Людина і світ. — 2000. — №6. — С. 19-22
На превеликий жаль, для побудови правової демократичної держави падіння комунізму явно недостатньо. В основі сучасного демократичного світовідчуття лежить повага до свободи та достоїнства людської особистості. Виявилося, що саме в цьому в нас і заковичка. Колективістське самовідчуття в нас явно переважає над персоналістичним. А що може дати тут релігія? Чому вона більше сприяє: колективізму чи персоналізму? Начебто альтруїзм, що його приписує релігія, більше сприяє колективізму, але в людині, наділеній свободою, повинна бути межа, перетинати яку має право тільки Бог. Захист людини від посягань (як інших осіб, так і колективів) є необхідною умовою її творчого розвитку.
Спробуємо поглянути на цю проблему з християнської точки зору.
Пригадаймо, що всі люди без винятку ушкоджені первородним гріхом. Одного цього чинника вже досить, щоб прийти до думки про неприпустимість зосередження влади в одних, навіть дуже шанованих руках. Так само як і в руках багатьох, що також не застраховані від помилок. Тиранія же колективів може бути навіть страшнішою за тиранію особи. Це – з одного боку.
З іншого — віра й усвідомлення того, що кожна людина створена за образом і подобою Божою, повинні приводити до розуміння місця людини в суспільстві, до її прав. Перед Богом у людини прав немає, але перед іншими людьми — є. Людина має богодане право на те, щоб бути дорослою, самій вільно визначати свій спосіб життя та світогляд. Єдина умова тут — не заважати іншим і вимагати, щоб і тобі не заважали. До тих, хто з цим не згодний і порушує свободу інших людей, правова держава застосовує силу, отож ніякої анархії не виникає. Такий соціальний режим назвали невдалим словом «лібералізм» і чомусь вирішили, що він може бути тільки безрелігійним. Але в основі лібералізму лежить повага до людської особистості, яка в найбільш повній формі дається саме християнством. Вимоги християнського максималізму можна застосовувати тільки до себе, але не до інших. Можна роздавати своє майно, а не чуже. Від інших можна лише вимагати, щоб вони не замірялися на наші права. Щодо інших людей ми просто зобов’язані бути лібералами. Звичайно, мова тут іде насамперед про етичний і правовий лібералізм, який не має ніякого відношення до анархії.
У лібералізму був і є якщо й не безпосередній, то непрямий зв’язок з християнством. Пізніше, в XIX ст., лібералізм дійсно став безрелігійним, але людям взагалі властиво плутати причини з наслідками, відриватися від коріння явищ і вважати епіфеномени феноменами, будувати безрелігійну етику. Лібералізм зазнав такої ж секуляризації, як і всі соціальні інститути. Він і сам активно сприяв цій секуляризації в епоху, коли церква сакралізувала архаїчні соціальні форми. Історія взаємовідносин церкви й лібералізму дуже драматична.
«Але де ж тут місце для любові? для соборності (таких важливих для православ’я)? — можуть спитати. Та хіба людям можна таку свободу давати? Це ж ви якийсь формалізм пропонуєте!» До речі, докір лібералізму у формалізмі — один з найпопулярніших у Росії. Тут дається взнаки нерозуміння того, що будь-який закон формальний, оскільки він не може (і не повинен!) передбачити всього. Правова держава забороняє (і то досить жорстко) робити тільки явне зло, а не добро в усіх його проявах. Вона не «виховує» людей, а вважає їх повнолітніми і здатними до самовизначення згідно з вимогами їх совісті (свобода совісті). В основі ліберальної концепції права і взагалі ліберального соціального устрою лежить принцип свободи як необхідної умови всього доброго й тієї ж любові, оспіваної слов’янофілами. А закони потрібні для охорони свободи індивідів. Згадується чітке визначення права В. С. Соловйова (1853-1900): «Право є свобода, зумовлена рівністю». Принципом обмеження свободи індивідів є тільки свобода інших індивідів.
Це — абсолютно незвична модель для російського менталітету, але це не означає, що її треба відкидати як щось абсолютно чуже. Співчуття до інших людей ставить питання і про права людини. Нагадаю, що ключовим поняттям у православ’ї є послух, а не свобода. Свобода же тлумачиться передусім як свобода від гріха, а не для творчості. Людські ж страждання розуміються як покарання від Бога. Це створює великі труднощі для визнання ліберально-правової моделі.
Відомо, що в основі комуністичного розуміння права лежало поняття порядку, а не свободи. (Див. будь-яку радянську й навіть пострадянську енциклопедію.) Заперечення ж богоданого дару свободи, відмова від первородства під приводом зіпсутості людської природи спочатку начебто збільшує такий бажаний у Росії соціальний порядок, але потім приводить до соціальних катастроф. Саме тому при комунізмі в нас не було ні свободи, ні порядку. А єдина модель розвитку — через мобілізацію населення на «великі будови». Але на генсека та його оточення первородний гріх не поширювався — він був начебто непогрішним. Те ж саме раніше сталося (але шлях був довшим і завивистим) і з російським самодержавством. Як відомо, ніхто, крім поліції, не став на його захист у лютому 1917-го. Святійший Синод через тиждень після зречення царя прикликав Боже благословення на Тимчасовий уряд (9.03.1917). А до складу того Синоду входило два архиєреї, недавно причислених до лику святих: Володимир (Богоявленський) і Тихон (Белавін), а також відомі архиєреї Сергій (Страгородський), Макарій (Невський), Арсеній (Стадницький), Антоній (Храповицький). Це корисно пам’ятати нашим монархістам.
Цікаво зазначити, що з однієї і тієї ж передумови про гріховність усіх людей і необхідність обмежити цю гріховність робляться два різних висновки.
При ліберальному підході забезпечується верховенство закону, перед яким усі рівні, а сама верховна влада розділяється й обмежується конституцією та системою «стримувань і противаг», щоб уникнути надмірної централізації влади в одних руках. При патерналістському підході необмежені владні функції віддаються одній особі, яка при цьому фактично наділяється властивістю непогрішності. Колись гарантом непогрішності був церковний чин помазання на царство. Але якщо навіть таїнство хрещення нічого не гарантує, а лише відкриває певні можливості, то тим більше нічого не гарантує помазання на царство, яке навіть не є таїнством (ритуально — це повторення миропомазання). Ніяких гарантій непогрішності не дає й дотримання будь-яких «єдино вірних вчень».
Фундатор християнського соціалізму католицький священик Ламенне (помер 1854 р,), намагаючись розвинути християнське розуміння суспільного служіння, вважав, що лібералізм слід воцерковити. Християнське розуміння лібералізму, що декларує духовну автономію людської особистості, обмеженої законом, не зовсім чуже й російській релігійній традиції. Християнськими лібералами були B. С. Соловйов, протоієрей C. Булгаков, С. Л. Франк, М. О. Бердяев, М. П. Федотов, Н. О. Лосський, А. В. Карташов, більшість представників російського релігійно-філософського ренесансу ХІХ-ХХ ст. Саме дехристиянізація соціальної проблематики призвела до того, що соціальними реформами зайнялися більшовики-атеїсти. Церкві же ще за самодержавства було відведено роль урочистої позолоченої богодільні, а що зробили з нею більшовики – добре відомо.
Мені можуть заперечити: всі ці міркування дуже умоглядні й формальні (це одне із заперечень проти права взагалі) й не мають ніякого відношення не тільки до духу православ’я, а й до Євангелія. Але чи так це? Св. Афанасій Великий писав, звертаючи увагу на повагу до свободи людини Самого Христа: «Сам Спаситель такий покірливий, що вчить: якщо хто хоче йти за Мною (Мф.16:24), і приходячи до всякого, не вторгається з насильством, а тільки стукає (Об.3:20), і коли відчиняють, входить, а коли баряться й не бажають прийняти, іде».
Жінку, взяту в перелюбстві, Христос, всупереч закону Мойсея, прощає. Хоч будь-якому обивателю, не те що соціологу ясно, що для підвищення суспільної моральності періодичні екзекуції (показові процеси) над порушниками законів були навіть дуже корисні («щоб іншим не повадно було»).
Христос через притчу про пшеницю і плевели закликав людей до терпимості: не треба займатися прополюванням (чистками), щоб разом з бур’янами не висмикати злаки (Мф. 13:24-30). У притчі про милосердного самарянина ближній виявляється інородцем і єретиком (Лк. 10:29-37). Хіба така поведінка Христа сучасною мовою не називається ліберальною?
Слова мають свою долю. Терміну лібералізм явно не пощастило. Його не люблять ні церковні люди, ні світські. Його різко засуджувала Католицька церква в минулому віці. Адже в основі терміна лежить слово liberalis (вільний, благородний, ввічливий). Але ж ні, не лежить до нього душа російської людини, і все тут. Та й на самому Заході цей термін, здається, також не в честі, бо стільки всіляких зловживань свободою було, що краще не згадувати! Проте не будемо поспішати згідно кивати головами, коли лібералізм критикують західні люди. Вони в соціальному розумінні набагато старші за нас. Після Канта вони стали самокритичними, навіть дуже. Нам до їхньої кризи ще рости й рости. Після жахів II Світової війни Католицька церква включила демократію і права людини у свою соціальну доктрину.
І ось тут укотре виявляється, наскільки важкі для розуміння деякі речі, свобода, наприклад. Достоєвський, який відчував увесь драматизм свободи, присвятив цій темі цілий опус — філософську притчу, вклавши її у вуста Івана Карамазова (Легенда про Великого інквізитора). Ну та хто у нас це читав! Вирішили, що це, мовляв, фантазія письменника. «Взагалі-то не потрібна нам свобода незалежного індивідуума, нас якось більше тепло соборності приваблює. Хоч без свободи, але тепло й душевно! А ми великі любителі душевності». Свобода у нас не здається формальністю тільки тим, хто її натуральним чином позбавлений. Але майже нікому не приходить у голову боротися за свободу інших.
А проте треба бути послідовними. У такому разі слід відмовитися не тільки від ліберальної демократії, але й від громадянського суспільства, правової держави й навіть від конституції, адже це суто західний винахід. Основна мета конституції — обмеження верховної влади. А навіщо її обмежувати, якщо вона хороша? — можуть спитати. На це можна відповісти: а що ви будете робити, якщо вона з якоїсь причини зіпсується? За ідеєю необхідного обмеження будь-якої влади стоїть певна соціальна філософія, презумпція винуватості влади як такої. Влада завжди повинна бути під підозрою. Вона, як відомо, володіє наркотичним ефектом, розбещує її носіїв у прямо пропорційній залежності від ступеня своєї необмеженості. «Абсолютна влада розбещує абсолютно». Тому влада повинна бути обмежена й розділена на три основні гілки (законодавча, виконавча, судова), щоб виключити можливі зловживання з боку носіїв влади людей, ушкоджених первородним гріхом (світською мовою — недосконалих). Влада при цьому неминуче слабшає, але це компенсується чітким розмежуванням владних повноважень різних гілок влади. Четверта влада — преса виконує роль суспільного санітара, освітлюючи всілякі темні кути, де можуть заводитися тоталітарні монстри. Все це, звичайно, можливо лише за умови поваги до закону, тобто за відносно високого рівня розвитку суспільної свідомості.
На жаль, конституція у нас більшою мірою імпортний продукт, під власною назвою вперше прийнятий більшовиками, і то лише для обману західної громадськості й частково своєї. Це була спроба поєднати нез’єднане: західний «формально-правовий легалізм» з по-колективістському (по-соціалістичному), зовсім «неформально» тлумаченою доцільністю. Право на розуміння і тлумачення цієї доцільності — «справи соціалістичного будівництва» було монополізоване невеликою групою нових «посвячених» у таємниці істмату. Правда, більшовики й не збиралися якось слідувати своїй же конституції. Цей каїнів гріх вбивства свободи й донині лежить на нас. Ми ж замість осмислити зв’язок між християнською антропологією й соціологією, яка також може бути християнською, продовжуємо цинічно глумитися над свободою, всіляко ганьблячи демократію й не пропонуючи нічого натомість. Але з таким же успіхом можна заперечувати й самий принцип добра, вказуючи при цьому І на повсюдне торжество зла, та докоряти людям, що закликають до добра в «ідеалізмі». У російській пресі стала популярна така собі конспірологія, коли за будь-якими подіями навмисно відшукується який-небудь матеріальний інтерес — кому вигідно? А потім говориться: ось бачте, все набагато простіше! Але навіть якщо це й так, то треба не тільки із захватом займатися викриттями, а все ж на концептуальному рівні протистояти цьому методологічному матеріалізму. Мені здається, що відсутність вольового протистояння злу на всіх рівнях і є головна причина наших бід.
Повторимо ще раз, що правова держава — це не тільки держава із законами для наведення порядку, а щось більше. У такій державі закон стоїть не на боці сильного, а на варті справедливості і свободи, тобто прав усіх, у тому числі і слабких. У цьому значенні правова держава абсолютно не «природна», але це саме та неприродність, яка й робить нас людьми. Поки ми перебуваємо в нігілістично самовдоволеному скіфському стані, ми цього не розуміємо. Зараз настав час розуміння, а не просто оптимістичних підбодрювань типу «все буде добре». Російське «авось», як і демонстрація по телебаченню старих душевних фільмів комуністичної епохи упереміж із західними «ужастиками» та оспівування державності нам вже не допоможуть,
А може, й тут справа стоїть простіше? Зауважимо, що там, де більше говорять про ідентичність і більше на ній наполягають, там більше й політв’язнів (тих, хто в неї не вписується), та й середня тривалість життя чомусь коротша. Дивна, здавалося б, закономірність. Але так буває завжди, коли в суспільстві переважає колективістський архетип свідомості. Колектив охоче жертвує особнями, відмінними від середнього рівня.
Першому президенту Чехословацької Республіки Т. Г. Масарику належать чудові слова: «Найглибший аргумент на користь демократії — це віра в людину, в її цінність, в її духовність та в її безсмертну душу. Етично демократія є політичною реалізацією любові до ближнього». Тут, звичайно, мається на увазі не архаїчна (пряма) демократія, а ліберально-правова.