Глава УГКЦ Святослав Шевчук про українську ідентичність, розколи і розкольників, імперські наміри і свою готовність стати Патріархом
- Ваше Високопреосвященство, Вас рідко можна застати в Києві. Ви постійно перебуваєте в роз'їздах і дуже часто - за межами України. З чим це пов'язано?
- Українська Греко-Католицька Церква дуже велика і за кількістю вірних, і територіально. Ми на сьогоднішній день є багатокультурною, багатомовною, глобальною Церквою. Коли мене обрали главою УГКЦ, я урочисто пообіцяв, що всіх відвідаю. Тому доводиться бути в роз'їздах. Ось уже два роки минуло, а я ще не відвідав усі єпархії ввіреної мені Церкви. Зокрема, мене ще чекають кілька єпархій в США, Канаді, Австралії. До того ж ми – Церква, що динамічно розвивається, тому довго на одному місці сидіти не можна.
- Існує думка, що вірні УГКЦ - українці, а серед римо-католиків переважають поляки. Різдво за григоріанським календарем в народі так і називають: польське. Чи немає непорозумінь на цьому грунті?
- Дуже часто ми, щоб легко собі щось пояснити, намагаємося спрощувати дуже складну дійсність. Насправді сьогодні і Римо-Католицька Церква (РКЦ) в Україні, і УГКЦ - багатонаціональні. Якщо ви скажете, що римо-католики, наприклад, у Житомирі - поляки, вони на вас образяться. Хоча на західноукраїнських землях, зокрема, на Львівщині, латинська Церква сильніше зберігає свою, я б сказав, ностальгічну польську ідентичність. Але в цілому і в РКЦ в Україні, і в УГКЦ український елемент є домінуючим. Тому ніяких непорозумінь на національному чи на іншому грунті у нас з римо-католиками бути не може. Навпаки, ми не відчуваємо якоїсь драми роз'єднання, тому що є дітьми єдиної Вселенської Церкви, які просто служать в різних обрядах. Я думаю, що збереження багатства різних традицій не є перешкодою, а навпаки, користю для українських віруючих.
- Наскільки інтенсивним є діалог між греко-католиками і православними в Україні? І чи існує він взагалі?
- Слово «діалог» багатозначне. Якщо ми говоримо, що діалог - це спілкування, то ми спілкуємося в такому, я б сказав, неформальному вигляді. Дуже важливим простором для спілкування всіх християн і віруючих в Україні, зокрема, між традиційними Церквами Київської традиції, є формат діяльності громадської організації Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій. Тут часом ми стаємо здатними разом на дуже цікаві дії. Наприклад, три великі Церкви України - Українська Православна Церква Московського Патріархату (УПЦ МП), Київський Патріархат і УГКЦ - зуміли 1 грудня 2011, коли ми святкували 20-річчя проведення референдуму про незалежність України, разом зробити відозву до українців, говорячи про духовні причини економічної і соціальної кризи в країні.
Якщо говорити про діалог, як про якийсь двосторонній формат, де відбувається спілкування в ім'я вирішення тих чи інших наболілих питань або пошуку єдності між собою, то, на жаль, такого формату ще сьогодні немає. Але ми живемо в одній країні, є членами одного й того ж громадянського суспільства і, більше того, стоїмо на єдиній платформі, яка об'єднує всіх християн. Це Таїнство Хрещення. Це те, що ми сьогодні називаємо екуменічним діалогом.
- На останньому Архиєрейському Соборі РПЦ якраз таїнство хрещення стало каменем спотикання між УПЦ МП і УГКЦ. Мова йде про доповідь митрополита Київського Володимира (Сабодана), про докори на вашу адресу за визнання Таїнства Хрещення в Київському Патріархаті.
- Чесно кажучи, я здивований такою заявою, тому що солідні православні богослови, ймовірно, не можуть не знати, що, відповідно до вчення Католицької Церкви, ми визнаємо хрещення всіх, хто робить його, взиваючи ім'я Пресвятої Тройці і застосовуючи воду. Таким чином, ми визнаємо дійсність хрещення і протестантів, і православних. Згідно нашої доктрини, конфесійна приналежність того, хто хрестить, тут не має ніякого значення. З того, що я міг відчути, читаючи це повідомлення, тут мова йде не стільки про Таїнство Хрещення чи богословську дискусію щодо його справжності, скільки про те, що я направив лист у так звану неканонічну структуру. Якщо я когось образив, прошу вибачення. Але треба пояснити, в чому полягає моя неправота.
- Тобто для УГКЦ Московський і Київський Патріархати є рівними канонічними структурами, чи мова про канонічність не йде?
- Для того, щоб правильно вибудовувати діалог між Церквами, потрібно поважати богослов'я і канони один одного. Не в нашій компетенції визначати, хто канонічний, а хто ні в православному світі.
- Однією із перших Ваших заяв після обрання на посаду глави УГКЦ була заява про визнання Вас Патріархом. Як із цим справи?
- Тут йдеться про якесь медійне непорозуміння. На моїй першій прес-конференції мене запитали, чи буду я прагнути до патріаршого достоїнства. Я сказав: очевидно, так. Ви про це скажете Папі? Я сказав: очевидно, так. Але це не означає, що я буду вимагати щось від Апостольської Столиці чи привласнювати собі право зазіхати на те, що відноситься до виключної компетенції Святішого Отця. Тут мова йде про те, що за останні 20 років ми маємо можливість небувалого розвитку нашої Церкви, якого ще не було в інші періоди. Наша Церква дійсно дуже динамічно розвивається. Це можна побачити у всіх вимірах церковного буття. А розвиток кожної східної Церкви завжди прямує до вершини, яку сьогодні і в католицькому, і в православному світі називають патріаршим достоїнством чи устроєм. Цей устрій не приходить ззовні, він приходить зсередини. Тому якщо ми говоримо, що наша Церква дійсно зріла, що по суті вона є самокерованою, оскільки має свій Синод, як вищий законодавчий орган, то ми маємо на сьогодні Церкву, яка живе згідно патріаршого устрою. І зі Святішим Отцем чи іншими Церквами ми спілкуємося, виходячи з усвідомлення своєї зрілості. Таким чином, тут не йдеться про вимогу, яку я повинен комусь скерувати, про рекламацію якогось титулу, якого мені не вистачає. Мова йде про те, щоб той рівень розвитку Церкви, який ми сьогодні маємо, став відомий в світі.
- Чим більше Церква розвивається, тим більше стає самостійною. Де межа цієї самостійності?
- УГКЦ - помісна Церква. Це означає, що всі питання, що стосуються її внутрішнього життя, повністю відносяться до її компетенції. Якщо говорити про зовнішній, міжнародний вимір, то ми живемо синхронно з Вселенською Церквою.
- Які взаємини Вашої Церкви з державою? Чи не втручається вона у внутрішні справи Церкви?
- Є закон, що регулює діяльність релігійних організацій. Він далекий від досконалості, тому наша Церква разом з іншими релігійними організаціями намагається запропонувати певні зміни в цей документ. З іншого боку, є ще питання: а як цей, нехай не до кінця досконалий, закон виконують на місцях? І тут виходить, що до одних закон застосовують поблажливо чи не змушують виконувати букву закону, а інших переслідують за відступ від йоти чи титли. Є різне ставлення до різних конфесій у різних регіонах. І різниця у ставленні залежить частково від того, наскільки численною є та чи інша конфесія в регіоні. Нам би хотілося, щоб рівне ставлення було до всіх, наприклад, в питанні виділення земельних ділянок під будівництво храмів.
- Нещодавно в українських ЗМІ пройшла інформація, що в органах державної влади може бути зареєстрована ще якась Українська Правовірна Греко-Католицька Церква на основі групи «підгорецьких отців» - декількох єромонахів, кілька років тому відлучених від УГКЦ ...
- Перше, що б я хотів підкреслити, що сьогодні в УГКЦ розколу немає. У своєму внутрішньому житті ми єдині, як ніколи. Але не склали зброю ті, які хотіли б, щоб наша Церква була розколота чи перестала існувати. Ця група, про яку ви згадали - «підгорецькі отці», - ніякого відношення до нашої Церкви не має. Більше того, вона не має ніякого відношення до Католицької Церкви. І про це є офіційна заява Ватикану. Ця група сектантського типу займається мімікрією, камуфлюючись під Греко-Католицьку Церкву, більше того, змагаючись за офіційне державне визнання. Але я думаю, що нашим державним мужам вистачить мудрості, аби в таких питаннях не робити помилок. Хоча, відверто кажучи, я не здивувався б, якби з боку держави таке визнання відбулося. Наша Церква у своїй історії такі акції вже бачила. Взяти хоча б Львівський псевдособор (Собор 1946 року, тоді УГКЦ під тиском радянської влади приєдналася до РПЦ. - «НГР»), на якому група священиків, які не мають права виступати від імені Католицької Церкви, привласнила собі це право, і влада це визнала. Можливо, десь подібний сценарій хтось прокручує і зараз.
- Восени минулого року в Москві почався збір підписів під «Хартією возз'єднання нашого народу», згідно якої ініціюється проведення референдуму щодо об'єднання в конфедерацію Росії, України і Білорусії. Багато в чому ця ідея перегукується з ідеєю «Русского мира», яку просуває РПЦ ...
- Ідея «Русского мира» базується на ідеологічній основі, яка не має нічого спільного ні з Церквою, ні з історією. Це концепція, в якій свого часу ЦК КПРС побачив дуже підходящий ідеологічний інструмент. Зараз ця псевдонаукова платформа реанімується, як імперіалістична ідея відновлення Радянського Союзу. Ідея «спільної колиски», коли переноситься в суспільство, проявляється в таких ось ініціативах об'єднавчого референдуму. Коли її переносять на церковну платформу, то з'являються ідеї так званого «Русского мира», хоча правильно його назвати «Російський світ». Ми дуже чітко розуміємо, що за цим стоїть, яка причина і які цілі переслідуються. Думаю, у освіченої людини як в Україні, так і в Росії, спроби реанімувати такі пустоцвіти радянської ідеології можуть викликати лише іронію. Українці мають свою, зовсім іншу концепцію.
- У чому вона полягає?
- Свого часу цю концепцію сформулював мій великий попередник Йосип Сліпий. Вона полягає в одній простій фразі: «Бути собою». Для нас, українців, бути собою - означає будувати «Український світ». Це не концепція протистояння проти когось. Ми народ, у якого вкрали історію, і сталося це на догоду тим чи іншим імперським ідеологіям. «Український світ» - це світ вільної людини, народу, який народився більше тисячі років тому під час хрещення Русі.