Created with Sketch.

Гелловін: особливості культурно-релігійних трансформацій

27.10.2016, 15:15

Переддень Дня Усіх Святих (31 жовтня), більш відомий зараз як Гелловін (Halloween, Hallowe’en) за свою багатовікову історію зазнав численних трансформацій і часто наповнювався новим сенсом, інколи цілком протилежним по відношенню до того, що він мав спочатку.

Переддень Дня Усіх Святих (31 жовтня), більш відомий зараз як Гелловін (Halloween, Hallowe’en) за свою багатовікову історію зазнав численних трансформацій і часто наповнювався новим сенсом, інколи цілком протилежним по відношенню до того, що він мав спочатку. Узагальнюючи, можна назвати цей день, що донедавна відзначався в основному лише в англомовних країнах, святом вогню, мертвих і всіх темних сил. У наш час традиція святкування Гелловіну поширюється і на землях колишнього СРСР, зокрема в Україні. В науковій літературі питаннями витоків цього свята в різних його аспектах займалися такі вітчизняні й зарубіжні дослідники як Дж. Фрезер, Н. Роджерс, Б. Арнольд, С. Піготт, Д.Р. Льюіс, С.В. Шкунаєв, Є.К. Дулуман. Однак, доводиться констатувати недостатнє висвітлення даної теми у вітчизняному релігієзнавчому дискурсі, фрагментарне ставлення до неї, що визначає актуальність обраної нами теми для сучасної релігієзнавчої науки.

Мета даної роботи полягає у з’ясуванні витоків Гелловіну перш за все у його зв’язку з культом мертвих; достатня увага буде приділятися його загальному культурному та релігійному наповненню у низці релігійних систем минулого, а також особливостям функціонування цього свята у сучасному світі.

Історія Гелловіну бере свій початок у сезонних святкуваннях давніх кельтів, серед котрих важливе місце займали свята вогню. Таких свят у кельтів було два: одне відзначалось у переддень 1 травня, інше – у переддень Дня Усіх Святих. В той час, як у більшості язичницьких народів Європи подібні свята вогню були присвячені дням літнього або зимового сонцестояння, у кельтських народів ця подія вірогідно не була напряму пов’язана з положенням сонця на небі [12, 590]. Кельтський календар ділив рік на дві великих частини, одна з яких закінчувався 1 травня, а друга – 1 листопада. Існує припущення, що такий поділ корелюється не з астрономічними змінами, а з періодами, на які зазвичай поділявся рік скотаря: з наближенням зими останній заганяє худобу в стійло, а з приходом теплої пори року – знову припровадить її на пасовиська [Там само, 590-591]. Разом з тим, у кельтів та інших європейських народів вказані дати є визначальними в річному циклу, позаяк 1 листопада означає прихід темної пори року і холод зими, а 1 травня віщує літнє тепло. Неодмінним атрибутом свята було розпалення великих жертовних багать, котрі були призначені символічно затримувати світло і тепло літа перед настанням похмурої частини осені та холодної зимньої пори.

Спочатку ми розглянемо Гелловін перш за все як фестиваль вогню серед інших подібних світ, що мали значне поширення як у добу язичництва, так і після встановлення християнства. За своєю природою це язичницькі святкування, у котрих вогонь як аналог сонячного світла набував різних захисних та животворних функцій. Зокрема, очікувалося збільшення врожаю, підвищення родючості, добробут людини й худоби; вогонь також мав захистити учасників святкування від різних природних і надприродних небезпек – хвороб, безпліддя, шкідників, пожежі, а також від відьом, чаклунів та інших небажаних гостей з іншого світу. Відомий антрополог і фольклорист Дж. Фрезер наводить чимало прикладів подібних свят вогню, які мали значне поширення на території Європи. Так, приміром, звичай палити багаття у першу неділю посту отримав широке розповсюдження в Бельгії, на півночі Франції і в багатьох частинах Німеччини; свята вогню справляються також напередодні Великодня. У цей день, пише дослідник, у католицьких країнах було у звичаї гасити в церквах всі вогні, а потім запалювати їх знову за допомогою кременю і сталі, а іноді – збільшувального скла. Як ми уже зауважили вище, означені свята вогню напряму асоціювалися з солярними циклами і з животворною силою сонця загалом. З наведених прикладів випливає, що свята вогню символізують обидва аспекти сонячного проміння – життєдайний і руйнівний (очисний). Перший підкреслюється за допомогою магічних церемоній, що мають на меті зімітувати дію сонячного світла тут на землі, де такими об’єктами імітації слугують жертовні вогнища (солярна теорія), другий відтворюється у властивості світла (полум’я) знищувати або відлякувати злі сили – демонічних істот, злих духів або хвороботворні міазми (очисна теорія) [Там само, 598-599].

Хоча на становлення традиції Гелловіну вплинуло чимало вірувань і практик різних релігійних систем, найбільший внесок було зроблено саме завдяки комплексу міфорелігійних уявлень давніх кельтів та галів. Переддень Дня Усіх Святих також відомий в Ірландії як Самайн (“Samhain” також “La Samon” – свято сонця). Самайн займав визначне місце в системі календарних свят означених народів. Цей день знаменував початок нового року і одночасно завершення скотарського сезону. Це був період роздачі боргів та принесення дарів богам та людям. Уже у кельтів Самайн був безпосередньо пов'язаний з культом мертвих і з підземним світом.

Втім, не лише у названих народів, але практично по всій Європі напередодні Дня Всіх Святих ніч, що позначає перехід від осені до зими, асоціювалася з душами померлих, котрі, як вважалося, повертаються в свої колишні оселі, аби погрітися біля вогню і прийняти жертовне пригощання, приготоване для них родичами. Духам пропонувалися їжа та пиття, котрі виставлялися на захід, на той бік, де помирало сонце. В багатьох європейських країнах вважалося, що на початок зими, котра своїм холодом та мороком асоціювався з холодною темрявою могили, померлі виходили зі свого світу і на деякий час змішувалися зі світом живих.

Інші створіння, які були тематично пов’язані з темним і холодним світом духів померлих, також активізувалися в цю пору. Відьми, чаклуни, привиди, феї та інші надприродні істоти набували особливої сили, що потребувало виконання спеціальних захисних обрядів на кшталт запалення очисних вогнів. Аби захиститися від зловісних духів ірландці розкладали величезні багаття і заручалися допомогою богів через жертвоприношення тварин, а, можливо, навіть людські жертви. Відомості про ці останні зазвичай виводяться із загальних і не завжди ясних свідчень римських авторів I ст. до н.е. – Страбона, Діодора Сицилійського, Юлія Цезаря та інших. Вони не стосувалися конкретно Самайна, мова йшлася про загальні звичаї «варварів», і не були, за нечисельними винятками, свідченнями, отриманими безпосередньо від носіїв традиції. Так, Корнелій Тацит, згадуючи про кельтських жерців, пише, що у тих «вважалося благочестивим зрошувати кров'ю полонених жертовники богів і просити їх вказівок, звертаючись до людських нутрощів» (Аннали, XIV, 30). Про людей, яких спалювали у жертву богам всередині велетенської антропоморфної споруди, сплетеної з вербових прутів («плетена людина»[1]), повідомляють кілька римських авторів, серед яких Страбон (Географія, IV), Пліній та Юлій Цезарь. Останній, змальовуючи звичаї галів у своїх славетних «Нотатках», дає такий опис даної практики: «Деякі племена вживають для цієї мети величезні опудала, зроблені із прутів, члени котрих вони наповнюють живими людьми; вони підпалюють їх знизу, і люди згоряють в полум'ї. Але, на їхню думку, ще більш бажано безсмертним богам принесення в жертву тих, хто зловився на крадіжці, грабежі чи іншому тяжкому злочині; а коли таких людей не вистачає, тоді вони вдаються до принесення в жертву навіть невинних» [15, 126-127]. До цього можна додати також згадки про звичай людських жертвоприношень у кельтів і галлів у творах інших античних авторів – Помпонія Мели, Цицерона, Діонісія Галікарнаського. Ранні християнські письменники (Тертулліан, Августин, Лакантій) з охотою використовували ці писання як свідчення язичницької мерзенності [11]. Опосередковані свідоцтва на користь таких обрядів зустрічаються у авторів пізніших століть. Наприклад, Дж. Кітінг (Keating) у своїй «Історії Ірландії» (XVII ст.) зазначає, що напередодні 1 листопада фомори («нижні демони») вимагали свою щорічну данину – дві третини від наявного молока, зерна та новонароджених дітей [23, 17]. Втім, виявлення того, наскільки була поширена практика людських жертвоприношень на Самайн не є нашим першочерговим завданням. На основі вищенаведених даних автор схиляється до визнання побутування такого роду практик у давніх кельтів, як і у багатьох інших народів, які знаходилися на подібному степеню історико-культурного розвитку та мали схожі культові системи. Більш важливим для нашого дослідження є констатація факту наявності такого уявлення в традиції, фіксації його у писемних джерелах і аналіз того можливого впливу, що вони зумовили на дальшу трансформацію названого свята та особливості його сприймання у більш пізні епохи. Ми ще повернемося до демонізованого образу Гелловіна в сучасному культурно-релігійному просторі, тут же лише зазначимо, що до формування його не в останню чергу долучилася описи кривавих жертвоприношень, що і пояснює наш короткий екскурс у цей предмет.

Римляни, чиї війська на початку нашої ери зайняли більшу частину кельтських земель, внесли свої вклад в еволюцію свята. За чотири століття, які вони провели на територіях кельтів, з Самайном злилися два римські свята – Фералія (день поминання покійних) й свято на честь богині фруктів і дерев Помони. Її символом було яблуко, і звідси пішла традиція влаштовувати на Гелловін ігри з яблуками. Ми також припускаємо опосередкований вплив іншого римського свята, пов’язаного з культом мертвих і тематично співвідносного з Самайном – лемурій, що припадали на 9, 11 та 13 травня. У цей період храми стояли зачинені й було заборонено здійснення шлюбів [9, 48]. На відміну від ларів або геніїв (генезис котрих також корелюється з культом предків), лемури або ларви в римській міфології сприймалися саме як демонічні істоти – то були примари мерців, які не отримали належного поховання. Вважалося, що в ці дні вони виходять зі своїх могил і блукають по світу як вампіри. Для того, аби убезпечити себе та домашніх від цих небезпечних створінь, голова сім`ї мав здійснити спеціальний ритуал. Він вставав опівночі і тричі обмивши руки у джерельній воді, босоніж обходив всі кімнати. При цьому він клав в рот зерна чорних бобів, які потім, не озираючись назад, перекидав через плече. Боби в даному обряді символізували викупний дар – господар дев'ять разів повторював заклинання, де наголошував, що цими бобами він викупає себе і своїх близьких. Насамкінець духів виганяли з будинку вдаряючи у мідний таз [9, 48], [10]. Варто зазначити однак, що гіпотеза про значний римський вплив на формування цього свята не приймається однозначно всіма дослідниками. Так, історик Н. Роджерс стверджує, що попри намагання деяких фольклористів пов’язати витоки Гелловіна з римськими фестивалями мертвих, найбільш вірогідною є саме кельтська версія його походження [23, 11-12]. Визнаючи як очевидний факт переважаючий вплив саме галло-кельтського міфологічного матеріалу, ми разом з тим убачаємо і помітну формуючу дію аналогічних римських фестивалів.

Третя культурно-релігійна складова даного свята – християнська. З приходом християнства на землі Ірландії (V ст.) свято набуває дещо іншого значення. Встановлення Дня Усіх Святих було пов’язане з посиленням культу святих загалом і передумови до проголошення окремого дня, спеціально призначеного для вшанування численних святих і мучеників християнської церкви, проглядаються ще задовго до його офіційного встановлення. З плином часу число мучеників зростало, а за часів гонінь Діоклетіана кількість їх була вже настільки великою, що стало неможливо виділити окремий день для вшанування кожного, відтак церква, керуючись мотивом, що пам'ять кожного мученика має шануватися, призначила окремий день для вшанування усіх. Згадку про такий спільний день ми віднаходимо у проповіді Св. Єфрема Сиріна (373) та в 74-й проповіді Св. Іоана Золотоустого (407). Григорій III (731-741) освятив каплицю в Базиліці Св. Петра до Дня Усіх Святих і призначив святкування на 1 листопада, а Григорій IV (827-844) поширив вшанування всіх святих цього дня по всій Церкві [16]. Звісно, вибір саме такої дати для нового християнського свята пояснювався, як і у інших схожих випадках, невдачами церкви повністю викорінити язичницьку традицію і бажанням християнізувати давній поганський фестиваль і в такий спосіб розчинити його в своїй культурі.

Слід додати також, що у 988 р. Оділо (Odilo) або Одилон (962-1049), абат французького монастиря в Клюні, проголосив у своїй обителі 2 листопада, що прямувало за Днем Усіх Святих, днем вшанування пам'яті всіх померлих. Останній отримав назву День Усіх Душ (“All Souls' Day”). Незабаром вказаний день пам'яті покійних поширився по Європі. Цього дня в західному християнстві шанується пам'ять не святих, а всіх померлих вірних. Що ж стосується власне 31 жовтня, то цей день став асоціюватися серед християн з померлими грішниками, які знаходяться у пеклі. Як пише знаний український релігієзнавець Є. Дулуман, «Логіка цього дня пам'яті грішників була така: всіх святих вшанували, їм і за них помолилися 1 листопада; 2 листопада пом'янули і помолилися за всіх тих померлих, які не зараховані до числа святих, але були людьми порядними, нашими добрими знайомими, родичами. Залишилися зовсім забутими ті, хто за свої гріхи сидить у пеклі. Ось, аби показати, що християни, які залишилися в живих не забули і про тих, котрі перебувають в пеклі, то для пам'яті про них відводиться один день на рік» [2]. Таким чином, вперше в еволюції даного фестивалю спостерігається розділення поминального циклу (у кельтів святкування також тривало не один день, а три дні поспіль – з 31 жовтня по 2 листопада) на дві частини відповідно до продуалістичної структури християнського універсуму. Дні Усіх Святих та Усіх Душ корелювали з Божественним, небесним світом, тоді як Гелловін частково став асоціюватися з демонічно-інфернальним низом. Втім, на нашу думку, невірно було б однозначно стверджувати, що сприйняття Гелловіну як темного свята, пов’язаного із зловісними образами та пекельними душами відбулося виключно чергу через демонізацію його в християнській релігійній культурі.

Автор припускає, що сполучною ланкою між уявленнями про цю пору як про поминальний вечір і як час демонічних сил слугує інше розповсюджене вірування, а саме ідея про ворожість мертвих. Ми уже згадували про значення Самайна як дня вшанування мертвих: в цей період поминали померлих і пропонували їм дари. Жертви приносили і володарю загробного царства (боги Суцелл і Дагда відповідно у давніх галів та ірландців). Також вважалося, що цього дня духи померлих повертаються у світ живих, щоб віднайти собі нові тіла.

Звісно, для давніх кельтів Сід (ірл. Sidde) у значенні потойбіччя не був аналогом християнського пекла, а служив місцем перебування духовних істот взагалі. Сіди, божественні істоти, мешкали під землею в пагорбах, що також називалися «сіди», або на островах в океані. Відомо, що у багатьох народів царство померлих розташовувалося в глибинах океану (папуаси Нової Гвінеї, жителі Самоа, ескімоси) або на морських островах. Подібні уявлення про острів або острови на яких знаходиться місцеперебування померлих зустрічалися у давніх греків, єгиптян, вавилонян і звісно у кельтських народів [4].

З розвитком уявлень про погіршення загробного життя (на це могла вплинути як власне ідея пекла, так і вчення про загальне безрадісне буття душі після смерті на зразок грецьких вірувань стосовно Аїду) формувалося відповідне уявлення, нібито мертві ворожі живим. В першу чергу це стосувалося душ тих людей, які померли передчасно – внаслідок вбивства, нещасного випадку тощо, або ж були поховані без належно виконаних ритуалів. «Вважалося, однак, – пише історик релігії К. Клемен, – що й інші померлі, взагалі всі, що пішли з життя, заздрять живим, оскільки ті продовжують насолоджуватися щастям земного життя, і тому ставляться до них вороже. Таке уявлення зустрічається не тільки в зниклих або понині існуючих нехристиянських релігіях їх, – воно продовжує жити й у віруваннях християнських народів» [Там само]. Про це зокрема свідчить низка спеціальних обрядів, що проводяться під час поховання небіжчика або невдовзі після цього. Йдеться про звичаї виставляти біля трупа охорону, закривати мертвому очі, багаторазово перевозити його через воду і взагалі ховати його у такий спосіб, щоб він не міг підвестися з землі; огороджувати могилу, створюючи тим самим заслони між місцем поховання та житлом живих і таке інше. Названі практики вказують на релікти чуттєво-надчуттєвих вірувань, коли дух померлого, його життєва сила, ще ототожнюється з плоттю, тобто вони постають у нероздільному синкретизмі. Однак подібні захисні ритуали побутують і тоді, коли релігійна свідомість робить крок до відокремлення названих понять. Це показує звичай змінювати розташування меблів в будинку померлого – аби його дух, якщо йому спаде на думку повернутися до колишнього житла, не зміг його упізнати. Труп перед похованням кілька раз обертали по колу, для того, щоб покійник не зміг запам’ятати дорогу додому; тим же цілям слугує традиція змінювати одяг – надягати траурне вбрання, що може бути різного кольору, але головне, аби воно відрізнялося від звичного одягу. Останні зі згаданих звичаїв цілком співвідносяться з традиційним для Самайна-Гелловіна перевдяганням, вживанням масок і розмальовуванням обличчя. Ще з часів друїдів зберігся звичай чорнити обличчя вугіллям, взятим зі святкового вогнища [7, 450]. Робилося це для того, аби духи померлих не впізнали людини і не змогли нашкодити їй. Вірогідно, таку саму ціль переслідувала популярна у Шотландії традиція, коли на Гелловін чоловіки змінювали свій одяг на жіночий і навпаки [18]. Звичай випрошувати солодощі (trick-or-treating) є пережитком давньої практики задобрювання духів, котрі за уявленнями блукали навкруги в Гелловінську ніч. Стосовно ж найвідомішого символу Гелловіну – страхітливого ліхтаря з гарбуза, що нагадує людський череп, то хоча використовувати для його виготовлення саме гарбуз запроваджено в Новому Світі, сама ця традиція має дуже давнє коріння. У кельтській Європі для того вживали великі ріпи, котрі потім виставляли у вікнах для відлякування злих духів.

З нашого огляду витоків Гелловіна випливає, що змістове наповнення вказаного свята складалося з кількох основних елементів: воно служило маркером закінчення/почтку календарного циклу; знаменувало прихід нового року і одночасно – настання зимової пори року; служило днем (або днями) поминання померлих. Таким чином, бачення Гелловіна як дня, пов’язаного з іншою, не-профаною реальністю конституюється самим значенням його як періодом священного часу і разом з тим, позачасовим виміром універсуму. День перед Гелловіном (Самайном) був останнім днем старого року, а день після нього – першим днем у році новому. Тому це свято вважалось ще періодом без часу, днем, що не належав ні минулому, ні майбутньому, поєднував воєдино світло (помираюче світло весняно-літнього сезону) і темряву (настання зимнього мороку). Можна сказати, що Гелловін вміщував в собі два протилежних смисли – виконував водночас функції поєднання і поділу двох світових начал. Відтак, знімаються кордони між світами – світ духів змішується на деякий час зі звичним буденним світом. Звісно, серед божеств і надприродних істот, котрі виринали із потойбіччя, було багато таких, які сприймалися як ворожі людям. Як зауважує відомий кельтолог С.В. Шкунаєв, Самайн відтворював відкрите і часто вороже протистояння двох світів, що імовірно вміщувало зруйнування демонічними силами впорядкованого світу та ритуальну загибель його правителя [8, 635][2]. Можна також пригадати помітний міфологічний прошарок стосовно протистояння смертних та сідів [9, 434], сила яких зростала на Самайн. Так, у цей період для людини посилювалася небезпека бути викраденим і віднесеним у загробний світ злими слуа (літаючими фейрі). З вищезазначеного видно, що тема протистояння двох начал, боротьба між ними та активізація темних сил у вказаний період загалом також була доволі ясно виражена уже у кельтській язичницькій релігії, наскільки це можливо у релігійній свідомості, що ще не виокремлює поняття добра і зла як абсолютні категорії і відповідно не персоніфікує їх у формах однозначно добрих і злих божеств. З приходом християнства під час взаємної культурно-релігійної дифузії персонажі з двох вказаних систем накладалися й змішувалися один з одним, так що до образів фоморів та фейрі долучалися фігури християнської демонології; разом з тим, під впливом християнства до числа сідів потрапили як кельтські боги, так і надприродні істоти більш низького рангу з наступною демонізацією тих і інших.

Епоха полювання на відьом також залишила помітний слід у традиції відзначання цього дня. Образ відьми як символ влади злих сил був доволі потужним уже в Середні Віки, однак особливої ваги він набуває в XVI-XVII ст., коли на більшій частині Європи розгортаються інквізиційні судилища. Згодом очисні вогні Гелловіна стали асоціюватися із спаленням відьом. Відголоски цих уявлень відобразилися у звичаях розкладати на Гелловін великі багаття. В англійських селах хлопчики ходили до сусідів і випрошували від кожної родини торф зі словами: «Дайте нам торф, щоби спалити відьом» [12, 593]. Доволі популярним був обряд спалення опудала відьми в Шотландії за епохи королеви Вікторії (1837-1901). Візок з опудалом у вигляді потворної старої відьми, яку називали «Шенді Ден» підвозили до вогнища і оголошувався вирок, згідно з котрим відьму належало спалити, що і відбувалося у супроводі свисту, криків та гудіння волинок [7, 448].

Іншою причиною, яка вплинула на асоціацію Самайна (а потім Гелловіна) з силами зла було його значення як сезонного свята, пов’язаного з приходом зими і темряви, що традиційно локалізувалися на півночі. У космології кельтів, так само як у багатьох інших світових культурах, північ пов’язувалася з забуттям і смертю, зокрема там був розташований світ демонічних фоморів. Юдео-християнська релігійна система також демонізувала північ. Диявол асоціюється з північчю і лівою стороною, так само як в юдейській традиції та ісламі. На півночі Люцифер хотів поставити свій трон (Іс. 14:35); деякі тексти Старого Завіту теж свідчать про демонізацію півночі (Єр. 1:14; Йов. 26:6-7; Екл. 11:3).

З XVII ст. Гелловін почасти асимілюється з іншим осіннім святом – Днем Гая Фокса (5 листопада). Цього дня в Англії протестантами відзначалося викриття невдалої «Порохової змови». Остання була організована групою англійських католиків з метою висадити в повітря будівлю парламенту та знищити монарха Якова І, котрий дотримувався жорсткої антикатолицької політики. Вибух було заплановано на 5 листопада 1605 р. під час тронної промови короля, однак через зраду одного з учасників цей задум зазнав невдачі, а Гай Фокс, головний виконавець теракту, був схоплений і страчений. Відтоді у Великобританії в ніч з 4 на 5 листопада запалюють феєрверки та вогнища, на яких спалюють опудало Гая Фокса.

В XIX ст. Гелловін поширюється у Новому Світі завдяки ірландським та шотландським колоністам. Згодом він стає традиційним святом спочатку для Північної, а потім і для Південної Америки, де ототожнюється з Днем Мертвих (Día de los Muertos), що має свою давню історію і свої традиції, відмінні від Гелловіну. Саме з американським періодом його історії ми пов’язуємо третю змістову складову цього свята – фестиваль жахів як породження масової культури.

Однак до XIX ст. Гелловін не мав значного поширення на території Північної Америки. Цей святковий поминальний цикл з помітними язичницькими коренями (власне Гелловін) та католицькою надбудовою (День Усіх Святих та День Усіх Душ) був погано сприйнятий серед суворих пуритан Нової Англії. Інкріз Мазер (1639-1723), ректор Гарварду, схвалив заборону на дні святих та усі святкування, пов’язані з католицькими месами, будь то меса на честь усіх святих (Hallowmass) або навіть Різдво (Christmas), вважаючи їх шкідливою поступкою Антихристу. Таких же поглядів дотримувався і його син, Коттон Мазер, відомий своєю активною участю у відьомських процесах. Як показує у своєму дослідженні Н. Роджерс, північноамериканські альманахи кінця XVIII і початку XIX століття не дають ніяких вказівок, що Гелловін був визнаний окремим святом. Альманахи Бостону, Нью-Йорку та Сан-Франциско неодноразово згадують про день Порохової змови і побіжно – про День Усіх Душ та День Усіх Святих, однак Гелловін залишається поза усякою увагою. Один альманах Нової Англії за 1776 р. просто констатує що «закінчується місяць» [23, 49]. Поновлення традиції масштабного святкування цього дня відбувається, як ми уже зазначили, головним чином внаслідок масової еміграції ірландців до США. Потрапивши в інше культурне оточення, Гелловін піддається відповідним трансформаціям. Перш за все мова йде про комерціалізацію цього свята та посилення в ньому карнавального елементу. Так, у кінці XIX ст. маски для Гелловіна можна було придбати в місцевих крамницях. Разом з тим, спостерігається десакралізація свята, перетворення його на світський карнавал з перевдяганнями та веселощами. Звісно, рушійні причини такого явища не варто обмежувати лише впливом північноамериканської цивілізації. Карнавальний елемент Гелловінського циклу (31 жовтня – 5 листопада в англомовних країнах) імпліцитно присутній в сумі його культурних складників. З плином часу із згасанням живої традиції обряди давнього фестивалю зберігаються в Європі лише як напівзабуті звичаї у народній традиції і часто наповнюються іншим смислом. Як наголошує Дж. Фрезер, в XVIII – першій пол. XIX ст. «хоча у свідомості кельтського селянства переддень Дня Усіх Святих був оточений ореолом таємничості й страху, похмурі риси в цьому святі – принаймні в новий час – аж ніяк не переважали. Навпаки, це було досить мальовниче свято з веселими розвагами, що робило ніч, на яку воно припадало, найвеселішою ніччю в році» [12, 592]. Обряд «Спалення відьми» у Шотландії, спочатку урочистий, перетворився на улюблену розвагу, у якій брала участь велика кількість людей – чоловіки, жінки, діти. Кожна община намагалася розкласти найбільше вогнище, влаштовувалися навіть своєрідні змагання. Посилення ігрового елементу в Гелловіні та поступове забуття значення цих ігор робило його відкритим для масової участі дітей, так що в деяких частинах англомовного світу переддень Дня Усіх Святих нині сприймається як переважно дитяче свято. Однак, попри вказані зміни, певні зв’язки з давніми традиціями все ще зберігалися, і на початку XX ст. вогнища, що розпалювали шотландські селяни вважалися «прямими пращурами багать, котрі давні друїди розкладали кожен рік» [7, 449].

Поширюючись в США протягом XX ст., традиція Гелловіну доповнюється новими символами, одночасно з цим спостерігається її комерціалізація і стандартизація. Образи та артефакти, пов’язані з Гелловіном тепер набувають більш публічного характеру. Їх можна бачити виставленими у вітринах крамниць та ресторанів – втрачається таємнича аура цього свята. Поряд з цим, посилюється його, так би мовити, карнавально-демонічна складова. Потяг до незвичайного не зник навіть у матеріалістичній і прагматичній культурі Америки і зі зменшенням його у власне релігійному вимірі, знайшов своє відображення у популярній літературі та кінематографі у формі «безпечного жаху» (safe scare). Фігури нижчої демонології різних народів – вампіри, відьми, зомбі, інкуби та суккуби, – котрі пережили друге народження в творах представників готичного роману (Г. Уолпол, А. Радкліф) та їх ідейних нащадків (Б. Стокер, Д. Полідорі, М.Р. Джеймс, Дж.Ш. Ле Фаню) зайняли своє місце серед Гелловінських персонажів. Образи чорних котів та кажанів, попри очевидні асоціації з чаклунством та демонічними культами, не зустрічаються у фольклорі означеного свята до XIX ст., однак вони доволі швидко інтегруються в культурне поле нового Гелловіна завдяки таким творам як «Чорний кіт» (1843) Е.А. По та «Вампір Варні» (1847), де ще до «Дракули» Б. Стокера з’являється мотив перетворення вампіра на кажана. До послуг тієї частини американського соціуму, якій важко давалося друковане слово, були інші способи пройнятися духом оновленого свята. Зростає число «будинків з привидами» (haunted houses) – атракціонів, переважно для дитячої аудиторії, де відвідувачам надавалась можливість бродити по «тунелю без повернення» або «палаті страху» та зустрітися з бутафорськими упирями, вампірами та іншими представниками індустрії страхіть. Більш зріла аудиторія могла звернутися до фільмів жахів, виробництво яких збільшилося у другій половині XX століття. Однак пряма асоціація Гелловіну з образами кінематографічних страхіть є явищем порівняно недавнім і в такому вигляді, як це спостерігається в сучасних його виявах – штучним. Попри збільшення популярності жанру horror в 1930-х рр. XX ст., немає ясних свідчень його безпосереднього зв’язку із Гелловіном. Тогочасна Гелловінська вечірка могла супроводжуватись історіями з привидами, приміром із циклу вікторіанської готичної прози, однак акценти ставилися переважно на юмористично-травестійній їх складовій[3]. Що ж стосується чіткої прив’язки фільмів жахів до дати 31 жовтня, то вона, на думку Н. Роджерса, також зреалізувавшись під впливом комерційного начала, стає помітною в 60-70-ті рр. XX ст. і знаменується появою таких картин як «Будинок нічних примар» (1959, режисер У. Касл), «Дочекайся темряви» (1967, режисер Т. Янг) та «Дитина Розмарі» (1968, режисер Р. Поланскі) [23, 107-108]. Однак тематично названі фільми мало пов’язані з 31 жовтня; набагато повніше втілили темну естетику «американського» Гелловіна талановиті витвори постановників Г. Селіка та Т. Бертона – відповідно «Кошмар перед Різдвом» (1993) та «Сонна лощина» (1999).

Ставлення до Гелловіну представників різних християнських Церков неоднозначне. Типізуючи, можна сказати, що воно коливається від стриманого або нейтрального (католики) до різко негативного (православні та консервативні протестанти). Детальний аналіз відповідних публікацій надасть більш ясно окреслену картину, в даному ж дослідженні ми на підтвердження вищеподаного узагальнення обмежимося кількома характерними прикладами. Зокрема, францисканський електронний ресурс AmericanCatholic.org розмістив статтю С. Хінес-Бріггер (Hines-Brigger), де автор зауважує, що хоча свято має давні язичницькі корені, в ньому також наявний виражений християнський аспект, тому у відзначенні Гелловіну немає нічого поганого [22]. У схожій манері висловився католицький священик о. Оскар Пратт: «Якщо Хеллоуїн є передоднем дня Всіх Святих, значить це – вшанування святих» [25]. Звісно, йдеться не про схвалювання карнавалу відьом та вампірів, але про визнання спільного значення у кельтському святі вшанування мертвих та в його християнському відповіднику. Як зауважує інша католицька публікація: «Багато давніх кельтських звичаїв виявилася сумісними з новою християнською релігією. Християнство прийняло кельтські ідеї про сім'ю, суспільство, зв'язок між усіма людьми і повагу до мертвих» [20]. Найстарший і найповажніший екзорцист Ватикану о. Габріель Аморт, відомий своєю запеклою боротьбою з демонолатрією і сатанізмом, до Гелловіна поставився нейтрально: «Сатаністи влаштовують свої оргії напередодні Різдва. … Якщо англійським та американським дітям подобається одягатися як відьми та чорти на одну ніч у році – це не проблема. Якщо це просто ігри, в цьому немає нічого поганого» [17].

Натомість представники Православної Церкви майже одностайно ототожнюють Гелловін з демонічним началом і виступають проти «імпортного язичництва». Категорично проти святкування Гелловіна в Росії не раз виступала РПЦ. Приміром, заступник голови відділу зовнішніх церковних зв'язків Московського Патріархату Всеволод Чаплін пояснив це тим, що ритуали, пов'язані з даним днем, із дитинства привчають людей до певної співпраці зі злом [14]. Відомий своєю різко негативною позицією щодо Гелловіну у будь-яких його проявах – язичницьких чи християнізованих – єпископ Олександр (Мілеант). В Україні архієпископ Запорізький і Мелітопольський Лука (УПЦ МП) звернувся до влади Запоріжжя та області з вимогою припинити розповсюдження Гелловіна [4], [1].

Демонізація цього свята переходить всякі розумні межі. Для представників РПЦ та УПЦ МП проблема виявляється не лише в тому, що Гелловін, як висловлюється згаданий архієпископ Лука «чужий православному народу», або що його символіка, багато в чому пов’язана зі смертю, може негативно відобразитися на свідомості дітей. Виявляється, Гелловін є прямим «свідоцтвом поклоніння дияволу і силам зла» [1]. Церковні ієрархи впевнені, що Гелловін є одним із головних (або й найголовнішим) свят всесвітнього сатанізму, що супроводжується чорними месами та кривавим жертвами князю темряви. Цікаво, що акцентується водночас на язичницькій суті Гелловіна, і на сатанинській. Вірогідно, що в церковних колах, як і серед деяких представників молодіжної метал культури, поширена позиція, що можна бути язичником і сатаністом одночасно. Як заявив єпископ Олександр (Мілеант), існують свідоцтва про викрадання і вбивства служителями cатани маленьких дітей [4]. Щоправда, жодної іншої інформації більш конкретного характеру стосовно названих свідоцтв єпископ не надає. Цікаве також тлумачення єпископом Олександром символіки Jack O’Lantern – відомого ліхтаря із гарбуза, котрий, за його словами, являє собою блюзнірську пародію на святу лампаду, що запалюють перед образами святих [Там само].

Колишній співробітник російського МВС, а нині священик А. Хвиля-Олінтер впевнений, що «Головний обряд сатаністів – «чорна меса» – обов'язково (виділено нами – В.К.) відбувається в Вальпургієву ніч … на свято Гелловін … в ніч на кожний повний місяць» [13]. Вказується навіть точний час церемонії – виявляється, вона проходить за годину до півночі. Цю зловісну картину доповнює протестантський проповідник Д. Макдауелл, який у своїй книзі «Світ окультного» повідомив, що відьми найбільше шанують день 31 жовтня і вірять, що в ніч на цей день cатана і його прислужники здобувають найбільшу могутність [6]. Вельми популярним серед християнських фундаменталістів різних конфесій є уявлення про кельтського бога смерті й темряви на ім’я Самайн, на честь якого буцімто відбувалися жертвопринесення[4]. Оскільки в іудо-християнській релігійній системі смерть асоціюється з дияволом (Муд. 2:24; Євр. 2:14), зрозумілим є ототожнення цього бога з cатаною серед носіїв християнської культури, котре відбувається тим легше, що в свідомості останніх уже сформований негативний образ цього свята. Бог смерті Самайн (Самхейн) є однією з найбільш розповсюджених помилкових міфологем, пов’язаних з Гелловіном. Остання вельми поширена не лише в церковних, але й в академічних колах – про це свідчить той факт, що навіть такий ретельний і уважний дослідник як Рассел Хоуп Роббінс згадує про бога мертвих Самхейна: «День усіх святих або День поминання всіх покійних, що відзначається 1 листопада, увібрав в себе безліч язичницьких обрядів, включаючи кельтське свято в честь бога Самхейна, Повелителя Мертвих»[5]. Насправді слово походить від староірландського samain (ірл. samhain, гельськ. Samhuinn), що значить кінець літа [24]. Найімовірнішою є версія, що помилка ця була спровокована двома авторами XVIII та XIX століття. Згадка про Самайна у розумінні божества смерті з’являється у Чарльза Валленсі (Vallency), котрий в своєму творі (виданий у 1770 р.) намагався довести, що мешканці Ірландії походять з американського континенту; потім ця ідея зустрічається в книзі Годфрі Хіггінса (1827 р.) [21], [19]. На кінець 90-х ця неправдива інформація набула поширення через популярну пресу та телебачення і, як бачимо, активно використовується християнськими колами в цілях своєї пропаганди.

Наше невелике дослідження дозволяє зробити наступні узагальнення. На формування Гелловіна найбільше вплинули кельтська національна релігія, релігійні вірування давніх римлян та християнство. Протягом свого історичного розвитку Гелловін отримав такі основні значення: свято мертвих, що також в більшій або меншій мірі асоціювалося з демонічним началом в низці культур, котрі безпосередньо позначилися на його еволюції; поминальний день, що відображав релігії уявлення щодо долі душі після смерті; розважальне дійство, котре в трансформованому вигляді відтворює давні символи і артефакти цього свята, одночасно доповнюючи його новими образами.

Походження Гелловіна безпосередньо пов’язано із сезонним святкуванням давніх кельтів та галів, котре позначало початок зими і завершення літнього періоду. Його можна розглядати як чергове свято вогню, що займає своє місце серед аналогічних фестивалів, здавна поширених у Європі. Кельтський Самайн святкувався протягом кількох днів і, окрім свята врожаю, мав ще одне важливе значення, а саме служив європейським варіантом Дня Мертвих. Разом з тим, Самайн частково пов’язувався з демонічними силами і носив інфернальний відтінок. Така інферналізація випливала із самого значення цього свята, що символізувало прихід темних сил у зимовий період та одночасно було святом померлих, до котрих у більшості культур ставилися з шанобливим страхом, про що свідчить ідея ворожості мертвих, поширена у багатьох релігіях. З поширенням християнства відбулася взаємна дифузія релігійно-культурних смислів Гелловіна. Після встановлення Дня Усіх Святих на 1 листопада, ніч 31 жовтня поступово перебирає на себе функції дня пам'яті грішників, що знаходяться в пеклі. Ця обставина та інші фактори, викладені вище, призводять у XIX-XXI ст. до демонізації цього свята у деяких християнських колах.

У XX та XXI ст. у зв’язку із загальною секулярізацією давнє свято мертвих майже повністю втрачає у свідомості широких верств населення своє сакральне значення і перетворюється на розважальне дійство. Світові глобалізаційні процеси і масова комерціалізація суспільного буття не могли не позначитися на характері цього свята, посприявши не лише поширенню його далеко за межі англомовних світових спільнот, а й зміні його сутності і ролі у суспільній свідомості. Масова культура зі своїм тяжінням до «жахливого» (в тій мірі, в якій воно сприяє розважальній меті), абсорбувала Гелловін, наповнивши зміст цього свята багатим арсеналом образів з фільмів жахів та «містичних» романів. Саме у такому вигляді Гелловін потрапляє на слов’янські землі після падіння Радянського Союзу і, ми певні, набуде тут своїх специфічних форм, як це уже не раз траплялося протягом його довгої історії.

ЛІТЕРАТУРА:

  1. В УПЦ (МП) требуют запретить отмечать Хэллоуин
  2. Дулуман Е. Хэллоуин
  3. Епископ Александр (Милеант). Хэллоуин: о веселом празднике тыквы
  4. Клемен К. Жизнь мертвых в религиях человечества [Электронный ресурс]: [пер. с нем. А. Махов] / Карл Христиан Клемен. – М. : Intrada, 2005.
  5. Льюис Д.Р. Энциклопедия представлений о жизни после смерти / Джеймс Р. Льюис ; [пер. с англ. Ю.И. Губатов]. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1996 – 544 с.
  6. Макдауэлл Д. Мир оккультного
  7. Мифология Британских островов: энциклопедия / [сост., ред. К. Королев]. – М. : Эксмо ; СПб. : Terra fantastica, 2004. - 635 с.
  8. Мифы народов мира. Энциклопедия в 2-х т. / [Гл. ред. С. А. Токарев]. – М. : Сов. энциклопедия, 1992. – Т. 1: A-К. – 671 с.
  9. Мифы народов мира. Энциклопедия в 2-х т. / [Гл. ред. С. А. Токарев]. – М. : Сов. энциклопедия, 1992. – Т. 2: К-Я. – 719 с.
  10. Общая характеристика древнеримской религии
  11. Пиготт С. Друиды : поэты, ученые, прорицатели [Электронный ресурс]: [пер. с англ.] / Стюарт Пиготт. - М. : Центрполиграф, 2005.
  12. Фрезер Д.Д. Золотая ветвь : Исследования магии и религии / Джеймс Джордж Фрезер ; [пер. с англ. А.П. Хомик]. – М.: Политиздат, 1986. – 706 с.
  13. Хвыля-Олинтер А. Религиозные культы зла как источник преступности
  14. Хэллоуин изгоняют из московских школ
  15.  Цезарь, Г. Ю. Записки Юлия Цезаря и его продолжателей о Галльской войне, о Гражданской войне, об Александрийской войне, об Африканской войне. Сочинения / Гай Саллюстий Крисп ; [Пер., ст. и коммент. М.М. Покровского]. — М.-Л.: Изд-во Академии Наук СССР, 1948. – 560 с. – (Литературные памятники).
  16. All Saints' Day / Catholic Encyclopedia
  17. An Interview With Fr Gabriele Amorth - The Church's Leading Exorcist
  18. Arnold B. Halloween Customs in the Celtic World
  19. Bethancourt III, W.J., "Halloween, Myths, Monsters and Devils”
  20. Feast of Samhain/Celtic New Year/Celebration of All Celtic Saints
  21. Halloween. The myth of Samhain: "Celtic god of the dead"
  22. Hines-Brigger S. Halloween and Its Christian Roots
  23. Rogers N. Halloween. From Pagan Ritual to Party Night / Nicholas Rogers. – Oxford: Oxford University Press, 2002. – 198 p.
  24. Samhain / Online Etymology Dictionary
  25. Tolfree C. Salem 'Saint Fest' restores Christian message to Halloween (From the November 5, 2004 Edition of The Pilot)

[1] Імітація такого обряду практикується і серед окремих неязичницьких культів сучасності. Зазвичай подібні дійства приурочені до давніх кельтських свят: Бельтану або Самайну. У популярній культурі до демонізації цього обряду у його зв’язку з Гелловіном долучився кінематограф. Так відомий фільм режисера Робіна Гарді «Плетена людина» («The Wicker Man», 1973 р.) давно має статус «культового». У 2006 р. в США було відзнято римейк цієї картини з однойменною назвою.

[2] Тут ми акцентуємо увагу саме на розумінні Гелловіна-Самайна як дня смерті, однак не слід забувати, що він одночасно значив процес відродження, і після загибелі правителя слідувала та частина обряду, що позначала його воскресіння і перемогу над своїм демонічним противником, а одночасно – відродження всього космосу. Подібне значення вкладають у свої обряди адепти сучасного культу Wicca. Отже, це свято, серед іншого, відображає міфи про помираючих і воскресаючи богів і за великим рахунком може вважатися як днем смерті, так і днем відродження й життя.

[3] Пор. «Кентервільський привид» О. Уальда (1887) або «Король чума» (1835) Е.А. По. Цікаво, що події останнього оповідання відбуваються якраз у жовтні.

[4] Див., напр. Епископ Александр (Милеант). Православные священники призывают учителей России не праздновать Хеллоуин

J. Ankerberg & J. Weldon, "The Facts on Halloween: What Christians Need to Know," Harvest House, Eugene OR (1996), P. 6.

David Porter, "Hallowe'en: Treat or Trick?," Monarch, Tunbridge Wells, UK (1993), P. 24.

[5] Роббинс Рассел Хоуп. Энциклопедия колдовства и демонологии / Р. Х. Роббинс; Пер. с англ. Т. М. Колядич, Ф. С. Капицы. — М.: ООО «Издательство Астрель»: МИФ: ООО «Издательство АСТ», 2001.

Валерій КУЗЕВ

канд. філос. наук

Теги: #Гелловін
Читайте також