Війна в Україні вже триває три місяці, та навіть більше, якщо враховувати, що вторгнення в країну фактично почалася в 2014 році на рівні інтервенції та окупації частини її території, а з 2018 року – ще й на церковному рівні.
Незважаючи на тимчасові та явні відмінності між цими двома датами, на церковному рівні криза і церковна війна, відповідальність за яку лежить на Росії, а не лише російській Церкві, також мали місце набагато раніше. Принаймні з 2016 року.
Враховуючи послідовність подій на політичному та церковному рівні, цю війну можна легко назвати також релігійною.
Один із парадоксів цієї війни, де політика і церква в Росії доповнюють одна одну, полягає в тому, що для Російської Церкви з її нескінченними виправданнями цієї війни, остання набула рис хрестового походу. І кожен, хто хоч трохи знає європейську історію, може догледіти всі ті особливості хрестових походів проти, наприклад, Константинополя чи Святої Землі, їх підпорядкування духовній юрисдикції Західної Католицької Церкви (тепер російської православної), прямо чи опосередковано. Але також у зловмисній спробі де-протестантизації Британії Філіпом Іспанським під час правління Єлизавети I, яка в його очах представляла аморальність, єресь і падіння. Він називав її насінням диявола, коли вона відкинула єдину правдиву релігію, яким, на його думку, був католицизм.
В обох випадках ми маємо спробу завоювати землі, тобто державне утворення, а також спробу завоювати церковні утворення, підчинивши їх своїй юрисдикції та змінити центр духовної влади, оправдовуючи це знову ж таки або їх аморальністю, або тим, що вони відпали від правдивої віри.
Однак дійсність, яка сильно відрізнялася від виправдань, полягала переважно у здобутті багатств та у підпорядкуванні цих юрисдикцій (політичних чи церковних), обґрунтовуючи це тим, що з якихось позаісторичних причин їхні території належать хрестоносцям Святої Землі та хрестоносцям Константинополя. І хрестоносці підняли питання про зміну церковного проводу для кожної з цих юрисдикцій, який не міг належати людям, що відпали від істинної віри. З іншого боку Філіп, по праву приналежності до королівської крові і будучи наслідником престолу, вважав, що мав права на престол Англії.
В обох випадках ми маємо два різні результати. У Константинополі та Святій Землі ми маємо перемогу хрестоносців-загарбників і поставлення на престол латинського патріарха Константинополя і латинського патріарха Єрусалиму, і довготривалу заборону на існування відповідної Православної Церкви, в іншому випадку – маємо перемогу Єлизавети, знищення іспанської Армади та довготривалу заборону на існування релігії загарбника - католицизму.
Звісно, що зі зміною історичних умов все це дотепер теж зазнало змін: більше не існує латинського патріарха Константинополя, а титулярний латинський патріарх Єрусалиму є особою зі специфічною юрисдикцією, що поширюється лише на його вірних. В Англії, під тиском переважно шотландських та ірландських католиків, ми маємо відновлення Католицька Церква в Британії за умови, що її лідери будуть лояльні до монарха і будуть місцевими.
Тепер ми говоримо про наш час та, зокрема, про Україну: опираючись на вищесказане, тобто на два різних результати, ми повинні запитати себе, який з них ми хочемо для України? Безперечно, в даному випадку є присутні: росіянин - загарбник і ворог, який разом зі своєю Церквою намагається завоювати те, що йому не належить; Україна як державне утворення чи її частина та частина українського народу, що духовно належить до чужої йому Церкви, котра знаходить виправдання аморальності та знущанням, жертвою яких також є і вона. Виправдання ті самі. Як і справжні причини: позаісторична позиція, що радше стосується захоплення чужої власності, здобуття багатства та влади.
На мою думку, Україна має претендувати на другий результат (випадок Філіпа – Єлизавети), і за нього ми всі повинні боротися.
Зміни, внесені собор структури Московського Патріархату в Україні (УПЦ), є нічим іншим, ніж спробою виграти час для пошуку нових союзників. І цей союзник має конкретну назву – Сербський Патріархат.
Патріархат Сербії, який після окупації Східної Римської імперії (Візантії) османами був першим, хто претендував на Вселенський престол як частину своєї Великої ідеї, і проголосив себе продовженням Візантійської держави та її тісних відносин з Московським Патріархатом, також сьогодні демонструє силу у порушенні будь-якої канонічної процедури надання великої автокефалії Охридській архиєпархії (республіка Північна Македонія). Саме до Патріархату Сербії структура Московського Патріархату в Україні звернеться, щоб узаконити своє існування всередині країни.
Якщо це станеться (а ми не повинні цього допустити), це принесе результати, подібні до випадку з хрестоносцями на Святій Землі (неприйнятність паралельних структур). А якщо ми будемо рухатися вперед разом, щоб досягти мети заборони існування цієї Церкви та її структур, як це зробила Єлизавета, ми досягнемо історичного духовного вигнання цієї структури (Московської Церкви та її установ) з території України.
До кінця закликаю, наскільки можу, усі патріотичні сили України та тих, хто так чи інакше воює на її боці, в один голос негайно сприяти всім необхідним діям для збереження духовної нормальності Українського Православ’я, а єдиним шляхом досягнення цього – є заборона структур Московського Патріархату (або як вони називатимуться після змін у його статуті) на території України.
Хай живе Україна!