На початку 30-х років до Харківської області входили частина земель сучасних Полтавщини, Сумщини та Луганщини. У 1933 році від голоду тут померли 40% населення — це близько 2-2,5 мільйонів людей.
Харківщина та Київщина — області, які під час Голодомору постраждали найбільше, розповідає представниця Українського інституту національної пам’яті Марія Тахтаулова.
Про це інформує Суспільне.
"Люди ходили, працювали в місто на завод, де отримували "хлібні" картки, а чим далі від столиці, тим гірша ситуація і вища смертність. В Україні в 30-му році ми маємо понад мільйон локальних повстань. Вони просто відмовлялися все здавати до колгоспів і фактично ставати таким собі сільським пролетаріатом", — розповідає Тахтаулова.
"Для того, щоб упокорити українське село, яке не бажало йти до колгоспів, і були створені такі умови, за яких за сучасними оцінками до семи мільйонів українців загинули", — додає представниця УІНП.
Життєпис одного з таких людей, вчителя та священника Олексія Воблого, на Харківщині збирають його невістка з сином.
"Мій дідусь, на честь якого мене назвали, сидить в оточені учнів 1927-1929 рік. За два-три роки до Голодомору. Ця фотографія висіла в музеї, а ми жили від цього музею за 15 кілометрів і ніколи туди не ходили. Директор школи, який у нас викладав історію КПРС, він таку тоненьку книжку з історії України кидав так, каже: "Це можете факультативно читати, а можете й не читати", — говорить онук.
Олексій Воблий народився у 1881 році в селі на Полтавщині. Служив при храмі, пізніше — завідував дитячим будинком. У середині 20-х років, внаслідок політичних репресій, його сестру розстріляли, брата — заслали до Сибіру.
Уникаючи переслідування, Воблому з родиною вдалося втекти до села Піскошино на Запоріжжі, розповідає невістка репресованого вчителя Людмила Вобла. Там чоловік організував їдальню та поселив сиріт: "Там стає директором місцевої школи, стає вчителем. Він проводив відкриті уроки на природі, маскуючи основну мету — назбирати якихось зерен".
У пошуках свідчень про діда онук Олексій об'їздив сім областей України: "Знайшли вже різних свідків. Переважно, це були діти тих дітей, і вони казали, що жодна дитина з села не померла".
Голодомор пережили усі 28 учнів шкільного вчителя. Згадки про рятівника вони зберігали у листах, які передали родині Воблого.
"Зі своїх скрутних запасів готували їсти. В казан Марія Миколаївна його дружина дуже молода — сипала в окріп кухлик крупи, а старші учні рвали щавель та кришили. Виходив такий суп, який по великому ополонику насипали в алюмінієві миски і давали дітям. І по склянці чаю", — зачитує онук з листа.
За порятунок дітей у 1937 році директора школи викликали на допит та після — репресували вдруге до Мелітополя. Звідти він не повернувся, розповідає невістка Людмила:
"Це було геноцидом свого народу, засобом підкорення його. Але народ наш козацького роду не корився цьому".