Аристотель у своєму творі «Політика» продовжує думку свого вчителя, Платона, пишучи, що корупція здібна привести державу до занепаду а навіть до зникнення. Мінімалізація корупційної складової є підставою стабільності держави.
Для України корупційні скандали – це вже як своєрідна традиція. Проте це не стосується лише можновладців. У нашому суспільстві толерантність до корупції почала різко знижуватися лише у 2022 році. Та попри це українці й надалі охоче вдаються до хабарництва, аби вирішити якісь питання. Чи згадується у Святому Письмі щось про корупцію і хабарі? Чи вважається це гріхом (порушення якої заповіді)? І хто саме грішить? Чи той, кому дають хабарі – теж (навіть, якщо явно не вимагає)? Чи слід відмовлятися християнину від таких «подяк»? І чи слід сповідатися людині, якщо давала хабар? А якщо цей хабар вимагали і не було іншого виходу як вдатися до такого вирішення проблем?
***
Поняття «корупція» виводиться від латинського слова «corrumpere», яке означає: ламати, нищити, псувати, пошкодити, і потім також набуло морального забарвлення: зіпсувати (когось), вчинити злом, стати злом, привести до зла, забруднити (морально). З цього дієслова вже потім вийшов латинський іменник «corruptio», що означав: зіпсуття, і теж – підкуп, хабар.
Коротка історія проблеми корупції
Серед найдревніших переступів людини корупція займає одне з чільних місць. Важко сказати, коли вона поширилася серед людей, як звичне явище. Різні дослідники по-різному оцінюють «народження корупції». Одні пов’язують її розповсюдження з появою держав, права, приватної власності, інші твердять, що відколи древні фінікійці винайшли гроші, відтоді разом з грошима і прийшла у світ масова корупція. У всякому разі, там де є суспільство, там і можлива корупція, проте це не означає, що вона є конечна у суспільстві, чи що належить з нею погодитися, як людство погодилося зі своєю смертністю.
Хоча назва «корупція» – латинська, проте це не римляни перші говорять про корупцію, тобто про «зловживання довіреною комусь владою заради власної вигоди і збагачення». Ще понад 2300 років до Різдва Христового у одному шумерському місті цар Урукагіна, перший в історії відомий соціальний реформатор, видав укази по боротьбі з корупцією. Як кажуть дослідники, це не сильно допомагало, проте вдавалося хоча б трохи знизити рівень цього явища.
А в ІV столітті до Різдва Христового постав у Індії перший трактат про політично-економічне життя держави, в тім теж – про корупцію. Трактат мав назву «Артхашастра» («Наука про користь»), а автором був один з міністрів тодішньої однієї з держав Індії, Чанак’я. Там автор, між іншим, твердить, що коли хтось займається фінансами правителя, то належить пам’ятати, що так чи інакше щось собі з того присвоїть.
Подібну проблему з корупцією можна побачити, читаючи древні єгипетські ієрогліфи, які описують боротьбу фараонів зі своїми чиновниками, що забруднилися цим злочином, передусім утискаючи вільних селян, ремісників чи військових. Також археологи та єгиптологи знаходили там записи корупціонерів, що пишуть, як краще «радити собі в житті», передусім – давати хабарі своїм начальникам.
Роздуми про корупцію велися і серед стародавніх греків. Її, тобто корупцію, там називали «katalis», тобто «руйнування, руйнація». Платон однією з причин корупції вважав приватну власність. Тому в його ідеальній державі не було приватної власності, а отже корупція там зведеться до мінімуму. Але поки живемо у нашій дійсності, і якщо корупція у державі мінімальна, то найкраще, щоб була монархія як форма управління. Натомість там, де корупція квітне, а монархія перетворюється на тиранію, тоді найкращою формою держави є демократія.
Аристотель у своєму творі «Політика» продовжує цю думку свого вчителя, додаючи, що корупція здібна привести державу до занепаду а навіть до зникнення. Мінімалізація корупційної складової є підставою стабільності держави. Він так писав у вищезгаданій своїй книзі: «Найголовніше при всякому державному ладі – це за допомогою законів і решти розпоряджень залагодити справу так, щоб посадовим особам неможливо було наживатися» (Аристотель, «Політика», 2). Це була не лише теорія – її втілювали у життя. В Афінах, як твердять дослідники, існував закон, який наказував кожному громадянину звітувати, на які кошти він живе.
Відомий афінський логограф, тобто укладач судових промов, Лісій, що жив у часи Платона, багато своїх промов присвятив корупції, підкупності суддів чи теж законному переслідуванню осіб, причетних до корупції. З цих промов можна зробити висновок, що це не була якась другорядна проблема тодішнього суспільства. Тому посадовці грецьких полісів повинні були на завершення своєї каденції звітувати перед народними зборами про свою роботу, між іншим – про використання коштів. Якщо когось звинуватили у корупції і довели це в суді, у того конфісковували майно, а його або страчували, або висилали на вигнання, позбавляючи громадянства.
Закони древнього Рима вважаються основним джерелом для криміналізації і окреслення як одного з важчих злочинів такого явища як корупція. Знамениті Римські Закони ХІІ таблиць були написані ще у середині V століття до Різдва Христового. Говорилося тоді про «корупцію» лише як про юридичне поняття, і тому використовували його на судах, розбираючи такі злочини як підкуп, хабар, зловживання службовим становищем, передусім суддями чи чиновниками.
Деякі римські поети чи драматурги описували явище корупції у своїх творах, деколи у комічному забарвленні, у формі памфлетів. Відомий римський поет-сатирик Ювенал (бл. 60-132) в одному своєму творі, «Сатири», залишив людству знамениту фразу, яка стала як би девізом корупції: «Omnia Romae cum pretio», тобто: «У Римі все можна купити» (Ювенал, Сатири ІІІ, 183).
Крім Законів ХІІ таблиць була набагато пізніше розроблена, вже у Візантії за часів імператора Юстиніана, не менш відома збірка законів під назвою «Corpus Iuris Civilis», що складалася з чотирьох великих частин. У другій частині, що мала назву «Digesta» і містила твори визначних римських юристів, поняття «корупція» визначається як «розбещення» чи теж «нанесення шкоди». В залежності від тяжкості корупційного злочину були там передбачені різні покарання – від штрафу до страти.
Держави Середньовічної Європи продовжували цю римську традицію, втілюючи у свої закони санкції і покарання за корупцію. Відомий італійський мислитель та письменник Нікколо Макіавеллі (1469-1527), який у своїх роздумах про корупцію багато почерпнув від вже згадуваного древньо-індійського твору «Наука про користь», описував корупцію у категоріях хвороби. Маленька і початкова корупція – це як початкова стадія хвороби: її важко помітити, проте легко лікувати. Натомість велика корупція – це як запущена хвороба: її вже всі бачать, але лікувати дуже важко.
З початком розвитку у західному суспільстві ліберальних ідей, тобто починаючи десь з XVIII століття, а отже разом і з посиленням суспільного тиску на владу, держави на Заході Європи і в США почали ще більш прискіпливо боротися з корупцією. І врешті, у ХХ столітті, коли розвинулися величезні приватні компанії і корпорації, керівництво яких тут і там пробувало «скуповувати» політиків, деколи найвищих, пробуючи таким чином підкорити собі, для своїх інтересів, цілі держави, проблема корупції вийшла на міжнародний рівень, і стала не просто проблемою окремо взятих країн, лише міжнародною і світовою. Звідси така прискіпливість міжнародних організацій чи високоцивілізованих держав до цієї проблеми не лише у себе, але і у цілому світі.
Святе Письмо про корупцію
Святе Письмо, говорячи про корупцію, передусім про хабарі, називає це різними термінами: дарунки, гостинці, викуп, підкуп, грошолюбство тощо. Це щось, що не лише є переступом проти ближнього, але також і передусім ображає справедливого Бога, бо є чином несправедливості. Про корупцію у Святому Письмі говориться у контексті судів, утиску слабших, збирання податків.
Вже П’ятикнижжя, пишучи у Книзі Вихід про судові справи, так говорить про підкуп: «Дарунків не братимеш; дарунок бо засліплює видючих і викривляє справи справедливих» (Вих 23, 8). А Книга Второзаконня дає подібні настанови суддям: «Не викривлятимеш законів, не вважатимеш на особу й не братимеш дарунків, бо дарунки засліплюють очі мудрих і викривляють слова справедливих» (Втор 16, 18). Та сама Книга Второзаконня, пишучи знамениті «прокляття і благословення», так говорить про підкуп у суді: «Проклят, хто бере дарунок (підкуп), щоб погубити душу безвинну! І ввесь народ скаже: Амінь!» (Втор 27, 25). Як видно, корупція тут описана – це передусім питання судів і суддів.
Книга Приповідок так пише про подібне до корупції зловживання: «Цар правотою скріплює країну, а ласий на податки її руйнує» (Прип 29, 4). В тій же книзі читаємо таку настанову щодо уникання незаконної наживи: «Хто жадібний наживи, той руйнує дім свій; а хто гостинці ненавидить, той буде жити» (Прип 15, 27). І ще в тій самій книзі Святого Письма читаємо, що «гостинці», тобто хабарі, є способом переступу закону: «Гостинці з пазухи бере безбожний, щоб скривити стежки правосуддя» (Прип 17, 23). Натомість псалміст просить Бога не губити його душу, як це стається з душами злочинців, між іншим – з хабарниками: «Не губи з грішниками мою душу і моє життя з кровожерами, руки яких на злочин готові і десниця яких повна хабарів» (Пс 26, 9-10).
Також пророки на сторінках Писання гостро протиставляються корупції, часто прямо викриваючи її в народі, і особливо – серед влади. Пророк Ісая пише: «Князі твої – бунтарі й спільники злодіїв; усі на гостинці ласі, за дарунками так і женуться. Сироту вони не обороняють, а справа вдовиці до них не доходить» (Іс 1, 23). Пророк Міхей натомість викриває корупцію серед духовенства Єрусалимського храму, яке, не зважаючи на побори, одночасно цинічно вважає себе захищеними Богом: «Проводирі його судять за гостинці, його священики вчать за плату, пророки його вгадують за гроші, та ще й на Господа здаються, кажучи: «Хіба Господь посеред нас не пробуває? На нас біда не прийде!»» (Мі 3, 11).
Пророк Амос стає на захист чесних людей, а також вбогих, проти яких сильніші і несправедливі чинять утиски. Він так передає слова Господа Бога: «Бо я знаю, яка їх безліч – тих переступів ваших, і які великі гріхи і ваші; ви, що утискаєте праведника, що берете викуп, і відпихаєте убогого при брамі!» (Ам 5, 12). Подібно пророк Єремія пророкує «горе» несправедливому корупціонеру: «Горе тому, хто будує свій дім несправедливістю і свої світлиці беззаконням, хто силує ближнього дарма працювати й не дає йому заробітку» (Єр 22, 13).
Уникання корупції відплатиться Божим благословенням. Про це читаємо у Книзі Пророка Ісаї: «Той, хто по правді ходить і говорить прямодушно; хто цурається наживи із здирства; хто й руками не торкається підкупу; хто вуха затикає на слова криваві; хто заплющує очі, щоб не дивитися на лихо, – він на вишинах буде жити; скелі укріплені будуть його захистом; хліба йому настачиться, води в нього не забракне» (Іс 33, 15-16). Подібно говорить псалмопівець: «Господи, хто перебуватиме в твоїм наметі?.. Той, хто невинний ходить і чинить справедливість і правду говорить від серця;.. хто нечесного за ніщо вважає, а тих, що Господа бояться, поважає; хто присягає, навіть собі на шкоду, та не зміняє; хто гроші свої не дає на лихву і на безвинного підкупу не приймає. Хто отак чинить, не захитається повіки» (Пс 15, 1-2. 4-5).
У Новому Завіті Христос розповів одного разу притчу про несправедливого управителя (див. Лк 16, 1-8). Той, мало того, що був впійманий на «марнуванні дібр» свого хазяїна, так ще після цього підкупив різних боржників хазяїна, щоб ті були йому прихильні. Христос називає це «неправою мамоною», і ставить зусилля управителя як приклад для учнів, щоб так само, як хтось докладає зусиль у злому, в даному випадку – у корупції, щоб докладати подібних зусиль у чиненню добра. Також Христос повчав своїх послідовників такими словами: «Глядіть і бережіться всякої зажерливості, бо не від надміру того, що хто має, залежить його життя» (Лк 12, 15).
Апостол Павло у Першому Посланні до Тимотея пише: «Бо корінь усього лиха – грошолюбство, до якого деякі вдавшися, від віри відбились і прошили себе численними болями» (1 Тим 6, 10). Це стосується не лише «людей світу», але і віруючих, як видно з контексту. Зрештою, приклад такої корупції серед першої християнської спільноти описаний у Діяннях Апостолів, і потім в історії Церкви отримав назву «симонія» від імені героя цієї історії: «Як же побачив Симон, що через накладання апостольських рук дається Дух, приніс їм гроші і каже: «Дайте й мені таку владу, щоб той, на кого я покладу руки, прийняв Святого Духа». Петро ж сказав до нього: «Срібло твоє нехай з тобою буде на погибель, бо ти за гроші думав придбати дар Божий» (Дн 8, 18-20).
Корупція, як чин несправедливості, суворо засуджується Святим Письмом, як Старим так і Новим Завітом, тому що Бог є справедливим, а в Новому Завіті взагалі показаний як Любов. Головна ж заповідь християнства – це любов Бога всім серцем і ближнього як себе самого. Корупція ж є порушенням цієї заповіді, є проявом егоїзму, жадібності, несправедливості, здирства, обману, тобто містить у собі цілий букет головних вад і гріхів. «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром», написав Апостол Павло у своєму Посланні до Римлян (Рим 12, 21). Цю максиму можна застосувати і по відношенню до корупційних спокус.
Неморальність корупції
Про явище корупції писав папа Йоан Павло ІІ у своїх соціальних енцикліках, таких як «Laborem exercens» (1981), «Sollicitudo rei socialis» (1987), «Centesimus Annus» (1991). Катехизм Католицької Церкви, коментуючи Сьому заповідь, а саме «Не кради!», у підрозділі «Пошанування осіб та їхніх благ», перераховує різні соціальні гріхи проти ближнього, і серед них також корупцію: «Морально не дозволеними є також: спекуляція, за допомогою якої штучно змінюється ціна товарів для того, щоб мати з цього користь собі на шкоду іншому; корупція, за допомогою якої змінюють поведінку тих, що повинні приймати рішення відповідно до закону; присвоювання і використання з приватною метою власності підприємства; погано виконані роботи; податкове шахрайство; підроблювання чеків і рахунків; надмірні витрати; марнотратство. Добровільна шкода приватній і громадській власності суперечить моральному законові і вимагає відшкодування» (ККЦ, 2409). Корупція, згідно Катехизму, сприяє «зміні поведінки» з законної на незаконну.
«Компендіум соціальної доктрини Церкви» (2004), говорить про корупцію у кількох вимірах. Найгіршою для демократії є «політична корупція»: «З поміж спотворень демократичної системи політична корупція – одне із найсерйозніших, адже порушує одночасно що моральні принципи, що норми соціальної справедливості» (Компендіум, 411). І потім є опис цього явища і наслідків від його існування у суспільстві: «Вона ставить під загрозу правильне функціонування держави, негативно впливаючи на взаємини між правителями і народом. Спричиняє зростання недовіри до державних установ, сприяючи ворожому ставленню громадян як до політики, так і до її представників, внаслідок чого ослаблюються політичні інститути. Корупція суттєво спотворює роль представницьких інститутів, оскільки вони стають місцем політичної торгівлі між клієнтом з його потребами і владою, що надає послуги. Таким чином, політичні рішення приймають на користь тих, хто має засоби впливу на ці рішення, перешкоджаючи досягненню спільного блага всіх громадян».
Корупція, отже, має неморальний вимір: чи то групова, чи то індивідуальна. Обидві сторони, які беруть участь у корупції, несуть моральну відповідальність, проте сторона, яка має більшу владу, і яка цією владою власне зловживає через корупцію, несе набагато більшу відповідальність. Натомість та сторона, яка залучена до корупції, або говорячи простою мовою «дає хабар», загалом також несе моральну відповідальність, проте є винятки. Вони стосуються добровільності, так як важкість гріха визначається трьома складовими: важкістю морального переступу, усвідомленою дією і власне – добровільністю даної дії.
Іншими словами, є винятки, коли корупційна дія «того, хто дає хабар» зводиться до мінімуму у моральному невпорядкуванні, або навіть взагалі нівелюється. На приклад, коли хтось не має іншого виходу і кого змушують до хабаря, а питання є життєво важливим. Особливо це відбувається у закладах здоров’я. Хтось прагне рятувати рідного, який потребує спеціалістичного лікування від скажімо онкології, і лише тут може це лікування отримати. Можна би повідомити, звичайно, про факт вимагання хабаря, але нема дорогоцінного часу на весь цей процес, і людина обирає здоров’я рідного замість дотримання закону.
Але навіть у таких ситуаціях варто пам’ятати, що мета не виправдовує засоби. Якщо у безвихідній ситуації хтось платить лікарю, щоб той прискорив чергу до операції по пересадці органу, бо рідний вже не може довго чекати і помре без пересадки, то чи не спричинить моя дія до відсунення когось іншого від його законної черги отримати той орган, і він з цього приводу помре? Навіть у таких ситуаціях зобов’язує золоте євангельське правило: «Все, отже, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм, – це ж бо закон і пророки» (Мт 7, 12).
***
Корупція – це злоякісна ракова пухлина на тілі суспільства. Так як рак і його метастази призводить до смерті організму, так і корупція веде суспільство до «смерті». Особливо, якщо з цією проблемою систематично і рішуче не боротися. У моральному плані – це гріх проти Божої справедливості і проти ближнього. З цього гріха належить не лише сповідатися, але теж повернути у будь-якій формі те, що було несправедливо отримане (див. історія митаря Закхея, Лк 19, 1-10), а на рівні державного права – понести відповідальність, особливо якщо корупційні дії призвели до суспільної чи індивідуальної шкоди. Толерування корупції, замовчування, применшення її зла є дорогою до деградації не лише корупціонера, але і всіх тих, які про це знають, мають хоч якісь можливості це виправити, і нічого не роблять. Тобто толерування корупції суспільством пожирає те саме суспільство. Що більш суспільство зріле і відповідальне, то менше у ньому такого ганебного явища, як корупція. «Лукаве серце відійде геть від мене, зла я не хочу й знати» (Пс 101, 4).