Рефлексії з приводу фільму Крістофера Нолана "Одіссея"
Звернення визнаних майстрів кінематографа до історичних чи міфологічних сюжетів майже завжди є спробою висловитися про проблеми сучасності. Відповідно, критика таких фільмів за “невідповідність деталей” (чи то історичної епохи, покладеної в основу текстів Гомера, чи то деталей, які містяться в самому тексті) виглядає щонайменше дивно. Крістофер Нолан не екранізував “Одіссею” － зрештою, це вже неодноразово робили. І не намагався показати глядачеві, як виглядали одяг, зброя та обладунки XII ст. до н. е.
Ризикну навіть припустити, що найчастіше критикований гротескний шолом мікенського царя Агамемнона (без якого він не з’являється в кадрі) － це своєрідне easter egg від режисера. Це відсилка до обставин віднайдення першовідкривачем Трої Генріхом Шліманом золотих масок у гробницях Мікен. “Я подивився в обличчя Агамемнону” － телеграму такого змісту він нібито відправив королю Греції, розкопавши одну з них. Проте з часом з’ясувалося, що ці поховання були щонайменше на 400–500 років давніші, ніж умовний період “Троянської війни”. Там, де Шліман хотів побачити героя гомерівського епосу, були лише череп та поховальна маска (яку навряд чи можна вважати портретом) правителя з іншої епохи.
Золота поховальна маска середини 2 тисячоліття до нашої ери, знайдена 1876 року в Мікенах Генріхом Шліманом.
Так само неадекватно багато (і з не дуже прихованим расистським підтекстом) обговорювався вибір темношкірої акторки на роль Олени Прекрасної. Але ж у значній частці давньогрецьких ілюстрацій до Гомера, які дійшли до нас, усі герої епосу намальовані чорним － власне, чорнофігурний стиль був одним із найпоширеніших методів декорування в часи, з яких ми маємо перші екземпляри записаних текстів Гомера. Втім, навіть поза цим контекстом, залучення акторів, які репрезентують інші, окрім європеоїдної, раси є способом продемонструвати, що “Іліада” та “Одіссея” є надбанням усього людства, а не лише однієї західної цивілізації. Та й сама західна цивілізація вже давно глобальна － а не конгломерат елінських царств чи полісів.
І ось тут － найважливіше, що, припускаю, намагався донести до глядача Нолан, звернувшись до найдавнішого літературного твору, в якому відображені нюанси формування, сказати б, “бекграунду” цієї цивілізації.
Що, власне, робило її привабливою за межами грецької ойкумени та дозволило протривати аж до сьогодення? А в чому, навпаки, її вразливість та ризики занепаду?
Відповідь на обидва ці питання － загальнозобов’язуючі правила та норми. У фільмі десятки разів згадується “Зевсів закон”. Це художня інтерпретація античного принципу гостинності (ξενία), який у грецькій культурі вважався священним. Він вимагав від господаря щедро приймати гостя, а від гостя － поважати господаря та відповідати взаємністю. Нолан пропонує сприймати його як вияв “золотого правила” － ставитися до інших так, як хочеш, щоб ставилися до тебе, та як універсальну й безальтернативну модель того, як може бути побудоване співжиття між людьми.
Порушення цього закону, навіть у дрібницях, － шлях до катастрофи. Проникнувши без дозволу в печеру Поліфема, зазіхнувши на його харчі, Одісей та його супутники порушили xenia. Відповідно, усе, що з ними сталося потім, було розплатою за це. До ідеї, що, можливо, з циклопом варто було спочатку поговорити, греки дійшли вже постфактум (після каліцтва господаря, яке показано як фактичне групове зґвалтування). І хоча геть не факт, що розмова щось би змінила (до речі, в гомеровому оригіналі Одіссей та Поліфем дуже навіть активно спілкуються), проте її відсутність є обтяжувальною обставиною для незваних гостей.
Одіссей осліпляє Поліфема. Чорнофігурний розпис на вазі, кін. VI- поч. V ст. до н.е.
Натомість у ноланівській інтерпретації сюжету з островом Киркеї той факт, що команда Одіссея формально дотрималася правил, не вдавшись до насилля та слухняно залишивши зброю за межами дому чарівниці, дав їм шанс на повернення до людської подоби. Адже їх було покарано за абстрактну “нелюдську сутність”, проте не за конкретний злочин.
Спроби хитро “обійти” правила приречені: у світі, описаному Ноланом (власне, як і в гомерівському), чітко діє принцип невідворотності покарання. За цим пильно стежать боги та мертві. Головний “залицяльник” Пенелопи Антіной відкупився свого часу від участі в Троянській війні, передавши жереб, що випав йому, Сінону. Проте це не врятувало його від брутальної смерті від меча в домі Одіссея, з поверненням йому того самого клероса (κλήρος - жереб, доля).
Так само ланцюжок поневірянь самого царя Ітаки починається з того, що він порушує правило fair play. Звісно, Одіссей із міфів зовсім не такий, як у Нолана － режисер “редагує” Гомера, показуючи, як чесний мисливець, що навіть дичину на полюванні попереджав про свої наміри, вигадав та реалізував те, що стало визнаним еталоном підступності та обману. Дивлячись на палаючу Трою, головний герой усвідомлює, що зруйнував набагато більше, ніж одне місто. Він “унормував” гру без правил, що неминуче зрикошетить по всіх інших грецьких державах, у тому числі й по рідній Ітаці. До речі, у кіно спеціально підкреслено, що Троя － це органічна частина тієї самої цивілізації. “У нас одні боги”, － каже один із троянців, і саме ця обставина робить можливою “спецоперацію з конем”, збудованим як жертва Афіні.
Окрім того, що порушення правил та норм веде до внутрішньої катастрофи в еллінському світі, все це відбувається на тлі загрози ззовні － “народів моря”. Їх ще ніхто не бачив, проте всі вже живуть у тривожному передчутті.
У цьому моменті (у фільмі навіть нарочито використовується цей термін － трохи кумедний у вустах героїв, які називають свою епоху за основним використовуваним металевим сплавом) Нолан робить чіткіше, ніж власне Троянська війна, історичне посилання － на Катастрофу бронзової доби, один із найбільших системних колапсів в історії. У XIII–XII століттях до нашої ери людський прогрес було відкинуто на сотні років назад. До Середземномор’я повернулися “темні віки” － майже зникла писемність, занепала торгівля, було втрачено цілу низку технологій, різко скоротилася кількість населення.
Пояснити ті події лише вторгненнями загадкових “народів моря” неможливо. Проте якщо взяти до уваги внутрішній занепад, усобиці, відмову від дотримання законів та правил － то виявиться, що зовнішня інтервенція (чи масова міграція) лише зіграла роль вірусу в ослабленому імунітеті “світу Одіссея”.
Паралелі з нинішньою кризою західної цивілізації та світового порядку лежать, що називається, на поверхні. На відміну від грека Йоргоса Лантімоса, у чиїй “Бугонії” міститься песимістичний прогноз щодо фіналу актуальних процесів (що все приречене й стане біомасою, на якій з’явиться щось нове, до кінця не відоме), британо-американець Крістофер Нолан залишає промені надії на те, що “темних віків” удасться уникнути. Все можна виправити (зрештою － зробив же це Одіссей через 20 років), потреби винаходити щось абсолютно нове немає － варто лише повернутися до дотримання перевірених тисячоліттями базових правил.
Сизіф. Ілюстрація до "Одіссеї" Абрахама Янс ван Діпенбека (1596-1675)
Хотілося б у це вірити, але, схоже, регресу не уникнути. До речі, за однією з альтернативних версій міфу справжнім батьком Одіссея був не Лаерт, а Сизіф － пізніше засуджений богами котити на гору в Тартарі важкий камінь, який, щойно досягнувши вершини, щоразу скочувався вниз...