Питання католицько-православних стосунків, зокрема можливості надання Українській Греко-Католицькій Церкві статусу Патріархату, було підняте в інтерв’ю, яке 4 лютого дав журналісту видання „National Catholic Reporter” Джону Алену ректор Папського Орієнтального Інституту отець-єзуїт Роберт Тафт – провідний фахівець з питань діалогу між Сходом та Заходом, відомий експерт-орієнталіст. Пропонуємо вашій увазі скорочений варіант цієї розмови, яка велася напередодні запланованого на 16-20 лютого візиту до Москви Президента Папської Ради з питань сприяння християнській єдності кардинала Вальтер Каспера.
– Якими є аргументи щодо заснування греко-католицького Патріархату в Україні?
– Це звичний крок для Східної Церкви, коли вона досягла певного етапу розвитку, розмірів та одностайності у її рядах. У Православ’і часто такий процес відбувається навіть без отримання дозволу на те. Наприклад, Болгарська Православна Церква була свого часу під юрисдикцією Константинопольського Патріархату, доки самовільно не проголосила свого Патріархату, прагнучи незалежності. Константинополь тривалий час не визнавав його, поки остаточно не зрозумів, що вже нічого у цьому плані не зміниться. Тоді й змушений був визнати за Болгарською Церквою статус Патріархії.
Якщо відверто, я би порадив те саме зробити українцям: просто проголосіть Патріархат і отримайте його. Це, звичайно, можна зробити у тому випадку, якщо є одностайність серед єпископату Церкви. Я думаю, вони цю одностайність мають. Небезпека є в тому, що в разі, коли лише двоє єпископів скажуть „ні”, то Рим має всі аргументи заявити, що відбувся розкол серед єрархії і не визнати Патріархату.
Я радив їм зробити два кроки: проголосити Патріархат і звернутися до Ватикану з проханням про його визнання. І навіть, якщо таке визнання не надійде, то я б радив їм відмовитися від усієї пошти, яка приходить не на адресу Патріарха. Не тільки на словах, а на ділі зробити це. Наприклад, держсекретар надсилає листа на адресу архиєпископа. Тут би мала бути така відповідь: „Ми не маємо архиєпископа. У нас є Патріарх”. І відішліть цей лист з відпискою: „адресат невідомий”. – Чому Патріарший осідок потрібно засновувати у Києві, а не у Львові – традиційному центрі греко-католиків в Україні?
– Для будь кого, хто знає історію, Київ та “Київська Русь” – серце Православ’я для східних слов’ян: білорусів, українців, росіян. Вимагати у них зректися Києва – це те саме, що просити християн передати Єрусалим юдеям. Такий крок значив би здачу позицій, а це нелегко.
Більше того, був час, коли вся Україна на захід від Дніпра перебувала в унії з Римом, а її предстоятель був у Києві. Не можна стверджувати, що у Києві не було українського католицького єпископа. Київ для України – це те саме, що Париж для Франції.
Сьогодні УГКЦ поширена не лише на Заході й Сході України, але й в Росії, Казахстані. Її вірні мають право на душпастирську опіку. Більше того, УГКЦ є найбільшою Церквою в країні, яка об’єднує практикуючих християн. Я говорю не про кількість храмів чи громад, а про реальну кількість вірних, які приходять на богослужіння до храму. Характерною ознакою українських католиків є те, що вони відвідують церкву. Чому Російська Православна Церква так не хотіла повертати цей регіон Католицькій Церкві? Тому що це те місце, звідки йшли прибутки та священичі покликання, адже число священиків – вихідців із Західної України – дуже велике. Додам, що більшість православних українців – це в минулому католики, які під тиском перейшли до Православної Церкви і з тих чи інших причин у ній залишилися. – Окрім питання стосунків з православними, чи є ще якісь аргументи проти надання УГКЦ статусу Патріархату?
– Слава Богу, ні. Якщо тільки ваше запитання не стосується того, по якому праву Рим може заснувати Патріархат на Сході. Папа сказав українцям переконати кардинала Вальтера Каспера про необхідність надання УГКЦ статусу Патріархату. Якщо вони це зроблять, то Папа жодних заперечень мати не буде. Кардинал Каспер, звичайно, має намір опротестувати це і повинен так робити, бо поставлений виконувати місію будувати, а не підривати мости між православними і католиками. Все, що зараз робить Каспер – це беззаперечне виконання його місії у Церкві.
– Чи є якісь причини всередині самої Католицької Церкви не допустити створення Патріархату?
– Ви жартуєте? Якщо Ватикан надав статус Патріархату Коптській Церкві, кількість вірних якої настільки мала, що може поміститися у цій кімнаті? Це просто смішне запитання.
– Що ж так тривожить православних у самій ідеї надання УГКЦ статусу Патріархату?
– Те, що їх турбує, дуже природно для таких Церков – це сам факт існування інших Церков. Православні трактують усіх вірних своєю власністю, яку від них намагаються забрати. Але вони не можуть до кінця усвідомити того, що ніхто таким чином не може змінити хід історії. Ось вам класичний приклад Англіканської Церкви. Невже хтось вважає, що Генріх VIII застосував плебісцит лише для того, щоб переконатися, чи католики Англії хочуть вийти з-під впливу Риму? Ні, одного чудового ранку вони збудилися вже не будучи католиками. Однак це було 500 років тому. Зрозуміло, це не означає, що сьогодні Католицька Церква може з військом увійти на територію Англії і змусити народ вернутися в її лоно. Така ж сама ситуація сьогодні в Україні. Греко-католики належали до Католицької Церкви з 1596 року і не мають наміру залишати її. Православні пропонують так би мовити „вільний вибір”: або вони приєднуються до Православної Церкви, або до Римо-Католицької. Такий вибір не можна сприймати серйозно. Це те саме, що пропонувати афроамериканцям з Джорджії виїхати до Албанії чи Уганди на тій підставі, що там жили їх предки. Отож, слова „вільний вибір” звучать у такому контексті як насмішка.
– Православні кажуть, що Унія 1596 року була знищена 1946 року?
– Всі знають про яку комедію йде мова. Навіть НКВС, який організував цей акт, не зумів засекретити цю справу. Тоді усі католицькі єпископи були арештовані. Який Собор міг відбутися без владик? Два чи три присутні там владики були висвячені як православні єпископи, отож вони не були владиками Католицької Церкви та не мали жодного канонічного права очолювати католицький Собор. Усім це зрозуміло.
– Яка ж справжня причина такої позиції православних?
– Православні хочуть мати під владою весь регіон колишньої Київської Руси, який включає українські, московські і новгородські землі – три історичні центри. Таким же чином можна було б поширити папську юрисдикцію на всю територію Італії.
– Таким чином, Католицька Церква ніколи не переконуватиме Православну Церкву прийняти Патріархат?
– Ні. Думаю, що навіть не робитиме спроби.
– Очевидно під час візиту Каспера до Москви ця тема також буде обговорюватися?
– Кардинал Каспер є раціональною людиною. Буде два рівні: перший – це те, про що писатиме преса та про що йтиме мова у деклараціях. Існує ще й інший рівень: коли дві розумні особи спілкуються наодинці. Митрополит Кирил є другою за впливом людиною у Російській Православній Церкві. Він раціональна розумна людина і не є ворогом католицизму. Він повинен час від часу робити якісь заяви. Ви повинні зрозуміти, що багато з того, що чинить російська єрархія, є нічим іншим як її власною амбітністю. Помилково думати, що Патріарх і постійний Синод мають контроль над єрархією і Церквою, як це має Папа у Католицькій Церкві. Московський Патріарх – не Папа.
–Чого ж може досягнути Каспер?
– Діючи у дусі тієї відвертості, яка спостерігається у його статті, опублікованій у “Civilta Catolica”, коли православні звинувачують Ватикан у створенні католицьких дієцезій в Росії, Каспер зміг прокласти шлях вперед. Це вірна справа. У європейській частині Росії налічується 300 тис. католиків, 65 тисяч з них – у самій Москві. Тому говорити, що Церква не має права створити дієцезії для своїх вірних – є абсурдно. Тим більше, що православні утворюють свої митрополії, де забажають. Візьмемо для прикладу Австрію. Осідок католицького єпископа у Відні існує ще з першого тисячоліття, а РПЦ призначила свого єпископа не просто „у Відні”, а надавши йому титул „митрополит Віденський”, хоча її вірних у всій Австрії налічується навіть не 5 тисяч. Чи Москва їх канонічна територія? – Так. У такому випадку, чиєю канонічною територією є Відень? Православні посилаються на принцип „одне місто – один єпископ”. Як ви гадаєте, скільки православних єпископів у Нью-Йорку? Ради Бога. Проблема в тому, що ніхто про це не говорить і ніхто не спілкується з православними таким чином.
– На що Каспер може сподіватися?
– На відновлення діалогу. Все, що він повинен зробити – це ще раз переконати Москву, що Католицька Церква є Церквою-сестрою для Російської Православної Церкви і що ми там для того, щоб надати пастирську опіку своїм вірним, а не для того, щоб “ловити рибу у їхньому ставку”. Ми це вже мільйон разів говорили. Митрополит Кирил сказав одного разу хороші слова: “Діалог ніколи не припинявся”. Офіційна позиція обох Церков є такою, щоб не ловити рибу у чужій воді. Однак, духовенство обох Церков не завжди це розуміє.
– Одна з цілей екуменічного руху після II Ватиканського Собору – досягнення структурної єдності. Це та мрія, яка у стосунках з православними ніколи не збудеться?
– Єдиною можливою метою екуменізму слід вважати канонічне спілкування. Колишня уява про те, що Церква починається з Бога, за яким за єрархією йде Папа, зараз застаріла. Те, з чим ми маємо справу – це Церкви-сестри.
– Коли ми зможемо досягнути екуменічного спілкування?
– Важко сказати. Думаю, я цього не застану. Повинно пройти кілька століть.
– Ви погоджуєтесь з тим, що центральною проблемою є питання про Папу?
– Так. Те, у що ми перетворили Папство, не знайдете ні у Новому, ні у Старому завітах. Це не означає, що я не вірю в служіння Петра. Я впевнений, що Рим успадкував його. Зараз нам потрібний перерозподіл влади, її децентралізація. Католицька Церква стала настільки великою, що виникла необхідність у такій же синодальній структурі на Заході, яка існує на Сході. Думаю, що Католицька конференція США повинна стати свого роду Синодом.
– Якщо взяти до уваги усі труднощі, чи не створюється привід для того, щоб просто забути про діалог з Православною Церквою?
– Російська Православна Церква є другою найбільшою у світі Церквою після Католицької. Ігнорувати її не можна. Ми повинні прийти до узгодження позицій із Московською Церквою, а вона з нами. І тут не повинна йти мова про те, подобається це чи ні.
Переклад з англійської Лілії Ковалик