Аналізуючи мову мистецького твору, передусім слід звернути увагу на те, що воно є твором людини. Це відразу визначає напрямок рефлексії над мистецтвом від визначення антропологічної концепції, яка лежить у його підстав. Естетичні концепції походять від антропологічних. Метою цієї розвідки є спроба розглянути твір мистецтва з погляду релігійної людини.
Аналізуючи мову мистецького твору, передусім слід звернути увагу на те, що воно є твором людини. Це відразу визначає напрямок рефлексії над мистецтвом від визначення антропологічної концепції, яка лежить у його підстав. Естетичні концепції походять від антропологічних. Метою цієї розвідки є спроба розглянути твір мистецтва з погляду релігійної людини.
Спершу розглянемо концепцію Мірче Еліаде. У праці Sacrum i profanum він описує людину як homo religiosus, а світ як духовний всесвіт. Згідно з думкою відомого дослідника релігії, особа – це суще, що живе двома способами буття-в-світі, світським і святим, себто sacrum i profanum. Це два виміри людської екзистенції, з допомогою яких людина пізнає світ [4, с. 10]. Увесь світ орієнтований на sacrum. Арелігійна людина сучасного десакралізованного світу, залишається всередині релігійною незалежно від ступеню усвідомлення цього факту. Вищезгадані два способи буття-в-світі – світський і святий – є своєрідними категоріями, вписаними в структуру особи, з допомогою яких вона пізнає світ. Суб’єктивне переживання стає об’єктивним, вказуючи на дійсну структуру світу, наскрізь виповненого sacrum. Досвід світу пов’язаний з часом і простором, що належать до виміру людської екзистенції.
Час і простір – це частини всесвіту. Простір для релігійної людини не однорідний. Власне досвід неоднорідності становить первісний досвід, який можна прирівняти до встановлення світу на початку часу. Святий простір є протилежністю світського. Святість, що об’являється, призводить до розламу однорідності простору і уможливлює творення світу. Цей процес подібний до праці деміурга, що творить світ з хаосу. Таким чином виникає постійна точка співвідношення, пункт орієнтації, що є надзвичайно важливим конструктивним моментом в житті людини [4, с. 15-16].
Яким чином М. Еліаде може допомогти у висвітленні етично-релігійного аспекту мистецтва? Сучасний світ знаходиться у конфлікті з релігією внаслідок секуляризації й сфера мистецтва, як невід’ємна частка людського життя, також залучається до цього процесу [3, с. 53]. У сучасному світі естетична емоція видозмінює і позбавляє глибини досвід космічної сакральності, перетворюючись на чисто людську емоцію, наприклад у явищі мистецтва для мистецтва [4, с. 127-128]. Однак Еліаде доходить висновку, що цілковита десакралізація світу неможлива. Сліди досвіду святості у світі можна вбачати в естетичному зворушенні.
Підпорядкування світу людиною є наслідуванням праці богів, себто своєрідним видом творчості. Святий простір дає можливість орієнтації в хаотичній однорідності, але й водночас відкриває перед нами творчий вимір особи, що прагне будувати власний світ на засадах незмінних цінностей, даних божеством. Адже тільки тоді він матиме значення. Творчий вимір не зникає в процесі десакралізації світу, оскільки подеколи саме тоді людина бачить можливість вільно самореалізуватись і творити своє довкілля [4, с. 168]. Дослідження релігійності світських явищ Еліаде здаються дуже важливими у контексті явища секуляризації. Видається, що творчість становить для дослідника своєрідний доказ релігійності людської природи, наділеної невгасимим прагненням істинного і об’єктивного життя. Людина з допомогою творів мистецтва відкриває в собі нематеріальний вимір, міцно укорінений у світі Бога. Туга, артистичний неспокій, натхнення, що охоплює митця і внутрішньо змушує його творити, вказує на глибший вимір власної природи і дійсності.
Католицька теологія культури вважає ціле явище культури немов продовженням творення всесвіту Богом, адже Бог дав людині здібність творення з метою вдосконалення світу [1, с. 26]. Досвід Бога і віра також становлять творчі чинники в людині, з допомогою яких вона впорядковує своє життя. Віра – це не просте виконання заповідей Бога, а невпинне творення власного життя згідно божественних зразків.
Що таке мистецтво? Надзвичайно важко навести дефініції мистецтва також і по причині зміни поняття краси у сучасній естетиці. Терміном «мистецтво» визначають різні речі. Демокрит, Сократ, Платон і Аристотель розуміли мистецтво як наслідування природи. Греки поділяли мистецтва на творчі і наслідувальні. Від дю Боса і Ш. Балто розглядають мистецтво як наслідування гарних речей [7, с. 87-88]. Спроби визначення ускладнює також заміна поняття краси поняттям естетичної цінності, що включає також і бридоту. Мистецтво традиційно розумілося як композиція і лад, органічна цілісність, чуттєве представлення досконалості тощо. Ф. Бекон і Міль визначали мистецтво як перетворення природи [7, с. 88-90]. Міллер, Геґель, Шопенгауер і Ніцше вважали мистецтво презентацією ідеї в чуттєвій формі [7, с. 91-92]. Концепція мистецтва Е. Верона і Бенедетто Кроче як інтуїції почуття і експресії особи справили великий вплив на сучасну естетику [7, с. 108-109].
У розумінні мистецтва віддзеркалюється досвід людини. Мистецтво намагалися визначати через його мету, цінності та функції. Однак вищенаведені дефініції виявляються недостатніми і не вхоплюють його сутність. Неможливість остаточного визначення свідчить про те, що сутність мистецтва виходить поза межі матерії, функцій і досвіду. Мистецтво пов’язане з конкретною філософською концепцією. Якою бачить людину сучасний світ? Концепція людини як абсурдного і швидкоплинного сущого, яке прямує до смерті, породжує бачення мистецтва як гри і прояву сваволі.
Десакралізація світу і втрата розуміння мови символів призвели до такого явища в культурі як мистецтво задля мистецтва. Сучасне мистецтво є постмодерним, часом навіть називаним антимистецтвом. Антимистецтво налаштоване проти традиції і надбання мистецтва та дозволяє застосування будь-яких художніх методів, відкидаючи моральні гальма. Мистецтво, пріоритетом якого є новина і оригінальність задуму, означає радикальний відрив від власної спадщини в ім’я розвитку творчих сил людини. Гаслом є повна свобода від усіляких принципів, іншими словами в його основі лежить нищення. Натомість частка «анти» в антимистецтві має вказувати на те, що його сутністю є творчість. Адже власне у творчості людина єднається з природою, яка творить без роздумів. Наслідування природи – це насамперед протест проти розуму, визволення вітальних сил, що мають збагатити внутрішнє життя митця. «Умисний брак цілі» є наслідуванням Природи, сприяючи глибшому її розумінню. Згідно з Казимиром Малевичем «свобода існує лише там, де немає жодних питань і відповідей» [7, с. 25-27]. Така концепція мистецтва є своєрідним анархізмом, відкиненням всіляких правил. Новина і свобода – ось гасла сучасного мистецтва [7, с. 31], в якому красу замінює оригінальність.
Чи мистецтво явище, що лежить поза добром і злом? Чи краса неодмінно має бути пов’язана з добром?
Криза сучасного мистецтва є безумовно кризою сучасної культури і філософії. Тенденція до ірраціональності є реакцією на раціоналізм після просвітницької доби. Мистецтво – це найбільш вразлива царина, в якій віддзеркалюється духова криза доби [6, с. 43]. Брак розуміння сучасного мистецтва свідчить передусім про брак розуміння самого себе. З погляду теології криза мистецтва – це насамперед криза особи. Утилітарне бачення людської екзистенції, зведення її виключно до матеріального виміру, неспокій і гальмування більш глибоких потреб невпинно призводить до кризи тотожності. Редукція людини виключно до матеріального виміру є причиною глибокої, внутрішньої фрустрації. Особа, позбавлена виміру sacrum є зубожілою. Обмеження матеріальним виміром і поверховість внутрішнього свідчать про втечу від самої особи, сутністю якої вважається образ Божий.
Діалог становить істотний момент автентичного творчого процесу та відбувається між митцем і твором, а також між митцем і глядачем [11, с. 212-215]. З допомогою мистецького твору людина виражає своє «я». Оскільки твір передає якийсь зміст, він мусить бути різновидом комунікації. Слід зазначити, що кожний вид спілкування означає входження на етичну площину. Мистецтво є діалогом, але виповненим глибоким змістом і носієм певних цінностей. Відтак, явище мистецтва задля мистецтва – це ніщо інше, як віддзеркалення самотності сучасної людини. Мистецтво задля мистецтва, або антимистецтво, яке не передає нічого поза власним буттям, а отже й не встановлює діалог між ним, його творцями і глядачами [7, с. 40]. Тим самим втрачається надзвичайно велична роль мистецтва як засобу вдосконалення і виразу духовного розвитку. Історія мистецтва – це історія не тільки творів мистецтва, але також історія людей. Кожна справжня форма мистецтва є своєрідним шляхом доступу до більш глибокої дійсності людини і світу [5, с. 166]. На думку Ортеґи і Ґассета, мистецтво є виразом життя, яке є «обміном добрими речами, а отже співжиттям, ко-екзистенцією, входженням у тонку мережу взаємовідносин, спиранням один на одному, годуванням один одного, надаванням допомоги і зміцненням один одного» [8, с. 70].
Мистецтво тісно пов’язане з моральністю. Сучасні естетичні концепції, що беруть свій початок від Ніцше, заперечують цей факт, описуючи мистецтво як прояв волі сили, що відкриває в своєму русі діонісійські течії. Перетворюючись на чисту естетику, воно втрачає свій зміст і значення. Краса розуміється як щось нейтральне. В чому саме має полягати цей зв’язок мистецтва з моральністю?
Св. Фома Аквінський зараховує мистецтво до розумових «чеснот», оскільки вони вдосконалюють людину в творенні прекрасних речей. Краса становить особливий вид добра й тому тісно пов’язана з істиною. Митець не припиняє бути людиною, але навпаки, він утверджує в своєму творі свою особистість [1, с. 96-97]. У мистецтві існують два види моральних відхилень, а саме невиконання задуму власного твору і зрада його ідейного змісту. Перше є провиною самого митця як митця, а друге провина митця як людини. «Митець несе відповідальність, – пише Марина Цвєтаєва в творі Мистецтво в світлі сумління, – лише в двох випадках: якщо відречеться (незалежно на чию користь) від твору і якщо створить не мистецький твір. Тут закінчується його невелика відповідальність і починається незмірна людська відповідальність» [2, с. 1576]. Людина завжди відповідає за свої вчинки. Заперечення зв’язку між мистецтвом і моральністю може означати, що людина в певному моменті припиняє бути людиною. Мистецтво є цінністю, але вписаною в певну ієрархію цінностей. Твір мистецтва є людським твором, а отже тим самим він не може опинитись за межами сфери моральності.
Говорячи про кризу сучасного мистецтва, я не маю наміру ствердити, що воно цілком позбавлене цінності й слід повернутися до класичного мистецтва. Це неможливо. Людина живе тут і зараз, у конкретних життєвих обставинах і мусить бути активною в світі, перемінюючи і зцілюючи його. Митець є особливо вразливою людиною, яка відбиває в своїй творчості дух власної епохи. Проте твір мистецтва тільки тоді буде автентичним, коли стане віддзеркаленням дійсно пережитого, продуманого, а не буде слідуванням за «модою», намаганням здобути популярність. Такий твір є поверховим і минає разом з модою. Мистецтво покликане нести цінності і саме в цьому відкривається його найглибше значення, а митець, як найбільш вразлива людина, має покликання і завдання відкривати красу і глибину дійсності.
«Куди прямує душа митця, коли вона бере участь у творчому процесі? Що прагне звістити?» – питає славетний художник Василь Кандинський у праці Про духовність у мистецтві [6, с. 26]. Якщо метою є лише створення композиції, добір кольорів для захоплення власним професіоналізмом, то ми маємо справу з мистецтвом задля мистецтва. Таке мистецтво замкнене у собі самому, нічого не передає, є мертвим. Матеріалізоване мистецтво втратило свою ціль. «…мистецтво є дитиною своєї доби. Це означає, що воно може в художній формі відтворити тільки те, чим атмосфера насичена видимим чином. Мистецтво, позбавлене потенційних можливостей, яке є тільки дитиною свого часу, ніколи не дозріє аби стати матір’ю прийдешнього – є кастрованим мистецтвом. Воно швидко минає і морально вмирає коли минає атмосфера, що підтримує його. Мистецтво, яке несе в собі зародок дальшого розвитку, насправді народжується з тих самих духових джерел доби, не будучи лише їх простим віддзеркалення. Мистецтво наділене плідною і пророчою силою, може справляти великий вплив» [6, с. 28].
Мистецтво позбавлене змісту і винесене поза вимір добра і зла по суті є запереченням себе самого. Адже його сутністю є рух духу вгору, відкриття духовного виміру, виміру святості. Талант митця є даром від Бога в євангельському значенні [6, див. посилання на с. 27]. Використання таланту даного Богом задля нечистих цілей, або власних амбіцій є не лише неморальним вчинком, але й нищівним для самого твору. Такий твір Кандинський називає викиднем, отруєним зерном [6, с. 32-33]. Твір мистецтва має випливати з глибини душі, а бути наслідком довільного капризу, наслідуючи природу. Справжній митець є людиною, яка творить у згоді з власним внутрішнім світом, з власним сумлінням. «Кожний, хто заглиблюється в приховані внутрішні скарби свого твору, є гідним подиву, щасливим будівничим духовної піраміди, що сягає неба» [6, с. 55]. Свобода в мистецтві – це не сваволя, ірраціональний прояв творчих сил людини. Свобода завжди узгоджується з цінностями.
На творчий вимір особи вказує не лише її свобода, але також прагнення впорядковування світу. Вся діяльність людини є прагненням до увічнення. Творити означає увічнювати звичайні і швидкоплинні речі. Мистецтво як просто гра, каприз сваволі, повністю втрачає свої значення. Кожний вид мистецтва має свої способи виразу: живопис інтерпретує проблему життя, використовуючи просторові елементи, фігури і колір. Маляр творить життя з допомогою світла, подібно до Бога Біблії на початку світу [8, с. 64-65]. Митець відкриває перед нами інший вимір дійсності й відновлює повсякденність. Захоплення красою і величчю несе в собі частку релігійного переживання [4, с. 125].
Кандинський відрізняє три завдання митця. Перше полягає у самовиразі, тісно пов’язане з особою. Друге повинно характеризувати добу, дитиною якої він є. Третє завдання становить відповідь на питання, яким чином митець має будувати свої власні цінності. Остатнє пов’язане з проблемою змісту. Ці три завдання митця, на думку Кандинського, стосуються таємниці самого мистецтва і є неодмінними умовами існування мистецького твору [6, с. 76-78].
Розвиток мистецтва є постійним проявом вічних і об’єктивних явищ у часовому і суб’єктивному вимірах. Митець мусить залишатись вірним самому собі. Творчий вимір, як й етичний, становить найсуттєвішу властивість людини. Я наголошувала вище, що мистецтво є діалогом, який передає певний зміст і впливає на глядача. Тим самим воно не може бути оманою, оскільки всіляка фальшивість у мистецтві є неморальним явищем [11, с. 872]. Автентичний мистецький твір – це вічне «я є», вкорінене в незмінних і вічних цінностях. У ролі мови душі і засобу впливу на неї мистецтво виявляється суто етичною дією. Натомість мистецтво для мистецтва зриває зв’язок з особою і починає жити своїм окремим життям. Проте відірване від свого джерела, воно приречене на смерть.
Криза сучасного мистецтва є наслідком відриву від реального світу і традицій. Митець сприймає світ через призму традиції [8, с. 313]. Людина, позбавлена коріння, подібна до вирваної рослини, що засихає. Так само як людина внаслідок сваволі нищить власну особистість, так само і мистецтво без правил стає абсурдним. Творчий процес передбачає не свободу без обмежень, але дотримання «закону внутрішньої необхідності, яке ми можемо (…) назвати духовним законом» [6, с. 81].
Теологія культури вбачає джерело кризи сучасного мистецтва саме в запереченні ідеї людини як образу Бога. Тим самим особа заперечує водночас свою найбільшу цінність, редукуючи саму себе до рівня природи, підпорядкованої незмінним законам. Брак мети, розуму і спонтанність свідчать про абсурдність буття в світі. «У «мистецькій творчості» людина найбільше проявляє себе як «образ Божий», виявляючи його передусім формуючи чудову «матерії» власної людськості, а також виконуючи творчу владу над довколишнім світом» [5. с. 158]. Творчість є даром, найбільш уподібнюючи людину до Бога. Кожна людина покликана до творчості, але митці до її особливого виду.
Розглядаючи релігійний вимір мистецтва, варто пригадати дуже важливу його властивість, а саме здатність очищувати і перемінювати. Головним чинником внутрішнього очищення є краса, поєднана з істиною [6, с. 27]. Митець черпає досвід з довколишнього світу, зануреного також у злі й відповідає у свої творах з допомогою власних методів на моральні, етичні і філософські питання [11, с. 873]. Мистецтво через вплив на душу покликане до виховання людини, підтримування її на шляху пошуку істини, краси і добра [1, с. 121]. Митець з допомогою власних творів мистецтва має завдання повернути цей втрачений вимір дійсності, вказати красу і добро внутрішнього світу, скерувати до забутих цінностей.
Митець є тим, хто покликаний. Покликання є даром, але одночасно і завданням, яке може бути прийняте, або відкинуте. Розпізнання покликання до творчості вимагає прийняття і здійснення його – є обов’язком. Покликання передусім є служінням цінності, яка у випадку мистецтва є тотожною з красою. Можна по-різному розуміти красу, але вона завжди вказує на «щось більше», містить у собі надлишок сенсу [11, с. 176]. Цей «надлишок» підводить людину до зрозуміння найглибшого сенсу – Бога.
На закінчення розгляду релігійного виміру мистецтва я хочу наголосити його важливість для повсякденного життя. Адже живучи в постійному поспіхові, в світі, що швидко змінюється на наших очах, людина позбавлена можливості перебувати у тиші, спокійно віддаватись роздумам і по справжньому радіти. Людина не має часу просто подивитись у вікно, милуватись гарним ранком, а йдучи до праці, захопитися краєвидом. Я часто маю нагоду під час етюдів на вулиці бачити, як поглинені справами люди раптом затримуються і з подивом вдивляються в ново відкриту частину світу.
Бібліографія
Перша ікона авторства Петра Гуменюка інші роботи авторки статті