Ще менш як сто років тому епідемії спалахували часто. І тепер, коли світ бореться зі стрімким поширенням нового вірусу, тема збереження здоров'я стала особливо актуальною.
Ще менш як сто років тому епідемії спалахували часто. І тепер, коли світ бореться зі стрімким поширенням нового вірусу, тема збереження здоров'я стала особливо актуальною. Поки науковці працюють над винайденням вакцини, цілий світ згуртовано дотримується рекомендацій провідних медиків для стримування епідемії. Якою ж була поведінка українців минулих століть, коли бракувало кваліфікованих медиків?
Народна традиція витворила оригінальні способи трактувати появи недуги та свої методи боротьби з нею.
Міфологічна свідомість схильна демонізувати всю небезпеку, яка може трапитися з людиною. Не винятком була невидима для людського ока хвороба, яку вважали нечистою силою. Їй надавали персоніфікованого образу та уявляли в подобі жінки, інколи – заможної пані в дорогому вбранні, та переважно вона була знедолена, побита, скривджена та змарніла. Холера являлася як стара бабуся, дизентерія – висока худа жінка в червоній хустці, малярія мала білу постать та дуже довгі руки. Зрідка демон хвороби поставав в образі чоловіка або ж тварини – коня, cобаки, кішки та ін.
Холера викошує Європу. Перша сторінка французького часопису Le Petit Journal (1912 р.)
У народних оповідях хвороба просила допомоги в зустрічного, а тому, хто її прихистив, нагодував, змастив рани, віддячувала – дарувала життя йому, його рідним та односельцям. Тим, то проганяв нужденну, недуга відбирала життя. Вірили, що так вона карає за недотримання християнських чеснот – милосердя, щедрості та співчуття до ближнього.
Приходила вона як покарання за порушення основних правил, що регламентували побутове життя кожного мешканця села, зокрема за виконання господарських робіт у святкові дні чи під час посту.
Існувало повір'я, що холера примушує зустрічного чоловіка носити її на своїх плечах. Тільки так вона могла проникнути в село – мовляв, самостійно переступити межі населеного пункту їй не вдасться. Тому, почувши про масові смерті в околицях, люди не розмовляли з подорожніми, щільно замикали двері на ключ, завішували вікна. Вірили, що, потрапивши в село, демон хвороби позначає чорною або червоною фарбою домівки тих, кого згодом забере, ночами викликає імена своїх жертв та голосить під їхніми вікнами.
Під час смертельних епідемій селяни зверталися передусім за Божою поміччю. З метою припинити моровицю застосовували церковні обряди та атрибути – відправляли спеціальні служби, обходили з процесією межі сіл, зводили придорожні хрести, били в церковні дзвони, промовляли спеціальні молитви та замовляння. Все це мало відігнати демона хвороби від села. Траплялося, що в деяких селах під час спорудження церкви під фундамент закопували якийсь із церковних атрибутів, який у майбутньому буде оберігати мешканців села від пошестей та стихійних лих. І справді, жителі села Колесники на Рівненщині стверджують, що хвороби, буревії та гради хоч і нароблять лиха сусідам, а їхнє село оминають.
Живопис Пітера Брейгеля. "Падіння Ікара" (фрагмент)
Ще одним способом прогнати епідемію було здійснення ритуально-магічних дій. Щоб не допустити чуму чи холеру до села, люди оборювали межі поселення. Буковинці села Чорнівка були переконані, що до них не підступить холера, бо колись один із мешканців запряг у плуг своїх синів-близнюків і зробив захисну борону навколо поселення.
Аби в село не зайшла холера чи чума, українці співали різдвяні колядки під час жнив. На Звенигородщині у 20-ті роки XX століття так робив господар, сівши на перший нажатий сніп. Вірили, що виконання обрядових пісень у не приурочений до цього час спантеличить демонів хвороби і вони не проникнуть у село або ж утечуть.
Винуватцями смертельних пошестей донедавна вважали "нечистих" покійників, які нібито вставали з могил та відбирали життя в людей. Особливо небезпечними вважали упирів – чоловіків з двома серцями, одне з яких продовжувало битися після смерті. В народній уяві упирями могли стати після смерті також самогубці та відьми. Якщо селяни підозрювали, що масова хвороба виникла внаслідок дій упиря, то розкопували його могилу. Виявляли, що в труні його тіло не тліло, мало незвичне положення, а обличчя було червоного кольору. Такого мерця обертали грудьми донизу, голову відтинали й клали між ноги, в груди забивали осиковий кілок чи металеві цвяхи. Повторно його труну закопували за межами кладовища в неосвяченому місці, а могилу обсипали освяченим маком-самосієм. Вірили, що тоді покійник не зможе встати з могили. За свідченнями Володимира Гнатюка, 1827 року під час масової епідемії в селі Мшанець на Старосамбірщині люди розкопали тіло упиря, відтяли його голову і зцідили з неї кров. Опісля розбавленою з водою кров'ю поїли хворих, щоб ті одужали.
Навіть на початку ХІX століття у появі смертельної пошесті звинувачували живих людей, яких вважали упирями, чаклунами та відьмами. У дослідженнях судових процесів в українських воєводствах ХVII–XVIII століть знаходимо докази публічних страт осіб, яких вважали винуватцями епідемії. За переконаннями жителів міста Красилова, це була жінка, котра, переживши свій вік (а мала вона 120 років), нібито відбирала життя у своїх односельців. За це її спалили на вогні 1720 року. У Подільській губернії судові справи про спалення упирів під час чуми зафіксовані 1738 та 1770 років, коли підозрюваних у насланні епідемії дворян перед стратою на вогнищі катували – занурювали в бочку зі смолою, очі змащували дьогтем, а рот гноєм.
Іван Франко записав випадок спалення упирів у своєму рідному селі Нагуєвичі, коли 1831 року від холери помирали щоденно десятки людей. Семирічний хлопчик указав односельцям на декількох чоловіків, які начебто були упирями і "потинали" людей. Розлючений народ спалив їх на терновому вогні, хоча це були шановані в громаді господарі. Випадок самосуду трапився в XIX столітті, коли такі методи давно бути заборонені законодавством, та все ж організаторам убивства вдалося уникнути покарання. А чи припинилася після цього морова хвороба, невідомо…
Ченці, заражені чумою. 1360–1375 рр
Отже, традиційна свідомість українців убачала в появі масових пошестей дію злого духа, демона хвороби. З іншого боку, народна уява витворила ті образи міфології та сюжети, які спонукають задуматися над власними вчинками, дотриманням моральних цінностей та етичних норм. Недарма для українського суспільства завжди характерним було звертатися до віри, каяття, здійснення церковних ритуалів як потужних засобів відвернення смертельної небезпеки. Водночас у пік епідемії панічний страх смерті, безпорадність і відчай доводили людей до середньовічних кривавих розправ над невинними.