Якщо Никон (Безсонов) відчував себе «покривдженим» царським режимом, то Алексій (Анемподіст Якович Дородніцин, 1859-1920) навпаки – міг вважати себе однією з «жертв» революції.
Продовження. Початок тут.
У революційні роки з окремими особами відбулися метаморфози такого роду, що їх годі було б передбачити ще за кілька місяців до того. До 1917-го єпископ Никон навряд чи очікував, що для нього відкриється «вікно можливостей» і він зможе побратись з своєю коханою. Однак він, принаймні, мав розмірковувати над тим, що робитиме у випадку, якщо втратить сан і стабільні прибутки, що з ним пов’язані.
А от наступний герой (і претендент на київську митрополичу кафедру) ще й кілька місяців після Лютневої революції не уявляв, що він:
а) стане (хоч і на короткий момент) однією з ключових фігур в боротьбі за унезалежнення української церкви;
б) буде робити українські переклади літургійних текстів та молитов;
в) напише наукову розвідку про канонічні порушення, що мали місце під час підпорядкування Київської митрополії Московському Патріархату у 1686 році.
Ну й заодно – також (подібно до Безсонова) отримає статус «парії» серед співбратів по єпископському служінню...
Владика Алексій (Дородніцин) (фото не пізніше 1914 р.)
Якщо Никон (Безсонов) відчував себе «покривдженим» царським режимом, то Алексій (Анемподіст Якович Дородніцин, 1859-1920) навпаки – міг вважати себе однією з «жертв» революції.
З кафедри (він був архиєпископом Володимирським) його було усунуто на вимогу єпархіального з’їзду духовенства та мирян. Основним звинуваченням на його адресу були «деспотические методы управления». Обер-прокурор Св. Синоду наполіг на тому, щоб владика був відправлений «на покой» (тобто – виведений «за штат»).
Судячи з подальших дій і заяв Алексія, він, по-перше, не мав ані найменшого бажання перетворюватись на «пенсіонера», а по-друге – вважав, що з ним вчинили кричуще несправедливо. Причому ображений він був не стільки на Синод, скільки на інших єпископів, котрі ніяк не підтримали опального владику.
Єдиною «компенсацією» для архиєпископа стало престижне місце перебування – для проживання йому було призначено Києво-Печерську Лавру. Ну і трохи вища, аніж зазвичай, пенсія – з огляду на наукові заслуги владики (він був автором численних праць про «южнорусский штундизм»).
Потрапивши наприкінці липня 1917-го до Києва Дородніцин дуже швидко зорієнтувався у місцевій ситуації і зрозумів, що Володимир (Богоявленський) неминуче втратить кафедру. У своїх міркуваннях архиєпископ відштовхувався від логічного припущення, що після утвердження в Києві місцевого уряду (неважливо – чи автономної, чи незалежної України), той побажає мати митрополитом більш лояльного архиєрея, причому бажано – етнічного українця.
І чому таким кандидатом не міг стати Алексій?
Так, він до 1917 року жодного разу не дав приводів підозрювати себе в прихильності до українського руху.
Так, він майже забув рідну мову. Однак у конкретному місці і в конкретний момент у нього фактично не було конкурентів: серед наявного в українських єпархіях єпископату тільки три особи мали українське походження, і тільки один з них (єпископ Катеринославський Агапіт (Вишневський)) був єпархіальним архиєреєм, а два інші – вікаріями з дуже малим управлінським досвідом.
Дородніцин провів «роботу над собою», при чому не обмежився просто мовною практикою, а взявся одразу за укладання українського «Молитовника». Реально, щоправда, більшу частину перекладацької роботи за єпископа зробив Іван Нечуй-Левицький, однак на титульній сторінці видання значилось тільки прізвище Преосвященного.
Другим кроком, що його зробив Алексій – було налагодження взаємин з місцевим українським духовенством. Дарма, що за своїми поглядами це були такі самі «бунтівні попи», як «революційно налаштоване» духовенство Володимирської єпархії, що добилось його усунення з кафедри.
Вихід «Молитовника», а потім – інформація, що архієпископ став почесним Головою Тимчасової Всеукраїнської Ради – організації, яка почала роботу по скликанню Всеукраїнського Собору, що мав вирішити питання статусу та підпорядкування українських єпархій РПЦ, перетворили Дородніцина на об’єкт постійних агресивних нападок з боку київської російської преси.
Це була, в сучасних термінах, класична хвиля «чорного піару». Дородніцина було звинувачено в тому, що він, у минулому — «распутінець», що він бреше про своє українське походження, що є «таємним агентом» Митрополита Андрея Шептицького і мріє про запровадження в Україні унії і т.д. і т.п.
Архиєпископ змушений був виступити (в газеті «Киевлянин») з відкритим листом, в якому спростовував всі ці закиди:
«Я украинец, и не стыжусь и не боюсь объявить это громко […] Не быть украинцем я не могу также, как дуб не может переродиться в берёзу, липа в сосну… Я не могу превратиться в какую-то этнографическую помесь из финна, черемиса, чувашина и проч.
Остатки сил своих я отдам всецело и бесповоротно служению духовным и церковно-религиозным интересам своего украинского народа, как я их понимаю. Но прошу верить, что я до конца своих дней останусь православным архиереем, как бы тяжки и бедственны не были эти дни и не изменю той святой вере, за которую бились мои предки в рядах запорожцев».
Однак поява цього листа лише посилила нападки. До того ж, більшість сторонніх спостерігачів розуміли, що раптове національне самоусвідомлення, незалежно від того, наскільки воно було щирим, не означало, що владика не керується і більш «приземленими» мотивами. Як написав у приватному листі один з професорів КДА «Алексий Дородницин ведёт агитацию за отделение Украинской церкви от Великорусской, рассчитывая сделаться Патриархом в первой».
Якщо з ворогами у Алексія все одразу «склалося», то щодо союзників він серйозно прорахувався. Соратники по Церковній Раді не стали боротись за нього, коли інші єпископи висунули ультиматум, обумовивши свою участь у Всеукраїнському Соборі недопущенням на нього колишнього Володимирського архієпископа.
Ще більш провальними виявились сподівання на допомогу з боку влади: Дородніцин зустрічався с Михайлом Грушевським, однак той різко відмовився надавати будь-яку підтримку в справі автокефалії. Існує декілька переказів змісту цієї бесіди, але по сенсу всі вони зводяться приблизно до однієї фрази. «Обійдемось без попів!» — нібито заявив очільник Центральної Ради...
Декілька слів про подальшу долю архиєпископа. Після поразки (він так і не потрапив на Всеукраїнський Собор, до скликання якого доклав стільки сил), цькування з боку опонентів дещо притихло.
Але не припинилось, а просто набуло інших форм. Патріарх Тихон (в приватних розмовах і листах він глузливо називав Дородніцина «Олексою») призначав його настоятелем найубогіших з можливих монастирів (спочатку – Бершадського на Поділлі, потім – Калязінського на Тверщині).
Владика саботував виконання цих указів. Найбільш затяті опоненти, намагаючись якось витіснити владику з України, почали звинувачувати Алексія в опосередкованій причетності до вбивства митрополита Володимира (мовляв він намовляв лаврських ченців проти покійного, наслідком чого стало небажання братії Лаври ставати на захист свого священноархимандрита).
На підставі специфічного «прочитання» уривку зі спогадів митрополита Євлогія (Георгієвського) багато дослідників зробили висновок, що перед смертю Алексій покаявся у своїй «антицерковной деятельности». Хоча з цих мемуарів випливає, що Євлогій, хоча й відспівував померлого у січні 1920-го, однак не сповідав його. Отже, достеменно не знав у чому покаявся, а в чому ні владика-інакодумець.
Ніяких ж інших доказів, що Дородніцин зрікся задекларованих восени 1917-го поглядів не існує. Навпаки, з інших спогадів (посла УНР в Константинополі і екс-міністра ісповідань Олександра Лотоцького) ми знаємо, що у 1919 році владика їздив до Вселенського патріарха, вів там якісь переговори і вважав за свій обов’язок переповісти українському послу інформацію про «антиукраїнську агітацію», яку проводили на Фанарі російські владики.
До речі – і це важливий момент – саме Алексій (Дородніцин) був першим, хто ще в листопаді 1917-го запропонував дієво залучити Константинополь до вирішення проблеми статусу Української Православної Церкви.
Перша сторінка розвідки архиєпископа Алексія (Дородніцина) «Историческая справка о подчинении Украинской Церкви (Киевской митрополии) Московскому патриарху». – К., 1917. Владика планував виголосити її тези на Всеукраїнському Православному Церковному Соборі.
Чи міг бути Алексій (Дородніцин) реальним претендентом на київську кафедру? Так, поза всяким сумнівом. Якщо наприкінці 1917-го не виглядала фантастичною можливість позитивного голосування на Всеукраїнському Соборі за автокефалію, то і голосів за обрання нового митрополита цілком могло б вистачити. Звісно, що Москва не погодилась б з таким вибором, але ж РПЦ так само не визнавала й грузинську автокефалію, і обрання у вересні 1917 Католікосом-Патріархом Кіріона (Садзаглішвілі)…
Головний прорахунок владики полягав в тому, що він не зміг передбачити, що українська державність почне будуватись за якоюсь, до того часу – невідомою – схемою. В якій політичним лідерам не буде діла ані до створення нормальної армії, ані до підтримки самостійницького церковного руху...