На перший погляд, може видатися, що між Григорієм Сковородою та Саїдом Нурсі немає нічого спільного. Роки життя Григорія Сковороди (1722-1794) навіть не пересікаються із роками життя Саїда Нурсі (1878–1960).
Соціокультурні й політичні обставини життя одного й другого помітно різнилися. Григорій Сковорода жив у час деградації української автономної держави, коли йшов процес руйнування традиційних аграрних у Європі. Життя ж Саїда Нурсі проходило в часи занепаду Османської імперії, Першої світової війни й генези Турецької республіки, коли в Туреччині відбувалися процеси модернізації й становлення індустріального суспільства. Григорій Сковорода сформувався в лоні християнської культурної традиції, в той час як Саїд Нурсі – в лоні мусульманської.
Певні паралелі між Григорієм Сковородою та Саїдом Нурсі можна прослідкувати, розглядаючи біографії цих діячів. Обидва походили з соціальних низів. Григорій Сковорода – із незаможного козацького роду, Саїд Нурсі – з селянської родини. Хоча, ймовірно, і в родині першого, і в родині другого цінувалися знання, освіта. Тому Григорій Сковорода навчався в Києво-Могилянській академії[1]. Батько Саїда Нурсі належав до ордену суфіїв. І хоча Саїд Нурсі дистанціювався від суфізму, все ж суфістська інтелектуальна традиція дає про себе знати в творчості турецького мислителя. Зрештою, він також здобув відповідну освіту, яка дозволила стати йому мусульманським інтелектуалом[2].
Хоча Григорій Сковорода, як уже зазначалося, навчався у Києво-Могилянській академії (правда, повністю академічного навчального курсу він так і не засвоїв), а також викладав деякий час у школах України, зокрема у Переяславській та Харківській колегіях, його філософствування помітно різниться від філософствування києво-могилянців. Твори Григорія Сковороди, за великим рахунком, не вписуються в традиційний філософський канон, який існував того часу в Україні. Наприклад, мислитель часто вдається до образності, художності при викладенні своїх поглядів. Наприклад, це він робить у віршах-піснях («Сад божественних пісень») або в байках («Байки Харківські). Зрештою, філософські трактати Григорія Сковороди – це не схоластичний виклад матеріалу, притаманний києво-могилянцям, а, радше, твори напівхудожнього характеру, де часто розігруються своєрідні «драми ідей». Ці твори часто видаються «сумбурними» й «анархічними». Ідеї, що висловлює Григорія Сковорода, не становлять цілісності. Вони викладаються не стільки в строгій логічній формі, скільки в формі образній. У творчості мислителя важко простежити, де закінчується художня література й починається філософія, і навпаки. Але якраз ця «анархічність» приваблювала й приваблює багатьох адептів Григорія Сковороди. Щось подібне можна сказати й про Саїда Нурсі. Хоча останній отримав певні ази мусульманської богословської освіти, його твори, зокрема головний твір його життя «Рісалє-і Нур» — коментар до Корану, помітно відрізняється від класичних ісламських праць.
Григорій Сковорода, як правило, довго не засиджувався на одному місці, багато подорожував. Можливо, тут давалася взнаки козацька чи тюркська непосидючість, схильність до кочового життя. Не даремно його називають мандрівним філософом. Водночас мислитель не мав сім’ї, вів життя самітника. Щось подібне можемо сказати і про Саїда Нурсі. Він теж багато подорожував і був самітником.
Дослідники, розглядаючи життя Григорія Сковороди, звертають увагу на те, що воно ділиться на два різні періоди – домандрівний і мандрівний. Зрештою, мислитель сам говорив, що одного разу, коли знаходився в саду Охтирського монастиря, на нього зійшло просвітлення. Тоді він вирішив кардинально змінити своє життя й почав втікати від світу. Приблизно те саме спостерігаємо в Саїда Нурсі. Він написав автобіографію, поділивши своє життя на періоди «попереднього Саїда» й «нового Саїда».
Григорій Сковорода і Саїд Нусі прожили довге життя. Перший помер у віці 72 років – на той час мало хто доживав до таких років. Другий скінчив своє життя тоді, коли йому був 82-ий рік.
Окрім зазначених біографічних паралелей, маємо також низку паралелей філософського характеру.
Саїд Нурсі жив у непрості часи, коли Османська імперія доживала свої останні дні, програючи цивілізаційну війну Європі. Перевага Європи забезпечувалася науково-технічним розвитком, який інтенсифікувався в західноєвропейських країнах у ранньомодерні часи. У Саїда Нурсі бачимо намагання прийняти «європейський виклик», зберігши традиційні ісламські цінності, «свою мудрість». Загалом він не сприймає європейського матеріалізму. У нього зустрічаємо такі міркування: «…в наш час невіри і заперечення європейських філософів посіяли сумніви в умах деякої частини нещасних, котрі захопилися їхніми ідеями, позбавили їх переконаності та знищили їх щасливу вічність»[5]. Для Саїда Нурсі важливим є не матеріальне, яке можна «побачити очима», а духовне, котре сприймається внутрішньо, «серцем»: «…в духовній сфері не береться до уваги й не має ваги заперечення видатного філософа, розум якого обмежений лише тим, що бачать його очі, який дуже зайнятий матеріальним і поступово віддаляється від духовності, стаючи грубим і нечутливим до світла»[6].
Подібні підходи зустрічаємо і в Григорія Сковороди. Він жив у молодій Російській імперії, яка стала на шлях модернізації й була зорієнтована на західну науку й техніку. Така орієнтація, закономірно, руйнувала ті культурні й духовні традиції, які були притаманні православ’ю, котре домінувало на просторах цієї держави. В особі Григорія Сковороди, як і в особі Саїда Нурсі, бачимо традиціоналіста. Він дистанціюється від західної вченості. Йому загалом ближча православна духовність. Тому Григорію Сковороді байдужі наукові й технічні відкриття європейців. Наприклад, у 28-ій пісні «Саду божественних пісень» читаємо наступне:
«Піднімись у небеса – у версальський хоч би сад,
Одягни одежу злотну,
Шапку царськую добротну,
Як у серці нуда, буде скрізь тобі біда!
Проживи хоч триста літ, проживи хоч цілий світ,
Що тобі те помагає,
Коли серденько ридає?
Як з’їдає нуда, буде й смерть тобі й біда.
Хоч всю землю завоюй, над усім хоч зацарюй,
Що тобі те помагає,
Коли вся душа ридає?
Коли в серці нуда, буде підлість і біда.
Тож про місяць знать дарма, є там люди чи нема,
Кинь Копернікові сфери,
В серця свого глянь печери!
Як глагол в нутрі твоїм, то веселий будеш з ним.
Бог найкращий астроном і найкращий економ.
Вічная природа-мати
Зайвини не може мати,
Найпотрібніше тобі ти знайдеш лиш у собі»[7].
Отже, для Григорія Сковороди не так важливе пізнання з допомогою розуму. Для нього на першому місці стоїть пізнання сердечне. Не даремно, Дмитро Чижевський, знаний дослідник історії української філософії, вважав Григорія Сковороду представником «філософії серця»[8]. Приблизно таку саму позицію в питаннях пізнання займав також Саїд Нурсі. Він писав: «…розум і серце – проміжні станції між потаємний і видимим світами»[9].
Тут маємо ще одну паралель. Саїд Нурсі поділяє всесвіт на потаємний і видимий світи. Те саме зустрічаємо в Григорія Сковороди. Останній говорить про натуру видиму, тобто світ, який ми сприймаємо своїми чуттями, й натуру невидиму, власне, світ божественний. У творі «Вхідні двері до християнської доброчесності» є такі міркування Григорія Сковороди:
«Увесь світ складається з двох натур: одна – видима; друга – невидима.
Видима натура називається творінням, а невидима – Бог.
Ця невидима натура, або Бог, все творене пронизує і утримує; всюди завжди був, є і буде. Наприклад, тіло людське видно, а пронизуючий і утримуючий його розум не видно»[10].
Характеризуючи Бога як всесвітній розум, Григорій Сковорода звертає увагу на розумність облаштування ним світу. Він пише: «…розумна древність порівняла його (тобто Бога – П.К.) з математиком чи геометром, тому що він постійно в розмірах та пропорціях вправляється, виліплюючи різні фігури, наприклад: трави, дерева, звірів та все таке інше; а єврейські мудреці уподобили його гончареві»[11]. Бог також дав людям свою мудрість: «Цей найчистіший, всесвітній, всіх віків та народів загальний розум вилив нам, як джерело, всі мудрості та мистецтва, необхідні для провадження життя»[12].
Саїд Нурсі також сприймає світ як щось гармонійне і розумне[13]. Людина ж своїм розумом здатна осмислювати цю гармонійну світобудову.
Ще одна ідея, що зближує Григорія Сковороду й Саїда Нурсі, це ідея «розумного аскетизму» чи «розумного самообмеження». Суть її зводиться до того, що людині не потрібна гонитва за багатством, матеріальними цінностями. Вона може обмежитися мінімумом благ, які їй дає Бог. Григорій Сковорода пише: «Подякуймо блаженному Богу за те, що потрібне зробив неважким, а важке непотрібним. Немає нічого солодшого й потрібнішого для людини, ніж щастя; немає нічого й легше цього. Подяка блаженнійшому Богу»[14].
Мислитель проголошує основною метою людини досягнення людського щастя, зазначаючи, що його досягнути легко, адже Бог, як зазначалося, потрібне зробив неважким. «Нині бажаєш бути щасливим?» – запитує філософ. І відповідає: «Не шукай щастя за морем, не проси його в чоловіка, не подорожуй по планетам, не волочися по палацам, не повзай по кулі земній, не броди по Єрусалимах… щастя, яко необхідна необхідність, всюди й завжди дарується»[15]. У цих словах можна побачити заперечення притаманної європейцях періоду Нового часу жаги освоєння нових земель. Мовляв, не треба шукати щастя поза своєю землею, воно є всюди. Та й, зрештою, дає зрозуміти Сковорода, щастя дається не в результаті якихось зовнішніх шукань, а зосередження на собі.
Приблизно так само міркує Саїд Нурсі, заявляючи: «Той, хто ввійшов у великий сад, не в змозі дотягнутися рукою до всіх його плодів, але того, що потрапило у його руки, йому вистачить»[16].
Можна відшукати й інші цікаві паралелі між Григорієм Сковородою та Саїдом Нурсі. Попри позірну різність цих мислителів, між ними, як бачимо, чимало спільного. Це обумовлювалася низкою чинників.
По-перше, спільною культурно-філософською основою мислителів. На Григорія Сковороду впливав християнський неоплатонізм, у той час як на Саїда Нурсі – суфізм, котрий, як зазначалося, мав також у неоплатонівські корені.
По-друге, релігійні традиції, в яких знаходилися Григорій Сковорода та Саїд Нурсі, мали «точки дотику». Адже головним осередком розвитку православного християнства та сунітського ісламу в період «високого Середньовіччя» та ранньомодерні часи була Османська імперія. Це й обумовлювало деякі спільні риси в цих релігійних традиціях.
По-третє, Григорій Сковорода й Саїд Нурсі жили в «переломні часи», коли йшло руйнування на їхніх землях традиційних суспільств, їхньої духовності. І один, і другий намагалися протистояти цим руйнівним тенденціям, бажаючи зберегти притаманні «своїм» соціумам релігійно-культурні цінності, враховуючи при цьому певні досягнення в галузі науки й техніки. Інакше кажучи, ці мислителі свідомо чи несвідомо творили нові вчення, які, не відкидаючи традицію, водночас її модернізували. Такі вчення виявилися достатньо прийнятними. Це є важливим чинником популярності поглядів Григорія Сковороди серед українців, а вчення Саїда Нурсі – серед турків і загалом у мусульманському світі.
[1] Багалій Д. Український мандрований філософ Григорій Сковорода. – К., 1992. – С. 47-51.
[2] Велд М. Ф. Ислам в современной Турции. Интелектуальная биография Бадиуззамана Саида Нурси. – Solzer Publicatios, 2008. – С. 19-20.
[3] Якубович М. Філософська думка Кримського ханства. – К., 2016. – С. 277-330.
[4] Степаненко О. Кримськотатарське коріння роду Григорія Сковороди
[5] Нурсі С. Великий Аят. – Рівне, 2016. – С. 8-9.
[6] Там само. – С. 9.
[7] Антологія української поезії: В шести томах. – К., 1984. – Т.1. – С. 338.
[8] Чижевський Д. Твори. – К., 2005. – Т. 1. – С. 33-58.
[9] Нурсі С. Великий Аят. – С. 45.
[10] Сковорода Г. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи. – К., 1983. – С. 115.
[11] Там само. – С. 116-117.
[12] Там само. – С. 117.
[13] Нурсі С. Великий Аят. – С. 28-29.
[14] Сковорода Г. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи. – С. 114.
[15] Там само.
[16] Нурсі С. Великий Аят. – С. 3.