Городок на Хмельниччині – одне із найстаріших міст України. 2012 року воно святкуватиме свій 650-річний ювілей. Попри поважний вік аж занадто цікавих пам’яток історії тут не збереглося, та відвідати його варто. Городок, який ще має неофіційну назву «Маленька Варшава», є своєрідною столицею релігійного життя українських католиків.
Городок – одне із найстаріших міст України. 2012 року воно святкуватиме свій 650-річний ювілей. Попри поважний вік аж занадто цікавих пам’яток історії тут не збереглося, та відвідати його варто. Городок, який ще має неофіційну назву «Маленька Варшава», є своєрідною столицею релігійного життя українських католиків. Окрім цього, місто можна оглянути дорогою до Сатанова, де цікавих пам’яток більш, ніж достатньо.
Місто Городок, що Хмельницької області, розташоване у долинах Смотрича – чи не найвідомішої з малих рік України, та його великої притоки Тростянки (річки зливаються за кілька кілометрів нижче міста).
Перша письмова згадка про Городок датована 1392 роком, коли подільський князь Федір Корятович (Коріатович) передав у володіння шляхтичу Бедриху (Бедришку) ряд населених пунктів, зокрема й Городок. Звідси його перша назва – Бедрихів-Городок. Той «старий» Бедрихів-Городок незадовго поділили на 2 окремі населені пункти – власне місто Городок та село Бедриківці.
Офіційно «городоцьке літочислення» ведеться від 1362 року, – коли об’єднані литовсько-руські війська розгромили татар на р. Сині Води і Поділля увійшло до складу Великого Князівства Литовського.
Слід зауважити, що містечко насправді набагато древніше. Зручне й затишне межиріччя Смотрича та Тростянки люди обжили ще за часів мідно-кам’яної доби. На території міста було принаймні 6 трипільських поселень, 2 поселення часів черняхівської культури та 2 – ранньослов’янської. Слов’янське поселення, що розкинулось в урочищі «Гнилий Кут», цікаве тим, що тут розкопано жертовний майданчик, що є повним аналогом жертовника, знайденого Вікентієм Хвойкою на Старокняжій горі в Києві.
У 1550 році місто спалили татари, але незабаром його відбудували.
У 1653 році в Городок увійшло 30-ти тисячне військо Богдана Хмельницького. Поляки, українці-уніати, а також євреї заховалися за мурами городоцького замку. Козаки взяли його штурмом та зруйнували, а залогу вирізали. Як записав один з сучасників, «…Не пощадили ні шляхти, ні поспольства».
Незадовго подія, що трапилася під Городком, змінила долю всієї України. 20 червня 1653 року гетьманське військо збунтувалося. Причин було кілька: по-перше, нестача продовольства, по-друге, звістка про те, що гетьман зі старшиною вирішили віддатися під руку турецького султана. Кому цікаві деталі, читайте М. Грушевського.
Саме під містечком Городок і прийняли фатальне рішення про союз з Москвою. Згодом в Переяславі відбулося лише юридичне оформлення того вибору.
Табір Хмельницького був розташований у долині Смотрича між Городком та селом Бедриківці. Це місце й досі називають «Козачою долиною». Сьогодні – це найкраща територія промислу «чорних археологів», – гуляючи тут, ви обов’язково знайдете кілька десятків їхніх «закопушок».
За півстоліття по тому, у 1702 році у цьому ж місці було розбито велике польське військо, про що йдеться у старовинній думі, вміщеній у рукописному збірнику XVIII століття:
А добре ся пани ляхи з козаками били,
Що лежить їх від Городка за півтретя милі.
Ей, показав Медведейко богатирську славу,
Що потопив панів- ляхів в Городецькім ставу.
Екскурсію Городком розпочнемо із центру міста. Крім типового радянського райкому (їх у 1967 році до 50-річчя радянської влади звели чи не в кожному райцентрі України), увагу насамперед привертає потужна споруда під червоною металочерепицею – Інститут Богословських Наук «Непорочної Діви Марії». Це колишній кляштор Сестер Милосердя, в якому вони опікувались бідними. При монастирі діяла лікарня, аптека для незаможних та пекарня, де випікали хліб виключно для бідного населення. Орім того, тут функціонувала школа для дівчаток, яких навчали знань, готували до сімейного життя. Дівчата навчалися рукоділля, займалися кухарською справою, освоювали методи правильного виховання дітей і, звичайно, вивчали Закони Божі. Відтоді навчальний заклад отримав жартівливу назву — «Інститут благородних дівиць». Зазначимо, кляштор було збудовано наприкінці XVIII ст. за кошти магната Яна Замойського, власника Городка.
В останні роки перед революцією приміщення монастиря віддали під квартири царським чиновникам та службовцям цукрового заводу. Під час реконструкції споруди у 1999-2001 рр будівельники знайшли пляшку з цидулкою, де був список усіх тогочасних квартирантів.
Монастир Сестер Милосердя було зведено за проектом відомого польського архітектора Фрідріха Гісгеса у вигляді невеликого замку. У первісному вигляді він зберігся до середини 70-х років ХХ століття. На жаль, пізніше його вигляд було спотворено чисельними перебудовами.
Інститут Богословських Наук бере свій початок від катехетичних курсів підготовки вчителів Закону Божого, що розпочалися у 1992 році. Навчання проводилося щосуботи викладачами городоцької Вищої духовної семінарії і проходили у її приміщенні. Незадовго у 1997 році курси отримали статус Богословсько-катехетичного інституту. Відтак до будинку старого кляштору Інститут переформувався влітку 2001 року. Вже наступного року Держкомітетом у справах релігій було зареєстровано його статут, а тому навчальний заклад отримав свою сучасну назву. Тут готують майбутніх катехитів, викладачів Закону Божого, сімейних психологів, журналістів та органістів.
Зазирнімо на мить в історію, коли в Городку формувались основні монаші осередки. Відзначимо, колись у Городку діяв ще один католицький монастир – ордену Францисканців, зосереджений у Кам’янці-Подільському. Але коли на території обителі почали будувати укріплення, то ченців згодом виселили. Тому у 1787 році Замойський забрав «безпритульних» до Городка. Свого часу цей монастир мав таку й назву – «Кам’янецько-Городоцький», що розташовувався на іншому березі річки Смотрич біля костелу Св. Анни (там, де сьогодні колишній офіс «Водоканалу»). Монастир також було збудовано за проектом польського архітектора Фрідріха Гісгеса. І костел Св. Анни, і францисканський монастир стояли на території зруйнованого Хмельницьким городоцького замку (там і на сьогодні добре збереглися потужні земляні вали). Вважають, що для будівництва францисканського кляштору було використано рештки зруйнованої городоцької цитаделі.
У 1833 році, після придушення польського повстання, російська влада вигнала францисканців з Правобережної України, а тому монастир було закрито. Незадовго його, як і костел Св. Анни, зруйнували комуністи.
Колись образ було вкрито важким позолоченим окладом з кованого срібла, який геть був обвішаний золотими та срібними хрестиками та іконками, які жертвувалися зціленими. Коли храм закрили, всі коштовності конфіскували комуністи. Саму ж чудодійну ікону вдалося врятувати. Сторож костелу вирізав головний фрагмент полотна, на якому було намальовано лики Святого та Христа і, обмотавши святиню довкола тіла, зумів винести її зі сплюндрованого храму.
Закритий костел, як і всі інші храми Городка, а також дерев’яна синагога ХVI ст. були знищені в одну ніч 1936 року.
Ось, як це згадував місцевий краєзнавець Володимир Малецький:
«Серед ночі пролунала серія потужних вибухів. Ми дуже злякалися – думали, що почалася війна… Нас тоді постійно залякували, мовляв, скоро нападе Пілсудський. На ранок вся долина була, мов у густому тумані, – це був вапняковий пил від підірваних храмів та дим від спаленої синагоги…».
Врятовану ікону Св. Антонія довгий час переховувала «катакомбна» черниця Кася Кирилівська.
Лише у роки окупації, коли німці дозволили релігійне життя, образ знову з’явився перед віруючими. Місцевий художник Кульпа наклеїв врятований фрагмент на полотно та відтворив ікону у її попередніх розмірах. На фотографїї ікони, якщо придивитися уважніше, видно фрагмент того старого полотна. Після того образ зберігався у цвинтарній капличці. Наразі на її місці збудовано величний костел Св. Станіслава єпископа та мученика, де й можна побачити цю чудотворну ікону з такою дивовижною та трагічною історією.
Ще з кінця XVII ст. Св Антоній є небесним покровителем Городка, а храмове свято на його честь (день «Антонего», як кажуть місцеві поляки), відзначається урочистіше, ніж Різдво та Великдень.
Отож прямуємо до костелу Св. Станіслава. Від центрального майдану міста піднімаємося вгору вулицею Тараса Шевченка.
Найперше, що вам стрінеться дорогою, – біла будівля, перед якою встановлено меморіальну каменюку на честь 640-річчя Городка. Це місцевий музей. Про нього ми розповімо нижче. А поки йдемо до костелу.
Просто підіймаємося головною вулицею міста. Оминути костел неможливо. Він розташований по праву руку. По дорозі варто звернути увагу на ще дві споруди, що випадають з хрущовсько-провінційної забудови Городка.
Це приміщення спортивної школи. Незважаючи на огидну кахляну плитку, якою її облицювали у 70-х (тоді це було дуже по-модному), будинок та прилеглі до нього флігелі нагадуютьтиповий поміщицький палац середини ХІХ ст. У центральному напівкруглому вікні навіть збереглися кольорові скельця. Тут був маєток Тихоцьких – родичів останніх городоцьких, поміщиків Виноградських.
Далі, вище колишнього маєтку, ще один старовинний будинок і школа. Її звели коштом місцевого цукрозаводчика наприкінці ХІХ ст. як училище для учителів початкових шкіл. Архітектор постарався на славу: перший її поверх було викладено з тесаного сірого вапняку, другий – полірованої цегли. Фасад вінчав високий кований шпиль. Десь у 90-х з незрозумілої причини (припускаємо через «освоєнія дєнєг») стіни школи заштукатурили, а шпиль впав ще у 80-х. Але й сьогодні це чи не найкрасивіша споруда міста.
Одразу ж за школою відкриваються шпилі костелу.
Костел Св. Станіслава, єпископа та Мученика, без усякого перебільшення можна вважати найунікальнішим сучасним храмом України. Ні, не через його архітектуру – вона досить стандартна, і не через славетний образ Св. Антонія. Це – чи не перший у нашій країні храм, зведений після 1917 року!
Як вже зазначалося, єдиною діючою культовою спорудою Городка довгий час залишалася невеличка цвинтарна капличка. Як вона виглядала, добре видно з малюнка відомого городоцького художника Станіслава Гуменюка.
Все змінилося 1977 року, коли на чолі католицької громади Городка став отець Владислав Ванагс. Це була глибоко віруюча та дуже діяльна людина.
Незважаючи на скандал з клозетом, ксьондз-будівельник не заспокоївся і затіяв збудувати новий храм. Роботи почалися вже у 1980 році, хоча підготовка йшла ще з кінця семидесятих. Будівництво було обставлено, як реконструкцію каплички. Спочатку до неї «приліпили» задню частину великого храму, а потім довкола старої споруди збудували другу його половину. Після чого капличку розібрали.
Будівництво, яке велося методом «народної будови», завершили у 1982 році! Тоді, однак, так і не вдалося звести дзвіниці та фасад костелу. Влада і без того хотіла знести новий храм. Свого сучасного вигляду костел набув лише наприкінці 80-х. Велику колекцію фотографій періоду славетного будівництва дивіться на порталі «Наш Городок». На багатьох фотографіях добре видно стару капличку з приліпленим до неї «напівхрамом».
Сьогодні годі й уявити тогочасну істерію влади, коли виявилося, що замість ремонту мініатюрної каплички, віруючі звели великий храм – регулярні «облічітєльниє» статті в газетах, збори трудових колективів, де трудящі «таврували» занадто активного ксьондза та його «поплічників», вимоги знести «гніздо мракобісся» тощо…
Поряд з костелом – будинок Вищої духовної семінарії – першої католицької семінарії на теренах колишнього СРСР. Це теж дітище Ванагса. Як і притулок для старих і немічних людей, – Будинок Милосердя. Усього ж за своє життя отець Владислав звів 29 католицьких святинь! У самому Городку це ще й дуже красивий костел Св. Йосифа – він стоїть на березі Смотрича в районі Мархлівки та костел Св. Фаустини Ковальської.
Зазвичай, ксьондз-будівельник ходив у старенькій, вимащеній у цементі та вапні рясі, а у чисте перевдягався тільки під час відправ: «Я лише інструмент в руках Божих» – характеризував свою діяльність Владислав Ванагс.
Помер отець Владислав 10 листопада 2001 року. Поховали його біля храму, який він збудував, і де служив Богу та людям. Будете поряд – обов’язково віддайте шану цій непересічній людині.
Біля костелу впадають в очі три великі старовині пам’ятники – це могили магнатів Скибиневських – одних із найбагатших родів Поділля. Їх родовий палац розміщений у сусідньому селі Нове Поріччя. На жаль, палац зруйнували під час революції і про цей «Подільський Версаль», наразі, нагадує лише малюнок Наполеона Орди.
Не пожалів час і пам’ятники. Найгарніший, що на могилі Віктора Скибиневського, зберігся дуже неякісно. Деталі пам’ятників відлиті із чавуну. З часом кріплення заржавіли, багато фрагментів відпало. Полагодити високохудожні надгробки ніхто тоді не здогадався, а деталі пропали. Сьогодні це щось незрозуміле, а ще років 30 тому пам’ятник нагадував мініатюрний готичний храм з високим і дуже красивим шпилем. Пропала і чавунна плита з барельєфним портретом магната та епітафією, барельєф Божої Матері. Навіть у сучасному, дуже жалюгідному, стані ці пам’ятники є шедеврами ливарного мистецтва.
Якщо пройти через цвинтар на його протилежну, православну, частину, то потрапите до біло-блакитного храму Св. Онуфрія (УПЦ). Його будівництво розпочалося у часи «перебудови»,коли діяння ніякими ексцесами з боку влади не супроводжувалися. Храм красивий, величний, гарно спроектований, але на більшу увагу заслуговує невеличка, майже іграшкова, капличка Св. Миколая, що стоїть перед його дзвіницею. Ця капличка зведена над могилою Миколи Виноградського, батька Сергія Виноградського – останнього городоцького поміщика. На кованій огорожі добре видно ініціали покійного – «НВ» (Николай Виноградский).
Сергій Виноградський – не просто якийсь поміщик – це один із фундаторів сучасної мікробіологічної науки, його ім’я поправу стоїть поряд з такими діячами, як Пастер та Мєчніков (після еміграції Сергій Миколайович був одним із керівників Інституту Пастера в Парижі). Виноградський став фундатором такого напрямку мікробіології, як мікробіологія ґрунтів, на якій базується вся сучасна аграрна наука. Саме він відкрив азотфіксуючі бактерії, про які всі знають (або мають знати) зі шкільного курсу ботаніки.
За радянської влади капличку сплюндрували і вона довго була у занедбаному стані. Час та негода знищили обшиту бляхою маківку, впав і зник дуже красивий кований хрест. Наразі реставровану капличку вінчає хрест, взятий з якоїсь старої могили.
Це єдина автентична пам’ятка, яка нагадує про славетного земляка. Зведений ще магнатами Замойськими палац, де жили Виноградські, розібрали на каміння ще у 20-х роках ХХ ст.
Трохи лівіше (у 10-ти метрах) каплички розміщена братська могила вояків російської армії, які загинули у бою з австрійцями в серпні у 1914 році. 20 років тому там ще стояв величезний дубовий хрест. Наразі знайти її можуть лише досвідчені краєзнавці. Той бій був чи не першою великою сутичкою між військами Російської та Австро-Угорської імперій. Подробиці — дуже цікаві.
Керівник відділу культури та туризму Городоцької РДА Олег Федоров планує найближчим часом встановити на могилі новий пам’ятник і вже знайшов на це спонсорів. А от на могилі цісарських гусарів коштом австрійського «Чорного Хреста» такий пам’ятник давно встановлено.
Найцікавіша, найунікальніша і найдавніша пам’ятка Городка все ж дійшла до нашого часу. Але побачити її навряд чи поталанить. Бо мова йде про підземелля.
Протягом століть місто розросталося не лише вшир, але й углиб. Потужні лесові та глиняні ґрунти, на яких стоїть Городок, це легко дозволяли робити. Зауважимо, що знамениті Лаврські печери викопано в аналогічних умовах. Городяни заглиблювалися у землю не від доброго життя. На той час Поділля було прикордонням між християнським світом та Туреччиною, тож життя спокійним не було. Дошкуляли і постійні набіги татарських загонів. У катакомбах ховали найцінніше та й самі пересиджували там. Структура «підземного міста» була стандартною у всіх містечках Поділля. Індивідуальні підвали під кожним обійстям з’єднувалися між собою у «підземну вулицю», від якої було прокопано хідники до замку-цитаделі, до лісу, що оточував тоді Городок. Крім вузеньких, прокопувалися й «магістральні» шляхи, що дозволяли проїхати навіть возом! Таке собі «метро».
Ззовні городоцькі підземелля тотожні лаврським печерам – такі ж склепінчасті тунелі, прокопані в товщі глини, арочні ніші у стінах. Але говорити про якусь невідому підземну лавру навряд чи виходить. Тотожність городоцьких та лаврських печер, швидше за все, пояснюється однаковими властивостями ґрунтів, у яких їх проклали. Відповідно й технології були ідентичні. Наявність ж бокових ніш-заглиблень може мати подвійне пояснення. По-перше, вони були необхідні технологічно – в них могли ставити корзини, у які висипали вибрану глину та світильники. По-друге, їх могли використовувати, як банальні полиці для зберігання краму та продуктів.
На жаль, сьогодні це одне з найнедоступніших місць у Городку. Потрапити сюди практично неможливо. Усі входи – засипані. Якщо ще у когось у підвалі й зберігся прохід до мережі катакомб – власники мовчать – кому хочеться, аби по обійстю швендяли цікаві туристи? Потрапити до лабіринту можна у випадку чергового провалу ґрунту. Докладніше про городоцькі катакомби читайте на сайті «Невідоме Поділля». Тут ви знайдете ще багато унікальних фотографій.
Варто відвідати й старе єврейське «окописько», тобто цвинтар. Воно, правда, не таке старе, як у Сатанові, де найдавніші стели датуються ще XVI ст. У Городку найстаріші надгробки належать до початку XVIІІ ст. Але й серед них чимало «мацев» з дуже гарним різьбленням по каменю та цікавими барельєфами. До того ж, із цвинтарної гори відкривається шикарний краєвид на Городок та долину Смотрича. Любителі живої природи знайдуть тут чимало цікавих рослин, серед яких багато червонокнижних. Велику фоторозповідь про це цікаве місце дивіться на сайті «Невідоме Поділля».
Гродоцький музей мало чим відрізняється від більшості подібних закладів в інших райцентрах. Але зайдіть – не пошкодуєте. Тут є свої родзинки та експонати, яких ви більше ніде не побачите.
З цікавинок – велика колекція археологічних артефактів від кам’яного віку до княжої доби. Більшість із них зібрала місцевий краєзнавець Нонна Миколаївна Пащенко. Варто звернути увагу й на велику бойову сокиру – такими за часів Хмельниччини козаки зупиняли закованих у броню знаменитих крилатих гусарів.
Але найунікальніші експонати – сучасні. Це – єдиний у світі діючий екземпляр первістка радянської індустрії трактора «У-2» та сконструйований місцевими умільцями єдиний у світі мотоцикл-трансформер.
З Києва до Городка краще добиратися потягом. Сюди ходять причепні вагони потягу «Київ-Гусятин». Дуже зручно – увечері відправляєтеся зі столичного вокзалу і рано-вранці вже в Городку. Але, УВАГА! Станції з назвою «Городок» – немає, назва залізничної станції у Городку – «Вікторія». Тож квитки беріть до «Вікторії». Можна їхати і до Хмельницького. З обласного центру до Городка маршруткою чи автобусом десь 40-45 хв. Вони відправляються регулярно, з інтервалом чи не у 30 хв. У райцентрі є комфортабельний готель, де можна зупинитися. Для тих, хто любить намети, – довкола міста безліч красивих та затишних місць для табору.
З місць, які рекомендується відвідати обов’язково, – костел Св. Станіслава з чудотворним образом Св. Антонія, музей та старий єврейський цвинтар. Не пожалієте, якщо прогуляєтеся околицями міста. Вони дуже мальовничі.
У місті, крім вище згаданих храмів, є ще храми УПЦ КП, УГКЦ, кілька капличок та великий молитовний будинок євангелістів.
Якщо ви мандруєте на авто – рекомендуємо відвідати село Купин (це 15 хв. від Городка): там три цікавих об’єкти – водяний млин, який зведено ще 550 років тому, а його обладнанню (швейцарському!) – понад століття, Смотричцький водоспад – найбільший на Хмельниччині, міст, зведений турками.
Фотографії з сайтів «Невідоме Поділля» та «Наш Городок»
Підготував Дмитро ПАНАЇР