Історик: Українська Греко-Католицька Церква була репресованою

На сьогодні відома інформація про документи радянських органів безпеки, які безпосередньо готували т.зв. Львівський Собор 1946 р. Зокрема, існує «Інструкція №58» від 15 березня 1945 року.

Як повідомляла RISU 7 вересня 2011 року, Верховна Рада перенесла розгляд проекту постанови про надання УГКЦ статусу репресованої Церкви.

Починаючи з 1939 р., радянська влада почала репресії проти УГКЦ. Вони особливо посилилися після смерті Митрополита Андрея (Шептицького). 11 квітня 1945 р. було заарештовано майже весь єпископат УГКЦ. 9-10 березня 1946 року відбувся т.зв. «Львівський Собор», на якому було скасовано Берестейську унію (1596), а УГКЦ насильно приєднано до Російської Православної Церкви. Після цього значна частина клиру і вірних УГКЦ перейшла в підпільний стан існування. З поч. 90-х ХХ ст. відроджена УГКЦ почала ставити питання про надання їй статусу репресованої Церкви.

Із запитанням, які історичні підстави для отримання УГКЦ статусу репресованої і які можуть бути наслідки прийняття цієї постанови, РІСУ звернулася до отця Андрія МИХАЛЕЙКА, директора Інституту історії Церкви Українського католицького університету у Львові.

Найперше, якщо говорити про питання реабілітації Української Греко-Католицької Церкви, варто зауважити, які можна подати документи на підтвердження того, що УГКЦ на Галичині було репресовано? Очевидно, що ключовою подією, яка стосується цього питання, був Львівський Собор 1946 року. Існують різні думки, різні погляди на цей Собор. Отже, православна історіографія твердить, що це зібрання було свобідним актом греко-католиків з метою порвати із Ватиканом і об’єднатися з Російською Православною Церквою. Натомість, греко-католицька історіографія ніколи не сприймала і не сприймає це зібрання як легітимний Собор, оскільки йому бракувало церковно-правової й канонічної легітимності. На ньому не був присутній жодний єпископ Греко-Католицької Церкви, тому що всі єпископи були вже майже рік перед цією подією заарештовані. Отже, як і в православній, так і в греко-католицькій канонічній традиції зібрання такого типу, які не є скликані легітимними єпископами, не можуть вважатися чинними, тобто їхні рішення не є правочинними. Це своєрідний церковно-правовий аргумент, який підкреслює, що це зібрання не можна вважати чинними.

На сьогодні відома інформація про документи радянських органів безпеки, які безпосередньо готували це зібрання. Зокрема, існує «Інструкція №58» від 15 березня 1945 року. Вона з’явилася за рік перед Собором. Резолюцію цього документу затвердив Йосип Сталін. У Інструкції йшлося про те, що всередині Уніатської Церкви слід організувати ініціативну групу, яка б мала займатися питанням проведення Собору. Також було постановлено заарештувати греко-католицьких єпископів, які в той період ще перебували на свободі. Крім «Інструкції № 58», є й низка інших таємних документів, які тепер опубліковані. Вони дуже чітко описують, як був проведений Львівський Собор, яких заходів було вжито для ліквідації Української Греко-Католицької Церкви, як підбирали учасників Собору. Наприклад, в одному із документів йшла мова про те, що 60-70 % учасників Собору мусили бути тими людьми, які б зголосилися до співпраці з відповідними радянськими органами. До того ж, радянська влада виділила відповідну суму грошей на його проведення. Радянські органи безпеки суттєво впливали на роботу ініціативної групи, яку очолював священик, доктор Гавриїл Костельник. І лише з дозволу цієї групи, очевидно, греко-католицькі священики могли залишатися при своїх парафіях, виконувати душпастирські функції.

Уже на підставі опублікованих документів, які сьогодні більше не є таємницею, можна зробити висновок, що Українська Греко-Католицька Церква не самоліквідувалася. Натомість, її було насильницьки ліквідовано. Це не було виявом волі її духовенства чи її вірних. На підставі цього, я вважаю, можна сміливо вважати, що УГКЦ була репресованою Церквою. Як ми знаємо, після проведення Львівського Собору тих, хто не погоджувався із його рішеннями, переслідували, депортували до Сибіру.

Якщо говорити про те, які наслідки для УГКЦ буде мати затвердження постанови «Про надання Українській Греко-Католицькій Церкві статусу репресованої Церкви», то вони, передусім, будуть правового та юридичного характеру. Українська Греко-Католицька Церква зможе претендувати, як і будь-які інші особи чи установи, що були репресовані, на цілковиту реабілітацію.

Якщо рішення про те, що УГКЦ була репресованою, Верховна Рада України прийме остаточно як загальноукраїнське ствердження, то Українська Греко-Католицька Церква зможе претендувати на те, щоб держава повернула їй майно, конфісковане в 1945-1947 роках.

***

Витяг із книги Богдана Боцюрківа «Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939-1950)» (Львів, 2005. — С. 90-91):

"15 березня 1945 р. Карпов подав Сталіну, Молотову і Берії десяти сторінковий документ, відомий як «Інструкція № 58». Після ознайомлення з поданими пропозиціями, радянський керівник 17 березня наклав на документі резолюцію: «Т-щу Карпову. Согласен. И.Сталин».

20 квітня голова РСРПЦ у листі до Хрущова виклав ті положення «Інструкції», що стосувалися України:

1. Організувати у Львові православну єпархію, на чолі якого поставити єпископа (з українців) з титулом єпископа Львівського і Тернопільського, який мав об'єднати православні приходи Львівської, Станіславської, Дрогобицької і Тернопільської областей.
2. Надати Львівському і Тернопільському єпископу, а також усім православним служителям цієї єпархії право на ведення місіонерської праці.
3. Надати у розпорядження єпархії у м. Львові як кафедральний собор один із греко-католицьких (уніатських) соборів.
4. Зміцнити Почаївську православну лавру в місті Крем’янці Тернопільської області, зробивши її настоятеля вікарієм Львівського єпископа.
5. Від імені патріарха Московського і всієї Русі та синоду Російської Православної Церкви випустити спеціальне звернення (української і російською мовами) до духовенства і віруючих Уніатської Церкви та широко розповсюдити його по уніатських приходах.
6. Організувати всередині Уніатської Церкви ініціативну групу, яка повинна буде декларативно заявити про розрив із Ватиканом і закликати уніатське духовенство до переходу на православ’я.
7. Організувати православні братства в містах Луцьку і Львові, надавши цим братствам право місіонерської та благодійницької діяльності, причому завданням братств буде зміцнення православ’я і протиставлення його католицизму.
8. Вжити заходів до ліквідації автокефалії польської православної церкви., з проведенням відповідних заходів для її цілковитого приєднання до Московської патріархії.
9. Оформити приєднання до Московської патріархії Мукачівсько-Пряшівської православної єпархії (Закарпатська Україна), згідно з виявленим із їхнього боку колективним бажанням і згодою Синоду сербської православної церкви (в юрисдикції якої дотепер перебуває Мукачівсько-Пряшівська єпархія),
10. Для підготовки кадрів священнослужителів і місіонерів відкрити курси в містах Києві, Луцьку, Львові й Одесі, взоруючись на організацію та програму московських пастирсько-православних курсів".