І здобули давні ікони нове життя в оновленому храмі…
На тлі дерев львівського Високого Замку, по вулиці Максима Кривоноса, що оперізує з півдня гору, ясніє не надто показний фасад костелу св. Казимира. Відгороджений глухою стіною і недоступний для ближчого огляду, храм досі залишався маловідомим широкому загалу. Поза тим – це цінна пам’ятка раннього бароко в Україні, а віднедавна – ще й новий, потенційно дуже цікавий об’єкт на туристичних маршрутах міста. Докладніше розповідає Тарас ГРИНЧИШИН.
На тлі дерев львівського Високого Замку, по вулиці Максима Кривоноса, що оперізує з півдня гору, ясніє не надто показний фасад костелу св. Казимира. Відгороджений глухою стіною і недоступний для ближчого огляду, храм досі залишався маловідомим широкому загалу. Поза тим – це цінна пам’ятка раннього бароко в Україні, а віднедавна – ще й новий, потенційно дуже цікавий об’єкт на туристичних маршрутах міста. Докладніше розповідає Тарас ГРИНЧИШИН.
Барвисті афіші сповіщали 20 січня львів’ян про відкриття нового храму блаженного отця Климентія Шептицького. На врочисте відкриття прибув Архиєпископ Львівський УГКЦ владика Ігор (Возьняк), численні священики, представники влади, миряни, офіцери та курсанти міліції. З церемонії вело пряму трансляцію Львівське телебачення… 
Що ж викликало таке незвичайне зацікавлення до, здавалось би, ординарної події? Річ у тім, що новоосвячений храм покликаний водночас стати Церквою-музеєм сакрального мистецтва Львівської архиєпархії УГКЦ, скарбницею врятованих від знищення перлин народного мистецтва. Вже зараз перед святилищем встановлено старовинний дерев’яний іконостас з котроїсь зі сільських церков. Дещо, мабуть, недоладний у мурованому костелі, він, проте, вабить око барвистістю й безпосередністю сюжетів. На стінах розвішано кільканадцять інших творів. 
У перспективі сюди має бути поміщено усю величезну неоціненну колекцію творів давнього церковного мистецтва, яка нарешті знаходить собі сталий притулок. Про те, як яким довгим був шлях до втілення цієї давньої своєї мрії, як і про саму збірку, найкраще може розповісти ініціатор її появи отець-студит, доктор богослов’я Севастіян (Дмитрух).
Історія збірки, яка нині налічує близько чотирьох тисяч одиниць, не лише з Галичини, але й з Волині і Центральної України. Ця заслуговує окремої докладної розповіді. Скажемо лише, що започаткована Митрополитом Андреєм (Шептицьким) збірка, була відома як колекція «Студіону», згодом зазнала значних втрат протягом років радянської влади. Багато її предметів експонуються у нинішньому Національному музеї ім. Андрея Шептицького у Львові.
Проте о. Севастіян, на початку 1990-х – ігумен монахів-студитів, знав, як багато інших творів приречено на загибель – від вогню чи сирості. Разом з кількома помічниками він збирав, об’їжджаючи села Галичини, те, до чого збайдужіли місцеві вірні – окремі ікони й цілі іконостаси, надбанні хрести, дерев’яні скульптури тощо. Дуже часто лише таким чином вдалося їх врятувати. «Везу те, що не згоріло і не згнило, з одної церкви до іншої!», – так доволі категорично відрізав, бувало, священик патрульним ДАІ, які недовірливо оглядали незвичний багаж, що переповнював автомобіль.
Проте, власне тої, «іншої» церкви в отця довший час так і не було. Колекція, яка щораз то зростала, нагально потребувала приміщення, з наданням якого влада все зволікала. Чимала її частина, щоправда, експонується у Святоуспенській Унівській лаврі, однак побачити її там можуть лише прочани до цього мальовничого місця, славного своєю чудотворною іконою Унівської Богородиці. Сам отець Севастіян, проте, схильний вважати чудотворними усі зібрані ним ікони, чимало з яких носять на собі слідами ударів та куль – через те, що вони справді дивом вціліли у лихоліттях останніх століть і десятиліть…
Повертаючись до історії храму, слід згадати, що первісно він призначався для римо-католицького ордену ченців-реформатів, які прибули до Львова 1630 року. Отримавши землю неподалік мурів міста, розпочали будівництво монастиря й костелу свв. мучеників Роха і Себастяна. З їх спорудженням пов’язана цікава історія, яку оповів, вичитавши з давніх джерел, відомий львівський краєзнавець Володимир Вуйцик. Виділена ченцям ділянка на стрімкому схилі гори не була цілком придатною для будівництва – майданчик потрібно було вирівнювати, на що не вистарчало робочих рук. Тоді один з монахів, о. Бонавентура, здібний проповідник, пообіцяв місцевій молоді стільки заслуг перед Богом і громадою міста, скільки тачок землі зможе вона звезти з гори наділ. Заохочені такою обіцянкою, до праці взялися не тільки молодші, а й старші – і площа під будову була готова.
Проте простояв монастир недовго – у 1648 році його дерев’яні будівлі згоріли під час облоги Львова військами Богдана Хмельницького. Козаки під проводом Максима Кривоноса, йменням якого згодом назвали цю вулицю, уперше взяли тоді штурмом замок на міській горі. Новий костел, вже мурований, було зведено 1656 року і посвячено1664-го – під титулом св. Казимира. Як писав В. Вуйцик, форми цього костелу цілковито відповідали певним «фірмовим» ознакам архітектурного стилю чину реформатів. 
1783 року австрійська влада скасувала, разом з багатьма іншими, і монастир реформатів, а його приміщення разом з костелом передала сестрам милосердя для влаштування сиротинця. У передвоєнний час тут знаходився шпиталь, яким опікувалися це ж згромадження, у роки радянської влади – школа міліції. Років з два тому приміщення передали Львівському державному університету внутрішніх справ. Зараз тут розташовано три його факультети: заочного й дистанційного навчання, економічний і психологічний, на яких загалом навчається близько 2,5 тисяч студентів. Керівництво університету впевнене: розташування храму на його території допоможе виховувати майбутніх правоохоронців на засадах гуманності й християнської любові до ближнього. Бачить виграш у такому сусідстві й о. Севастіян – на замкненій території, що перебуває під постійною охороною, не доведеться сушити голову над тим, як вберегти церкву і її безцінні скарби від крадіїв.
Нещодавно, 3 січня, згоріла дощенту старовинна, з XVII століття Успенська церква в Яворові, яку навмисне підпалили, замітаючи сліди після викрадення кількох ікон та чаш, кілька молодиків. Злочинців уже затримала міліція. Отож, можливо, зовсім не випадково саме цьому навчальному закладу, на емблемі якого, як і на гербі Львівської архиєпархії – св. Юрій Змієборець, судилося стати гостинним господарем безцінної збірки.
Заради точності слід згадати, що перше богослужіння у храмі відправлене було ще на цьогорічне Різдво. Перше по довгих роках освячення храму здійснив отець-студит Василь (Вороновський), відомий екзорцист. Іконостас тоді ще не було повністю змонтовано, на стінах бракувало ікон, зате з присутніх вірних – хоча й було їх помітно менше – всі так чи інакше були причетними до відродження храму. Передував цьому довгий/тривалий ланцюжок подій. 
Ще під час візиту Папи Івана Павла ІІ в Україну у 2001 році, влада зобов’язалася повернути Римо-Католицькій Церкві комплекс колишнього Палацу архиєпископа разом з прилеглим семінарійним храмом Матері Божої Громничної. На відміну від приміщень палацу й сусіднього монастиря, які займали НВО «Система» і різноманітні орендарі, храм на той час вже діяв як греко-католицька церква Стрітення Господнього. Вже тоді йшла мова про передачу УГКЦ, як компенсацію за неї, сусіднього костелу св. Казимира. Процес повернення приміщень РКЦ та приведення їх до належного стану розтягнувся на роки. Тим часом у храмі Стрітення почергово відправляли, не без конфліктів, священики УГКЦ й РКЦ.
12 грудня 2006 року владика Ігор (Возьняк), Архиєпископ Львівський УГКЦ надіслав керівництву університету листа з проханням про можливу передачу церковній громаді УГКЦ приміщень і споруд колишнього монастиря по вул. М. Кривоноса, 1, зокрема храму св. Казимира. У відповідь вже 4 січня 2007 року від генерала Володимира Ортинського надійшла відповідь зі згодою, а також запевненням відповідного клопотання перед керівництвом МВС та обіцянкою сприяння у проведенні реставраційних і ремонтних робіт. Більш того, на їх час ректор надав отцеві Севастіяну чималі повноваження на території навчального закладу. 
Відновлення храму розпочалося лише у середині жовтня минулого року, останніми тижнями перед святами робота тривала майже безперервно. «Отче, ви сотворили чудо!» – не приховували захоплення перед о. Севастіяном його знайомі, які бачили стан храму ще напередодні – захаращеного, без тиньку на облуплених стінах… Штукатури, столярі й ковалі попрацювали на славу й інтер’єр храму вже набув цілком пристойного вигляду. Проте, щоб довести храм до ладу не лише усередині, але й ззовні, потрібно докласти ще дуже багато зусиль.
Храм наразі залишається у власності МВС, але у мурах навпроти входу до нього вже пробито нову браму, облаштовану дерев’яними східцями. Проте вже зараз зрозуміло, що колекція, яка налічує близько чотирьох тисяч одиниць, потребуватиме додаткових площ. Ними могли б стати сусідні приміщення монастиря, однак зараз їх займає один з факультетів. Чи виявиться готовим поступитися ними керівництво навчального закладу – покаже час.
Світлини автора
