Давній книжник користувався різноманітними перекладними творами, робив із них вибірки, старанно, на основі документів, намагався відтворити історію свого народу. Та якими б частими не були цитати із відомих візантійських хронік, вони не порушили стилю та змісту літописів, оскільки давні автори вдавалися до інтерпретацій, «підганяючи» чужоземний матеріал до власного тексту відповідно до поставленої творчої мети.
Останнім часом у галузі української медієвістики досить активно відбувається процес постколоніального прочитання проблем виникнення та розвитку української літератури. З огляду на це, увага вітчизняних науковців, в коло зацікавлення яких входить «давній» період української літератури, все частіше звертається до найперших пам’яток українського письменства, чільне місце серед яких належить «Повісті врем’яних літ». Серед широкого ряду досліджень, які стосуються літературно-художнього оформлення літопису, важливу нішу займає дослідження словесних джерел формування тексту. Доведено, що найбільш впливовим чужоземним джерелом, з якого черпали інформацію літописці, було візантійсько-болгарське письменство. Однак це питання в українській медієвістиці розкривається в аспекті міжлітературних (україно-візантійських) відносин, через з’ясування загальних тенденцій запозичень та впливів, натомість аспект візантійсько-болгарського впливу на формування тексту «Повісті времяних літ» потребує спеціального наукового вивчення.
У різні часи питання словесних джерел формування літератури ХІ - ХІІІ ст. у ближчій чи дальшій перспективі порушували М. Грушевський, О. Шахматов, О. Шайкин, Д. Чижевський, М. Возняк. Сучасний погляд висловлений у працях П. Толочка, В. Сулими, П. Білоуса, Л. Ярошенка. Дослідники роблять акцент на важливому значенні чужоземних джерел у формуванні давньої української літератури, серед яких провідну роль відводять джерелам візантійсько-болгарського походження.
Зародження української літератури відбувалося в умовах тотального впливу з боку візантійського письменства. Д. Наливайко стверджує, що «до окремого типу міжлітературних зносин Середньовіччя належать відносини між літературами, що мали за собою стадію античності, її розвинену культуру і виступали центрами культурно-історичних спільнот, і тими літературами, що такої стадії не знали й прилучалися до культури певних спільнот і через них до цивілізації загалом [1, 40]». Такий тип відносин існував між візантійською та давньоукраїнською літературами в ХІ - ХІІІ ст. Причиною стало прийняття Київською Руссю християнства, причому «Русь на державному рівні не вчинила опору цій диверсії, а сприйняла її як історичну перспективу, внаслідок чого відкрилися шляхи для імпорту культурних надбань південнослов’янських народів [2, 292]».
Нова релігія принесла на територію давньоукраїнської держави масу текстів, покликаних обслуговувати релігійне життя, популяризувати християнську ідеологію. Вони, разом із іншими явищами візантійської культури, були виразниками нової релігії і активно «пересаджувалися» на давньоукраїнський ґрунт. Однак, маючи абсолютно відмінні світоглядні засади, автохтонну усну творчість і писемні традиції, наша література не могла засвоїти пропоновані надбання в «чистому вигляді», без змін. Увібравши в себе численні набутки багатої та авторитетної візантійської культури (християнські тексти, літературні жанри, музику, архітектуру, живопис та ін.), вона переосмислила їх і пристосувала, наскільки це було можливо, до власного ґрунту. Процес переймання культурного досвіду давньоукраїнською літературою був цілком творчим та самодостатнім і не мав нічого спільного з наслідуванням чи копіюванням. Доречною у цьому контексті є метафора П. Білоуса, який називає давніх авторів «садівниками», котрі «дбали про свій сад, хоч і висаджений частково із привезених з чужини дерев [2, 295]».
Оскільки мова йде про візантійсько-болгарський вплив на українську літературу, варто зазначити, що на момент прийняття християнства Київською Руссю, а з ним і широкого знайомства з новою культурою. Болгарія уже була в складі Візантійської імперії. Однак знайомство вітчизняної писемності з літературними надбаннями сусідів відбулося значно раніше. П. Білоус доводить, що «Русь іще встигла зачерпнути з вільних болгарських рук не тільки готові книжні взірці творчості, а й перейняла «готову» літературну (старослов’янську, церковну) мову і засвоїла жанрові схеми, які продуктивно розроблялися в Болгарії [2, 296]». Крім того, основна маса перекладних джерел, якими послуговувались давньоукраїнські автори, - це староболгарські переклади з грецьких джерел.
Вітчизняна література засвоїла багатий культурний досвід Болгарії та Візантії і творчо поєднала матеріал чужоземних та автохтонних джерела при створенні нових художніх текстів. Одним із найперших творів давньоукраїнської літератури стала «Повість врем’яних літ». О. Шайкин визнає, що «літературна можливість появи такої праці на межі ХІ - ХІІ століть була підготована різким піднесенням культури Русі в ХІ столітті, пов’язаним із християнізацією країни, широким розповсюдженням писемності,більш тісними, ніж раніше, контактами з Візантійською імперією, Болгарією та іншими країнами, які прийняли християнство, а також виникненням оригінальної писемної творчості [3, 280]».
Найвагомішим і найглибшим, таким, що визначає стиль та особливості організації художнього тексту, став релігійно-ідеологічний вплив. Зазвичай, авторами та укладачами літописів ставали люди релігійні, які знали письмо та були знайомі зі священними християнськими текстами. М. Возняк запевняє, що «наші літописи мають спільне з візантійськими хроніками християнське забарвлення, але християнське забарвлення наших літописів було впливом української дійсності. Від початку свого існування літописи зустрілися з поширенням християнства в Українській державі. Християнство було ще новиною і книжник користався з кожної нагоди закріпити християнські засади серед новохрещенців [4, 213]». Книги Святого Письма справили неабиякий вплив на світоглядні засади давніх книжників. Засвоївши християнську філософію буття, вони у власних текстах ставали «проповідниками» нової релігії.
Біблія становила собою ідеологічний, релігійний континуум, мала у своєму складі найрізноманітніші літературні форми. Тут представлено «міфи, легенди, епос, релігійно-ритуальні та юридичні кодекси, історичні хроніки, притчі, воїнські повісті, перекази, оповіді, житія, народні пісні, релігійні гімни, любовну лірику, віршовані молитви, філософські й морально-побутові афоризми, слова, казання, повчання, поеми, пророцтва, діалоги... [5, 108]». Тому середньовічні книжники сприймали Святе Письмо ще й як потужне джерело різноманітних літературних жанрів і форм. На той час Біблія була найавторитетнішою книгою в Київській Русі, а, отже, містила цінний художній матеріал, цитати з якого сумніву не підлягали, тому давні автори вводили до своїх текстів біблійний матеріал, чим надавали їм особливої значимості, урочистості та вишуканості. Крім того, то був перевірений спосіб встановлення контакту з читачем, вихованим на засадах християнства. Твір, перейнятий християнською філософією, легко знаходив шлях до свідомості середньовічної людини. «У «Повісті» натрапляємо на цитування з таких біблійних книг: Буття, Вихід, Левит, Книга царів, приказки Соломона, Екклезіаст, пророцтва Даниїла, Ісайї, Єзекиїля, Михея, Амоса, книги Нового Завіту - Євангеліє, послання апостолів, Одкровення Іоанна Богослова [2, 300]».
Так, наприклад, досить часто знаходимо в літописі вислови біблійних царів - Давида: «.язики своїми льщаху; суди имѢ, Боже, да отпадуть отѢ мыслий своихѢ по множеству нечестья изѢрини я, яко прогнѢваша тя, Господи [6, 126]», Соломона: «.кажа злыя, пріемлеть себе досажение; обличчя нечестивого, поречеть себе; обличения бо нечестивымѢ мозолье имѢ суть; не обличай злыхѢ да не вѢзненавидять тебе [6, 100]». Такі цитати набули актуальності в тексті «Повісті врем’яних літ», оскільки містять глибокий філософський підтекст, авторське прочитання якого набуло значного поширення серед давніх книжників. Введений у давньоукраїнський контекст, біблійний текст набуває іншого значення і звучить по-новому, відповідно до висловленої автором думки та загальної ідеї твору.
«Ключове значення на перших сторінках пам’ятки має промова Філософа, котрий переповідає історію людства в біблійній інтерпретації - від сотворіння світу до пришестя Ісуса Христа, який дає людям нову можливість досягти Царства Божого [2, 300]». У цій промові давній автор прочитує модель розвитку «ідеального народу», варту для дальшого наслідування заради благополучного майбутнього. Крім лаконічного викладу основних подій, описаних у Святому Письмі, у цій частині літопису ми знаходимо авторське обгрунтування біблійної історії, що звучить як відповідь на поставлене Володимиром запитання. Князя цікавить: «Что ради отѢ жены родися, и на древѢ распяться, и водою крестися? [6, 166]». Тут він отримує вичерпну відповідь, сформовану за всіма принципами християнського світогляду та у відповідності до тексту Святого Письма: «.понеже испѢрва родѢ человѢчьскый женою сѢгрѢши, дьяволѢ прельсти Евгою Адама и отпаде рая, також и БогѢ отмѢстье створи дияволу: женою пѢрвѢе побѢженье бысть дьяволу, женою бо прьвѢе исЬпадеіе бысть Адаму изѢ раа, отѢ жены же пакы вѢпльтися БогѢ и повелѢ в рай ити вѢрнымѢ. А еже на древе распяту бытии, сего ради, яко отѢ древа вкушь, и спаде породы; БогѢ же на древѢ страсть пріать, да древом діяволь побѢжень будеть, и отѢ древа праведного пріимуть праведніи. А еже водою обновленіе; понеже преумножившимся грѢхомѢ в человѢцехѢ, и наведе БогѢ потопѢ на землю, и потопи человѢкы водою. Сего ради рече БогѢ: понеже погубихѢ водою человѢкы грѢха ради ихѢ, нынѢ же пакы водою очищу гѢрхы человѢкомѢ, обновленіемѢ водою [6, 166]». Це вже не переповідання історії, а її цілковите осмислення, аналіз та обґрунтування. Літописець робить щодо чужоземного матеріалу власні висновки, з огляду на доступний йому життєвий та читацький досвід, та вкладає їх в уста християнського філософа.
«Письменники християнських традицій чули в голосах білійних авторів голос самого Бога, а своє призначення вбачали в тому, щоб Всевишній голос направив на дорогу спасіння всі племена і роди, об’єднані навколо древнього Києва у велику державу [5, 4]». Таке призначення давніх авторів було продиктоване як християнською філософією, так і політичними інтересами князів і держави, оскільки саме після прийняття нової релігії виникла потреба писемного викладу історії цієї держави, розкриття її становлення, побудови династичної лінії руських князів. Л. Ярошенко стверджує, що разом із прийняттям християнства середньовічний люд відкриває для себе історію: «Уявлення про старовину як якусь єдину епоху, де відбувається все сезонно і щорічно, змінюється поглядом історичним, згідно з яким усе відбувається в певні роки від створення світу. Історія набуває певного світоглядного сенсу і об’єднує собою все людство. Історія тієї чи іншої країни стає частиною світової історії [7, 8]». Усвідомивши це, давній книжник намагається «вписати» минуле і сьогодення свого народу у міжнародний контекст. Він ставить перед собою завдання: дослідити «откуда єсть пошла Русская зємля и хто в нєй почалѢ пЬрвЬє княжити [6, 6]», детально вивчає історію свого народу, цікавиться походженням інших народів, знаходить найрізноманітніші точки перетину між ними. Давній книжник «був знайомий зі «всесвітньою» історією і розумів, що «світ» древніший, аніж Русь. Початок історії Русі треба було вивести із всезагальної історії країн і народів. Для літописців-християн авторитетний виклад історії людства містився у Священному Письмі: в ньому і лише в ньому треба було знайти власні витоки. Зі зручним викладом біблійної історії світу руські книжники знайомились із праць візантійських істориків, Георгія Амартола та Іоанна Малали, які у ХІ столітті були вже перекладені на тогочасну книжну мову і, швидше за все, зведені в руському Хронографі [3, 282]». Однак ці відомості були не лише детально вивчені та проаналізовані, а й творчо переосмислені та вміло перетасовані, відповідно до авторського задуму. Так, літописець не йде наосліп за подіями візантійського хронографа, в якому оповідь починається зі створення світу, а шукає той момент у всесвітній історії, з якого можна розвинути історію свого народу. Він вільно інтерпретує біблійні події, оминаючи незручні для нього деталі та підбираючи такі, що не суперечитимуть його розповіді, а навпаки, зроблять її переконливою, безапеляційною, а тому правдивою.
Точкою, з якої літописець поступово виводить історію слов’янства, стає всесвітній потоп та поділ територій між Ноєвими синами. «Безпосередньо з хроніки Амартола чи якоїсь компіляції, яка зачерпнула звідти різний матеріал, взято історію людського розселення по світу, з котрим поставлено у зв’язок розселення слов’янське, і в паралелю етнографічним характеристикам грецьким дано етнографічний огляд східнослов’янських племен. Зачерпнуто різні візантійські звістки про русько-візантійські відносини, про ті народи, які переходили через Україну, - про обрів і білих угрів-хозар, волоське розселення на Дунаї, «Велику Скитію», котра нібито означала наше чорноморське розселення [8, 110]». Від загального описового плану географічних територій літописець поступово переходить до більш конкретного - детальної розповіді про землі, які належать Афетові. Під творчий мікроскоп давнього книжника потрапляє саме ця частина хронографа, оскільки до переліку народів, які заселяють Афетову частину світу, він зараховує і свій народ: «ВѢ Афетові же части судить Русь, Чудь и вси языцѢ: Меря, Мурома, Всь, Мордва, Заволочьская Чюдь, Пермь, Печера, Ямь, Литва, Зимигола, Корсь, СЬтьгола, Либь.. .Варязи, Свеи, Урмане, ГотѢ, Русь, АглянЬ, ГаличанЬ, Волохове, РимлянЬ, НЬмцЬ, Корлязи, Венедици, ФляговѢ и прочии [6, 8]». На думку О. Шайкина, «В Хроніці Амартола, яка переказує тут біблійний сюжет, згадок про слов’янство та Русь не було, але переліки зі згадкою слов’ян і Русі були наявні в інших середньовічних хронографах, зокрема в «Книзі Іосіппон» [3, 283]». Отже, давній автор був добре знайомий з обома чужоземними пам’ятками, вільно володів текстами, тому міг творчо компілювати матеріал, адаптувати його до автентичного тексту, відповідно до власного творчого задуму.
Літописець упевнено йде до поставленої мети, тому не «розпорошується» на розлогі розповіді про народи, що проживали на територіях інших братів. Єдиний факт, який він вважає за потрібне уточнити - це те, що навіть після поділу існував єдиний народ, оскільки брати жили мирно і не зазіхали на чужі території. Таким чином літописець іще раз акцентує увагу на спільних витоках, кровних зв’язках свого народу з іншими світовими спільнотами: «Русь не одна на землі, земля велика, багато народів живуть на ній. Руському читачеві потрібно знати про них [3, 283]». Тут літописець іде вслід за візантійськими джерелами, прагнучи до, можливо, більш повної картини світу. Далі він бере курс на виокремлення слов’янської історії з історії світової. Оперуючи біблійним матеріалом, який стосується спорудження вавилонської вежі та розподілу мов, давній книжник уміло виводить на передній план історію свого народу: «По разрушеніи же столпа и по разделении языкѢ, прияша сынове Симовы вѢсточныя страны, а Хамовы же сынове полуденныя страны; Афетови же сынове западѢ прияша и полунощьныя страны. Оть сих же 70 и дву языку бысть языкѢ СловенескѢ отѢ племени же Афетова, нарицаемѢи Норци, иже суть СловенѢ [6, 10]».
Доказ тому, що при написанні «Повісті врем’яних літ» був використаний потужний пласт матеріалу з візантійських хронографів, знаходимо безпосередньо у тексті літопису: У розгорнутій цитаті з Хроніки Георгія Амартола знаходимо опис звичаїв та законів різних світових народів: сирійців, іуктиріан (брахманів і островитів), індусів, халдеїв, вавілонян, гіліом, амазонок. Однак на цей матеріал виконує в літописі не лише інформативну функцію. По-перше, літописець переймає схему розгортання розповіді. Так, на початок він ставить загальну стверджувальну тезу: «ИмѢяхуть бо обычая своя, и законы отець своихь и предания кождо своя норовѢ [6, 20]». Подібну тезу ми знаходимо і на початку цитати з Хроніки Георгія Амартола: «ибо комуждо языку овѢмь законѢ исписанѢ есть, другымѢ же обычая; зане безаконнымѢ отечьствиемѢ мнится [6, 22]». Далі в обох розповідях знаходимо описи народів, що позначені позитивною (поляни, сірійці, іуктиріанці), або негативною (деревляни, радимичі, в’ятичі, сіверо, індуси, халдеї, вавилоняни) авторською оцінкою. По-друге, давній книжник органічно вплітає цитату з візантійського джерела у розповідь про традиції слов’янських племен. Він свідомо спонукає читача до порівняння, вказує на спільні та відмінні риси. Зівставимо уривок про звичаї деревлян («живяху звѢрьскымѢ образомѢ, жівуще скотьскы: и убиваху другѢ друга, ядуще все нечисто, и браченья в нихѢ не быша, но умыкаху у воды дѢвица [6, 20]») та індусів («убиствод^йца, сквѢрнотворящии, гнѢвливи паче естьства; вѢнутрѢйшии же стран^ ихѢ человѢкы ядуще, и страньствующих убиваху, паче же ядять яко пси [6, 22]»). Таким чином літописець доводить, що не лише на його землях є народи, які живуть по- дикунськи, без чітко визначених суспільних або релігійних правил та законів, які керуються давніми звичаями батьків та дідів, задоволюняють фізичні потреби і не розвивають духовність, не прагнуть вдосконалення.
Для давнього книжника, світогляд якого був сформований під впливом християнської ідеології, важливо було показати вищість полян - народу, який прийняв нову релігію, над іншими слов’янськими народами, які не знали закону божого і досі дотримувались язичницьких звичаїв та обрядів: «И аще кто умряше, творяху трізну надѢ нимѢ, и по семѢ творяху кладу велику, и вѢзложать на кладу мертвѢца, и сѢжигаху, и по семѢ сѢбравше кости, вложаху вѢ ссудѢ малѢ и поставляху на столпѢ на путехѢ [6, 22]». Він «вмонтовує» цитату з візантійського хронографа у свою розповідь і показує досконалість свого народу, а з ним і християнської релігії не лише на загальнослов’янському, а й на світовому тлі.
Висновки. Писемні джерела візантійсько-болгарського походження мали вплив на формування тексту «Повісті врем’яних літ». Це пов’язано, насамперед, із прийняттям Київською Руссю християнства, що передбачало засвоєння культурного досвіду Візантії. На територію давньоукраїнської держави потрапило багато чужоземних текстів, насамперед релігійного спрямування, які мали обслуговувати культурне та релігійне життя. Найвагомішою книгою на території новохрещеної Русі стає Біблія, через неї відбувається перше знайомство середньовічного книжника з Богом, історією людства, поняттям «гріха», формується християнський світогляд. Кожен епізод, уведений до тексту літопису, оцінюється ним з погляду християнина.
Давній книжник користувався різноманітними перекладними творами, робив із них вибірки, старанно, на основі документів, намагався відтворити історію свого народу. Та якими б частими не були цитати із відомих візантійських хронік, вони не порушили стилю та змісту літописів, оскільки давні автори вдавалися до інтерпретацій, «підганяючи» чужоземний матеріал до власного тексту відповідно до поставленої творчої мети. Тут йдеться не про сліпе наслідування чи копіювання літературного досвіду, а про творче засвоєння та переосмислення матеріалу, стилю, характеру письма.
Список використаної літератури
Джерело: Візантійсько-болгарські впливи на формування тексту “Повісті врем’яних літ” // Вісник Черкаського університету імені Богдана Хмельницького. – 2012. – Серія “Філологічні науки”. – № 26 (239). – С. 10-15.