Іслам у Західній Україні: традиційна релігія?
Коли звертаємося до теми ісламської присутності в Україні, передусім на думку спадає Крим. Кримське ханство, яке проіснувало понад три століття, охоплювало не лише півострів, а й значні території південних областей, зокрема частини сучасних Донеччини, Запоріжжя та Херсонщини. Згадуючи ще й Османську імперію, до переліку можна додати Одещину та Миколаївщину, де наприкінці XVIII століття локалізувалася ногайська орда; ці землі називалися Буджаком (регіон між Дунаєм і Дністром) та Єдисаном (між Дністром і Південним Бугом). Хтось із істориків, зрозуміло, поведе мову і про так званий Кам’янецький еялет — про часи панування османів на півдні сучасної Хмельницької, на заході Вінницької та в частині Чернівецької областей (1672–1699). Сьогодні іслам асоціюється головно з Південним Сходом нашої країни, бо ж найбільші мусульманські громади залишилися в анексованому Криму та на Донбасі, й навіть міграція до інших регіонів поки що не змінила становища докорінно.
Існує, втім, іще одна сторінка вітчизняної минувшини, прямо пов’язана з прихильниками ісламу, але досить рідко згадувана нашими вченими. Ба більше, в жодному підручнику з історії України нині не прочитати про такий «мусульманський народ», як польські чи литовські татари (уживається також поняття «західні татари»; самоназва — «татари-липки»). І це навіть при тому, що його перебування на теренах історичної Північно-Західної України налічує понад 500 років, а ще до часів Другої світової війни в деяких містах і селах регіону діяли мечеті, переписувалися тексти Корану та інша сакральна література, відзначалися релігійні свята, існували свої, без перебільшення, унікальні фольклорні традиції. І якщо в Польщі, Білорусі та Литві навіть засновано спеціальні наукові центри й видання, що вивчають спадщину західних татар, в Україні дослідження спадщини цього народу обмежується, на жаль, кількома краєзнавчими розвідками. Чи не єдиним спеціальним заходом за всі роки незалежності було відкриття у 2015-му виставки в Музеї книги та друкарства (місто Острог, Рівненська область); утім, як у нас часто буває із провінційними культурними подіями, широкого розголосу вона так і не дістала, і це попри справжню унікальність окремих експонатів.
Звідки взялися на українській землі татарські поселення, особливо тоді, коли іслам унаслідок активних дій ординських ханів, а потім османів, кримських татар та ногаїв сприймався як загроза?
Варто, звісно, пригадати й інший бік історії. Попри те що в українській культурі «бусурмани» загалом вважалися ворогами, так було зовсім не завжди й, очевидно, цей образ ворога сформувався не без допомоги Московії та промосковського лобі серед українського козацтва. Навряд чи хтось із істориків сприймає всерйоз «Лист запорожців турецькому султану», знаючи про «чолобитні» Богдана Хмельницького на адресу османського халіфа з характерними вихваляннями останнього, запевненнями у відданості та іншими проявами пошани. Не забуваймо і про таких авторів XVI–XVII століть, як Іван Вишенський та Василь Суразький, котрі прямо протиставляли мусульман-османів католикам, наголошуючи, що перші не завдали такої шкоди православним, як другі, й що «турки чесніші перед Богом у хоч якійсь правді, ніж хрещені жителі Речі Посполитої» (Іван Вишенський, «Книжка»). Вочевидь, відверта дискредитація ісламу й мусульман почалася вже після Переяславської ради, коли частина українських інтелектуалів активно включилася до конструювання імперської політики Москви. Достатньо згадати факт, що перший антиісламський твір тих часів — «Алькоран» Іоаникія Галятовського (Чернігів, 1683), де вміщено різні «пророцтва» про звільнення царем усіх православних церков від володарювання «турків», уже містить присвяту саме московським володарям Іванові V та Пєтру I.
Звідки пішли мусульманина Землі Руській Доти, а саме в XIV–XVI століттях, ситуація бачилася дещо інакшою. Згадаймо, наприклад, спільні дії проти Польщі вже мусульманського правителя Золотої Орди хана Узбека й галицько-волинського князя Юрія ІІ Болеслава в 1337–1340-му; пізніше, коли ординський хан Тохтамиш (помер 1406 року) повстав проти Тамерлана й попросив притулку в литовського князя Вітовта, його війська билися в кількох баталіях разом із руськими магнатами, зокрема на Ворсклі (1399); один син Тохтамиша, Джаляль ад-Дін, брав участь у Грюнвальдській битві (1410), а інший, Гаджі-Ґірей, узагалі був посаджений литовцями й русичами на кримський престол, завдяки чому й постало як незалежна держава Кримське ханство.
Саме з Тохтамиша та його загонів починається історія мусульманської громади в Україні. Певний час прибічники цього хана перебували на Київщині, якісь татарські залоги починали осідати в містах Правобережжя, навіть попри те що тоді точилися збройні конфлікти з їхніми єдиновірцями (розгром найближчого ординського улусу в степу київськими князями Олельковичами в середині XV століття). Уже наприкінці того ж таки XV століття на теренах Польщі, Литви, Білорусі та Північної України існували окремі татарські поселення зі своїм внутрішнім ладом, відповідними привілеями й спробами розбудувати власну культуру на новому місці. Останнє було порівняно легкою справою, адже для кочових народів перехід в інший край належав до типових явищ. До того ж з огляду на військове значення цих поселенців жодної насильницької християнізації не 
проводилося.
Початок XVI століття став новою добою в історії мусульманського населення Волині. У 1512 році, зазнавши поразки від князя Костянтина Острозького під Вишневцем, велика група так званих перекопських татар опинилась у полоні. Уже маючи досвід надання притулку татарам, які з певних причин залишали Кримське ханство (зокрема, через внутрішні конфлікти), князь фактично перетворив їх на союзників, розселивши у своїх володіннях і надавши певні гарантії. Уже на початку XVII століття, за даними різних історичних джерел (свідчення папського нунція Фульвіо Руджієрі, «Акт поділу Острога» між синами Василя-Костянтина Острозького від 1603 року, інвентарі та ін.), татари мешкали відразу в кількох населених пунктах. Передусім це самé місто, де вони мали мечеть, власне кладовище й земельні ділянки, а вулиця їхнього компактного проживання називалася Татарською. Мешкали татари й у близьких селах Хорів та Розваж (нині Острозький район Рівненщини), Підлужжя (Дубенський район тієї самої області). Окрім того, дані вже за другу половину XVII століття фіксують компактні татарські громади на території нинішньої Хмельниччини: у селах Новолабунь (Полонський район) та Ювківці (Білогірський), містах Полонне і Старокостянтинів. Повідомляється про «татарських попів» і «татарських гетьманів»; у першому випадку, очевидно, мова про імамів мечетей, які окрім суто обрядових виконували дуже широкі суспільні функції; у другому — про місцевих урядників, що відповідали за громаду перед княжою владою. Один із інвентарів 1620-го називає функції татар: «Повинні ставати на кожну оборону ґрунтів, лісів, границь і, де їм староста накаже, також і на сторожу під час набігів». У Старокостянтинові 1636 року налічувалося «60 хат» татар, тобто кількасот осіб (місто мало кілька тисяч жителів, тож ішлося про 5–10% його населення). Фіксує присутність цих людей і «Луцька міська книга» (під 1619 роком), оповідаючи про тих, хто служив родині Острозьких. Невеликі групи татар мешкали й у селах регіону, користуючись протекторатом князівського дому. У 1669-му польський король Міхал Вишневецький видав спеціальний «привілей», яким підтверджував волинським татарам усі права шляхти; поіменно згадувалися й деякі провідники їхніх громад, зокрема чимало сказано про особу острожанина Ромодана Мілкомановича, котрий клопотав про підтримку своїх єдиновірців.
Іще в 1600 році латиномовний письменник Шимон Пекалід описував звичаї татар: «…отут, в Острозі, поселилися жити. Тож біля Горині, річки скелястої, всі там осіли. І в інших місцях, і вже орють поля, не лишаючи зброї… День Баєрана святкують вони дуже гучно: до міста всіх їх скликає мечеть із полів, що розкидані всюди…» («Про Острозьку війну», переклад Володимира Литвинова). Як бачимо, тут зображено святкування одного з Байрамів — Ураза-Байраму чи Курбан-Байраму, двох найбільших мусульманських свят. Мечеті, які діяли в Острозі та низці інших місць, на жаль, не вціліли. Імовірно, вони представляли той самий «простий» стиль, який використовували татари-липки на теренах Білорусі, Литви й Польщі. Це були типові дерев’яні хати з однією чи двома надбудовами-мінаретами, які відрізнялися від малих церков чи капличок лише орієнтуванням у бік Мекки й відсутністю хрестів. Кілька десятків таких мечетей досі стоять у селах Богоники, Крушиняни (Польща), у містечках Ів’є, Новогрудок (Білорусь) та інших населених пунктах. Мали місцеві татари й свої кладовища (так звані мазари); наприклад, в Острозі зберігся такий мазар, останні поховання на якому датуються 20-ми роками минулого століття.
Особливе зацікавлення викликає соціальне життя місцевих татар. Їхні нащадки практично на всі 100% були чоловіками, а отже, єдиним способом продовження роду для них зоставалися шлюби з місцевими: уже в острозькому інвентарі від 1621 року трапляються типово українські жіночі й чоловічі імена тих часів (Богдана, Наливайко та ін.) із прізвищем Татарчин(а); вочевидь, ішлось уже про місцевих членів татарських родин. Неминуча асиміляція на якомусь етапі спричинялася до того, що певна частина мусульманського населення переходила в християнство; так сталося, наприклад, із дідом відомого українського сходознавця й україніста Агатангела Кримського, який належав до «вихрещених татар».
Мультикультуралізм у галантному столітті
Дуже цікаво формувалися лінгвістичні особливості цієї татарської спільноти. Уже в XVI–XVII століттях місцеві татари фактично переставали володіти рідною мовою; у той період у всіх сферах життя, окрім релігійних обрядів, котрі відправляли арабською, домінують місцеві мови. Більшість дослідників наголошують, що найуживанішою серед татар-липків була тоді старобілоруська з домішком полонізмів, для відтворення якої в письмі використовували арабські й перські літери. Утім, 2006 року в науковій розвідці, опублікованій у Slavonic and Eastern European Review, американський науковець Андрій Даниленко досить переконливо довів, що принаймні частина давніх татарських текстів була написана «поліським діалектом», тобто своєрідним суржиком білоруської та української мов. Лише у XVIII й XIX століттях волинські татари вже переважно використовували польську, а білоруські — білоруську. Проте в одному з трьох збережених волинських кетабів (як називають писемну спадщину місцевих татар; від арабського «кітаб» — «книга») ХІХ століття окрім польської лексики вживаються й українізми. До цих кетабів належали Корани, 
які поряд із арабським текстом часто містили переклади; хамаїли — збірки молитов, різні тексти лікувального характеру: травники, замовляння тощо. В Острозькому історико-краєзнавчому заповіднику є арабський Коран, переписаний 1804 року Мустафою Адамом Алієм; в одній родині, яка походить від ювківецьких татар, зберігся й хамаїл 1870-х років, де міститься переклад українською кількох сур Корану, записаний арабськими літерами.
Полишивши військову функцію надвірної міліції в магнатів (це вже у XVIII столітті стало неактуальним), місцеві татари перетворилися на дрібних землевласників і купців. 1708 року в Острозі, наприклад, діяла якась «пекарня» (про що свідчить міський реєстр), котра виготовляла «придатну до вжитку продукцію», вочевидь, так звану халяльну їжу. Подібні заклади існували й в інших містах Волині. Деякі татари навіть мали кріпаків (аж до 1861 року).
Асиміляція
Після 1792-го, коли за наслідками другого поділу Польщі Волинь опинилась у складі Російської імперії, життя місцевих татар загалом не зазнало суттєвих змін: вони залишалися привілейованою групою населення, а деінде навіть працювали в державних установах (як свідчать документи, російське начальство особливо цінувало їх за байдужість до алкоголю). Не припиняли діяти мечеті; стали тіснішими зв’язки з мусульманами інших регіонів держави, зокрема кримськими й казанськими татарами. Так, у своїх родинах липки читали вже не тільки рукописні арабські Корани, а й друковані, видані в Петербурзі, Казані та Криму; серед збережених ними реліквій трапляється й інша друкована релігійна література, переважно казанського походження. Інше питання, що вже в XIX столітті мало хто з місцевих татар читав тюркськими мовами. Утім, імами мечетей Північно-Західної України, які за імперських часів формально перебували в підпорядкуванні Таврійського духовного магометанського управління, відвідували Крим із метою навчання: не виключено, хтось міг здійснити й такий обов’язок мусульманина, як хадж чи умру, що вже наприкінці XIX століття завдяки розвитку транспорту стало зробити значно легше. Зазвичай прочани відбували морським шляхом з Одеси до Стамбула, а потім, уже пересівши на спеціальні турецькі суда, прямували через Суецький канал до аравійської Джидди.
На початку ХХ століття на Волині мешкала доволі велика група осіб, що ідентифікували себе як «магометани». За даними першого в Російській імперії перепису населення (1897), у Волинській губернії їх проживало 4703 чоловічої статі й 174 жіночої; 3703 чоловіки та 114 жінок серед них вважали своїми рідними мовами татарську, ще понад 1 тис. — башкирську й чуваську. Ця тендерна диспропорція, ймовірно, пояснюється тим, що значна частка мусульман перебувала тут тимчасово, можливо, з комерційною чи іншою метою. Як наслідок — можна стверджувати, що частка «корінних татар» на Волині не перевищувала кількасот осіб («Генеральная опись Волынской губернии», укладений на століття раніше, взагалі подає цифру 90). Попри невелику кількість нащадків татар-липків, що залишалися вірні ісламу, в Острозі та деяких близьких селах іще в 1910-х роках діяли мечеті. Цікаво, що мечеть у Ювківцях за часів Першої світової війни опинилася під пильним наглядом таємної поліції, бо туди прибули татари, які відвідували Османську імперію. Як свідчать документи, збережені в Центральному державному історичному архіві (Київ), влада підозрювала цих «емісарів» у спробі закликати місцевих татар до антиросійського повстання («Переписка с Департаментом полиции помощником начальника управления в уездах о сборе сведений и установлении наблюдения за членами мусульманской секты: Ждановичем А. Я., Мухлио Ю. А. проживающих в Волынской губ. 19 февраля — 14 июля 1915 г.», шифр Ф. № 1335. Оп. № 31. Д. № 1899).
Останні згадки про діяльність татарських громад (релігійну та культурну) припадають на часи входження частини Волині до складу Польщі, а саме на 1922–1939 роки; у 1936-му іслам навіть здобув «офіційне» визнання Варшави, а мусульманські організації почали отримувати фінансування з державного бюджету. Ще в ті роки кладовище в Острозі відвідували татари з Білорусі (зокрема з Мінська та інших міст), які мали тут родичів, але після Другої світової війни їхній слід губиться. На сьогодні від колись великих громад залишилися тільки окремі представники, інші фактично були асимільовані й в абсолютній більшості втратили свою первинну релігійну та культурну ідентичність. Хочеться сподіватися, що колись ця тема зацікавить не тільки окремих ентузіастів, а і якийсь солідний науковий проект, підсумком якого стане реальний чи бодай цифровий музей історії та культури волинських татар.
