Чому ми так довго борсаємося в совковому болоті? Чому так важко йде декомунізація? Чому деякі регіони не бажають розлучатися з минулим? Найголовніша причина: вони по-іншому бачать своє майбутнє. Загалом же, люди в нас не відчувають себе цілісним народом, не прагнуть до того, аби згуртуватися як єдине етнічне утворення. У країнах, де був народ, – взяти хоча б наших найближчих західних сусідів, там кардинальні реформи пройшли відносно швидко, й почався нормальний вільний розвиток. Ця думка, звичайно ж, аніскільки не нова, можна сказати, загальновідома, але християнський погляд мусить мати в цьому питанні свої важливі відмінності.
Чому ми так довго борсаємося в совковому болоті? Чому так важко йде декомунізація? Чому деякі регіони не бажають розлучатися з минулим? Найголовніша причина: вони по-іншому бачать своє майбутнє. Загалом же, люди в нас не відчувають себе цілісним народом, не прагнуть до того, аби згуртуватися як єдине етнічне утворення. У країнах, де був народ, – взяти хоча б наших найближчих західних сусідів, там кардинальні реформи пройшли відносно швидко, й почався нормальний вільний розвиток.
Ця думка, звичайно ж, аніскільки не нова, можна сказати, загальновідома, але християнський погляд мусить мати в цьому питанні свої важливі відмінності.
Народи не виникають стихійно, не складаються випадково під дією сліпих обставин, народ творить Бог, як певну колективну особистість зі своїм характером, здібностями та інтелектом. «Усі народи, які Ти створив, прийдуть до Тебе й поклоняться Тобі» (Пс.86:9). Він «множить народи і їх губить» (Иов.12:23), Він уважно спостерігає за їхнім життям та діяльністю (Пс.66:7), забезпечує їх усім необхідним для існування (Йов.36:31), попереджає про неприпустимість гріха (Пс.9:20), спрямовує на шлях правди (Пс.66:5). І Свого часу «Він буде судити народи» (Пс.96:10).
Чим ближче ми до Господа, тим більше відкривається нам мудрість та краса Божого творіння. Осінній парк, квіти на клумбах, хмари у небі, водорості та корали у морських глибинах… Маленькі рибки в акваріумі, – які ж прекрасні! Пташки у лісі, метелики над квітами… Чи розуміють усі ці істоти , чим володіють, чи здатні вони самі милуватися своєю досконалістю? Звичайно ж, ні. Ними милується їхній Творець. Як скульптор своєю композицією, як поет своїм віршем. Могли б уповні насолоджуватися цим і всі люди, якби очі їхні не було засліплено гріхом, а серця не перевантажені суєтою та турботами виживання.
Несвідоме творіння являє Богові і світу всі свої особливості, розвиваючись у відповідності до Божої програми, але інакше з людиною. Обов’язок розкрити все, закладене в неї Творцем, покладається на її свідомість та розум. В ідеалі, за період від народження до смерті вона мусить довести до досконалості усі свої здібності, явити у повноті все, чим обдарував її Господь. Таким чином, самореалізуючись, вона прославляє свого Творця. Обдаровані люди дуже пишаються своїми талантами, мають від них велику радість, це передбачено Богом, і тому це нормально, якщо не породжує непомірної гордині.
Десь так і народи. У кожного є період народження, зростання й мужніння, є час розквіту, і є старість. Стародавній Єгипет за довгу й дуже складну свою історію подарував світові глибокі начатки науки, техніки, літератури, архітектури, а особливо медицини. Шумери є авторами безлічі різноманітних винаходів: колеса, писемності, гончарного круга та багато чого іншого. Фінікійці! Їхніми численними відкриттями ми користуємося й сьогодні. Скажемо лише про алфавітне письмо, що стало основою спочатку грецької абетки, потім латинської, а потім увійшло в писемність більшості народів світу.
Ось так вони яскраво спалахнули над світом і відійшли в небуття на землі, але місію свою перед Богом виконали: явити планеті все те найкраще, що вклав у той чи інший народ його Творець. Їх не стало на землі, але слава їхня не пропала: «І принесуть до нього (нового Єрусалиму – авт.) славу і честь народів» (Об’явл.21:28) вже у вічності.
Сьогодні зародження якихось нових націй ми не спостерігаємо, триває інший процес: те, що було створено Богом і довгі століття не мало можливості для свого вільного розвитку, наразі таку можливість отримує, хоча й не без боротьби, часто не без великих втрат. Чому менші народи століттями фанатично рвуться до свободи, вперто не бажаючи розчинятися в сильніших народах, що їх колись підкорили силою? Саме через наявність закладеного Богом принципу самореалізації. І тут свобода є лише важливим засобом. Головне: користуючись можливостями не стриноженої волі, прославити Творця своєю неповторністю. Народи пишаються своїми здобутками в науці, техніці, культурі тощо, і це є потужним джерелом любові народу до своєї батьківщини.
Ось і Вкраїна. Обдираючи шкіру, ламаючи нігті, відчайдушно видряпується вона з бетонного імперського бункеру. Як важко! Але замислений Богом історичний процес не зупинити. Нам є що явити світові. Росія вже досягла своєї «стелі» в інтелектуальних стараннях та культурі. Повністю задіяно потенціал невеликого відсотку історичного слов’янства (в’ятичі та новгородці, частково кривичі й родимичі), викачано все найцінніше з численних угро-фінських народностей і татар. Ми ж поки мало що дістали зі своїх старовинних скринь. Блискуча сільська культура – не знаю, чи є ще де така у світі, голосно свідчить про наші можливості. Звичайно, це лише можливості. Справжній потужний розвій ідентичності народу розпочнеться тоді, коли цю культуру належно оцінить місто.
Чимало всього цінного розкидано у нас по світах. У глибокій пошані схиляю голову перед письменниками, філософами, релігійними діячами, вченими, всіма борцями за свободу, котрі, вже не маючи жодних перспектив на незалежність Батьківщини, все ж творили для неї, віддаючи усі свої сили й талант, з неймовірною вірою в те, що час свободи колись та прийде й труд їхній не пропаде даремно.
Сьогодні все це треба відшукати й дбайливо зібрати у загальнодержавну скарбницю, аби прийдешня молодь знала, на якій землі вона народилася, й починати активну працю над примноженням цих багатств.
Формуючи народ
Народ є благодатним поживним середовищем для зростання талантів. Лише народ може оцінити належним чином і зберегти своїх геніїв. Лише в національном лоні може вповні розквітнути обдаровання митця, дослідника.
Формуючи народ, Господь дав йому все, чим він може явити свою особливість серед інших народів. В цей своєрідний пакет Він вклав яскраву схильність до того чи іншого виду діяльності, певного роду відмінні здібності, свій для кожного утворення характер, силу для захисту та праці й мову, як основу культури. Якщо відсутні деякі з цих важливих параметрів, нація, або поступово втрачає свою самобутність, або розвивається в скаліченому, неповносправному вигляді й через те не може вповні здійснити Божий намір для неї. «Прославлятимуть Тебе народи сильні» (Іс.25:3), особливо міцні у своїй єдності.
Україна сьогодні фактично двомовна. Це означає – двокультурна. Це означає, що й далі буде жорстке змагання цих двох полюсів. Це означає, що і в майбутньому українська література, кіно, преса – та все, що виходитиме не на «общепонятном», залишатиметься поза увагою наших російськомовних. І вони стоятимуть, у кращому випадку, осторонь від різних українських святкових, культурних та громадських заходів, дивитимуться «свої» телеканали, виховуватимуть діток на російських казочках, віршиках та мультиках. Чи будуть ці діти, коли виростуть, справжніми громадянами України? Лише по паспорту.
І церкви теж, хочемо ми того чи не хочемо, як би лячно не було нам це визнавати, вони є національними. Навіть ті, що позиціонують себе як вселенські, складаються з великої кількості національних, помітно відмінних між собою релігійних утворень. Цей закономірний процес спостерігаємо й сьогодні: започатковані після розпаду СРСР численні протестантські союзи наразі сильно тяжіють до певного обособлення в рамках своїх країн. Інколи це відбувається з болем, а інколи просто хочеться щиро подякувати за це Бога, з огляду на позиції, що їх займають наші брати-сусіди, реагуючи на діяльність керівників своєї держави.
Церква є серцем народу, воно ж не може бути у когось позичене. Воно – органічна частка свого тіла з усіма його чеснотами, вадами, а іноді й хворобами. Церква є найкраща складова народного організму. «Більш ніж щось інше пильнуй своє серце, бо з нього б’ють життя джерела» (Прип.4:23). Цю істину треба глибоко уяснити всім, а найперше, нам, віруючим. Саме Церква покликана Богом бути носієм справедливості та милосердя. Саме їй наказано Творцем стояти на сторожі суспільної моралі, сумлінно її дотримуючись, подавати гарний приклад усьому населенню. Саме вона через гарячі молитви спроможна захистити свій край у лиху годину від зовнішньої агресії, внутрішнього розбрату та й природних катаклізмів. Інша справа, що Церква не надто береться за виконання своїх обов’язків, і в тому, напевно, наша найбільша біда. Але надію маємо, вона в Господеві. Бог активно працює над нашою землею, і якщо Він розпочав, то не спиниться на півдороги, доки не доведе розпочатого до кінця. «Всі польові дерева взнають, що Я – Господь, що я принижую дерево високе, що я підвищую дерево низеньке, що я висушую дерево зелене, а дерево сухе сподіюю квітучим. Я – Господь, – сказав так і так учиню» (Єзек.17:24). Настав час зажуреній нашій калині високо підвести свої віти. І так буде, тільки б віра наша не зміліла.
Є одне дивовижне місце в Об’явлені Йоана Богослова, де йдеться про небесний Єрусалим: «А спасенні народи ходитимуть у світлі його». Як це – спасенні народи? Тут є глибока таємниця, і допоки Господь не відкриє її нам, не будемо вигадувати різних теорій, а просто приймемо з вірою все як написано.
Що ж потрібно народові для спасіння? Те, що й окремій людині: ГЛИБОКЕ ПОКАЯННЯ. Сьогодні як ніколи раніше, постала перед Україною необхідність у всенародній покуті. Ця ідея ширяє в повітрі. Здається, прийнято навіть рішення провідниками церков про проведення всенародного віча десь у червні цього року. Це чудово, але хто про це знає?
Зібрати віче в кожному місті, кожному селі, схилити голови перед Богом мають і очільники державних структур, а в столиці – президент, прем’єр та спікер Парламенту, повинні прийти на віча не лише лідери церков, а й прості громадяни, особливо ж ті, котрі відносять себе до православних та інших історичних деномінацій. Щоб це сталося, потрібна велика просвітницька праця, роз’яснення ідеї через телебачення, газети, Інтернет тощо. Час для цього ще маємо, хоча його й небагато.
Немає сумніву, що Господь почує молитву народу і явить Свою милість над нашою країною. Бо так Він сказав, і слово Його незмінне: «Коли мій народ упокориться… буде молитися та шукати обличчя Мого й навернеться від своїх лихих доріг, то Я почую з неба й прощу гріхи їхні й вигою їхню землю (вилікую їхній край)» (Хрон.7:14).
Віктор Котовський