Якщо виходити з сучасної російської парадигми, то він був «українським націоналістом». Він збирав різні випуски «Кобзаря» Тараса Шевченка, носив вишиванки, любив свій народ, свою землю і свою країну. Навіть православні наспіви він любив особливі, схожі на українські народні пісні, які співають у нього в селі...
Сидимо в невеликому сільському будиночку в селі Марківці. Біля хвіртки старенький «Жигуль», на стінах — килими, ікони, прикрашені рушниками, на столі — мереживні серветки.
Предстоятель однієї з найбільших Православних Церков у світі скромно всівся в куточку на старенький ослінчик і тихо й без поспіху розмовляє з нами про життя.
Виглядає, наче звичайний український сільський дідусь вдався до спогадів.
— У вас була якась мрія всього життя? — запитуємо ми.
— Так, була.
— Вона здійснилася?
— Так.
— А яка?
— Секрет фірми, — усміхається він.
Цей секрет, цю таємницю він так і забрав зі собою в Царство Небесне.
І залишив безліч питань про те, хто він.
Ким він був насправді?
Для одних він «московський піп», таким і залишиться. Для інших він націоналіст в рясі, автокефаліст і зрадник ідей «Русского міра». Говорили про його одіозне оточення, про квартирні скандали і ще про щось таке... Були й гірші звинувачення, знову ж таки пов'язані з оточенням.
Я все це чув і не раз.
Але ще я знаю, що колись святого апостола Павла ревнителі закону (до речі, ті, які вірували в Христа) мало не вигнали з першої церкви також через безглузді звинувачення. А святого Йоана Златоустого єпископи таки вигнали з кафедри і відправили на заслання, де він і помер, підхопивши малярію.
Як ведуть себе зараз, після смерті Блаженнішого, люди з його оточення? Як звичайні люди. Плачуть, мовчать, моляться, приходять попрощатися з ним, а також влаштовують танці на його могилі, ділять владу, бояться втратити вплив, потирають руки.
Загалом, люди як люди...
Від них, власне, нічого було й очікувати.
А ким був Блаженніший, я, здається, зрозумів...
Він був людиною, яка могла отримати від благодійника конверт, туго набитий доларами, і в той же вечір, не розкриваючи, віддати його сім'ї віруючих із Чернівців, у яких дитина приймала курс хіміотерапії у Київському онкодиспансері.
Він любив допомагати людям і робив це часто.
Він міг з любов'ю, лагідно і з властивим йому м'яким гумором відповісти підпилому молодикові, який на Великдень звернувся до нього не «Ваше Блаженство», а «чуєш, діду...»
Він міг шокувати співробітників патріархії з Москви тим, що сам гуляв Лаврою, спілкуючись з усіма, хто хотів з ним поговорити. Без державної служби охорони, броньованих лімузинів та інших атрибутів політправослав’я.
Він ніколи не носив дорогих годинників. І коли до його кімнати в митрополії зайшов нинішній місцеблюститель митрополит Чернівецький і Буковинський Онуфрій, загальновідомий своїм аскетизмом, то сказав: «О, це келія для мене...» Блаженніший взагалі ніколи не гнався за грошима і був особисто дуже скромною людиною...
Його церковну кар'єру передбачив святий Лаврентій Чернігівський і прозірлива черниця з монастиря поруч із його селом. Перші дві його наречені загинули, таким чином визначивши його шлях у ченці.
У найскладніший для українського православ'я момент він, по суті, врятував ситуацію, не допустивши релігійної війни, яка могла трапитися ще на початку дев'яностих.
Так, якщо виходити з сучасної російської парадигми, то він був «українським націоналістом». Він збирав різні випуски «Кобзаря» Тараса Шевченка, носив вишиванки, любив свій народ, свою землю і свою країну. Навіть православні наспіви він любив особливі, схожі на українські народні пісні, які співають у нього в селі... Ніколи не грубіянив, не хамив, завжди був коректний і м'який у спілкуванні. Але в першу чергу він був християнином. А в другу — українцем. Христос підпорядковував у ньому все, в тому числі і любов до батьківщини. І це той випадок, коли любов до Бога, батьківщини, народу і людей перебували в правильній гармонії.
Він був прозірливий. Якось у розпал правління Віктора Януковича журналісти запитали його:
— Погляньте, яка зараз ситуація, до влади прийшли проросійські сили, автокефалії не буде і взагалі незрозуміло, що буде з країною...
Він відповів таке:
— Коли розпався Радянський Союз, ніхто не очікував що це, в принципі, можливо. Всі жили до серпневого путчу в одній країні і навіть не могли подумати, що її не стане. Минуло всього кілька тижнів, і самої країни не стало. Бог може все змінити за тиждень. Буквально все. Пам'ятайте про це.
Багато хто згадав про це... У лютому цього року.
Принаймні, для себе я особисто зрозумів, ким була ця людина.
І хто жив з нами всі ці роки пліч-о-пліч...
Це був перший православний святий нової країни.
Той, хто молитиметься за Україну і за всіх нас, стоячи безпосередньо перед престолом Божим з 5 липня 2014 року.