перед слідчими тепер стоїть завдання розплутати непростий клубок подій і зв’язків між її дійовими особами. Декілька працівників курії вже втратили свої робочі місця, а кардинал Анджело Беччіу, який з 2014 по 2018 був першим заступником Державного секретаря Ватикану, звільнений з посади префекта Конгрегації у справах святих і позбавлений кардинальських прав, зокрема, можливості брати участь в наступних конклавах. Одну з його співробітниць також було заарештовано.
Попри цей інцидент, переформатування роботи фінансового сектору Святого Престолу є частиною масштабніших реформ Папи. Відомо, що, обираючи Римським єпископом архиєпископа Хорхе Марію Берґольйо у 2013 році, багато кардиналів керувались саме його рішучістю реформувати Римську курію. Це завдання не зуміли завершити його попередники, а реформа фінансового аспекту діяльності Святого Престолу стала одним з пріоритетів Папи Франциска. У 2014 році він створив вже згаданий Секретаріат економічних справа Святого Престолу, а також Економічну раду, до складу якої входить вісім кардиналів і сім висококваліфікованих у фінансових справах мирян, з яких шестеро жінок. У 2013-2014 роках відбулись також зміни у керівництві Інституту релігійних справ, який часто називають «банком Ватикану». Слід сказати, що попри поширені стереотипи, ця інституція не є «гаманцем» Папи Римського. Вона функціонує як будь-яка інша банківська структура і всі її активи належать її клієнтам і вкладникам. У 2019 році згідно з публічним офіційним звітом (такі звіти вперше почали оприлюднюватись за Папи Франциска) вони складали € 2,9 млрд.
Зрозуміло, що реформа фінансового сектора Святого Престолу — це не просто бажання Папи Франциска, а радше вимога багатьох місцевих єпископських конференцій і мирян, які очікують прозорого адміністрування коштів, велику частину яких надсилають саме вони. А найкращий запобіжник від зловживань в сфері, де поєднуються влада і гроші, це прозорість і підзвітність. За словами нинішнього президента APSA монс. Нунціо Ґаллатіно: «Вірні мають право знати, як адмініструються довірені нам ресурси. І ми повинні зробити це прозорим». Попередній очільник Секретаріату економічних справ Святого престолу кардинал Джордж Пелл у свою чергу з іронією зазначив, що благодать не звільнить Ватикан від фінансових втрат внаслідок недобросовісних рішень. Він підкреслив необхідність частого зовнішнього аудиту фінансової діяльності єпархій та залучення компетентних і висококваліфікованих мирян до церковного адміністрування фінансами на усіх рівнях, як це вже відбувається в Економічній раді при Секретаріаті економічних справ.
Фінансова реформа Папи Франциска, без сумніву, буде позитивно оцінена багатьма, проте не важко передбачити, що й побільшить число неприхильних йому людей. Ці кроки лише помножать, в більшості випадків надуману, критику на його адресу. Левова частка якої підкидається під соусом боротьби за «чистоту віри і благочестя» і шириться далі різними середовищами «оборонно-войовничого» католицизму, які мають на Папу Франциска свої власні жалі.
Історія з поверненням до Білорусі і майже миттєвим відходом на спокій митрополита Мінсько-Могилівського Тадеуша Кондрусевича нагадала багатьом не один епізод з 60-70-х років минулого століття. Це і історія Чеського архиєпископа Йозефа Беррана, і угорського кардинала Йожефа Міндсенті і, звісно, Глави УГКЦ – Йосифа Сліпого. Після перемовин між Ватиканом з одного боку і СРСР та комуністичними урядами Чехословаччини і Угорщини з іншого у 1963-1971 всі троє змушені були покинути свої країни і паству з квитком в один бік. І Й. Берран (з 1965 року – кардинал), і Й. Міндсенті врешті-решт були позбавлені своїх титулів архиєпископа Празького і Естрегома відповідно. З них трьох лише Йосиф Сліпий залишався Верховним Архиєпископом Львова до своєї смерті у 1984 році.
Здавалось, що митрополита Кондрусевича чекає схожа доля, враховуючи, що 3 січня йому виповнювалось 75 років і він повинен був написати Папі прохання про відхід від справ. Навіть короткотермінове повернення митрополита Кондрусевича на свою катедру в якості правлячого архиєрея до певної міри полегшило б ситуацію. Вочевидь, він сам згодився на такий розвиток подій. І тут радше йшлось про символічність – він відійшов від справ, перебуваючи на своєму престолі. Зрозуміло, що в даному випадку не йдеться лише про особистості. Випадок з митрополитом Тадеушем стосується складного питання існування Церкви в умовах авторитаризму і тоталітаризму, а також взаємин Святого Престолу із урядами таких країн.
Своєю пропозицією про можливість посередництва Польщі у порозумінні між Лукашенком і опозицією архиєпископ розізлив не лише білоруського диктатора, але й Російську Федерацію, де він давно був на поганому рахунку. І Лукашенко, і Путін добре пам’ятають посередницьку роль поляків у перемовинах між українською владою і опозицією у 2004 і 2014 роках. Саме це дало А. Лукашенкові підстави заявити, що архиєпископ Кондрусевич втрутився в політичні справи.
Ідея митрополита Кондрусевича не є чимсь екстраординарним для Католицької Церкви, представники якої активно беруть на себе посередницькі функції у розв’язанні політичних криз в багатьох країнах світу. У ці самі дні Патріарх Маронітської Католицької Церкви бере активну роль у розв’язанні політичної кризи в Лівані. Проте Білорусь – не Ліван. Білоруський диктатор, слідом за своїм російським колегою, не допускає будь-якої суспільної позиції Церкви, окрім сервілізму. І від Католицької Церкви він очікує такого ж запопадливого ставлення. Це яскраво видно на прикладі того, як вів себе О. Лукашенко під час зустрічі з папським посланцем – нинішнім нунцієм у Великій Британії Клавдіо Ґуджеротті. Гадаю, що коли би попросити когось з дипломатичних представників Ватикану прокоментувати цей театр абсурду, то у відповідь він би лише сказав: «Ну Ви ж бачите, з ким доводиться мати справу?».
Тут власне постає риторичне запитання: чи треба взагалі «мати справу», тобто вступати в перемовини з такими режимами? Це питання настійливо підіймалось на шпальтах багатьох західних ЗМІ в 1960-70-х роках у контексті взаємин між Ватиканом і СРСР. А нині воно стосується не лише Білорусі, але й низки інших країн, до прикладу, Китаю.
У контексті повернення митрополита Кондрусевича до Мінська, а також контроверсійної угоди між Святим Престолом і Пекіном, заради справедливості, слід пригадати, що й Глава УГКЦ Митрополит Йосиф Сліпий також хотів повернутись в СРСР після завершення ІІ Ватиканського собору у 1965 році, оскільки хотів бути поруч зі своєю паствою. І через це наштовхнувся на нерозуміння і критику з боку частини своїх вірних у діаспорі. А угода з Китаєм, яка у вересні 2020 року була пролонгована ще на два роки, не надто сильно відрізняється від такого ж modus vivendi, який існує між Ватиканом і комуністичним В’єтнамом ще з часів Папи Івана Павла ІІ і Бенедикта XVI. І головним двигуном угоди із В’єтнамом у 1990-х і 2000-х був той самий архиєпископ П’єтро Паролін, який сьогодні є Держсекретарем Ватикану.
Угода з Китаєм далека від ідеалу і наразі важко сказати, кому вона принесла більше користі: Китаю, який таким чином покращив свою міжнародну репутацію, але не збирається при цьому полегшити життя католиків на своїй території, чи Ватикану, який отримав бодай якусь можливість призначати єпископів для Церкви в Китаї. Зрозуміло, що для Святого Престолу підписання угоди було спробою просунути ногу у привідкриті двері і, можливо, спробувати з часом влізти корпусом. А головною мотивацією було бажання запобігти поглибленню розколу серед китайських католиків.
Паралельне існування підпільних єпископів, єрархів, яких визнає лише китайський уряд, і тих, які визнані обома сторонами, рано чи пізно призвело б до існування кількох паралельних спільнот, які об’єднати в майбутньому було б надзвичайно важко. Ті, хто надто категорично підходить до цієї угоди, забувають одну важливу деталь: Церква в Китаї була розділена не лише по лінії «державної» і «підпільної». Більшість єпископату була визнана одночасно і Пекіном, і Апостольською столицею, а кілька десятків єпархій залишались (і далі залишаються) вакантними. І невизнані Ватиканом, і підпільні єпископи були в меншості у відношенні до взаємовизнаного Святим Престолом і Китаєм єпископату. Не надто переконливою є критика угоди, яка виходить з тих середовищ Католицької Церкви на Заході (часом суто з політичних причин), які воліють бачити усіх китайських католиків або мучениками, або нехай би їх не існувало взагалі.
Найбільш схожою ситуація була в комуністичній Чехословаччині, де паралельно існували дві католицькі спільноти: легальна і нелегальна. У своїй автобіографії «З підземної Церкви у лабіринт свободи» відомий священник-дисидент Томаш Галік подає детальний і вдумливий аналіз складності такого становища. Сам він обрав служіння підпільного священника, але не вважав себе конкурентом «офіційних» священників, з якими співпрацював і вважав радше, що їхні служіння доповнюють одне одного. Всі негативи «офіційного» статусу є добре відомими, проте надто тривалий час нелегального становища здатен також продукувати різні девіації, які о. Галік також описує у своїй автобіографії.
Чи варті угоди з такими режимами як Китай чи В’єтнам паперу? Складне питання. Цілком можливо, що результатів таких угод ми не побачимо за свого життя, але вони відіграють свою позитивну роль у майбутньому. Наразі більш виграшною виглядає позиція Пекіну, який нічого не втратив і може навіть спекулювати темою «зради Ватиканом» китайських католиків, поширюючи серед них відчуття розчарування. Угода також є серйозним сигналом іншим урядам і очільникам держав. І дехто, без сумніву, замислився про можливість обмеження свободи Католицької Церкви у своїй країні.
Буквально напередодні тотального світового локдауну Святий Престол оголосив про відкриття доступу до тієї частини свого секретного архіву, яка стосується понтифікату Пія XII, а саме періоду Другої світової війни. Слід зазначити, що Секретний ватиканський архів є не більш «секретний», ніж архіви інших держав і, як правило, справи, що містяться в ньому, стають доступними для фахівців через 70 років після відповідних подій. Але специфічна приставка «секретний» додає йому додаткової загадковості й інтриги. Й чимало людей переконані, ніби в ньому міститься чимало «кодів Да Вінчі».
Питання пов’язані з діяльністю Папи Пія ХІІ в часі Другої світової війни, а, зокрема, його «мовчання» в часі Голокосту провокує чимало дискусій і спекуляцій, починаючи з 1963, коли з’явилась п’єса Рольфа Гокгута «Вікарій». Пізніше олії у вогонь долив Джон Корнвелл своєю книгою «Папа Гітлера» (Hitler's Pope: The Secret History of Pius XII), яка вийшла у 1999 році. І хоча зміст книги «не витягує» заявленої назви, все ж вона додатково посприяла формуванню численних стереотипів про діяльність Пія ХІІ.
Незважаючи на те, що напередодні локдауну документи були доступними лише декілька днів, дехто з дослідників встиг вийти звідти з низкою «сенсацій». Так, до прикладу, автор багатьох книг на теми історії папства ХІХ-ХХ століть – Девід Кертцер опублікував статтю «Папа, євреї і секрети в архівах», в якій розповідає історію двох єврейських хлопчиків, батьки яких загинули під час Голокосту, а самі вони були охрещені в Католицькій Церкві і проживали в одному з католицьких притулків у Франції. Після війни їх розшукали родичі і почали вимагати їхнього повернення в лоно родини. Але опікуни відмовились віддати хлопців, поки їм не дадуть гарантій їхнього виховання у католицькій вірі. Далі була ціла детективна історія, в результаті якої хлопців таки повернули рідні. Випадок, звісно, не надто приємний і вчинки окремих його фігурантів, які сліпо апелювали до норм канонічного права, гідні осуду. Але на основі цього прикладу Д. Кертцер підводить читача до висновку, (який й раніше проступав в його книгах, див. напр. The Pope and Mussolini: The Secret History of Pius XI and the Rise of Fascism in Europe) про системний і послідовний антисемітизм в оточенні Пія ХІІ і, вочевидь, його самого.
Ґрунтовну відповідь, щодо методологічних хиб статті Девіда Керцера дав професор історії міжнародних відносин Метео Луїджі Наполітано з італійського Університету Молізе. Пізніше дискусія продовжилась на сторінках інших видань і за участі інших авторів. А на початку року побачила світ книга «Список Пія ХІІ» Йогана Ікса, відповідального за історичний архів Відділу Державного Секретаріату Святого Престолу в справах відносин з державами. Вочевидь, що далі увага до цієї теми і гострота полеміки лише зростатиме. А, враховуючи те, що архів цього періоду налічує 16 мільйонів сторінок, справа розтягнеться на роки.
Дискусія щодо «мовчання Пія ХІІ» має глобальний характер і є надзвичайно важливою в українському контексті, оскільки матеріали з цього архіву можуть прояснити низку тем і в нашій церковній історії. Сьогодні ж на порядку денному стоїть питання, наскільки глибоко і детально Папа був обізнаний з тим, що діялось в різних частинах Європи. Можна також сказати, що його «мовчання» не було мовчанням від заціпеніння. Як показує Марк Ріблінг у своїй книзі «Церква шпигунів: секретна війна Папи проти Гітлера», представники Католицької Церкви, в тому числі близькі співпрацівники Папи, були залучені в організацію замаху на Гітлера, який однак був безуспішним. Коли ж у 1942 році американці звернулись до Пія ХІІ з проханням виступити з відкритим засудом нацистів, він відповів, що з точки зору моралі він мусить засудити також більшовиків, чиї принципи, на його думку, разюче співпадали з нацистськими. Проте для союзників така форма осуду нацизму, зі зрозумілих причин, була в той момент невигідною.