Created with Sketch.

Катерина Борисенко. Полемічні трактати антикатолицького спрямування в контексті української літератури др. пол. XVII–XVIII ст.

19.12.2013, 13:53

У др. пол. XVII—XVIII ст. у вітчизняній літера­турі активно проявляється полеміка антикатолицького спрямування. Продовжуючи традиції попередньої доби, вона доволі часто була полем, де з’ясовувалися не лише богословські питання, а й інші важливі для тогочасного українського суспільства проблеми. До характерних рис полемічних роз­прав окресленого періоду варто віднести спокійний тон викладу, посилення наукового компоненту, апелювання до широкого кола східних та західних авторів.

У вітчизняному літературознавстві усталеною є думка про те, що доба активних полемічних змагань у нашому письменстві завершується трактатом «Літос» Петра Могили. Однак упродовж др. пол. XVII—XVIII ст. українськими богословами було створе­но цілий комплекс текстів, спрямованих проти прихильників «старої віри», протестантів, юдеїв, магометан; чільну сторінку посідають тут і трактати, спрямовані супроти римо-католицької та уніатської Церкви. До вивчення цього питання звертали­ся М. Сумцов, В. Перетц, М. Грушевський, серед сучасних досліджень маємо виокремити студії Л. Ушкалова, О. Лямпрехт, Н. Левченко та інших. Однак вони, відображаючи окремі аспек­ти полеміки, загалом не відображають цілісну картину побуту­вання антикатолицьких трактатів у рамцях барокової літератури др. пол. XVII-XVIII ст.

Як відомо, суперечка між православними та католика­ми продовжує традиції попередньої доби, однак змінюється тон полемічних розправ та звужується коло дискусійних пи­тань — тепер вони перебувають у річищі з’ясування сходжен­ня Св. Духа та церковного верховенства.

Відкриває нову сторінку в історії жанру трактат Лаза­ря Барановича «Nowa miara starey wiary», що побачив світ 1676 року в Новгород-Сіверській друкарні. Це відповідь на спрямований проти православ’я трактат Павла Бойми «Stara wiara» (Вільно, 1668).

Твір Бойми було присвячено католицькому догматові про сходження Св. Духа також і від Сина. У ньому автор рясно покликався на Біблію, отців Церкви, добирав якомога переконливіші аргументи на доказ власної правоти. Відтак стверджувалося, що православні дотримуються своїх пере­конань власне через те, що, за браком освічених людей, не розуміють сказаного у Святому Письмі. Подібні міркування обурили архиєпископа Чернігівського, що й стало поштовхом до створення «Nowej miary...».

Уже на початку 1670 р. було написано першу части­ну трактату, присвячену дискусійному питанню про Папу Римського як голову Церкви, а в серпні 1671 — другу, де з’ясовувалося питання сходження Святого Духа. У вступі до трактату вміщено низку віршів та три передмови. Першу присвячено Богородиці, у другій автор звертається до Павла Бойми, а в третій — до читача. Завершується полемічна роз­права віршами (їх близько тридцяти), присвяченими сход­женню Святого Духа.

У розділі, присвяченому верховенству Папи Римсько­го, Баранович відкидає закиди Бойми щодо відступництва греків та русинів і доводить, що головою Церкви є Ісус Христос, а не апостол Петро, що константинопольські патріархи ніколи не були підпорядковані Римові.

Відомо, що під час роботи над текстом «Nowej miary...» Лазар Баранович сильно занедужав, на що вказував у в одно­му зі своїх листів до Ґізеля; до того ж, він скаржився на брак книг, які могли посилити аргументацію відповідей. Тож, створюючи текст, він звертався за допомогою до Інокентія Ґізеля, Варлаама Ясинського, Теодосія Сафоновича.

Провідною ознакою художнього стилю Барановича є метафора. Приміром, неподільну сутність Тройці Баранович порівнює з часом: як минуле неможливе без теперішнього та майбутнього, так і Бог-Отець не існує без Сина та Свя­того Духа.

Також Святий Дух та Син постають як повноводі ріки в контексті зв’язку «Людина — Бог-Отець», а світ порівнюється з морем. У тексті «Nowej miary...» віра є тим зерном, котрим живиться Голуб-Дух. Іншим виявом Святого Духа є вогненні язики. Обидва символи означають народження після смерті.

Звертаючись до теми Filioque, що була справжнім «яблу­ком розбрату» між Західною та Східною Церквою, Лазар Ба­ранович спирається на попередню богословську традицію, повторюючи добре знані аргументи, — адже, як зазначав М. Сумцов, «з приводу сходження Св. Духа так багато було написано й висловлено до Барановича, що йому не було змоги сказати щось нове або оригінальне Оригінальність ученого- дослідника, що зважився на вирішення богословського пи­тання такого загального рівня, як питання, що розроблене в «Новій мірі», полягала в розподілі готового матеріалу, в багатоманітності та влучності силогізмів, у побудові й тоні висловів, у ясності й простоті мови» [3, 135]. Саме тому Лазар Баранович так часто покликається на авторитет отців Церк­ви й залучає до власного тексту виривки з писань Григорія Богослова, Івана Златоуста, Івана Дамаскіна та інших авто­ритетних богословів.

Виклад богословських матерій у цьому творі позначений особливою «літературністю». Лазар Баранович мислить свій текст не лише як явище з царини богословської дискусії, а водночас і як художній твір.

Трактат Лазаря Барановича має ще одну особливість — м’який, спокійний тон викладу.

Завершуючи трактат, автор у вірші «Sam święty Ruś pogodz z Lechami» висловлює побажання, щоби українці, поляки й росіяни примирилися й об’єднали зусилля для боротьби з турками: звільнили Румунію й Сербію, завоювали Палести­ну й створили християнське королівство.

Отже, провідною ознакою стилю трактату «Nowa miara» можна назвати поєднання наукового викладу та поетичних образів.

В. Перетц вказує на існування збірки віршів, просяк­нутих полемічним духом — «Filar Wiary у Grunty prawdy. S. Pawlem zalozony A przez Jasnie w Bogu Preoswieconego Jego Msci Oyca Lazarza Baranowicza archiepiskopa Czernihowskiego Nowogrodskiego» (Новгород-Сіверський, 1675), котра, як випли­ває з самої назви, належить Лазарові Барановичу. Зміст книжки, до якої загалом уміщено сімнадцять віршів, складається з трьох частин. У першій ідеться про сходження Св. Духа; другу присвя­чено Діві Марії, що Її автор шанував як свою покровительку; до третьої частини увійшли вірші на різні богослівські теми [див.: 1,  12-22].

Автор складає хвалу Св. Тройці, говорячи, що вона є неподільною, але водночас і не злитою, й царствує всюди. Проблему сходження Св. Духа він вирішує в традиційному для православ’я ключі, однак зазначає, що збагнути це не дано навіть ангелам, а звичайним людям годі й міркувати про такі матерії. Відтак Баранович править про можливості людського розуму.

Розкриваючи тему, архиєпископ уподібнює у своїх віршах Отця — морю, Духа й Сина — рікам (четвертий вірш), Отця — джерелу, Сина — ріці, Духа — воді (5 вірш). Також подибуємо порівняння Христос — кокош, Св. Дух — голуб; але голуб літає вище, ніж кокош, його легше впіймати, ніж голуба, тому легше зрозуміти Сина, ніж Духа. Підсумовуючи цей розділ, Баранович вказує на те, що головна відмінність між Сином і Духом полягає в тому, що перший народжується, а другий — сходить, і ця таємниця є незбагненною для людського розу­му. Свої міркування автор підкріплює покликанням на твір «Contra Maximum» св. Авґустина.

У низці віршів, присвячених Богородиці, архиєпископ Чернігівський головно сконцентровує увагу на описові сход­ження св. Духа на Богородицю та апостолів. Автор править про те, що Дух спустився на голову Діви Марії, а потім і на Христових учнів у вигляді вогненних язиків. Завваж­мо, що подібне зображення цілком суголосне західній (ка­толицькій) традиції. Тексти пройняті щирим молитовним патосом. Баранович править про те, що біля хреста з Пре­чистою був лише ап. Іван, інші уникнули цього. Однак усі вони зібралися разом, аби прийняти від Отця Св. Духа. Син наділив увесь світ Духом, якого, як вогню, вистачить на усіх, і він зігріє увесь Єрусалим і увесь світ. Марія ж, сповнена ласки, возсідає на церковному престолі, сповнена Духу, що увійшов у підготовлену оселю.«Udzielay Matko Synowskiego Ducha / Niechay sie na czesc Boze y twa rucha» — править Лазар Баранович.

Автор завершує другий розділ міркуваннями про те, що діти тримаються своїх матерів, бо ті дають їм життя й харчу­вання, але Син дав Матері більше, наділивши її Духом. Він бачив море сліз, пролите нею під хрестом, а Дух, що зійшов вогнем, висушив те море.

У третьому розділі маємо низку текстів, у яких обстоюється православна віра. Провідною є думка, що коли Бог не прожене від себе людину, в тої завжди буде надія на спасіння.

Текст «Filara Wiary...» створювався Лазарєм Барановичем одночасно з роботою над трактатом «Nowa miаra...». Низ­ка віршів ув обох роботах збігається («Pochodzenie Ducha», «О Duchu Bozym ktory czarty zenie...» та ін.). Тож можемо припустити, що «Filar Wiary» створювався, аби підготувати читача до сприйняття ґрунтовної полемічної розправи, а не­великий обсяг та віршований виклад надавали популярного вигляду серйозним богословським питанням.

«Stara wiara...» Павла Бойми «отримала» ще дві відповіді — «Stary kosciol...» Іоаникія Ґалятовського та «Об истиной въръ» Інокентія Ґізеля.

Згаданий трактат Ґалятовського не є його першою супе­речкою з католиками. Відомо, що коли 1663 р. Ян Казімір зі своїм військом посунув на Україну, то цілий тиждень пробув у Білій Церкві. Під ту пору єпископ Пражмовський закли­кав на обід кількох православних ієрархів — Гедеона Хмель­ницького, Адама Желиборського, Антонія Вінницького та Іоаникія Ґалятовського; невдовзі прийшов і королівський проповідник — єзуїт Адріан Пекарський. Між двома останніми виникла цікава дискусія про верховенство Папи. У 1676 році Ґалятовський видав її під назвою «Besiada bialocerkiewska», цей текст також уведено до літопису Самійла Величка.

Твір має чітку аргументацію, автор виказує блискуче знання Біблії та святоотецької прози. Як зазначає М. Сум- цов, «капітальні заперечення проти папства в «Бесіді» викла­дено настільки коротко, просто і виразно, загалом посутньо й загальнодоступно, що будь-який грамотний православний, який цікавився релігійними суперечками, міг ними скори­статися й керуватися під час своїх сутичок із уніатами й ка­толиками» [2, 41]. Відповіддю нашому полемістові став твір «Refutacya» невідомого автора.

Трактат «Stary kosciol zachodni novemu kosciolowi rzymskiemu pochodzenie Ducha S. od Ojca samiego, nie od Syna pokazuje» з’явився 1678 р. в Новгороді-Сіверському (завваж­мо, що за написання його Іоаникій Ґалятовський узявся май­же одночасно з Барановичем, 1671 року, тож робота тривала майже сім років) і став відповіддю не лише Павлові Боймі, а й Миколаю Циховичу, авторові «Трибуналу». Добираючи аргументи про сходження Святого Духа винятково від Отця, Ґалятовський користувався книжками з бібліотек Києва, Чернігова, Луцька, Слуцька та інших міст, при цьому автор у передмові перепрошував за помилки в посиланнях, що могли виникнути з недогляду переписувачів.

Відомо, що, готуючи текст до друку, Ґалятовський звер­тався по фінансову допомогу (просив прислати паперу на 60 карбованців або сорок соболів, які можна було би продати й заплатити за набір та друк) до російського царя Федора Михайловича. Прохання нашого автора лишилося поза мо­наршою увагою, тому книжка побачила світ польською мо­вою з присвятою Лазарові Барановичу, в якій Ґалятовський викладає біографію архиєпископа Чернігівського та наводить факти з власного життя.

Текст «Stariego kosciola...» складається з двох розділів. У першому йдеться про те, що стародавня Західна Церква трималася старої віри, й наводяться аргументи зі Св. Письма, східних та західних письменників на підтримку православ­ного догмату про сходження Св. Духа від Отця; у другому ж мовиться про те, що нова римська Церква вигадує нову віру, та заперечуються аргументи католиків стосовно Filioque. Твір позначений легкістю та простотою викладу.

Із супротивного табору Іоаникій Ґалятовський отримав три відповіді: «Na Stary kosciol zachodni» I. Galatowskiego wydany r. 1678. Questyjki albo krotkie pytania zadane y rozwiazane» (1679), «Qumstiunculm super Dialogum primum de Processione Shiritus s. a Solo Patre fгoгmatm a quandam Latino — romano» (1682) — обидва невідомих авторів та «Goliat swojim mieczem porazany, to jest I. Galatowski arch. Jelecki przeciw pochodzenia Ducha S.» (1689) Теофіла Рутки. Варто зазначити, що останній трактат вирізняється грубим тоном ведення полеміки, автор вдається до відвертих образ своїх опонентів. Та, попри це, не можна не відзначити простоти й виразності його стилю, що теж справило потужний уплив на сучасників.

У 1683 р. в Новгороді-Сіверському побачив світ іще один трактат Іоаникія Ґалятовського, спрямований проти католиків — «Fundamenta, na ktoryh lacinnicy jednosc Rusi z Rzymem funduja, wedlug rzymskiey wiary nowey, prawdziwiemi odpowiedziami ncerkwi wschodniey wywroconi y zniesione». У полемічній розправі автор заперечує аргументи католиків про єдність українців та католицької церкви, що нібито існувала в давнину.

Текст складається з двох розділів. У передмові до пер­шого розділу вказано, що 1678 року у Львові з’явився твір про згоду східної та західної Церков, який не був сприйня­тий православною громадою через те, що в його основі було визнання верховенства Папи та Filioque. Потім іде виклад та заперечення тридцятьох фундаментів, що на них ґрунтується єдність Руси й Риму.

У другому розділі автор вдається до аналізу «штурмів», що ними примушує західна церква приймати унію. Зага­лом подибуємо чотири штурми. Перший — з боку католиць­кого духівництва, що висуває безпідставні звинувачення (крадіжки, розбещеність, заперечення милостині й молит­ви), а насправді усіляко утискає православних (не допускає до навчання у вищих класах, збиткується з православних богослужінь та святих мощів); другий — від уніатів, що за до­помогою хитрощів та підступу змушують православних пере­ходити в їхню віру; третій — від тих, хто залишив православ’я й прийняв унію. Тут автор згадує Касіяна Саковича та відкидає його міркування щодо згоди православних із кальвіністами; четвертий — від панів-католиків, які жорстоко обходяться із православними селянами та священиками.

На останній сторінці автор — у рамцях вітчизняної барокової традиції — апелює до Зоїла, передбачаючи закиди опонентів. Утім, на «Stary kosciol...» Іоаникія Ґалятовського не було отримано жодної відповіді.

Про третю відповідь Боймі — трактат «Про істинну віру» Інокентія Ґізеля — маємо лише принагідні згадки. Відомо, що створено його було 1671 року й автор хотів приєднати його до «Nowej miаry..»; на основі цього припускають, що його було писано по-польськи. Баранович відмовив у цьому на тій підставі, що його як цілісний текст варто видавати окремою книжкою. Водночас архиєпископу Чернігівському не сподобався різкий тон викладу. Дотепер немає достемен­них відомостей, що твір було видано.

Цікавим є той факт, що на межі XVII — XVII ст. в Україні виникла полеміка всередині православного табору. 1712 року Теофан Прокопович видав «Книжицу в ней жє повість о распре Павла и Варнавы с іудействующими и труд­ность слова Петра Апостола о неудобоносимом иге», у якому обстоював євангелицьку доктрину. Теофілакт Лопатинський відгукнувся на нього трактатом «Об иге Господнєм благом», де звинувачував Прокоповича в симпатіях до реформаційної доктрини.

Саме тут увиразнюється ситуація, що постала під ту пору в державі, коли синтез православ’я та протестантизму проти­стояв синтезу православ’я та католицизму. Фактично постала опозиція «antiquus — modernus», де представники старшого покоління «київської школи» (Туптало, Лопатинський, а особливо Яворський), з їхньою позицією щодо домінування церкви та неприйняттям спроб світської влади втручатися в її справи, протистояли молодшому поколінню, уособленому Теофаном Прокоповичем з його прихильністю до міц­ної монархічної влади, якій дозволено долучатися до церковної сфери. Як бачимо, погляди останнього суголосні реформаційній ідеології.

У річищі антикатолицької полеміки також варто згадати латиномовний трактат «De processione Spiritus Sancti» (1682) Адама Зерникава, де дискутується питання сходження св. Духа; «Регламент или устав духовныя коллегіи» Теофана Прокоповича (Санкт-Петербурґ, 1721), левову частку якого займає полеміка з противниками протестантів та прихильниками католиків; трактати «Апологія, или защищеніє мощей кіево-печерских»; невидані «Примъчанія на вышеупомянутую книгу Бернарда Риберы».

Отже, у др. пол. XVII—XVIII ст. у вітчизняній літера­турі активно проявляється полеміка антикатолицького спрямування. Продовжуючи традиції попередньої доби, вона доволі часто була полем, де з’ясовувалися не лише богословські питання, а й інші важливі для тогочасного українського суспільства проблеми. До характерних рис полемічних роз­прав окресленого періоду варто віднести спокійний тон викладу, посилення наукового компоненту, апелювання до широкого кола східних та західних авторів.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Перетц В.Н. «Filar wiary» и «Ksiega Smerci» архиеп. Лазаря Барановича. — К., 1898. — 35 с.
  2. Сумцов Н. Иоанникий Галятовский (К истории южно­русской литературы XVII в.) (Оттиски из I — IV кн. «Киевской старины» 1884 г.). — К., 1884. — 83.
  3. Сумцов Н. История южнорусской литературы в семнадцатом столетии. Лазарь Баранович. — Х., 1884. — С. 185.

 

Джерело: Актуальні проблеми української літератури і фольклору: Випуск 13, 2007 р. с. 234-242

Читайте також