Вся ця історія – це одна з тих псевдоісторичних легенд чи міфів, які постійно повторюються, незважаючи на те, що це повна нісенітниця. А повторюється це тому, бо вважається правильним для багатьох людей: це робить наших предків дурними і відсталими, а розумними та розвиненими.
Друзі підіслали якось одну історію, де між іншим пишеться: «У 1484 році папа Інокентій VII піддав кішок інквізиції, і мільйони кішок були закатовані і вбиті».
Здається, це з тієї самої «байки», що й інші легенди, пов'язані з Папою Інокентієм. Проте не VII, лише VIII, бо Інокентій VII був папою в роках 1404-1406, тобто задовго до поданої тут дати. З 1484 року папою став Інокентій VIII, і саме цього року, за намовою німецьких домініканців Генріха Крамера та Якова Шпренгера, пізніших авторів «Молота відьом», папа видав буллу «Summis desiderantes affectibus» («Найгарячіше прагнучи»), скерованої проти діяльності відьом у Німеччині та проти чаклунства. Булла пізніше ввійшла до згаданої книги як передмова.
Яким чином і хто це пов'язав пізніше «підданню кішок інквізиції» - без поняття. Можливо таким самим чином, як і видуману легенду про смерть папи Інокентія VIII у 1492 році, коли ніби то лікар єврей запропонував смертельно хворому понтифіку ввести до жил кров трьох хлопчиків, яких умертвили саме для цього. Папа ніби погодився, але це не допомогло.
Байку цю переказав відомий французький антикатолицький письменник Лео Таксіль (1854-1907), який багато років писав різні антикатолицькі твори та придумував різні «масонські заговори». А щоб бути достовірним, між іншим у цій історіх, то Таксіль покликувався на одного історика, італійця з XV століття, Стефано Інфессура. Цей хроніст, який жив у часах Інокентія VIII, видав історичний щоденник «Diario della cittá di Roma», де подає події від 1303 до 1494, в яких крім правдивих історій є теж різні чутки, особливо якщо вони антипапські. Бо Інфессура був прихильником республіки, римської родини Колоннів, а отже – пристрасним антипонтифіком. Саме він звідкись взяв історію про «кров хлопчиків» для папи. Не виключено, що щось там і про котів понаписував...
Пізніше, Оскар Уайльд, відомий гомосексуаліст і не менш відомий письменник, у своїй книзі «Портрет Доріана Грея», писатиме про папу Інокентія VIII, між іншим, саме про цю присмертну байку. Уайльд так пише про Папу Інокентія, поміщаючи його серед: «тих, чия Пересиченість, Порочність та Кровожадність перетворили на чудовиська або божевільних». Крім того, додає: «Джанбаттіста Чібо [це світське ім'я папи Інокентія VIII], як насмішку називаючи себе Невинним [латиною «innocentius» перекладається як «невинний»], той Чібо, у чиї виснажені жили жид-лікар влив кров трьох юнаків». Нічого дивного, що маючи таку «славу», на цьому папі почали вішати «всіх котів».
Цей папа, між іншим, ініціював будівництво ватиканського палацу Бельведер, де тепер знаходяться Ватиканські музеї. Крім того, на надгробку папи Інокентія стоїть напис «Nel tempo del suo Pontificato, la gloria della scoperta di un nuovo mondo», тобто «У час його понтифікату, слава відкриття нового світу». Відомо, що Колумб пізніше на сім днів після смерті папи відкрив Америку, проте деякі історики, опираючись на цьому написі і потім на листуванні Колумба, досить переконливо доводили, що то було повторне відкриття, після першого, про яке знав саме папа Інокентій VIII.
Так що з тими бідними котами? Вся ця історія – це одна з тих псевдоісторичних легенд чи міфів, які постійно повторюються, подібно як з папессою Йоанною, незважаючи на те, що це повна нісенітниця. А повторюється це тому, бо вважається правильним для багатьох людей: це робить наших предків дурними і відсталими, а тому змушує нас почувати себе розумними та розвиненими. Зрештою, більшість антикатолицьких легенд мало одну з таких цілей: принизити, щоб вивищувати себе. Ці легенди звинувачують середньовічну чи з пізніших часів Церкву в тому, що, як каже популярна культура, є тим, що робила б середньовічна Церква, і це приємно історія з іронічним закінченням. У всіх цих легендах є щось спільне: їх приємно читається, в них є сенсаційні та іронічні моменти, вони проти якогось авторитету. Тож ніхто насправді не намагається перевірити один досить важливий елемент: а що ж ці історії мають спільного з правдою?