Чи священник 9 травня має тихо махати кадилом?
Як після кожного гучного свята, на якому люди дають вповні по-радянські розгорнутись своїй душі, в мене відчуття непереборного морального похмілля, яке, цілком можливо, ще не дозволяє спокійно і ясно, без емоцій подивитись на оті вчорашні гуляння. Але ще сильнішого болю голови доставляє мені інша наркотична складова вчорашніх ідеологічних декалітрів дурману: вкотре священникам ткнули в пику, що їх справа — це “махати кадилом”, за виразом одного з постраждалих, і не лізти в політику, навіть якщо б їх почали загортати в червоні прапори і святково перев'язувати георгієвськими стрічками.
Акапіт з питаннями
З чого почати? Перш за все, повторюсь: в мене немає відчуття несмаку, це синдром сильного похмілля з нудотою, хоч я й не пив, та напоїли.
Як ви гадаєте, чому декотрі люди стають священниками? Мені просто цікаво. Я знаю, більшість з вас підходить до таких питань з християнської позиції, і за це я незмірно вдячний, це дає велику підтримку. Але ж є і такі, до кого я керую це запитання: Дорогий брате, дорога сестро, християнине (православний, католику, протестанте — потрібне підкреслити)! Як гадаєш, чому слугує священство? Що це, з чим його їдять, для чого і хто це вигадав? Що належить до священника? Чи це середньовічний пережиток, ділер опіуму для народу, автоматична машинка до роздавання Святого Причастя і відпущення гріхів по клацанню пальців клієнта, дивний дядько в халаті, що брязкає кадильницею і тим заважає вільно дихати в церкві? Побійтесь Бога! І повірте, не через себе питаю.
Священство залишив нам Христос, священник діє в Його ім'я і саме від Нього має силу чинити дива — пресуществляти хліб і вино в справжні Тіло і Кров Христа, єднати Його прощенням з Богом і так далі. Якщо для когось священник — це чиновник в старомодному платтячку, то ким для нього є Христос, наша Пасха? Адже це саме Христос є єдиним Священником, Посередником між нами й Богом. Задумайтеся, хто такий священник, і що він робить у вашому житті, і в ім'я Кого.
Акапіт з плюшем
Що це, як не пряме завдання священника: говорити правду, застерігати перед нищівною силою гріха, закликати до прощення, давати моральну оцінку дій, пояснювати? Скажу більше — це його обов'язок, від якого він не може себе звільнити, дипломатично покрутити і бути й надалі таким плюшевим ведмедиком, до якого всі можуть попритулятись і який нікому на мозоль наступить.
Чи священник мав право вчора публічно забрати голос відносно всього, що негідне постави християнина? Чи він мав право не на публіку виразити своє приватне ставлення до всього, що відбувається? Чи це називається: лізти в політику, отже священник повинен мовчати в тряпочку й надалі вимахувати кадилом?
Акапіт з політикою
Давайте розберемось, а що ж таке ота “політика”? Із зрозумілих причин (75 років без демократії і 20 - з її карикатурами) нам, українцям, важко зрозуміти, які цінності повинні керувати політикою, які є християнські і демократичні критерії провадження політики. Ба, навіть більшість з нас не знає, що ці критерії не завжди покриваються! Подати приклад? Християнство дає моральну оцінку (добре/погано) явищам в залежності від їх відповідності нормам Божого закону (природнє право вписане в людину при створінні, декалог, євангельські принципи та все похідне від них, що виражається в Традиції і вченні Церкви), натомість демократичне визначення того, що добре, а що ні — голосування, тобто диктат більшості (яка може помилятись і фактично робить це досить часто). Таким чином ми маємо, наприклад, все потужніші намагання вписати в систему “демократичних цінностей” різні збочення і відмову в праві на життя окремим людським істотам. Ось вам, до речі, і демократія.
В цьому місці треба згадати, що є ще сфера суспільних явищ, цінностей, процесів. В класичному розумінні, це різні шари суспільного життя. Політичний процес окреслює владу і спосіб її реалізації. Суспільні процеси торкаються життя суспільства, національних цінностей, самоідентифікації, оцінки влади, тощо. Буває, що певне питання переносять в політичну площину, але це штучний крок, що зазвичай породжує напругу. Саме суспільство витворює і підтримує певні загальні для себе вартості, це і є одним з основних завдань суспільства. Завданням політики, влади в цьому укладі буде підтримання порядку і забезпечення життєдіяльності вартостей, що їх випрацювало суспільство. В цій парадигмі саме суспільство є первинним, а політика — вторинна. Тому, наприклад, патріотизм не підлягає урядовим наказам щось вивішувати, співати чи кудись йти колоною, це вартість іншого, вищого ряду.
До речі, Католицька Церква вчить, що людина наділена особливим даром від Творця: бути спів-відповідальним за творіння. Тобто активно включатись в суспільне, громадське і політичне життя (останнє — за винятком священників і посвячених Богу осіб), щоб внести туди християнські вартості.
Чи в світлі сказаного вище вже видно, що давати моральну оцінку суспільним явищам і вартостям або займати власну суспільну позицію — це не “лізти в політику”? В політику лізли вчора багато хто, але аж ніяк не священники, хоча про це трохи згодом.
Каталізатори
Тепер ми мусимо трохи змінити первинне запитання: чи священник має право публічно (тобто так чи інакше, свідомо чи ні — від імені Церкви) включатись в суспільну дискусію, давати оцінку суспільним явищам? Відповідь не буде простою. І так, і ні. Завжди треба пам'ятати, що кожна людина має вільну волю, тобто може робити все, що їй заманеться. Проблеми починаються тоді, коли вона своїми вільними діями кривдить інших або й саму себе. І якщо в першому випадку втручання ззовні (в ідеалі — неагресивне) стає очевидним, то в другому часто (звичайно, я не абсолютизую) людині не допоможе ніхто, крім священника, який на те і є, щоб рятувати людські душі від самознищення.
Це непростий процес, надзвичайно вразливий і делікатний, завжди залежний від остаточного вільного рішення самої людини. Але часом для запобігання деструктивних проявів зраненої гріхом людської натури, священник може публічно (без асоціацій з конкретною особою) висвітлити те чи інше питання. Це також потрібно, щоб показати вірянам християнську оцінку того чи іншого явища, в тому також суспільного, навіть якщо воно торкається кожного лише в тиші і таємниці його власного серця. Що з цією поживою для розважання зробить людина — це її особиста справа, але вона має право отримати від свого пастиря таку поживу. І прикро стає, коли ця людина, замість в цивілізований спосіб проявити, що вона не згідна із священником, починає заливати його брудом.
Ще хотілося б коротко сказати про публічний і приватний простір в житті священника. Кожна людина має право на власну позицію, в тім суспільну, громадянську, політичну. Оскільки Христос є нашим сонцем, що сяє однаково над усіма, священник дійсно не має права відмовити комусь Христової благодаті через, наприклад, якісь переконання, і мусить бути дуже обережним, щоб по можливості не давати приводу комусь згіршитись його особистою позицією, набрати відрази до Церкви, в якій довершується містерія єднання душі із своїм Творцем і Відкупителем. Але, остаточно, якщо хтось, скажімо, є расистом, то священник африканського походження не може нести відповідальності за його відразу до Церкви, і так далі стосуючи аналогію.
Катарсіс публічного і приватного простору
Політика і релігія — це найбільш “вибухові” теми, це вам скаже кожен психотерапевт-практик. Священник не може не торкатись релігії, але політики повинен дійсно уникати. Навіть серед моїх особистих друзів не всі знають, що я думаю про, скажімо, нашого президента і вартостей, що він собою презентує. Але. По-перше: не плутаймо політику з моральною оцінкою суспільних явищ, до донесення якої вірянам кожен душпастир зобов'язаний самою сутністю свого служіння. Повторюсь: моральна оцінка явищ, ідей, процесів, що до їхньої відповідності євангельським засадам, але не конкретних людей. По-друге: не плутаймо публічне служіння священника і його приватний простір. Так, треба багато мудрості, щоб ця межа в свідомості самого священника не затиралась. Але ж, якщо я висловлюю свій особистий погляд в колі друзів — це одне, а коли я кажу щось від себе, не як представник Церкви, знайомому чи менш знайомому — це інший різновид спілкування в приватному просторі, на яке я, в розважний і відповідальний спосіб, також маю право.
Наприклад, чи фейсбук — це приватний простір спілкування священника, чи публічний? Гадаю, все залежить від того, кого він допускає до цього простору спілкування, чи ці люди здатні відрізнити особисту думку людини від вислову представника Церкви, чи здатні цивілізовано дискутувати із священником просто як з іншою людиною. І чи здатні доцінити вираз довіри — запрошення до особистого простору спілкування. Тут я б хотів побажати усім: нехай сутанна чи підрясник ніколи не ховають від вас живу людину, що вирішила довірити вам якусь особисту думку. Може, не варто відразу на неї за це плювати.
Катаклізми
А тепер ще кілька слів про наболіле. Себто, властиво про масові гулянки, що провокують більшість до емоцій, а не до мислення (і з приводу яких власне і було обпльовано вчора певну кількість священників своїми ж парафіянами). Чим для вас є патріотизм? Виїздом на городи й дачі? Не найгірший вихід вчора, принаймні в цьому немає нічого, за що треба було б потім стидатись. Звичайно, краще — помолитись за жертви великої війни, за всіх загиблих: своїх, чужих, українців, німців, євреїв, росіян, поляків, комуністів, повстанців, фашистів, невинних, винуватих... Десятки мільйонів життів. Як на мене, єдина доречна символіка в цей день — чорна стрічка на національному прапорі.
Але ж, можливо, патріотизм — це шарики і колони на Хрещатику? А може, це сто грамів (не менше!) на камеру в якості голови держави? Або гігантомахія з сусідами-росіянами у вигляді кілометрових стрічок з російською царською військовою символікою, сотень старшокласників і студентів — щось все менше різниці з “вавілонською паскою”. Християни, патріоти — ніхто вам цього звання не відбирає — чи ми не можемо виявляти свої почуття не за радянськими лекалами?
Досі все ніби нормально, хоч і трохи смутно. Але ж тут входить в дію червоний прапор! Ось, з цієї нагоди і портрети Сталіна вже почали тулити на сцену (добре, що без успіху). Не буду загострювати емоції, але ж чи це не знущання, принаймні над значною частиною українців? Тих, яких масово вивозили до Сибіру, кров'ю яких заливали підлогу на Лонцького, яких гноїли по ГУЛагах, окрадали й залишали помирати в часи Голодомору, таврували зрадниками батьківщини тільки за те, що вони вижили на окупованій території... Це прапор перемоги? Чиєї? Штрафбатів, того живого м'яса, що бігло на німців без гвинтівок, чи тих хто йшов ланкою за ними, з гвинтівками і нашивками НКВД? До речі, з останніх новин я довідався, що “ветеранам”-НКВДистам з заградпідрозділів влада недавно підвищила пенсії, а ось ветеранам-фронтовикам — ні. Я вже не кажу про груди, на яких нема де тулити ордени за виконані розстріли, ось вам і емоції до теми, послухайте:http://www.chaif.ru/diskografija/oranzhevoe_nastroenie--ii/gde_vy_gde
Тож що то був за прапор перемоги? Кого над ким? Ні, не радянського народу (знову ж, нема і не було такого) — а радянської імперії над нацистською. А знаєте, від руки кого більше полягло людей: Гітлера чи Сталіна? По документах виходить, що Сталіна. Що, звичайно, не чинить з Гітлера меншого злодія. Але і портрети “вождя” на сцену під час цього свята, а радше масової гулянки, тулити зовсім недоречно. В Європі (увага, передусім йдеться про слов'янські країни!) символіка фашизму і комунізму є однаково заборонена, за її використання передбачено кримінальну (!) відповідальність, а злочини цих двох тоталітарних режимів однаково засуджені. Спробуйте сказати пересічному полякові, що не варто так перейматися могилами в Катині, Харкові чи Мідному. Треба вже і нам робити висновки з минулого.
Нарешті, найважливіше на вчора питання: Чи справжній християнин повинен битись сьогодні з братом за чиюсь ідеологію?
Я однаково не розумію як екстремістів-провокаторів з червоним прапором, так і ні в чому не ліпших екстремістів-провокаторів з державною символікою, що з різних точок країни (здебільшого, Схід та Тернопіль відповідно) вирішили побитися у Львові, який ніколи не був містом протистоянь і який офіційно заборонив усі провокації на вчора.
І це ще після таких справді духовних подій: Великдень, беатифікація Йоана Павла ІІ.
Тому від всього вище сказаного і пережитого — величезна туга на серці. Ну не вміємо ми дякувати тим, хто віддавав за нас своє життя, не вміємо ми відмовити в провокаціях тим, хто висилав тоді наших дідів на криваву бойню, не вміємо прощати, не вміємо єднатись, не вміємо спільно молитись за загиблих, не вміємо дати місце задумі, а не емоціям, не вміємо прийняти християнський погляд на події чи шанувати тих, хто хоче це донести... Поки що. І в цих словах криється надія. Зростаймо, дорогі у Христі, зростаймо. Для цього ще є час. Як і для того, щоб перепросити, якщо когось скривдили. І ви мене простіть, якщо когось зачіпив.