"Релігія лише використовується правлячою елітою, яка є й надалі комуністичною, бо це колишні секретарі парткомів і ЦК, які відклали "Капітал" і взяли "Типікон""
– На мою думку, для України завжди був важливим стан католицько-православних відносин у Росії, точніше позиція Російської Православної Церкви у цьому питанні, оскільки УПЦ (МП) в Україні повторює, фактично, слова Москви. Багато говорилося про католицький прозелітизм у зв’язку із створенням католицьких єпархій у Росії. Як виглядають католицько-православні відносини в Росії сьогодні?
– Шум довкола єпархій стих, звинувачення в прозелітизмі лунають набагато рідше. У Росії продовжується таке собі радянське життя – воно, як двигун в машині, складається з почергових залпів та затишшя. Начальство накаже провести кампанії – їх проведуть, але глибоко в цьому ніхто не зацікавлений. Начальство розгорнуло війну проти католиків, потім поставили “галочки”, вислали вісім кліриків і кампанія призупинилась до кращих часів, до чергового розпорядження. Сьогодні положення абсолютно нейтральне.
– Колись Президент Росії Єльцин ніби оправдовувався перед Ватиканом, коли йшлося про можливість візиту Папи Римського в Росію, що він не хоче сваритися з Патріархом Московським, а тому не може Папу запросити. Сьогодні складається думка, що нинішній Президент не особливо зважає на позицію Патріархії у цій справі, хоча й сам не поспішає запрошувати Папу. Чи так є насправді? І як взагалі розвивається динаміка відносин влади і Православної Церкви в Росії?
– Динаміки ніякої немає. І Єльцин брехав, коли говорив, що він не може вплинути на Патріарха, така ж позиція і нинішнього Президента. І один, і другий, знову ж таки, породження радянської системи. Ми бачимо на прикладі Грузії, що якщо Президент пострадянської країни захоче, то Церква Православна, “перекрививши” обличчя, буде зустрічати Папу Римського, як це було в Тбілісі.
У Росії Московський Патріархат отримує безпосередньо і опосередковано від експорту нафти близько 5-7 відсотків – це багато мільйонів доларів. За ці гроші вони виконають, якщо начальство захоче, будь-яке розпорядження. Сьогодні проблема полягає в тому, що ізоляціонізмом хворіє не стільки Московська Патріархія, скільки світська влада. Й ініціатива виходить від світської влади – не пускати Папу, не пускати нічого іноземного, що може бути на шкоду своїй владі. Але, як це було і при радянському житті, нинішня російська влада прикриває свою політику демагогією, що ми зближуємося із Заходом, що це Московська Патріархія заважає. Але це, звичайно, демагогія.
– На сайті “Портал-кредо.ру” нещодавно з’явилася стаття, в якій йдеться, що тема католицького прозелітизму вже не актуальна, що сьогодні католицизм – “удел интеллектуалов”. Чи означає це, що Католицька Церква в Росії представлена переважно інтелігенцією і не складає небезпеки для православних?
– По-перше, сайт “Портал-кредо.ру” – це доволі заангажований сайт, який утримується православною групою “карловчан”, які відкололися від американських консервативних ультрарадикальних віруючих. До католиків вони вкрай недоброзичливі і оцінки там дуже суб’єктивні.
Православний аскетичний принцип говорить: “Кожен бачить в іншому той гріх, яким грішить сам”. Саме “карловчани” – це крихітна група московських і пітерських інтелектуалів (наприклад, Григорій Лур’є, Олександр Солдатов). Ці люди надто далекі від народу, декілька десятків осіб, інтелігентів, які бавляться в антиекуменізм, монархізм та інше.
В Католицькій Церкві реально, якщо ви зайдете в костели Москви, ви не побачите засилля інтелектуалів. Інша справа, що там може й не бути людей, погано одягнутих, яких багато у православних храмах, але це просто означає, що католик слідкує за собою, коли йде в церкву, а православний далеко не завжди.
Згідно зі статистикою, сьогодні серед православних активістів в Росії, серед фанатиків, серед тих, хто складає кістяк, переважають люди з вищою технічною освітою. Саме вони, хоча й освічені, проявляють ксенофобію. У Католицькій Церкві, особливо у провінції, в основному не інтелектуали, це звичайні люди. Цей міф про те, що католицизм – це тільки для еліти, роздмухували ще противники Чаадаєва. Але це була брехня, і залишається брехнею. Це цілковито звичайна Церква, де всі представлені достатньо пропорційно.
– Яким є ставлення загалу православних росіян до Католицької і Греко-Католицької Церков та до інших релігійних конфесій сьогодні? Чи існує різниця у ставленні?
– Думаю, що ні. Справа в тому, що греко-католиків у Росії так мало, що їх непомітно – це 4 парафії всього, в Москві – одна. Католиків є також дуже мало – статистика їх не вловлює, оскільки їх менше, ніж відсоток. Тому говорити про ставлення окремо до католиків не доводиться.
Хоча більшість населення говорить про свою православність, але при цьому з десяти людей, які себе такими називають, шість в церкву не ходить ніколи, в Бога не вірять. Для них православ’я – це синонім російськості. Більше того, ці люди не ходять в церкву активно, тобто вони проти церкви, антиклерикали. Вони вважають, що краще знають, ніж попи, і що попи всі мерзотники, пияки і хабарники, що, на жаль, має також місце, бо всі ми з плоті і крові.
Тому в Росії, як у будь-якій деспотичній країні, де Церква – засіб національної самоідентифікації, ставлення до Церкви шизофренічне. З одного боку, люди використовують церковну тематику, слова, з іншого боку – відчувають себе незатишно і, я думаю, що при першій можливості будуть від цього звільнятися. Ми знаємо це на прикладі Ірландії – чим держава багатша, тим менше людей ходять до церкви, займаються паломництвом. За останні двадцять років там втричі скоротилась кількість паломників. І якщо, дай Бог, Росія буде збагачуватися, то й у нас буде скорочуватися кількість тих людей, які в церкву ходять тому, що їм немає що роботи.
– А ось США – найбагатша держава у світі, де, як кажуть, також високий відсоток релігійності, особливо після подій 11 вересня двохрічної давності.
– Ні, там підйому релігійності немає. Відсоток великий, але набагато менший, ніж 20-30 років тому. І ріст також дуже відносний, і тільки для неорелігійних рухів, не для традиційних. Потім, США – випадок особливий, а Росія, як й Україна – це східноєвропейські країни, де все ж дуже невеликий простір особистої свободи. І тут людина почуває себе дуже незатишно, якщо вона не належить до якоїсь релігійної більшості або антирелігійної більшості.
– Ви сказали, що в Росії православність є синонімом російськості. Відомо, що РПЦ в республіках екс-СРСР стає на захист російської мови, як це має місце в Україні. Чи можна дійсно твердити, що у цьому випадку релігійність, тобто, православ’я, і національність, тобто російськість, настільки переплелись, що не можуть окремо існувати?
– Якщо ми говоримо про єрархію, то звичайно, що ні. Єрархія безумовно лицемірить, тому що головним ворогом російської мови є сама Московська Патріархія, яка забороняє її використання у богослужіннях.
Коли в Казахстані, Узбекистані йшло й іде досі переслідування росіян, в Москві ніхто не виступав на їх захист, і в Казахстані також ніхто не виступав. І там православні єпископи виступають, що іслам та православ’я можуть жити разом. Створюється інтернаціонал деспотії православних росіян і квазімусульман. Проте і в Росії, і в Казахстані, Узбекистані, Туркменістані релігія, чи православ’я, чи іслам, лише використовується правлячою елітою, яка є й надалі комуністичною, бо це колишні секретарі парткомів і ЦК, які відложили Капітал і взяли Типікон. Не Євангелію, а церковний Устав, тому що Євангелія їм не підходить, бо там просять “підстав щоку”, а вони того не люблять.
Тому захист росіян ведеться насправді дуже непослідовно і використовується не до тих, кого дійсно ображають (таких фактів достатньо), а використовуються в цілях центральної російської влади. Єдино, що це все можна вибачити, бо робиться воно, як колись за радянських часів, бездарно, невміло і беззмістовно.
– Отче Яків, Ви відомі в російськомовному світі, і не тільки в ньому, як релігійний публіцист. Яку інформацію Ви отримуєте про релігійне життя в Україні і які основні джерела інформації?
– Про Україну дізнаюся з оглядових наукових статей. Мені дуже подобаються матеріали Віктора Єленського. І потрібно сказати, що я радий приїзду до Львова, тому що те, що ми знаємо у Москві, цілком не відповідає тому, що є на місці. У Львові ситуація набагато краща у всіх відношеннях, може крім економіки, ніж та, про яку говорять у Москві.
У Москві люди страдають озлобленістю, сентиментами, відбивають все це на інших. Українське життя змальовують в найбільш чорних тонах – воно звичайно не царство Боже, але доволі цивілізоване, як мені видається.
– Однією з головних сфер Вашої діяльності є Інтернет, Ваш всім відомий портал – www.krotov.org. Якими Ви бачите перспективи розвитку відносин Церкви та Інтернету, що можна було б ще зробити і які ділянки ще не задіяні?
– Інтернет для мене став затісний через те, що в Росії завершився етап вільної та демократичної преси. Я писав частіше в газети, ніж в Інтернет.
У Церкви не може бути відносин із Інтернетом. Він від початку появи створений за духом своїм для армії. Інтернет – це зброя слабких світу цього, це зброя особистості, це дуже персоналізоване явище. Все хороше, що робиться в Інтернеті, робиться на особистому ентузіазмі. І напевно розумно, що повинна бути така частина культурного простору, де все залежить від особистості – сів, написав, відсканував і є. А зверху тут примусово милим не будеш і з примусу в Інтернеті нічого не зробиш.
Церква все ж єрархічною структурою, в неї свій зміст, своє служіння, а Інтернет, я думаю, повинен розвиватися на цілковито інших засадах. Краще, якщо в Церкви є лишні гроші – їх дати приватній агенції на сайт.
– Як Ви оцінюєте розвиток офіційного церковного Інтернету? Наскільки інформаційними, вигідними для користування є сайти єпархій, патріархій?
– В залежності що там шукати. Якщо потрібна інформація про живе церковне життя – то її там не знайдете, як в журналі з офіціозом – вони не для того створюються, вони інформують про рішення керівництва.
А Інтернет цінний тим, що в ньому величезне море інформації поширюється приватно. Мені краще, я джерелознавець за освітою і певні навички відділення полови від зерна в мене є, але в принципі таку інформацію необхідно перевіряти по сто раз. Але там є сигнал про те, що щось цікаве відбувається. Офіційні сайти дають дуже мало, але вони і не повинні давати. Це вже справа нас, приватних людей.
– Наскільки Інтернет можна використовувати для катехизації, для роботи з молоддю?
– Я проти цього. Катехизація, проповідь, сповідь – процеси інтерперсоналізовані, вимагають живого людського контакту. Тому як не можна сповідатися по Інтернету, так не можна і катехизувати. Можна дати якусь інформацію, але не більше, бо вона не подіє.
Я знаю багатьох людей-християн, які поважно хворіють Інтернетом, тому що дійсно замість того, щоб подолати в собі страх публічності, сором’язливості, вони йдуть в Інтернет і там отримують фальшиву свободу, фальшиве спілкування. І тут необхідно бути дуже гармонійним.
Я стараюсь, щоб в мене в місяць на Інтернет витрачалося не більше 10 доларів, Я не заходжу на форум, в мене немає гостьової книги, я рідко відповідаю на листи і до мене їх мало приходить. Все таки, головне відбувається в реальному житті. Інтернет – це довідковий апарат, технічна частина, не потрібно перебільшувати його значення. Він ніколи не замінить живого людського спілкування. Він дуже хороший для того, щоб шукати однодумців у далеких країнах, але це як перестукування з камери в камеру у в’язниці. Це все одно повноцінного спілкування не замінить, хоча й деколи це допомагає, коли знаєш, що в Австралії, Америці думають так, як і ти. Це короткочасний допінг.
Розмовляв Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ
Львів, 31 жовтня 2003 р.
Читайте також інтерв'ю з о. Яковом на сайті протоєр. Євгена Заплетнюка