Вивід військ НАТО з Афганістану і бліцкріґ талібів шокував планету. Що це значить для України і для світу? Які можна зробити висновки?
Я не експерт у справі Афганістану, хоча відмінностями між белуджами і брагуї мене не здивуєш. Я не буду вдаватися у глибинну аналітику того, як Талібан переміг і що буде розвиватися у Центральній Азії (хоча записним експертам теж мало маю віри). Але є речі, про які можна говорити – що це значить для України і як це можна порівняти з українською ситуацією. А ці події дають нам багато уроків. Спочатку трохи констатацій, потім - трошки висновків. і невеликий аналіз виступу Байдена.
Чи ганьба Америки: ви відповідальні за людей, які вам повірили?
Пишуть американські газети: Байден заявив недавно: «В жодному разі ви не побачите, як людей знімають з даху посольства Сполучених Штатів в Афганістані» (як під час втечі з Сайґону). Потім додав: «Імовірність того, що Талібан захопить все і підпорядкує собі країну цілком, вкрай мала». Все відбулося буквально протилежно – просто у неділю. Його розкритикували частина сенаторів, американська публіка розділена. Але постійно звучить слово "провал, ганьба і катастрофа".
Рішення викликало гарячі дискусії. Кадри, як люди кидаються під шасі літаків і гинуть від американських куль – шокують. Відчай, з яким говорять люди звідти – не дає лишитися байдужим. Коментатори на Заході кажуть, що США втратили право навчати будь-кого демократії, правам людини, лібералізму тощо. Ширше – Захід втратив право. Це – "провал претензій на універсальність, на глобальне значення самої політичної ідеології лібералізму"..
Лунають звинувачення у зраді. Нема гіршого гріха, ніж гріх Юди – зрада і хула на Духа. За останні 7 років Захід двічі вчинив цей страшний гріх. Перший раз – коли знехтував Будапештським меморандумом, спаплюживши гарантії безпеки для однієї з 4 країн, що добровільно відмовилася від ядерної зброї. Країни, яка, між іншим, сама б'ється за свою свободу, це не Афган. Це мало хто помітив – але всі помітили Афган. Кращої ікони ворогам Заходу не можна було придумати.
У своєму виступі президент Байден пояснює, чому він це зробив – його виступ виглядає переконливим, але і суперечливим. Тому скорочу цю частину статті, щоб нижче проаналізувати його виступ.
Але цей кейс є ідеальним приводом для того, щоб дати відповіді на центральні питання, важливі для нас. Сформулюємо їх по черзі:
чи означає все це крах ідей та цінностей ("західних", "ліберальних", "демократичних" тощо)?
чи означає це, що ніхто не має права нав'язувати іншим країнам "західні цінності"? що кожна культура має право на власні особливості, власний набір цінностей? що є умовно культури, "здатні" і "нездатні" до демократії та "європеїзації"?
чи можна сказати, що не можна імпортувати західну цивілізацію на умовний "схід"?
чи можна ототожнити ситуацію Афганістану та України?
ВІдповідь проста: НІ, на всі питання. Тепер розгорнутіше.
Чи означає все це крах ідей та цінностей?
Ні. Істину ідей і цінностей не може ані довести, ані спростувати будь-яка діяльність будь-якого суб'єкта, що до них апелює. Істинність може показати лише логіка та аргументація певної ідеї, наскільки вона справді "природовідповідна".
Що є наші цінності? – ось про що питання. Наші цінності – не Америка і не Захід, не Європа і не мода.
Кожна людина має свої права і свободи. Всі люди є однаково вільні і рівні, всі – мають голос сумління і свободу. Всі люди є розумними істотами. Якщо вони створені Богом, вони створені Ним як рівні і вільні брати і сестри. Якщо вони є результат еволюції, нехай, we share the same biology regardless of the ideology (Sting). Всі люди є однаково гідні любові, пошани і щастя. І всі повинні однаково шанувати свободу і права один одного.
Не існує іншого способу організувати суспільство, як на засаді ідеї союзу вільних та рівних громадян, що прагнуть до суверенного самоврядування. Воля цього демосу є єдиним джерелом влади. Байдуже, на підставі чого виокремлюється та чи інша політична спільнота – чи то усталеної традиції, чи то етнічної спорідненості – це все змістові відмінності, а форма одна. Це є форма Нації.
Далі – трохи складніше і менш очевидне.
Всі люди мають потенцію Розуму і покликані застосовувати свій розум. Саме він – у широкому сенсі розуму (що охоплює уміння глибоко відчувати, усвідомлювати власну обмеженість, мати серце і почуття) – творить нас людьми, а не біологічними тваринами.
Всі мови, етноси і культури – є природними породженнями різноманітності людського роду, різними формами розкриття Людини. А отже, зникнення бодай однієї мови, етносу чи культури – неприйнятне для освіченої, культурної, мислячої людини. Асиміляція чи геноцид – неприпустимі.
Опустимо дискусію про лібералізм чи націоналізм, християнство чи секулярність.
Не будемо сперечатися, припустимо, це істинно. Тоді:
Чи означає це, що не можна нав'язувати іншим країнам цінності, кожна культура має право на "свою атмосферу", тощо?
Ні, такий собі культурний релятивізм неможливий.
Цінність культури – не абсолютна. Якщо мова – реальність позаморальна, а отже, цінна завжди, то не все у культурі є "цінним". Якщо носіями "тієї" культури є люди, такі самі, як "ми", то ми не можемо толерувати, коли "там" піддають людей тортурам, коли людське життя, гідність і свобода просто втоптуються у бруд.
Канібалізм не є "родзинкою локальної культури". "Жіноче обрізання" і катування за інші релігійні погляди – це не "право на особливість цивілізації". "Право на своє" – це про мову, танці, вірування, але не про людожерство.
І коли ми з мечем і санкціями встаємо проти цього – це не "етноцентризм". Це – елементарна вселюдська солідарність. Бо ми встаємо не за право носити костюм у американському стилі. А за право людини лишатися людиною – вільною, рівною, гідною. Де б хто б не був.
Понад те, якщо ми маємо фізичну могутність, якщо нам належить світова першість, якщо у нас є зброя і сила така, що з нею ніхто не може зрівнятися – це вже не наше "право" . Це – наш обов'язок, бо ані страх, ані чужа сила не виправдовує тепер наше потурання очевидному злу.
Це – не етноцентризм і "всі цінності відносні". Що є "спільнолюдські цінності" – можемо обговорити. Це не є предмет віри, це є предмет раціональної аргументації. Скоріш за все, це – не включає вимогу всім реєструвати шлюби ЛГБТ, будувати парламентську республіку чи їсти з ножем і виделкою. Але це точно включає право людини на захист від елементарного побиття, морального гноблення, переслідування за свою віру і погляди.
І це не етноцентризм. Бо навіть самі країни Заходу більшу частину своєї історії чинили аморальні вчинки, і це їх не виправдовує. Якщо Захід сам чинить неправильно, це не скасовує правду ідеї, це лише показує, що і Захід слід виховувати, і умовний Схід (і не забувати, що це поділ є міфом доби колоніалізму).
І взагалі, чому б християнським та секулярним країнам не оголосити тотальну блокаду всім мусульманським країнам, доки вони не дозволять в себе вільну проповідь всіх релігій і сповідування всіх світоглядів? І таку вимогу поставити перед мусульманами своїх країн: ваша свобода - тоді й їхня свобода? (про Китай окрема розмова)
Чи можна Афган порівняти з Україною?
Ні… але і так. А як це?
Щоб стисло – Афган не мав 23 роки стабільного мирного життя майже всередині Європи, історію з ядерною бомбою, мирного і спокійного існування. Україна не розділена на *надцять корінних народів, що ворогують за релігійною ознакою, війна на теренах України зосереджена на окремих територіях. Війна в Україні не є громадянською, це прихована зовнішня інтервенція, що спирається на місцевих лоялістів колишньої імперії. І це не кажучи про живий родо-племінний уклад Афгану та реальну силу релігії і традиції, що нам лише сниться.
У нас надто низький пасіонарний потенціал, тому війна в Україні припиниться через місяць після того, як Росія перекриє постачання зброю.
Проте у нас може бути гірше, ніж є. У нас не буде Сомалі чи Афгану. Але може бути Голодомор, ГУЛАГ, розбомблений Грозний, зґвалтована Прусія чи розпотрошена Боснія.Тому кошмар до нас ближче ніж здається. І тому Афган дає нам певні уроки.
1. Тільки та ідея варта життя, що вміє захищатися (Перефраз Леніна) або є тільки два союзники – наша армія і наш флот.
Історія показує, що не так важливо, націоналізм чи лібералізм, важливо, чи є у вас зброя, вмілі вояки і генерали. Саме успіх на полі бою вирішує більшість питань. Ніщо так не обґрунтовує право і правду, як переможний залп гармат.
Перемагає не той, хто має більше сили, а той, хто має незламну волю до боротьби, той, хто не має вибору "боротися чи ні", і той, хто має зміїну мудрість втілювати цю незламну постійну волю.
Якщо талібам вдалося – то перемогти Україну можуть лише самі українці. Тільки ми – єдина перешкода нашій перемозі.
І ще трошки прописних істин, до яких я можу доповнити: стійкість і сила країни в умінні еліти комунікувати з реальністю, з іншими, із собою і всередині себе. Наші еліти поки що показують повний брак комунікації в усіх смислах. В масі своїй вони постають клієнтельними провінціалами, горизонт світогляду яких як у торгаша на базарі, а про уміння приймати критику, вести діалог і порозуміватися і мова не йде.
2. Про інституції говорить довго не буду – тема складна і довга. Але Афган показав: толерантність до корупції – це цвях у могилу. There's no such thing as our bad boy. Конкретний шлях реформи інституцій – у кожному випадку дійсно різний. Але не тому, що "цінності" різні – мораль одна, а от конкретні ситуації розподілу влади і капіталу, суспільних звичаїв і збочень – на жаль, різноманітні..
Але очевидно, що інституції повинні банально працювати і сприяти людському розвиткові. Вони не обов'язково мають бути ліберально-демократичними, вони можуть бути монархічними чи республіканськими, але вони повинні задовольняти елементарним потребам людини.
3. Громадянське суспільство – головний провал Америки.
Тут я буду докладніше аналізувати промову Байдена. Він говорить:
І далі він каже: мовляв, ми повинні зосередитися на загрозах сьогоднішнього, а не вчорашнього дня.
І нарешті, що і чому сталося? Афганська влада і військові здалися і не воювали. Ми їм дали усе можливе, а вони відмовилися воювати, були нездатні чесно комунікувати, домовитися, подолати розбіжності і корупцію і т.д.
Президент США анонсував операцію евакуації "союзників", афганців, що особливо співпрацювали із США.
Промова Байдена має один таранний аргумент "за": скільки життів має покласти Америка за країну, народ якої не хоче воювати сам, і чому це ми повинні гинути там?
Контраргументів в медіа висловлено багато: починаючи з питання про якість аналітики, що обіцяла більшу стійкість прозахідної влади, завершуючи суцільною критикою брехні війни із правдою (Washington Post). Але я можу лише вказати на дві головні суперечності.
"Ми ніколи не збиралися будувати націю чи демократію, ми лише тут знищували можливий напад на нашу територію".
Напрошується відповідь Возного із "Наталки Полтавки" Котляревського: "Лукавиш, теє-то як його, моя галочко!".
І стаття посла США і спецпредставника президента США від 2005 р. змушує задати просте питання: пане президенте, ви розумієте, що це зрада? І ваші слова змушують згадати український одеський єврейський гумор в стилі "плохая мина при плохой игре" і "ой, да не очень-то и хотелось". Тільки невже ви не розумієте, що це далеко від відповідальності, credibility і reliability?
Якщо ви говорите про "національний інтерес" США, то ви не можете не розуміти, що сила і вплив США стоїть, зокрема, на їхній репутації, на світовому порядку, що спирається на певні ідеї і цінності. Від Manifest Destiny вся американська громадянська релігія стоїть на цій місії – і якщо вас сприймають саме так, якщо ви самі про це говорили, якщо вже взяли цей хрест, у вас немає можливості його скинути, не втративши все. Це – катастрофа легітимності. Ви визначаєте світ, панове. І коли США пірнає у черговий ізоляціонізм... згадуємо 1930-і, що призвели до Голокосту, і зрештою, набагато більшої кількості жертв американських солдат.
А оскільки немає вибору "битися чи не битися", то треба працювати над помилками.
Саме демократію і націю-державу ви там і будували – свідомо чи несвідомо. Якщо ви говорите про "our true strategic competitors — China and Russia", то це перемога їхньої стратегічної моделі, їхньої ідеології і картини світу. Цей "graveyard of empires" вас таки зачепив.
Провал роботи з громадянським суспільством і корупція – ось головна поразка, і вона не лише в Афгані. Bad boys will never be ours. Санкції треба накладати на союзників і жорстко вимагати від них роботи над цими головними сферами. Особливо тут союзники особливо не мали куди від вас тікати.
Не можна допускати, щоб ваші ідеї і ваш прапор асоціювався з корумпованими пройдисвітами при владі. Тому що для багатьох людей вибір може бути не між "вільним світом" і "терористами", а між "відданими воїнами віри" і "корумпованими бандитами", які роблять бізнес на крові, а народ бідує, як і бідував.
Хоча, може, націю ви таки збудували. Якщо перед 2001 р. Талібан контролював не весь Афган, зараз – майже увесь. Чи на користь це національним інтересам, в контексті інтересів Росії і Китаю, хай вже кажуть аналітики.
На межі життя і смерті перемагає тільки релігія. Сила Талібану саме в цій, релігійній мотивації, яка задіює всі ментальні комплекси афганського обивателя. Перемогти її могли би тільки інша релігія – всеохопна, віддана віра, будь-то християнство чи громадянська релігія демократії. Проблема в тому, що цього релігійного виміру і забракло в Афгані. США намагалися проваджувати сучасну секулярну культуру, якій за визначенням бракує сили без її прихованого релігійного фундаменту.
4. Якщо в чомусь крах Афганістана і близький до нас, то це в якості громадянського суспільства.
Коли жінки в Кабулі у відчаї, чоловіки на вулицях над ними сміються і кажуть: "о, скоро я одружуся на чотирьох таких, як ви". Це означає, що реальне суспільство ("вулиця") живе у зовсім іншому світі.
Коли я читаю про мільярди, витрачені на афганське громадянське суспільство, і нульовий ефект (де ополчення проти Талібану), то я згадую українське грантої… громадянське суспільство і випадок, коли окрема організація 30 років качала гранти з німецьких джерел на створення партії одного спрямування, а в результаті має партію протилежного ідеологічного напряму, та й на виборах набрала нікчемні відсотки.
Що станеться з українським "громадянським суспільством", якщо завтра Захід припинить його фінансування? Чи проживе воно більше року?
Бо скільки я за цим спостерігаю, я бачу ті самі проблеми (підозрюю, в Афгані схоже).
Це – низька реальна ефективність і висока "показушність". Красиві проморолики, конференції, тусовки, навіть медіа-компанії – але "бесконечно далеки они от народа". Всі ці фейсбучні герої-активісти – ніщо на вулицях. "Вулиця" живе в паралельному світі. Коли ці активісти вчергове стикаються з "вулицею" ("псевдопатріархальною, ватною, ковбасоїдною і 95-квартальною") – це черговий спалах істерії, вигоряння, розчарування, чи навпаки, бурхливої діяльності у склянці води.
Сидіть далі у комфортній бульбашці.
Це – бажання міняти закони і воювати в парламенті, але при цьому знову таки "далеки от народа". Вони впроваджують купу красивих законів і навіть починають ними бити окремих чиновників чи активістів іншого ідеологічного напрямку. Але "вулиці" чхати на їхні квір-інновації (queer в буквальному значенні слова, а не те, що ви подумали). Гопники і бабусі на лавочці однаково дивляться на ці забавки для буржуїв, як на приколи інопланетян.
Це – дика ворожнеча і фрагментованість. Наше громадянське суспільство настільки могутнє, що швидкість загального пересварювання прямує до нескінченності. Всі з усіма пересварюються буквально моментально. Громадянські активісти ніби не мають іншої справи, ніж бодатись із активістами протилежного ідеологічного напрямку або навіть спорідненого до них, але дещо відмінного. Інакше, як бурі у склянці води, це не назвеш.
До честі наших, вони недалечко пішли від західного маразму, коли воюють з акторами чи памятниками, не помічаючи під носом жирного слона. Авжеж, валять Лінкольна легше, ніж пікетувати посольство КНР або Судана. Легше ділити шкуру вбитого ведмедя.
Зрештою, це все – сильна диспропорція між сферою громадянського суспільства і пересічними масами. Тут можна багато сказати – і про економічну основу, і про джерела "73%", і про унікальність Майдану (в реальність якого не віриться, але ж він був). Але надто великий лонгрід.
Звісно, є винятки, прекрасні здобутки. Сам Майдан - перший із цього. Але мова не про наявність героїв і перемог, а про відношення "вулиці" і "активістів".
Ну, про те, що деякі речі без держави не зробиш, це вже тільки лінивий не писав.
У цій ситуації важливо зробити правильні висновки.
Істина – є, цінності – є. Культурний релятивізм - аморальне зло.
Немає "цивілізаційної межі", що може виправдати вбивство невинних. Адептам секти Росії чи Китаю – не радійте. Ляпи вашого конкурента – не відбілюють вашу мерзотність. А про зраду - не вам розказувати.
А для України висновки вже були вище.
Неважливо, хто стоїть за правду, якщо це правда. На цьому я стою і не можу інакше, казав Лютер. І чхати, хто там ще стоїть чи вже зрадив. Від дій США правда не перестане бути правдою.