Термін іудаїзм ввійшов у обіг в грекомовних громадах єврейської діаспори у першому столітті нової ери. Відтоді й надалі цим терміном стали позначати релігію єврейського народу. Комплекс класичних текстів та релігійних обрядів, яким керуються сучасні віруючі, поступово складався у часи стародавнього світу, античності та середніх віків.
Загальний опис іудаїзму
Історія
Термін іудаїзм ввійшов у обіг в грекомовних громадах єврейської діаспори у першому столітті нової ери. Відтоді й надалі цим терміном стали позначати релігію єврейського народу. Комплекс класичних текстів та релігійних обрядів, яким керуються сучасні віруючі, поступово складався у часи стародавнього світу, античності та середніх віків. Вірування в Бога – захисника союзу єврейських племен виникають у другій половині другого тисячоліття до н.е. У VIII-VII століттях до н.е. складається вчення, згідно з яким Бог євреїв є єдиним володарем всесвіту. Усе людство має визнати його зверхність, шанувати його та жити відповідно до норм досконалої моралі. Головним носієм слова Божого є обраний народ Ізраїлю. Офірувати Богу можливо лише в Єрусалимському храмі. Провідну роль в служінні Богові відіграють коганім (жерці) та невіім (пророки). Посада жерця була спадковою, у той час як пророцтво Бог за своїм бажанням міг передати людині будь-якого походження.
В античні часи єврейська інтелектуальна еліта швидко опанувала притаманну еллінській цивілізації культуру філософської дискусії та герменевтики текстів. На підставі цього розроблялося складне тлумачення Закону Божого та теологічних основ іудаїзму. З плином часу у релігійному житті поступово зростає роль мудрих знавців напрямків тлумачення стародавніх текстів хахамім (мудреців) або рабинів (вчителів). Пророки перестають користуватися повагою в народі за кілька віків до початку нової ери. Внаслідок зруйнування римлянами у 70 році н.е. під час придушення єврейського повстання Єрусалимського храму, втрачають свою колишню владу та вплив жерці, хоча й до сьогодні вони виконують певні почесні обов’язки у богослужінні. У другому столітті н.е. керівництво у духовно-богословській царині остаточно перейшло до рабинської верстви. Приєднатися до неї мали право люди будь-якого походження. Для цього здобувачі мали вчитися у рабинських школах (бейт-мідрашах) доки вчителі не вирішать що вони достатньо опанували науку і можуть викладати самостійно. Термін навчання не був визначеним. Одні ставали рабинами за кілька років, інші витрачали на це декілька десятиліть.
В період із першого по шосте століття відбулося формування класичного іудаїзму. Саме в цей час були створені основи закону, теології та устрою повсякденного буття, які стали взірцем для усіх наступних поколінь.
У середні віки переважна кількість євреїв мешкала у діаспорі, в країнах Європи, Північної Африки та Близького Сходу. Кожна громада мала власні традиції. Їх поєднувало визнання певного корпусу класичних текстів, але в різних країнах та місцевостях вони тлумачилися по-своєму. Більшість середньовічних рабинських творів присвячувалася коментуванню Біблії та праць мудреців перших століть н.е. У цей період єврейська інтелектуальна еліта досягла великих успіхів у царині філософії та містичних віровчень.
У Новий час в іудаїзмі виникло декілька реформістських релігійних рухів, які відкинули або суттєво скоротили багаточисленні приписи релігійного Закону. Прибічники старих традицій також поділилися на два великих табори. Тих, хто дотримується усіх приписів Закону, а також традицій громад, з яких походять їхні далекі предки (харедім), і тих, хто виконуючи писані закони іудаїзму у повсякденному житті керуються звичаями сучасного суспільства (датіім).
Священні тексти іудаїзму
1.ТаНаХ (Біблія) – абревіатура трьох розділів святого письма: Тора (П’ятикнижжя Мойсея), Невіім (Пророки) та Ктувім (Писання). Біблія є збіркою творів стародавніх євреїв, написаних у період з дванадцятого по друге століття до нашої ери. Вони містять в собі закони єврейського народу, опис його історії, повчання, сакральну та світську поезію. Лише невеликий відсоток текстів, що шанувалися як священні, увійшов до її складу. Процес формування Танаху почався приблизно в V ст. до н.е. і тривав до I століття н.е. Обставини формування корпусу Святого Письма до сьогодні лишаються невідомими. Першою збіркою, що отримала загальне визнання, було П’ятикнижжя Мойсея. Згідно з іудаїзмом воно є найбільш святою книгою для євреїв.
2.Мішна – збірка повчань мудреців, що стосуються питань Закону Божого. Мудреці, вислови яких наводяться у Мішні, обґрунтовують свою точку зору посиланнями на авторитети минулих поколінь та аргументами, що спираються на доводи логіки та здорового глузду. При цьому вони майже зовсім не згадують тексти Святого Письма. З більшості питань, що обговорюються в Мішні, наводиться декілька протилежних думок, але в тексті немає вказівок яку саме треба вважати вірною. Мішна була сформована наприкінці II – на початку III ст. н.е. в рабинських школах Галілеї. Вона містить в собі виcлови мудреців, які жили у період з I ст. до н.е до початку III ст. н.е.
Згідно з традицією, рабинів, що згадуються в Мішні, називають танаями.
3.Талмуд. Існує два тексти, що мають таку назву. Один був створений мудрецями Палестини впродовж III–V.ст. н.е, другий – мудрецями Вавілонії (Месопотомії) у III–VIII ст. н.е. У середні віки Вавілонський Талмуд перетворився чи не найважливіший святий текст іудаїзму, тоді як Палестинський Талмуд з плином часу став вживатися у рабинській письменності вкрай рідко. Тому, коли в єврейських текстах йдеться про Талмуд, але не пояснюється про який, мають на увазі саме Вавілонський Талмуд. Мудреці, які згадуються в текстах обох Талмудів, згідно з традицією, звуться амораями.
Талмуд – це зібрання повчань мудреців, присвячених досконалому аналізу окремих уривків Мішни. Розгляд цих уривків подається у вигляді складних запеклих суперечок, що займають декілька сторінок. В переважній більшості випадків остаточне рішення не проголошується, і питання яка із сторін перемогла в суперечці лишається нез’ясованим. Окрім дискусій, пов’язаних із текстом Мішни, в Талмуді наводиться велика кількість оповідань про біблійних героїв, мудреців, небожителів, а також анекдотів і прислів’їв. Уривки, що присвячені питанням Закону, звуться галахою, а сукупність всіх інших – агадою.
4.Мідраші – збірки, присвячені тлумаченню текстів Святого Письма. Класичними вважаються мідраші, створені в добу Мішни і Талмуда, в яких згадуються ті самі мудреці або їхні сучасники. Велика кількість мідрашів була укладена також у середні віки. Від жанру коментаря жанр мідрашу відрізняється специфічною побудовою тексту, що поєднує в собі герменевтичні вправи, морально-етичні повчання та агадичні розповіді.
5.Коментарі. У середні віки у рабинських колах поширилася традиція написання коментарів на стародавні класичні тексти. Переважна більшість цих коментарів присвячувалася Вавілонському Талмуду. Друге місце посідає Тора. Найвпливовішими та найдосконалішими в еврейських громадах Європи, Північної Африки та Близького Сходу вважалися коментарі до Тори та Талмуду написані рабі Шломо Іцхакі, скорочено – Раші (1040–1105), який жив у місті Труа на півночі Франції.
6.Шулхан Арух (накритий стіл). Рабинські твори класичної доби були складними за змістом і наводили багато протилежних думок. Внаслідок цього простим віруючим було важко зрозуміти як вони мають діяти згідно з релігійним Законом. Тому у середні віки рабинами була створена низка збірок приписів, що нормували релігійне та повсякденне життя людини. Найвпливовішим кодексом релігійного Закону впродовж останніх 400 років є кодекс Шулхан Арух. Він був створений на початку XVI ст. рабі Йосефом Каро, який переїхав на Святу Землю з міста Салоніки. В своїх постановах він керувався головним чином висновками провідних рабинів іспанського походження. Тому трохи пізніше польський рабин Моше Ісерліс зробив до Шулхан Аруха додатки, що враховували особливості традицій східно-європейських євреїв. Збірку цих додатків він назвав Мапа (скатертина).
7.Кабала – містичне віровчення, що виникло у середні віки. В ньому йдеться про тайни буття Божого, побудову людської душі, сенс існування всесвіту та можливості безпосереднього впливу віруючих на небожителів. У середні віки існувало чимало гуртків кабалістів, погляди яких суттєво різнилися один від одного. Вони написали кілька тисяч творів. Серед єврейської інтелектуальної еліти постійно точилися суперечки відносно того які з цих праць варто визнати авторитетними. Починаючи з 18 століття і дотепер найбільшим впливом користується книга Зогар (сяйво), що скоріш за все була написана в Іспанії у XIII, а також твори каббалістів, які жили у палестинському місті Цфат у XVI ст.
Релігійне життя за іудаїзмом
Згідно з талмудичними нормами, іудеї мають виконувати 613 заповідей (міцвот). Вони складаються з 248 приписів що робити та 365 заборон. Більшість їх зобов’язані виконувати лише чоловіки, яки досягли 13 років. Необхідність виконання заповідей обґрунтовується як морально-етичними (виховання досконалої людини), так і містичними (таємний вплив на всесвіт) чинниками. Закон поділяє усі речі та явища, з якими має справу людина, на кошерні (дозволені) та посульні (заборонені). В якій би країні не перебував релігійний єврей, він відтворює навколо себе сакральний простір, в якому усе помірковано і впорядковано приписами Мойсеєвого Закону.
Згідно з іудаїзмом чоловіки мають тричі на день звертатися до Бога з молитвою особисто або в зібранні. Для групової літургії потрібна наявність щонайменше десятьох чоловіків (мін’ян). Вона вважається більш важливою для Господа ніж особиста молитва. Молитва жінки може бути лише особистою та відбувається за її бажанням.
Єврейський будинок молитви називається синагогою. Синагогою може бути спеціальна будівля або будь-яке приміщення, в якому є шафа з сувоєм Тори. Кожного сьомого дня євреї мають святкувати Суботу. Вони утримуються від будь-яких буденних справ і присвячують час молитвам, трапезам, відпочинку та вивченню сакральних текстів. Головними святами іудаїзму є Пасха (на честь визволення з єгипетського рабства), Шавуот або П’ятидесятниця (на честь дарування Богом Тори), Сукот або Кущі ( на честь подорожі народу через пустелю до Святої Землі), Шміні Ацерет (на честь завершення річного циклу читання Тори), Рош га-Шана (новий рік), Йом Кіпур (день суду та покути, коли остаточно вирішується доля людини на наступний рік), Ханука (на честь очищення Єрусалимського Храму, сплюндрованого еллінськими загарбниками), Пурім (свято порятунку євреїв від винищення у Перському царстві), 9 ава (траур по зруйнованому Храму) та ін.. Євреєм згідно з традицією вважається людина, яка народилася від матері єврейки або прийняла іудаїзм.
Огляд історії іудаїзму в Україні
Перші єврейські громади на теренах сучасної України виникають у II ст. до н.е. в Криму та північному Причорномор’ї. Присутність їх в Києві згадується у літописах починаючи з 945 року. Існує лист київської єврейської громади до усіх громад діаспори, датований початком X ст. В коментарях Талмуда, створених у Франції в XII ст., згадується рабин Моше з Києва. На превеликий жаль, про релігійне життя євреїв на теренах України впродовж цих 14-ти століть мало що відомо. У другій половині XV ст. в Києві жив р. Моше Бен Яков, праці якого збереглися і мали відчутний вплив на іудейську інтелектуальну еліту. Він був прибічником вчення візантійських кабалістів, згідно з яким світова історія поділяється на декілька циклів, в кожному з яких домінують окремі якості Творця, згадані в Біблії: милосердя, справедливість, могутність тощо. В 1506 році рабин Моше оселився в Криму в місті Кафа. Він створив новий молитовник для тамтешніх одновірців та багато працював над впорядкуванням громадського устрою. Внаслідок його діяльності сформувався особливий (кафський) лад літургії кримських євреїв.
У XVI ст. відчутно зростає еміграція на терени України євреїв польського походження. Поступово їхня релігійна традиція стає домінуючою в іудейській спільноті України, за винятком Криму. Цей період згідно з традицією був золотим віком іудаїзму в Польщі, який тривав до 1648 року. В багатьох містах діяли рабинські академії, що вважалися найкращими в Європі. Кількість знавців класичної рабинської письменності зросла в декілька разів порівняно з попереднім століттям. З середини XVI ст. в Речі Посполитій став збиратися з’їзд старійшин єврейських громад та рабинів усіх земель королівства (ваад), діяльність якого була спрямована на впорядкування громадського та релігійного життя.
Деякі з найвидатніших вчителів іудаїзму періоду золотого віку XVI – поч. XVII ст. певний час жили та працювали в Україні. Видатний талмудист рабин Меір із Любліна ( (1588-1616) з 1595 обіймав посаду головного рабина Львова. Рабин Йоель Сиркіс (1561-1640), автор класичної збірки тлумачень релігійного Закону Бейт-Хадаш (новий дім) був рабином у Меджибожі. Рабин Самуель Єліезер Ейдельс (1565–1632), коментарі до Талмуду якого вважаються одними з найкращих і найзмістовніших, останні роки життя провів в Острозі. Каббаліст Самсон Остраполер, вчення якого мало відчутний вплив на подальший розвиток східноєвропейської єврейської містики, мешкав у містечку Полонне, де він і загинув 1648 року під час нападу козаків.
Внаслідок козацьких війн XVII ст. велика кількість єврейських громад була зруйнована або занепала. Наприкінці XVII – на початку XVIII ст. більшість із них швидко відродилася та виникло багато нових. У XVIII ст. провідним центром талмудичної освіти в Україні стає місто Броди, громада якого підтримувала тісні зв’язки з впливовими рабинами Європи. Один з найвпливовіших талмудичних авторитетів свого часу, Ієхезкель Ландау (1713–1793), який був рабином у Бродах у 1733–1745 роках.
У середині XVIII ст. на Поділлі зароджується релігійно-містичний рух – хасидизм. Його засновником був рабин Ісраель Бен Єліезер Баал Шем Тов або скорочено Бешт (1700–1760). Він зібрав навколо себе гурток прибічників, які після смерті рабина Ісраеля почали вдало пропагувати його віровчення на Поділлі, Волині та в Галичині. Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. до хасидизму пристає значна кількість євреїв Східної України, Польщі, Білорусії, Румунії та Литви. Цей період слід вважати часом найбільшого інтелектуально-духовного впливу українського єврейства на східноєвропейський іудаїзм.
Якщо раніше головними центрами єврейської освіти та релігійного життя вважалися такі великі міста, як Люблін, Краків або Прага, то наприкінці XVIII – на початку XIX ст. з ними стали вдало конкурувати невеликі українські містечка – Меджибіж, Межиріч, Злочів, Лежайськ, Полонне, Бердичів та ін., в яких оселилися лідери хасидизму. Тисячі молодих людей прямували туди щоб навчитися мудрості та шляхам служіння Богу.
Віровчення хасидів ґрунтувалося головним чином на середньовічній єврейській містиці. Ідеї кабалістів, що раніше були відомі лише вузькому колу інтелектуальної еліти, почали пропагуватися в широких колах суспільства. При цьому вони творчо переосмислювалися та перероблялися. Згідно з поглядами Бешта та його послідовників, людина приходить у цей світ для того щоб поєднати себе, а через себе і увесь світ, із Божою нескінченністю. Внаслідок зусиль віруючих протилежність між матерією та духом з плином часу має зникнути. Завдяки цьому наш світ перетвориться на дім для Бога. Досягається ця мета шляхом споглядань та медитації під час богослужіння та буденного життя. Провідну роль у справі виконання завдання Творця відіграють досконалі люди (цадики), які є посередниками між Богом і Світом. Вони спроможні творити будь-які дива і мають піклуватися про спасіння душ та добробут своїх громад. Влада цадика після його смерті успадковується або його дітьми або провідними учнями.
В XIX – на початку XX ст. хасидизму дотримувалася, залежно від регіону, 1/3 – l/10 частина іудейського населення України. Проте, на відміну від Литви і Білорусії, переважна більшість євреїв України ставилася до хасидизму з повагою. Звичай відвідувати цадиків під час свят або у випадку тяжких проблем в особистому житті був вельми поширеним. Цадики охоче допомагали порадою та молитвою не лише євреям, а також і місцевому слов’янському населенню, про що в українському фольклорі лишилося чимало згадок.
У другій половині XVIII ст. в Германії виникає рух гаскала (просвіта). Його лідери були прибічниками перевиховання єврейського суспільства в дусі відданості ідеалам європейської культури. Запропоновані ними нововведення частково торкалися й релігійного ритуалу. Перші гуртки просвітян виникли на теренах України в Галичині на початку 1820-х рр. В 1869 р. просвітянами було створено товариство Шомер Ісраель (страж Ізраїля), яке стало відігравати провідну роль у релігійному та політичному житті прибічників гаскали в Галичині. Чимало прибічників просвітяни знайшли в середовищі одеських євреїв. У 1840 році тут була побудована Бродська синагога, в якій вперше на теренах Російської імперії під час богослужіння став використовуватися хор. Із 1909 року літургія в ній почала супроводжуватися грою на органі.
В 1902 році в сіоністському русі виникає угруповання мірказ рухані (духовний центр). Його послідовники вважали за необхідне поєднувати боротьбу за створення єврейської держави з діяльністю, спрямованою на збереження традиційних релігійних цінностей. В Україні найбільша кількість прибічників релігійних сіоністів діяла на початку XX ст. в Галичині.
Після встановлення в Україні радянської влади переважна більшість релігійних громад була заборонена, а їхнє майно пограбоване. На початку 1920-х років майже всі провідні рабини та цадики залишили Україну. Видатний рабин Хафец Хаім, який емігрував у 1921 році з України до Польщі, видав постанову, згідно з якою єврей, що тікає з радянської території, має право порушувати закони суботи. Наприкінці 1922 року залишок рабинів колишньої Російської імперії створив організацію «Ваад рабаней СРСР». Завдяки його діяльності єврейське релігійне життя частково відродилося. В 1933 році «Ваад рабаней СРСР» було заборонено, а його керівників вислано за кордон. Почалася нова хвиля переслідувань іудейських релігійних громад, що тривала до початку Другої світової війни.
Під час нацистської окупації було винищено щонайменше 1 млн. 600 тис. євреїв України, що складає приблизно 60% від довоєнної кількості. Серед загиблих відсоток людей, обізнаних в релігії був суттєво вищим ніж тих, хто встигли врятуватися, оскільки значно більше людей було евакуйовано з великих міст, де традиція забулася, ніж з маленьких містечок, де вона зберігалася. Після війни радянська влада продовжувала політику репресій та суворих обмежень щодо іудаїзму. За станом на початок 1991 року в Україні діяло лише 14 синагог.
Після розпаду СРСР завдяки допомозі Ізраїлю і громад діаспори та сприятливій політиці влади іудейські громади почали відроджуватися та розбудовуватися. Наразі в Україні існує 240 іудейських громад. Більшість їх керується хасидськими рабинами. Чималий вплив мають також реформісти.
Релігійна освіта євреїв України
Згідно з традицією навчальні заклади відвідували лише хлопчики. Дівчатка вчилися вдома. Початкову освіту єврейські хлопчики отримували в школах, що називалися хедерами. Там вони навчалися читанню, письму і арифметиці, проходили текст Тори та Мішни. Складність навчання полягала в тому, що в побуті євреї спілкувалися мовою їдиш, мовою німецького походження, в той час як святі тексти написані стародавнім івритом. Вчителів хедера називали меламедами. Навчалися в хедері діти з 6-ти до 13-ти років. Після завершення хедера молоді люди, які мали таку можливість, продовжували свою освіту в вищих школах – єшивах. Там вони вивчали головним чином Талмуд, Шулхан Арух і Тору з коментарями до цих сакральних текстів, а також дидактичну рабинську літературу. В деяких єшивах певний час приділявся поглибленому вивченню Біблії. Навчання тривало до одруження, що відбувалося зазвичай у віці 18–20 років. Деякі з учнів коштом громади чи приватних спонсорів продовжували своє навчання усе життя. Вельми поширеними в Україні були заклади, що називалися бейт-мідраш (дім вчення). В ньому євреї вивчали класичні тексти у вільний від роботи час за власним бажанням. У сучасній Україні існують єврейські школи, в яких поряд зі звичайними предметами вивчається Тора та Мішна. Школи відвідують хлопчики та дівчатка, але вони займаються окремо. В ортодоксальних єшивах, як в давнину, вчаться лише юнаки, а в закладах реформістів царює рівноправ’я.
Керівництво релігійних громад
Зазвичай на посаду голови релігійної громади – рабина – рада старійшин запрошувала людей, які отримали належну освіту та добре розумілися на Талмуді та Шулхан Арусі. Вони підписували контракт із громадою на 3 роки. Ця угода могла бути подовжена після завершення терміну її дії за умови згоди сторін. До обов’язків рабина належав нагляд за дотриманням громадою релігійного Закону, керівництво навчальними закладами та релігійним судом. Лише двічі на рік, в суботу напередодні свята Пасхи та в суботу напередодні Судного Дня (Йом Кіпур) він проголошував проповідь перед громадою. В решту субот та свята промовляти народу слово Боже був зобов’язаний проповідник (магід), з яким громада також укладала угоду на певний термін. У громадах хасидів обов’язки магіда виконував цадик. Господарчими справами синагоги керував обраний староста (габай).
В сучасній Україні посади рабинів обіймають найчастіше посланці закордонних громад. Це відбувається внаслідок релігійної малоосвіченності місцевого єврейства, що спричинила радянська влада. Проповіді здебільшого проголошують самі рабини чи найбільш освічені члени громади. Рабинам допомагають керувати громадою габаї, які призначаються або обираються з числа місцевих євреїв.
Бібліографія
Ігор ТУРОВ