Розмова з отцем Іваном Лещиком, настоятелем Свято-Пантелеймонівської парафії УАПЦ (о) у Миколаєві, присвячена питанням про роль Церкви у сучасному світі, про ставлення віруючих до ідеї єдності між УАПЦ (о) та УГКЦ, проблемам духовного життя парафії та християнської педагогіки.
Цьогоріч виповнюється 95 років з моменту проведення першого Всеукраїнського православного собору УАПЦ, на якому було обрано і висвячено церковну єрархію, затверджено канони та устав УАПЦ. Після руйнації та жорстоких репресій у 20-30-ті роки XX століття Церква відновила свою діяльність під час Другої світової війни, але на теренах радянської України була поза законом. Тільки наприкінці 80-их років починається поступове відродження парафій УАПЦ на українських землях, а у 1990 році у Києві відбувся перший Всеукраїнський собор УАПЦ.
Належність віруючих до Свято-Пантелеймонівської парафії визначається не територіальним розташуванням храму, люди приїздять на богослужіння навіть з прилеглих до міста сіл. Прихожани об'єднані у церковну родину вірою та багаторічним служінням настоятеля. У розмові вони так характеризують свого пастиря: «Отець Іван навчає тому, у що вірить сам, і живе відповідно до своєї проповіді».
В особистості отця Івана Лещика поєднані таланти педагога, проповідника і поета. Теми та образи його християнської лірики суголосні ідеям Е.Фромма, М.Мамардашвілі, Г.Померанца та думкам інших мислителів. У суспільному житті Миколаєва він вирізняється релігійною толерантністю та жорсткою громадянською позицією. Отже, у розмові з отцем Іваном Лещиком обговоримо питання про місію Церкви у сучасному світі, про ставлення віруючих до ідеї єдності між УАПЦ (о) та УГКЦ, проблеми духовного життя парафії та християнської педагогіки.
— Отець Іван, як Ви обрали священиче служіння?
— Наприкінці 80-х років XX століття зародився НРУ і я був першим на Снігурівщині (район у Миколаївській області – Т.Д.), хто підняв синьо-жовтий прапор. Очолив у районі первинну організацію. Тоді до Руху належали люди, які тяжіли до Церкви. Через них дізнався про незвичну для того часу церковну громаду у селі Василівка, що поряд із районним центром.
Серед парафіян було багато чоловіків середнього віку, вони складали основу церковного хору. Це була жива громада. Я зацікавився та став ходити зі Снігурівки туди на богослужіння. Оскільки тоді вчителював, це складно погоджувалося. Відвідування церкви викликало незадоволення з боку адміністрації навчального закладу.
Одного дня у відповідь на питання директора школи, чому у неділю був у церкві, прийшлося відстоювати своє право на віру. Це стало своєрідною «точкою відліку». Наступної неділі я знову був у церкві й усе богослужіння простояв на видноті у центрі храму. З того часу перестав боятися.
Якось під час храмового свята познайомився з молодим священиком РПЦ, призначеним служити у Снігурівці. Він був освіченою людиною, у минулому – військовий офіцер, трохи старший за мене. У розмові з отцем Володимиром Кастранцем зрозумів, що про Бога можна говорити на достойному рівні. Ми потоваришували. Я почав відвідувати богослужіння у його храмі.
Саме отець Володимир вінчав мене з дружиною та подарував хрест Української Автокефальної Православної Церкви. Я з цим хрестом висвячений у сан, з ним служив, він зберігається у мене як реліквія. На його зворотній стороні викарбовано «1942 рік». Отець Володимир, коли дарував, сказав ще й таке слово: «Іван буде служити в Українській Церкві, мені це не випало. І хрест як благословення я хочу йому віддати». Нині отець Володимир продовжує служити настоятелем храму УПЦ у Снігурівці.
— У 1994 році Ви стали настоятелем Свято-Пантелеймонівської парафії УАПЦ у Миколаєві. З чого розпочали своє служіння?
— За 22 роки, поки я є настоятелем, у нашому храмі ніхто ні за що не назвав ціни. Коли громада обрала мене, я висунув кілька умов: у хорі співають тільки віруючі люди і, ніяких артистів тут не буде; я нічого ні у кого просити не буду. Все, що бачите у храмі, все, що тут є, – це чесні гроші, це зроблено виключно на пожертви людей. У нас нічого немає на неправедні гроші. Це принципово. Церква, збудована на неправедні гроші, нікого ніколи не спасе.
Ще один принцип, щоб у церкві усе було чесно. У нас немає встановленої суми пожертв. Наприклад, громада влаштовує «Різдвяний прийом» – невеличкий обід та концерт своїми силами, – на який запрошуємо представників інших парафій з колядою, готуємо маленькі гостинці тощо. Потім називаємо у скільки це обійшлося з розрахунку на одну людину. Стоїть скриня. Кожен парафіянин робить посильний внесок. Усі добре знають, якщо грошей немає, жертвувати не треба. Можеш більше, внеси більшу суму.
Інший приклад. У храмі треба було терміново перекривати дах – прогнили стропила, а грошей вистачало тільки на «косметичний» ремонт. Вирішили надрукувати збірочку моїх віршів. На останній сторінці розповіли про нагальну потребу у ремонті та написали: «Ця книжечка не призначена для продажу, але, якщо ваша ласка на те, пожертвуйте Христа ради». Так у 2005 році з’явилася моя перша збірка віршів «Дорогою від правди до любові».
Така практика виправдовує себе, усі започатковані принципи життя парафії діють до сьогодні.
— Отче, які традиції духовного життя склалися у парафії?
— Наша парафія міська і парафіяни мають достатньо високий рівень освіти. У нас добра третина має вищу освіту, а, якщо ще середньо-спеціальну додати, то це буде дві третини або навіть більше. І ці люди хочуть, щоб з ними говорили про Бога і духовність на зрозумілому їм рівні.
Двадцять один рік тому я почав вести недільну школу для дорослих. Кожен третій у нас може розказати, що таке категоричний імператив І. Канта, у чому полягає щастя, як він це розуміє. Недільна школа – це можливість думати у голос, ділитися життєвим і духовним досвідом, дискутувати, продукувати нові ідеї. Для мене це дуже корисно, тому що я бачу людей, якими вони є, по-друге, сам тримаю себе на належному рівні.
Кожне заняття у недільній школі починається з обміну почутим, прочитаним, прожитим, тим, що найбільше пройняло кожного за минулий тиждень. Ось це і є ознака живої віри, це є жива парафія, таким чином високе богослов’я кладеться на будні нашого життя. Така практика обміну думками у нас народилася у літніх парафіяльних таборах, які ми проводили років 12 поспіль.
Парафіяльні табори стояли у Криму, на Кінбурнській косі і Тилігульському лимані. Останній раз був перед війною. Парафіяльний табір – це не просто спільний відпочинок, це християнський табір, який повинен мати духовний зміст. У сучасному світі ми втратили людське спілкування, ми перестали бути рідними один одному. У нас це вкрав телевізор, комп’ютер, робота, суєта. Вони вкрали нас одне в одного. Під час відпочинку це все поряд і, діти бачать, що батьки люди.
Якраз у таборі народилася ця ідея обміну особистим духовним надбанням. Наприклад, вранці до роботи я кожному дорослому доручав підготувати завдання. Приміром, воно могло бути таке: сказати найдорожчій людині найголовнішу фразу, яку ти виніс за минулий рік. Помолившись, всі ставали до своїх обов'язків. Вечором біля багаття ми ділилися найважливішим для себе досвідом, сперечалися, співали під гітару, а діти засинали у нас на колінах.
Я складався як вчитель, я бачив себе вчителем з дитинства, тому вважаю, що таке спілкування є дуже важливим. Пам'ятаєте, російський філософ Григорій Померанц зазначав, що нова епоха в історії людства буде добою педагогіки. Я розділяю такий погляд. Сьогодні неважко народити дитину, накормити її, одягнути, навчити. Сьогодні важко її зберегти людиною і, сите суспільство розкладається із середини. І тому дуже важливо напрацювати такий імунітет, щоб дитина була не тільки позитивно визначена, а була насамперед стійка у цьому визначенні. Потрібна свідома мотивація.
До речі, останній табір – «Тато і син» – ми провели до війни. Це був суто чоловічий табір, бо це є велика проблема. Там, де немає батька, взяли хрещеного. Це було дуже зворушливо. Сьогодні суспільство не має позитивного чоловічого прикладу. Наші хлопчики виростають під патронатом мами, виховательки, вчительки. Вони виростають дівчаткуватими. А особливості свої проявляють у грубості та хамстві. Достойний чоловік – м’яка людина. Ще Сенека казав: «Безрозсудна хоробрість є ознакою боягузтва». Боягуз буде безрозсудним, а мужня людина завжди адекватна. Це грань, яка завжди показує справжнє достоїнство чоловіка. Він застосує стільки сили, скільки потрібно, не більше. Він не злякається, не зажмурить очі, не запанікує, не стане махати руками. Чоловік має буде надійним – це головна якість. Але для цього повинен бути приклад.
Раніше щороку перед постом проводили парафіяльний фестиваль творчості. Кожен парафіянин готувався до цієї події цілий рік. Є люди, які пишуть вірші, картини, вишивають. Як писав М.Бердяєв, вільна людина проявляє себе у творчості. Ми завжди повторюємо за кимось, а у творчості ми щось робимо із себе. Це дуже цінно. Людина у такий спосіб виливає свою душу. Коли стане сутужно, це та шпаринка, яка допоможе встояти, зберегти себе. Ще древні говорили, що справжня людина вміє творити для душі. Війна все припинила.
— Отець Іван, розповідаючи про громаду, Ви часто вживаєте вислови «жива віра», «жива парафія». Чому це важливо?
— Для мене дуже цінно, що парафіяни відчувають себе сім’єю, єдиною родиною. Я завжди говорю їм: «У Церкві не має ми, у Церкві є багато Я». Кожна людина несе власний звіт за своє стояння перед Богом і виправдовуватися суспільством, країною, батьками, школою не може. Ти стоїш перед Богом, ти чуєш, що я тобі кажу, у тебе є обов’язок перед Богом, перед собою і ближніми. Моя справа дати пораду, бути прикладом, допомогти, якщо ти мене питаєш про щось, але права контролювати я не маю.
«Милості хочу, а не жертви» (Мт. 9:13). Бог вимагає серця людини. А серце людина може дати тільки у свободі. Мені здається, що це важливо. На Сході пастир нікого нікуди не гнав, він йшов попереду і подавав голос, а вівці чули і шли за ним. Розумієте, він не гнав нікого, він просто кликав за собою. Місія Церкви – кликати за собою, а права контролю в нас не має.
Мені дуже хочеться, щоб людина залишалася вільною у своїй вірі, у своєму стоянні перед Богом. Щоб вона розуміла, власну, персональну відповідальність за це, розуміла свій обов’язок перед Богом, служила цьому обов’язку, будувала себе і використовувала Церкву для самовиховання, самобудування, не більше. Я не хочу, щоб це було заорганізовано, уніфіковано, щоб хтось кимось командував.
Віра має переходити через серце. Це важко, людина замикається і не впускає в себе. Але, коли ми це втрачаємо, ми перестаємо бути Церквою. Не можна приступати до причастя так: йшов на базар, прийшов причастився і пішов далі. Людина до цього повинна готуватися. Мені подобається, що в УГКЦ формальне ставлення до віри розуміють як недолік, розуміють, що віра повинна бути живою.
Спостерігаючи за життєвими настановами парафіян, бачу елементи служіння – заохочення добра, добрих паростків у інших людях. Це дуже важливо, якщо людина так дивиться на світ. Якщо вона цим живе, це і є жива віра, це і є християнство.
— Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ висунула пропозиції щодо можливості євхаристійного сопричастя та адміністративної єдності з УГКЦ. Ви разом з іншими священнослужителями брали участь у зустрічі з предстоятелем УГКЦ. Чи обговорюються питання об'єднання з парафіянами? Як пересічні віруючі сприймають ці події?
— Ми парафіяльні збори ще не проводили, але я звітував кілька разів перед церковною громадою. Ділився враженнями про Патріарший Собор УГКЦ в Івано-Франківську, про аудієнцію з предстоятелем УГКЦ. Днями разом з представниками парафії були у Харкові та слухали проповідь владики Святослава на ювілеї архиєпископа Ігоря (Ісіченка). Потім обговорювали ці питання на недільній школі. Абсолютна більшість людей у парафії зрозуміли ситуацію, але мають побоювання, бо це асоціюється зі зрадою вірі. Пояснюю громаді, що насправді православна віра зраджена самою Москвою, що не будеш з більшістю проти правди.
Щодо виникнення самої ідеї про зближення, то вона з'явилася несподівано. За два дні до проведення у квітні 2015 року XXVI єпархіального собору архиєписком Ігор розмовляв з предстоятелем УАПЦ у діаспорі і, вони остаточно відмовилися від нас. Ми довгий час плекали надію на те, що увійдемо в канонічне спілкування з Вселенською Патріархією через них, нам відмовили. Попередньо ця ідея ніде не обговорювалася, вона буда неочікуваною. Владика виніс свою думку на собор. Ми були шоковані, коли голосували, я утримався, бо не здатен швидко приймати такі радикальні рішення. Залишатися в такому стані, якому ми є, невірно, зробити такий крок, він дуже відповідальний. Коли ми поверталися з собору у парафії, я просив інших священиків не робити поспішних кроків. Не всі прислухалися.
За час після собору сталося кілька знакових епізодів. Розповім про один із них. На мою суб’єктивну думку, найбільш православними виявилися греко-католики. Влітку ми з парафіянами їздили на прощу у Зарваницю. По дорозі додому вирішили відвідати Почаївську лавру. Люди відчули цей контраст у ставленні. Навіть пояснювати нічого не треба було: «по їхніх плодах ви пізнаєте їх» (Мт. 7:20).
Зараз ідея мені видається дуже привабливою. Під час зустрічі з кліром Харківсько-Полтавської єпархії (о) УАПЦ владика Святослав, Глава УГКЦ, обіцяв, що буде збережена наша окремішність. Ніхто не буде втручатися у питання нашого внутрішнього життя, нашого богослов’я, розходжень між нами.
Владика Святослав просив, щоб все було чесно. Мені це подобається. Бо я дотепер не бачив, щоб в УГКЦ говорили одне, а зробили інакше. Владика Святослав надав кожному присутньому священику можливість висловитися. Я сказав йому, що це відповідальність для Вас більша, ніж для нас. Тому що ми сліпі, безпорадні, покладаємося на Вашу милість. А людина визначається якраз своїм ставленням до безпорадного. Сильний відстоїть своє право, а ми не можемо, ми чесно про це Вам кажемо. На кінець лютого обіцяли нам рішення. Коли будемо бачити текст, зможемо зробити висновки.
— Отець Іван, сьогодні, як ніколи, є актуальним питання соціального служіння Церкви. Храм святого Пантелеймона Цілителя знаходиться в особливому місці – на території Першої міської лікарні, неподалік від нього – військовий шпиталь. Як це позначається на житті парафії ?
— Також тут ще розташовані психіатрія і наркологія. До мене щодня приходять люди, які лікуються у різних відділеннях лікарні, з психіатрії лікарі направляють хворих на бесіду. У психіатрії є окрема палата, де лежать учасники АТО, наші парафіянки ними опікуються. Постійно підгодовуємо кількох нужденних, що шукають у нас підтримки. Якщо безхатько хоче пройти санітарну обробку або лягти у лікарню, ми завжди йдемо на зустріч у таких випадках. Приходять й лікарі, які самі пропонують поміч громаді.
Більше року парафія збирала та відправляла бійцям у зону АТО різноманітну допомогу. Проте, на мою думку, у розумінні соціального служіння Церкви є певне спотворення. Ще О. Хомяков писав, коли Церква захоплюється соціальним служінням, у цьому чується якась фальш. Покликання Церкви полягає не в соціальному служінні, Церква має виховувати людину, а людина проявить себе і в тому числі у соціальному служінні. Наші парафіяни відгукуються самостійно. Якщо потрібні якісь додаткові зусилля, тоді підключаємо парафіяльну управу, шукаємо кошти. Справжнє служіння, коли воно йде від серця, організовувати нема потреби.
Щодо духовної опіки військовими, то це повинна бути кропітка тривала робота. Певний час я «капеланив» на острові Майський, де стояли наші «морські диверсанти». То була планомірна робота. Заступник командира з виховної роботи один раз на місяць забивав теми моїх лекцій у план. Я приїздив і окремо працював з офіцерським складом і рядовими.
Сьогодні держава не допрацьовує у цьому плані. Разів десять звертався до командирів військових частин, ніхто бажання не виявив. Але без цього обійтися неможливо. Людина повинна бути вмотивована, правильно думати з усякого приводу. Це повинна бути поставлена виховна система. Зараз наладив контакт з капеланами на полігоні «Широкий лан». Але необхідна системна робота, а не окремі приїзди. Якби я у 20 років почув те, що знаю тепер, не ходив би неправильними стежками, інакше будував би своє життя.
До мене часто приходять військові зі шпиталю, але цього недостатньо. Військова людина повинна відчувати духовну опіку над собою. Вона не повинна думати, що Божі правди скасовуються через те, що в руках у тебе автомат. Капелан служить для того, щоб людина не перестала бути людиною у жорстоких умовах, щоб вона не втратила контроль над собою.
Ця правильність повинна бути вихована. Військові повинні розуміти, що вони роблять високу справу, люди повинні їх за це поважати.
— Отче, у розмові ми не раз торкалися теми війни. У Ваших віршах, написаних задовго до військової агресії, різні образи символізують потенційну загрозу. В одному з віршів є такі промовисті слова: Всемилостивий, нас благослови І сохрани від голоду і мору, Від СНІДу, від холери і ... Москви. Чим було навіяне передчуття біди?
— У мене ніколи не було ілюзій стосовно Росії. Побіжний погляд на її історію свідчить про це. Зрозуміло кожному, що та територія, яку росіяни контролюють сьогодні, не далася їм сама собою. Землі приростали великою кров’ю підкорених народів. У чому феномен цього успіху? Росіяни з усіх народів, які мають доторкнення до Європи, єдина нація, яка не цінує людське життя.
У них ніколи не стояло питання цінності життя людини і совість не гризла нікого навіть за погибель мільйонів своїх співвітчизників. Читав, що під час російсько-японської війни один японський генерал втратив на полі бою кілька десятків тисяч солдат. Через це просив у імператора дозволу зробити харакірі. Той заборонив. Після смерті правителя генерал здійснив харакірі, бо його гризло сумління.
Маршал Жуков почував себе героєм до кінця життя, росіяни його почитають героєм і Сталіна теж. Для мене це ніколи не було загадкою, так що потенційна загроза читалася в усьому.
Наведу сучасний приклад. Коли наша 79-та аеромобільна бригада півтора місяця утримувала стратегічну висоту у секторі «Д», прикриваючи дорогу на Савур-Могилу, з російської сторони курсанти артилерійських училищ поливали вогнем з «Градів» село Маринівку і цю висоту. Стріляли по чужій державі, провокуючи зворотній вогонь, щоб мати привід для подальшого вторгнення.
Далі пролунала інформація, що у такий спосіб курсанти здавали державні іспити. Хоч з одного з цих курсантів може бути офіцер? Ні, бо офіцер передбачає певні чесноти. А це бандит, він буде стріляти в кого накажуть. Він – не захисник Батьківщини. Більш того, я б ставився так само, як до злочинців, до наших військових, якщо б вони відкрили вогонь у відповідь, втягуючи країну у повномасштабну війну.
Людина тільки тоді існує, коли має почуття гідності. Це стосується кожного, представника будь-якої професії. А у Росії перспектив нема, бо шлях, яким вона йде, давно вичерпав себе.
— А чи має перспективи Україна ?
— Я завжди кажу, що не слід очікувати швидкої перемоги. Разом з тим, як писав А.Чехов, пацієнт одужав, не дивлячись на лікування. Попри усі негаразди у нас є здорова поросль, яка здатна підняти асфальт, щоб пробитися до життя. Це не був Євромайдан, це була Революція Гідності, тому я не міг пройти повз. А волонтерський рух – це взагалі диво. Ніхто не сподівався на таке піднесення. Я навіть думаю, мало який народ спроможний на таке. Мені випала честь спілкуватися з молодими самовідданими людьми, здатними на жертовне служіння заради України. За ними майбутнє.
— Отець Іван, у наш час до пастирської проповіді у широкому значенні можна віднести не тільки повчання, виголошене з амвону, а й виступи священнослужителів у ЗМІ, пости і коментарі у соціальних мережах та, напевно, навіть громадську активність чи навпаки бездіяльність. Як своєрідну проповідь можна розглядати й Вашу християнську поезію. Якими віршованими словами, сповіщаючи про найголовніше у житті людини, Ви б звернулися до сучасної молоді?
— Спочатку сказав би прозою, бо це те, чим я живу. Ми прийшли у цей світ не бачити тріумф Правди, ми прийшли свідчити про неї. Світ цей не зміниться і, скоріше всього, ми нічого не зробимо з ним, він таким і залишиться. Питання у тому, яким будеш ти в цьому світі? По яку сторону барикад будеш ти? Завжди треба стерегти, щоб не було помилок, щоб завжди ти був на Божому боці, щоб ти був з Богом, незалежно від того, яка кон’юнктура чи перспективи. Треба зберігати надію на краще, зберігати себе людиною. Мені здається, це саме головне. З цього приводу влучно висловилася Ліна Костенко:
І завжди люди гинули за віру.
Цей спорт одвічний віднайшли не ми.
Тут головне — дивитись в очі звіру
і просто — залишатися людьми.
В одному з моїх віршів є такі рядки:
Знову з півночі вітер віє,
Знову в край наш пришла зима.
Не покинь мене, о, надіє,
Бо без тебе життя нема.
* * *
Отець Іван Лещик народився у 1959 році у місті Сатка, Челябінської області, Росія. Закінчив фізико-математичний факультет Херсонського державного педагогічного інституту. Навчався у Колеґії Патріарха Мстислава УАПЦ у Харкові. З 1994 року священик Свято-Пантелеймонівської парафії у місті Миколаїв. Піднесений до сану протоєрея. Автор поетичних збірок «Дорогою від правди до любові», 2005, та «Світло тихе...», 2011.